Спантеличений Далла Піккола 13 страница
Здавалося, його злоба знесилює його, тож я намагався пригостити Ґуґено склянкою його ж таки коньяку. Але він опанував себе настільки, що коли дійшов до масонства й кабали (тепер маючи змогу побалакати ще й про його книжки про сатанізм та магію), я вже був у тому блаженному стані очманіння, коли лише на диво спромігся підвестися й попрощатися.
«Красно дякую, – думав я, – якщо я мушу напхати такою інформацією документ, призначений для людей на кшталт Лаґранжа, то існує ризик, що таємні спецслужби кинуть мене в окрему камеру чи навіть у замок Іф, як слід учинити з відданим прихильником Дюма». Можливо, я дещо легковажно поставився до книжки де Массо, бо зараз, пишучи ці рядки, пригадую, що «Le juif, le judaïsme et la judaïsation des peuples chrétiens »[193]вийшла y 1869 році обсягом майже шість сотень сторінок та доволі невеличким накладом і, отримавши благословення Пія IX, набула неабиякої популярності.
Але саме відчуття, яке тоді з'явилось у мене, що навколо забагато антисемітських книжечок та талмудів, підштовхувало мене бути дуже вибірковим.
Отож на моєму празькому цвинтарі рабини мали розказати щось легке для сприйняття, що викликало б цікавість у публіки і було у деякому сенсі новиною, а не про ритуальне дітовбивство, про яке торочать уже протягом багатьох століть, і люди вірять у нього так само, як у відьом, тож досить тільки заборонити дітям гуляти неподалік гетто.
Таким чином, я почав складати свою доповідь про злощасні події тієї віщої ночі. Першим заговорив тринадцятий:
– Наші пращури наказали обраним синам Ізраїлю раз у сто років збиратися біля могили священного рабина Симеона Бен‑Ієгуди. Вже спливло вісімнадцять століть, відколи владу, яку обіцяв нам Авраам, украли у нас християни. Розчавлений, принижений ворогом, під невідступною загрозою смерті та наруги, народ Ізраїлю вистояв. І якщо він розселився по всьому світу, значить, увесь світ має йому належати. Нам ще з часів Авраама належить золотий телець.
– Авжеж, – мовив рабин Ізашер, – коли ми будемо єдиними господарями всього золота, вся влада перейде до наших рук.
– Вдесяте, – мовив тринадцятий, – після тисячолітньої невпинної й запеклої боротьби з нашим ворогом ми, обрані представники кожного покоління синів Ізраїлю, збираємося разом на цьому цвинтарі біля могили нашого рабина Симеона Бен‑Ієгуди. Та ще ніколи за минулі століття у руках наших предків не збиралося стільки золота, а відтак, стільки влади. У Парижі, Лондоні, Відні, Берліні, Амстердамі, Гамбурзі, Римі, Неаполі є представники династії Ротшильдів, тому ізраїльтяни є господарями фінансової ситуації… Слово тобі, рабине Рубен, бо ти знаєш, як склалися обставини у Парижі…
– На всіх імператорах, королях та регентах, – мовив Рубен, – тягарем лежать угоди, які вони уклали з нами на утримання їхньої армії й підтримку хитких тронів. Отже, треба якомога більше спростити позики і, врешті‑решт, як гарантію коштів, які ми надаємо країнам, узяти під свій контроль їхні залізниці, їхні шахти, їхні ліси та ливарні, їхню мануфактуру, їхню нерухомість, а також управління податками.
– Не забудьмо про сільське господарство, яке завжди складало багатство будь‑якої країни, – втрутився Симеон з Рима. – Очевидно, що великі земельні угіддя недосяжні, тож якщо нам удасться переконати уряди роздрібнити їх, цю землю буде легше купити.
Потім узяв слово рабин Юда з Амстердама:
– Таж багато з наших братів Ізраїлю навертаються у християнство й приймають хрещення…
– Та яке кому діло! – відповів голос тринадцятого. – Хрещені можуть нам неабияк прислужитися. Попри хрещення тіла, у душі вони лишаються вірними синами Ізраїлю. Віднині з кожним століттям навернених у християнство наших братів не більшатиме, а от християни навертатимуться у нашу святу віру. Отоді Ізраїль зневажливо їм відмовить.
– Та насамперед, – уступив рабин Леві, – зважмо, що християнська церква – то наш найбільший ворог. Треба поширити серед християн вільнодумство, скептицизм, треба пригнітити служителів цієї віри.
– Поширимо прогресивні ідеї, і, як наслідок, думку про те, що всі релігії мають бути рівними, – втрутився у розмову рабин Манассе. – Борімося за те, щоб зі шкільних програм прибрали уроки християнської релігії. Завдяки хитрощам та освіченості ізраїльтяни легко завоюють кафедри та професорські посади у християнських навчальних закладах. Таким чином, релігійна освіта залишиться на плечах батьків, а позаяк, здебільшого, у родин немає часу для того, щоб опікуватися цією виховною гілкою, релігійність поволі ослабне.
Настала черга рабина Дана з Константинополя:
– Найперше, ми ніколи не повинні випускати з рук торгівлі та спекуляцій. Маємо скупити торгівлю алкоголем, олією, хлібом, вином, бо так ми станемо господарями в усьому аграрному секторі, особливо в сільськогосподарському виробництві.
А Нафталі з Праги додав:
– Поставимо собі за мету суди та адвокатури. А чому б ізраїльтянину не стати міністром народної освіти, адже вони часто отримують портфель міністра фінансів?
Наприкінці заговорив рабин Бенхамін з Толедо:
– Нам не треба нехтувати жодною професією, яка важить у суспільстві: філософів, медиків, правознавців, музикантів, економістів, іншими словами, усіх напрямків науки, мистецтва, літератури. Це неосяжна царина, в якій ми маємо проявити свій геній. Але над усе – у медицині! Адже лікарю довіряють найсокровенніші родинні таємниці, у його руках здоров'я й життя християнина. Крім того, треба підтримувати шлюби між християнами та ізраїльтянами. Впорскування незначної кількості нечистої крові у наш обраний Господом рід не спаплюжить його, а наші сини й дочки порідняться з християнськими родинами, які мають певний вплив.
– Підіб'ємо підсумок нашої зустрічі, – промовив голос тринадцятого. – Якщо золото – це перша сила у цьому світі, то друга – преса. Треба, щоб наші ввійшли до редакцій усіх щоденних газет у всіх країнах світу. Щойно ми заволодіємо пресою, ми зможемо змінити суспільне ставлення до честі, чеснот, чесності; найперша наша мета – родинне виховання. Удаймо жагучу зацікавленість в актуальних соціальних проблемах, треба взяти під контроль пролетаріат, хай наші підбурювачі проникнуть у соціальні рухи, та ще й так, щоб ми у будь‑яку потрібну нам хвилину могли сколихнути його, підняти пролетаріат на барикади, на революцію, й тоді кожне з цих лих наблизить нас до нашої єдиної мети: володіння світом, як обіцяв наш прабатько Авраам. Тоді наша міць виросте, немов величезне дерево, на гілках якого з'являться фрукти, що звуться багатством, насолодою, щастям, владою, як винагорода нам за ганебне становище, яке протягом багатьох століть було єдиною долею народу Ізраїлевого…
Якщо мені не зраджує пам'ять, так закінчувалась доповідь про Празький цвинтар.
Дописавши своє відтворення подій, я почуваюся виснаженим: можливо, через те, що протягом усіх цих годин моє удушливе письмо супроводжувалося невеличким підпиванням, яке надавало моєму тілу сили, а душі – запалу. Поза тим, відучора у мене зник апетит, через нудоту не можу їсти. Щойно я просинаюся – блюю. Може, я забагато працюю. А може, ненависть мене схопила за горлянку й тепер пожирає мене. З плином часу, перечитуючи рядки, які я написав про празький цвинтар, я усвідомлюю, як цей досвід, моє надзвичайно переконливе відтворення єврейської змови, ненависть, яка за мого дитинства й у роки юності була, як би то мовити, уявною, зберігаючись лише у голові, як відлуння катехізису, якого мене навчав дід, наразі набула живої подоби; і тільки по тому, як я зміг змусити знову прожити цей нічний шабаш, моя лють, моя ненависть до підступності євреїв з поняття абстрактного перетворилася на глибоку й нестримну пристрасть. Господи, й справді треба було вигадати ніч на празькому цвинтарі, чи принаймні слід було прочитати мої про неї записи, аби усвідомити, наскільки мені вже остогидло, що це трикляте поріддя отруює нам життя!
Тільки тепер, прочитавши кілька разів свій документ, я зрозумів, наскільки ця місія була моя. Мені треба було за будь‑яку ціну продати комусь мою доповідь, і тільки якщо я правитиму за неї, як за батька, вони повірять, що це правда, і зроблять свій внесок у те, щоб вона стала правдоподібною…
Та сьогодні ввечері краще не писати. Ненависть (або ж лише згадка про неї) спотворює розум. У мене тремтять руки. Треба йти спати, спати, спати.