Спантеличений Далла Піккола 9 страница

Він запропонував мені щось випити.

– Бачите, Симоніні, наразі всі захоплені висадженням на континент і геть не зважають на трагедію, яка загрожує ганьбою нашій експедиції. Вона трапилась у місцині Бронте, неподалік Катаньї. Дві сотні тамтешніх мешканців, здебільшого селяни та священики, ще й досі приречено живуть за ладу, який дуже нагадує середньовічний феодалізм. Усі землі, включно з титулом графа Бронте, віддали у власність лорду Нельсону, а решта, здається, належить кільком багатіям, чи «шляхтичам», як їх там називають. Людей експлуатують і поводяться з ними, наче зі скотиною, не дозволяють піти в панський ліс, нарвати зелені в їжу, змушують платити данину за те, щоб ходити у поле. І ось з'являється Ґарібальді, й люди вірять, що прийшов час справедливості, й тепер їм повернуть землі, тож вони створюють так звані ліберальні комітети, де найбільш прикметна особа – такий собі адвокат Ломбардо. Але Бронте належить англійцям, а вони допомогли Ґарібальді у Марсалі, тож на чий бік йому пристати? І наразі люди вже не слухають ані Ломбарді, ані будь‑кого іншого з лібералів, і вже нічого не тямлячи, здіймають ґвалт, різанину, по‑звірячому розправляються зі шляхтичами. Вочевидь, вони вчинили зло, та серед заколотників були засуджені, знаєте ж бо, через розруху, яка вчинилась на цьому острові, на волю повиходило стільки погані, яка мала б лишитися за ґратами… Одначе все це сталося через нас. Під тиском англійців Ґарібальді посилає у Бронте нашого Біксіо, а він, знаєте, на тонкощах не розуміється. Він проголосив, що місто в облозі, почав уживати до людей жорстоких каральних заходів, дослухаючись до звинувачень шляхтичів, визнав Ломбардо головою заколотників, хоч це, звісно, було неправдою, але їм було байдуже й потрібно було вчинити так, щоб була селянам наука, тож вони розстріляли Ломбардо разом із ще чотирма чоловіками, серед яких був один божевільний, що ще перед різаниною блукав вулицею, нікого не остерігаючись, вигукуючи лайливі слова на адресу шляхтичів. Крім того, що, власне, така жорстокість пригнічує, ця подія вразила мене особисто. Ви розумієте, Симоніні? З одного боку, до Турина надходять звістки про такі речі, де ми постаємо змовниками зі старими землевласниками, з іншого – плітки про те, що ми тринькаємо гроші не за призначенням: не треба довго думати, щоб скласти два плюс два – землевласники платять нам за те, щоб ми розстрілювали бідолашних, а ми на ці гроші влаштовуємо собі солодке життя. А ви ж знаєте, що тут помирають люди – задарма. Тож є чого знавісніти.

* * *

(8 вересня ). Ґарібальді ввійшов у Неаполь, не зустрівши жодного спротиву. Певно, генерал трохи знахабнів, бо попросив Вітторіо Еммануеле прогнати Кавура[139]. Туринцям досі потрібна моя доповідь, а отже, я маю бути якомога ворожішим до Ґарібальді. Передам куті меду, розповідаючи про масонів, змалюю Ґарібальді як людину легковажну, зроблю акцент на подіях у Бронте й інших злодіяннях, крадіжках, хабарах, корупції й звичайному розтратництві. Посилаючись на розповіді Музумечі, наполягатиму, що добровольці‑гуляки, які бенкетують у монастирях, збезчещують дівчат (а може, й монашок – згустити фарби не завадить).

Напишу наказ про конфіскацію приватного майна. Складу анонімного листа, в якому мене буцімто інформували про тривалі контакти між Ґарібальді та Мацціні за посередництва Кріспі, а також про їхні наміри перетворити на республіку і П'ємонт. Загалом, чудова та надзвичайно жвава доповідь, яка дозволить загнати Ґарібальді в кут. А надто тому, що Музумечі надав мені ще один вагомий доказ: ґарібальдійці, як ніхто інший, є ватагою іноземних найманців. Серед цієї тисячі – французькі, американські, англійські, угорські й навіть африканські шукачі пригод, багатонаціональний набрід, чимало з якого промишляли піратством разом з тим‑таки Ґарібальді у Південній та Північній Америках. Варто лише послухати, як звуть його лейтенантів: Тюрр, Ебер, Тюккорі, Телокі, Маґ'яроді, Кзудаффі, Фрайджессі (Музумечі сяк‑так випльовує ці імена, та окрім перших двох, я ніколи не чув, щоб він згадував когось іще). Потім до них додалися б поляки, турки, баварці й німець на ймення Вульф, який зараз уже командує німецькими та швейцарськими дезертирами у лавах бурбонського війська. А англійський уряд надасть у розпорядження Ґарібальді найманців з Алжиру та Індії. Аж ніяк не італійських патріотів. З тисячі ґарібальдійців – італійців лише половина. Музумечі перебільшує, адже навколо чутно лише говірку з Венето, Емілії, Ломбардії чи Тоскани, а індійців не зустрічав жодного; та гадаю, якщо я впевнено розповідатиму про цю багатонаціональну мішанину, шкоди не буде.

І, певна річ, я трохи натякнув на те, якою міцною ниткою пов'язані євреї з масонами.

Гадаю, треба якнайскоріше доставити мій рапорт у Турин, та ще й так, щоб він не втрапив у зухвалі руки. Я знайшов одне п'ємонтське військове судно, котре йде до королівств Сардинії, і мені буде дуже легко підробити офіційний документ, у якому капітану наказуватимуть доправити мене аж до Ґенуї. На цьому моя сицилійська подорож закінчується, хоч мені трохи кортить побачити, як розвиватимуться події у Неаполі й потім, але я приїхав сюди задля розваги, а не для того, щоб писати епос. З усієї подорожі я передовсім пам'ятатиму лише pisci d'ovu, babaluci a picchipacchi – це рецепти приготування лумаке[140]та солодких вафельних трубочок з начинкою та сиропом, ох, вафельні трубочки… Ньєво обіцяв почастувати мене якоюсь рибою‑меч a'sammurigghu , але не зробив цього вчасно, мені тепер залишається лише ароматна назва.

8. «Геркулес»

Зі щоденника за 30–31 березня та 1 квітня 1897 року

Читач уже, напевно, знудився від того, що йому доводиться читати цю амебейну[141]пісню між Симоніні та його абатом, та, здається, саме 30 березня Симоніні неповністю відтворює події, які відбувалися на Сицилії, його розповідь стає заплутаною через чимало позакреслюваних рядків, декотрі з яких, хоч вони й замальовані літерою X, усе одно ще можна прочитати – і то бентежне читання. 31‑го Симоніні встряє у розповідь Далла Пікколи на сторінках щоденника, ніби розчиняючи герметично закритий хідник у пам'яті Симоніні й відкриваючи йому те, про що він відчайдушно намагається забути. А першого квітня, після неспокійної ночі, коли згадав, мав позиви до блювоти, він знову роздратовано втручається у розповідь, ніби виправляючи те, що здається йому перебільшенням і обуреним моралізаторством абата. Загалом, Оповідач, не знаючи, кому врешті йняти віри, дозволяє собі переповідати події так, як, на його думку, їх треба відтворити, звісно, беручи на себе відповідальність за свою віднову.

Щойно прибувши до Турина, Симоніні відправив свою доповідь кавалеру Б'янко, й за день прийшла звістка, що його увечері знову кличуть у те місце, куди він уже їздив екіпажем і де на нього вже чекали Б'янко, Рікарді та Неґрі ді Сенфрон.

– Адвокате Симоніні, – повів мову Б'янко, – не знаю, чи довірливі стосунки, які нас пов'язують, дозволяють мені беззастережно висловлювати вам мої почуття, але маю вам сказати, що ви – телепень.

– Кавалере, як можна?!

– Можна, можна, – втрутився Рікарді, – він говорить і від нашого імені. Від себе я б ще додав, що ви небезпечний телепень, аж настільки небезпечний, що напрошується питання, чи обачно досі дозволяти вам розгулювати вулицями Турина, зважаючи на думки, які виникли у вашій голові.

– Даруйте, я, звісно, міг десь схибити, але я не розумію…

– Ви схибили, схибили і цілковито схибили. Ви усвідомлюєте, що через кілька днів (і про це вже всі пліткарки знають) наше військо на чолі з генералом Чалдіні ввійде у папські держави? Цілком імовірно, що за місяць наша армія буде вже біля неаполітанської брами. На той час ми вже спровокуємо всенародне голосування, за результатами якого Королівство обох Сицилій з усіма територіями офіційно ввійде до складу Королівства Італія. Якщо Ґарібальді й справді такий шляхетний та розсудливий, він зможе підкорити собі Мацціні‑гарячу голову й bon gré, mal gré [142]змириться з обставинами й поверне завойовані землі королю, показавши себе палким патріотом. Отож нам треба розформувати ґарібальдійське військо, яке наразі налічує вже майже шістдесят тисяч, позаяк не годиться попускати їм віжки, й прийняти добровольців у савойське військо, відпустивши решту з гарною винагородою по домівках. Усі молодці, всі справжні герої. А ви хочете, щоб ми, віддавши ваш нікчемний рапорт на поталу пресі й громадськості, назвали людей, котрі стануть нашими солдатами й чиновниками, збіговиськом голоти, та ще й іноземної, котрі розграбували Сицилію? Що Ґарібальді не справжнісінький герой, якому Італія має бути вдячною, а звитяжець над несправжнім, підкупленим ворогом? І до останнього був у змові з Мацціні, воліючи зробити Італійську республіку? Що Ніно Біксіо блукав островом, розстрілюючи лібералів і вирізаючи селян та попів? Та ви несповна розуму!

– Але ж ви, добродії, уповноважили мене…

– Ми не уповноважували вас знеславлювати Ґарібальді й хоробрих італійців, які билися з ним пліч‑о‑пліч, а просили вас знайти задокументовані свідчення того, як республіканське l'entourage нашого героя кепсько керує на захоплених територіях, аби виправдати п'ємонтську інтервенцію.

– Але ж ви, панове, чудово знаєте, що Ла Фаріна…

– Ла Фаріна мав з Кавуром особисту переписку, якою він, певна річ, не вихвалявся на кожному кроці. Поза тим, Ла Фаріна – це Ла Фаріна, він палко ненавидів Кріспі. До речі, що то ще за маячня про золото англійських масонів?

– Таж про це всі базікають.

– Всі? Ми не говоримо. І що то за масони такі? От ви – масон?

– Я ні, але…

– Отож не пхайте носа у те, що вас не стосується. А масони самі собі дадуть раду.

Вочевидь, Симоніні не здогадувався, що у савойському уряді геть усі (хіба, може, крім Кавура) належать до масонів, хоч, зважаючи на те, що з дитинства його оточували єзуїти, мав би це знати. Але ось уже Рікарді допікав через євреїв, мовляв, з якого переляку він приплів їх у свою доповідь.

Симоніні пробурмотів:

– Євреї ж повсюдно, ви ж не гадаєте…

– Що ми гадаємо, а що ні – те не має жодного значення, позаяк з одного боку в об'єднаній Італії нам знадобиться підтримка єврейської общини, а з іншого – годі згадувати, що серед справжніх героїв, ревних католиків, у ґарібальдійському війську були й євреї. Зважаючи на всі gaffes [143], яких ви наробили, їх стало б на те, щоб на кілька десятиліть відправити вас дихати свіжим повітрям в одну з наших зручненьких альпійських фортець. Та, на жаль, ви нам ще прислужитесь. Як видається, поки капітан, чи то пак полковник, Ньєво лишається на Сицилії, тримаючи при собі свої журнали, ми не знаємо, in primis, чи правильно він їх вів, in secundis, чи буде політично обґрунтовано оприлюднювати ці рахунки. Ви кажете, що Ньєво має намір передати ці журнали нам, і це було б чудово, але, перш ніж ми отримаємо їх, він може показати свої записи комусь іще, а це вже було б кепсько. Тому ви повернетеся на Сицилію знову в якості газетяра, якого послав депутат Боджіо, аби ви висвітлили недавні дивовижні події, пристанете до Ньєво, як п'явка, й зробите так, щоб ці журнали зникли, розчинились у повітрі, здиміли й ніхто більше про них не згадав. Як ви досягнете цього, діло ваше; ми дозволяємо вам уживати всіх заходів, звісно, у межах закону, і не чекайте на наші накази. Кавалер Б'янко допоможе вам з Банком Сицилії, аби ви отримали необхідну суму.

У цьому місці навіть спогади Далла Пікколи стають уривчастими й фрагментарними, ніби абат теж насилу згадує те, що так прагне забути його друга особистість.

Поза тим, здається, Симоніні, прибувши на острів наприкінці вересня, затримався там аж до березня наступного року, без угаву силкуючись покласти руку на журнали Ньєво й щодва тижні отримуючи дещо роздратовані депеші від Б'янко, котрий повсякчас питав, на якому той етапі.

Щораз сильніше відчуваючи тиск наклепницьких пліток, Ньєво тілом і душею присвятив себе тим бісовим рахункам, став уважніше прослідковувати, контролювати, пильно вичитувати тисячі квитанцій, аби бути цілковито впевненим у тому, що записує в журнал; тепер він мав неабиякий авторитет, позаяк наразі навіть Ґарібальді переймався, аби не зчинився скандал та не пішли плітки, тож надав Ньєво контору, чотирьох працівників і двох охоронців, поставивши одного на сходах, а іншого – прочісувати коридор, аби ніхто не міг, так би мовити, проникнути у його найдальші кабінети й шукати журнали.

Крім того, Ньєво дав зрозуміти, що комусь його звіт буде не до вподоби, тож він боявся, що хтось викраде або прочитає його записи, а тому з усіх сил старався заховати їх так, щоб ніхто не знайшов. Отже, задля того, щоб зрозуміти, як Ньєво збирається вчинити з цими клятими документами, у Симоніні не лишилось іншого виходу, як зав'язати ще міцнішу дружбу з поетом, з яким вони вже стали справжніми товаришами.

В осінньому Палермо, досі млосному від морських вітрів, вони проводили багато часу разом, посьорбуючи воду з анісовою настоянкою, аби лікер помалу розчинявся у воді, немов хмарина диму. Та, може, через те, що Ньєво відчував симпатію до Симоніні, а може, відчуваючи себе в'язнем у цьому місті, він мав потребу разом пофантазувати. Ньєво помалу полишав свій військовий стиль і починав звірятися. Розповідав про своє кохання, яке залишив у Мілані, – кохання нездійсненне, адже він любить дружину свого кузена, і не лише кузена, але й найкращого друга. Та нічого не вдієш, кохання щоразу доводить його до іпохондрії.

– Така вже я людина, і я приречений бути таким. Я завжди неймовірний, понурий, загадковий, злостивий. Мені вже тридцять, і я повсякчас, намагаючись відволіктися від світу, який я ненавиджу, йду на війну. Вдома я залишив недописаний рукопис роману. Я хочу побачити, як він вийде у світ, але не можу дописати його, бо мушу займатися цими бридкими рахунками. Якби я тільки був амбітний, якби мав жагу до насолод… Якби я хоч лиходієм був. Як Біксіо. Але ніц. Я залишаюся хлопчаком, живу сьогоднішнім днем, обожнюю пересуватися велосипедом, люблю вдихати повітря. Я прийму смерть задля самої смерті… І по всьому.

Симоніні не намагався втішити чоловіка. Він вважав його невиліковно хворим.

На початку жовтня відбулася битва у Вольтурно[144], під час якої Ґарібальді відбив останню атаку Бурбонів. Та тими ж днями генерал Чалдіні, перемігши при Кастельфідардо папську армію, вступив до Ареццо та Молізо, які вже входили до бурбонських земель. У Палермо Ньєво закусив віжки. Він дізнався, що серед тих, хто звинувачував його у П'ємонті, були прибічники Ла Фаріни, та ще й сам Ла Фаріна бризкав отрутою на все, що знав про червоносорочечників.

– Мені хочеться геть‑чисто все покинути, – говорив Ньєво невтішним тоном, – але саме у такі хвилини не можна покидати штурвал.

Двадцять шостого жовтня здійснилася велика подія. Війська Ґарібальді у Теано зустрілися з армією Вітторіо Еммануеле. Ґарібальді фактично віддав королю Південну Італію. На думку Ньєво, він мав би зробити Ґарібальді королівським сенатором, але натомість, коли на початку листопада у Казерті Ґарібальді вишикував чотирнадцяти‑тисячне військо й три сотні кінноти, сподіваючись, що король проведе огляд лав ґарібальдійського війська, він навіть носа не показав.

Сьомого листопада король переможно увійшов у Неаполь, а Ґарібальді, сучасний Цинциннат[145], відійшов зі своїм військом на острів Капрера.

– Оце так чоловік, – казав Ньєво, ридаючи, як іноді трапляється з поетами (і ця його особливість найбільше дратувала Симоніні).

За кілька днів військо Ґарібальді розформували, двадцять тисяч добровольців разом з трьомастами бурбонських офіцерів приєдналися до савойської армії.

– Так має бути, – казав Ньєво, – врешті, вони теж італійці, проте для нашої епопеї – це сумний кінець. Але я більше не найматимусь, візьму піврічну платню, і бувайте здорові. У мене є шість місяців, щоб довести до кінця моє доручення, сподіваюсь, я впораюсь.

Імовірно, то була пекельна робота, бо наприкінці листопада Ньєво заледве встиг з липневими рахунками. На око, йому ще потрібно було місяців зо три або й більше.

Коли у грудні Вітторіо Еммануеле прибув до Палермо, Ньєво сказав Симоніні таке:

– У цих краях я останній червоносорочечник, і на мене всі дивляться, як на дикуна. Крім того, я маю віддячити прихильникам Ла Фаріни за наклепи. Якби я тільки знав, що все так скінчиться, тоді, у Ґенуї, замість того, щоб сісти у цю галеру, я б утопився, й то було б краще.

Дотепер Симоніні не мав нагоди дістатися до журналів Ньєво. І ось раптом у середині грудня Ньєво повідомив Симоніні, що ненадовго повертається до Мілана. Лишаючи журнали у Палермо? Забираючи їх із собою? Дізнатися про це було абсолютно неможливо.

Ньєво не повертався майже два місяці, тож Симоніні вирішив скористатися цим журливим часом (й не тільки у сенсі почуттів, казав він собі, адже що то за Різдво, коли ти у пустелі, вкритій колючими грушами, де геть немає снігу?), щоб роздивитися околиці Палермо. Симоніні купив собі мула, знову вбрався у сутану падре Берґамаскі й вирушив із села в село, частково аби позбирати плітки у місцевих кюре та селян, але передовсім, щоб опанувати секрети сицилійської кухні.

Знаходив незалюднені таверни за межею містечка, де подавали дикі й дешеві делікатеси (але з чудовим ароматом), як‑от грибний суп з хлібом: треба кинути до супниці кілька окрайців хліба, щедро приправлених олією та щойно змеленим перцем, закип'ятити у трьох чвертях підсоленої води нарізану цибулю, м'якуш томатів та мелісу, через двадцять хвилин полити хліб, потім дати трохи настоятися – і ось вам готова перша страва.

На в'їзді у містечко Баґерія Симоніні надибав шинок, у якому було небагацько столиків і похмурий вхід, одначе у тій приємній, навіть у зимові місяці, тьмавості шинкар, як видавалось (а може, по суті так воно й було), досить брудна особа, готував смачні страви з потруху, як‑от фаршироване серце, холодець зі свинини, субпродуктів й усіляких тельбухів.

У тому шинку він познайомився з парою досить несхожих між собою персонажів, що дозволило йому завдяки своїм надзвичайним здібностям згодом поєднати їх у цілісний план. Але не забігаймо наперед.

Перший видавався бідолашним недоумком. Шинкар попросив нагодувати його й прихистити, як годиться милосердним людям, навіть якщо він спроможний на чимало корисних послуг. Його називали Бронте, й дійсно, цілком можливо, що він урятувався від різанини в Бронте. Він завжди захоплено згадував повстання й, перехиливши кілька склянок вина, стукав кулаком по столу й горлав: «Бааті, остегайтеся, гудина спрадивості' ближається, люде не' баряться на переклик!», тобто: «Багатії, остерігайтеся, година справедливості наближається, люди не забаряться на переклик». Саме ці слова перед повстанням горланив його друзяка Нунціо Чіральдо Фраїунко – один з четвірки, яку пізніше розстріляв Біксіо.

Його інтелектуальне життя не було напруженим, але у нього принаймні була чітко визначена пристрасть – убити Ніно Біксіо.

Для Симоніні Бронте був лише диваком, який потрібен тільки для того, щоб перебути в його оточенні кілька галасливих зимових вечорів. З першого ж погляду його набагато більше зацікавила інша особа, персонаж волохатий і попервах відлюдькуватий, котрий, однак, щойно почувши, як чоловік питає у хазяїна таверни рецепти різноманітних страв, виказав пристрасну любов до смачного столу, так само, як і Симоніні, розповівши, як робляться аньєлотті по‑п'ємонтськи; а той відкрив усі секрети приготування капонати, або тушкованих баклажанів по‑сицилійському. Симоніні повів мову про сире м'ясо, й самої лишень згадки вистачило, щоб його новий знайомий зголоднів, як вовк, і заходився розповідати про алхімію приготування марципанів.

Майстер Нінуццо говорив майже італійською, даючи зрозуміти, що він побачив світ. Щоб продемонструвати свою пристрасну любов до різноманітних див з місцевих храмів і виявити пошану до духовного сану Симоніні, чоловік розповів йому про свій надзвичайно кумедний чин: він був піротехніком при Бурбонах, але не як військовий, а радше, знаючись на кустарному виробництві, стеріг і завідував пороховим складом неподалік. Гарібальдійці повиганяли звідти бурбонських вояків, конфіскувавши порох і запаси, та, аби не знищувати увесь каземат, залишили Нінуццо наглядачем, поклавши йому платню військового інтенданта. І він наглядав, очікуючи на накази й нудьгуючи, плекаючи ненависть до окупантів з Півночі, ностальгічно згадуючи про часи короля й мріючи про заколоти та повстання.

– Я б міг ще пів‑Палермо підняти, якби захотів, – шепотів він Симоніні, щойно второпавши, що той теж не на боці п'ємонтців. Більше того, зауваживши здивування чоловіка, Нінуццо розповів, що узурпатори й гадки не мають, що під пороховим складом є печера, де повнісінько пороху, гранат та іншого військового приладдя. Їх треба зберегти до реваншу, який незабаром здійсниться, позаяк, аби ускладнити життя п'ємонтським загарбникам, у горах уже збирається повстанська армія.

Під час розповіді чоловікові пласкі риси обличчя й тьмяні очі мало‑помалу ставали майже привабливими. Якось Нінуццо навіть повів Симоніні до свого каземату й, повернувшись після перевірки своїх схованок, показав йому сіруваті гранули на долоні.

– Ох, превелебний отче, – казав він, – немає нічого кращого за високоякісний порох. Дивіться, який колір сірий, як шиферина, й він не кришиться, якщо його придушиш пальцем. Якби ви мали аркуш паперу, я б поклав на нього ось цей порох, підпалив, він би згорів, не зачепивши папірця. Колись його виготовляли з сімдесяти п'яти часток селітри, дванадцяти часток вугілля й дванадцяти часток сірки, а потім перейшли на порох в англійських пропорціях, як його називають, – п'ятнадцять часток вугілля, десять часток сірки, й отак програєш війни, бо твої гармати не стріляють. Зараз ми, піротехніки (на жаль чи дяка Богові, нас лишилось небагато), кладемо замість селітри нітронатрит, а то вже зовсім інша справа.

– Кращий?

– Найкращий. Ось дивіться, падре, зараз виготовляють одну вибухівку на день, і одна гірша за іншу. Якось один королівський офіцер (звісно, справжній) удавав великого знайка, радячи мені використовувати найновіший винахід – пірогліцерин. Не знав‑бо, що він використовується лише для детонації, а отже, його надзвичайно складно детонувати, тож треба було б стати поруч і гепнути молотком, але тоді злетиш у повітря раніше за ядро. Послухайте, якщо ви надумаєте висадити когось у повітря, немає кращого засобу, як старий порох. Поза тим, це ще й надзвичайне видовище.

Майстер Нінуццо видавався таким вдоволеним, ніби на всім білім світі не існувало нічого кращого. Спочатку Симоніні не зважив на ці його вигадки. Та пізніше, у січні, він знову про них згадав.

Власне, вивчаючи можливості заволодіти бухгалтерією експедиції, Симоніні казав собі: або ж ці рахунки зараз знаходяться у Палермо, або ж знову тут з'являться, коли Ньєво повернеться з Півночі. А потім він муситиме відправити їх до Турина морем. Отож немає сенсу ходити за ним по п'ятах удень і вночі, тим паче, що документи заховано до сейфа, до якого я не дістанусь, а як і дістанусь, то все одно не відчиню. А якщо таки дістанусь і відчиню, зчиниться скандал, Ньєво розповість усім, що папери зникли, й у крадіжці можуть звинуватити моїх туринських роботодавців. Або ж усе пройде тихо, якщо я заскочу Ньєво зненацька з рахунками у руці й всаджу йому ножа у спину. Такий мрець, як Ньєво – це завжди дуже дітклива штука. «Треба, щоб журнали здиміли», – так сказали у Турині. Одначе разом з документами має здиміти й сам Ньєво, та ще й так, що на тлі його зникнення (яке має, звісно, бути цілком випадковим і природним) зникнення паперів стало б другорядним. Отже вчинити підпал чи висадити у повітря інтендантський штаб? Надто кидається в очі. Значить, немає іншого варіанта, як прибрати Ньєво, папери й усе, що має до нього стосунок, коли він знову пливтиме з Палермо до Турина. Коли йдуть на дно п'ятдесят чи шістдесят душ, нікому й на думку не спаде, що метою були чотири аркуші чернеток.

Це, звісно, фантастична й смілива думка, але, здається, Симоніні ставав не лише старшим, але й мудрішим, і тепер уже був не час для дрібних забавок з кількома університетськими друзяками.

Він уже пізнав війну, звик до смерті, на щастя, чужої, й жваво був зацікавлений у тому, щоб не скінчити у фортецях, про які йому казав Неґрі ді Сенфрон.

Певна річ, що над цим задумом Симоніні мусив помізкувати не один день, тим паче, що все одно не мав іншої справи. Тим часом за смачними сніданками він питався поради у майстра Нінуццо.

– Маестро Нінуццо, ви, мабуть, спитаєте, чому я тут, а я відповім вам, що я прибув за наказом Святого Отця, прагнучи відновлення правління нашого суверена, короля обох Сицилій.

– Отче, я до ваших послуг, скажіть, що я маю робити?

– Отже, у день, який я поки напевне не знаю, з Палермо на континент відпливе пароплав. На його борту у сейфі лежатимуть накази й плани, завдяки яким авторитет нашого Святого Отця буде навіки зруйновано, а короля – знеславлено. Так‑от, цей пароплав має затонути раніше, ніж прибуде до Турина, й жодна ані душа, ані річ не повинні вціліти.

– Як раку ногу одірвать, падре. Для цього використовують найновішу розробку, яку, якщо я не помиляюсь, вигадали американці. «Вугільна торпеда». Це бомба, яка нагадує купу вугілля. Ховаєш це вугілля поміж копалин, якими будуть топити на кораблі, а щойно торпеда опиниться у грубі, розігрівшись до потрібної температури, вона спричиняє вибух.

– Непогано. Але цю купу вугілля треба відправити у грубу в потрібний момент. Не варто, щоб корабель вибухнув раніше чи пізніше, ніж треба, тобто він не має злетіти в повітря невдовзі після відплиття чи майже перед самісіньким прибуттям, аби це не сталося привселюдно. Вибух має статися на півдорозі, подалі від непотрібних очей.

– Це найважче. Адже підкупити кочегара ми не зможемо, позаяк саме він стане першою жертвою, отже, доведеться розраховувати точний час, коли вугілля покладуть у грубу. А тут нам і чаклунка не зарадить…

– І що ж тепер робити?

– Тепер, любий отче, треба знову скористатися засобом, який неодмінно спрацьовує: барильцем з порохом, до якого приєднано гарненький бікфордів шнур.

– Але хто ж погодиться запалити шнур, знаючи, що його звинуватять у вчиненні вибуху?

– Ніхто, окрім професіоналів, яких, дякувати Богові чи на превеликий жаль, лишилось небагато. Знавець уміє визначати необхідну довжину шнура. Колись їх робили із солом'яної стерні, наповненої чорним порохом, чи із сірчаним ґнотом, або з мотузки, просякнутої селітрою та обмащеної дьогтем. З таким шнуром ніколи не знаєш, скільки взяти, щоб досягти мети. Але ось уже тридцять років, дякувати Богові, на світі є шнур тривалого згоряння, якого я саме трошечки маю у своїй печері.

– А з його допомогою?..

– А з його допомогою можна вирахувати, скільки тобі потрібно, починаючи від моменту, коли підпалюєш шнур, і до тієї хвилини, коли вогонь досягне пороху, тож, зважаючи на довжину шнура, можна визначити час. Тож, якщо піротехнік, запаливши шнур, знатиме, що у певному місці на кораблі його чекатиме хтось, уже спустивши шлюпку на воду, а корабель злетить у повітря, коли вони будуть на безпечній відстані, то все буде пречудово, та що там – шедеврально!

– Та, маестро Нінуццо, є одненьке «але»… Уявіть, що в призначений день море штормитиме й ніхто не зможе спустити човна. Такий піротехнік, як ви, наразився б на таку небезпеку?

– Відверто кажучи, ні, отче.

Просити маестро Нінуццо йти на майже невідворотну смерть було не варто, а от когось не з таким гострим розумом, як у нього, – цілком можливо.

Наприкінці січня Ньєво повернувся з Мілана до Неаполя й пробув там десь днів з п'ятнадцять, можливо, збираючи документи ще й там. Через два тижні він отримав наказ повернутися до Палермо й, зібравши там усі свої журнали (отже, вони були там), повертатися до Турина.

Зустріч із Симоніні була по‑братньому тепла й емоційна. Ньєво поринув у сентиментальні спогади про подорож на Північ, про своє нездійсненне кохання, яке, чи то на біду, чи то на щастя, відродилося під час його короткого візиту… Здавалось, Симоніні слухає елегійні розповіді свого друга, й на очі йому навертаються сльози, та насправді він нетерпляче чекав, поки Ньєво скаже, яким транспортом папери поїдуть до Турина.

І ось, нарешті, Ньєво заговорив. На початку березня він сяде на пароплав «Геркулес» до Неаполя, а звідти дістанеться Ґенуї. «Геркулес» – пристойне судно англійського виробництва, має двійко бічних коліс, п'ятнадцять чоловік екіпажу й здатне перевозити кілька десятків пасажирів. У пароплава довга історія, але до старих ночов йому ще далеко й судно добре годилося для свого призначення. З цієї миті Симоніні заходився зібрати якомога більше інформації: дізнався, де мешкає капітан судна, Мікеле Манчіно, і, потеревенивши з моряками, отримав уявлення про те, яким є пароплав зсередини.

Отже, знову смиренний у сутані, Симоніні повернувся у Баґерію й, підізвавши до себе того самого Бронте, сказав таке:

– Бронте, з Палермо до Неаполя відпливає пароплав, на борту якого буде Ніно Біксіо. Настала слушна мить, аби ми, останні оборонці трону, помстилися за те, що він зробив з твоїм рідним містечком. Тобі випала честь узяти участь у його страті.

– Скажіть, що я маю робити.

– Осьдечки шнур, довжину якого визначила людина, яка знає більше за нас з тобою. Обв'яжися ним. Наш чоловік, капітан Симоніні, ґарібальдійський офіцер, котрий є таємним прихильником нашого короля, накаже взяти на борт ящик, де міститиметься військова таємниця, попередивши, що його у трюмі повсякчас стерегтиме людина, якій він довіряє, тобто ти. Найпевніше, в ящику буде порох. Симоніні зійде на судно разом з тобою й зробить так, що, коли ви опинитеся на певній широті, ти отримаєш команду розперезатися, прикріпити й запалити шнур. Тим часом він спустить на воду шлюпку. Довжину й міцність мотузки розраховано саме на стільки, щоб дати тобі змогу вийти з трюму на корму, де тебе вже чекатиме Симоніні. Перш ніж судно вибухне, а з ним і той триклятий Біксіо, у вас буде вдосталь часу, аби відплисти якнайдалі. Та не зустрічайся з цим Симоніні й не наближайся до нього, навіть якщо побачиш цього чоловіка. До пароплава тебе возом відвезе Нінуццо, а приїхавши, знайдеш моряка на ймення Альмало. Він проведе тебе у трюм, і ти сидітимеш там, як миша під віником, аж допоки Альмало не прийде й не скаже, що прийшов час зробити ти сам знаєш що.

Наши рекомендации