Меценатство Данила й Володимира Васильковича 3 страница

До XIII ст. живуть литовські племена нарізно, а їхні села, роди й княжі династії не творять ніякого політичного звязку й сили. Напади литовських племен на українське пограниччя (X—XII ст.) не мали політично-територіяльного, а тільки грабіжницький характер. Такими були напади ятвягів, що їх українські князі остаточно приборкали і винищили до тла.

Мешкаючи в непрохідних лісах, над ріками й озерами, жили давні литовці з ловецтва й риболовлі. Хліборобству не давала розвинутися неврожайна земля й велика цивілізаційна відсталість. Поганська релігія литовців, була близька до словянської. Найстаршим богом був у литовців Перкунас, їхні жерці звалися «криве» й слухали найстаршого «криве-кривейто». Щойно натиск зовнішніх ворогів примусив литовські племена і роди обєднатися в сильний, зачіпно-відпорний, державний організм. Найраньше, під натиском українських князів, зорганізувалися, політичне, ятвяги. Але їхні князі не вспіли створити міцного союзу й тому мусіли скоритися й зникнути. Справжня державна організація датується щойно початком XIII ст.

Німецькі лицарі заснували в 1202 р. орден ливонських меченосців, що рішили навернути на христіянство предків сучасних лотишів — племя «летгола». Статут ордену приняв і затвердив папа Інокентій III. Трицять літ згодом усадовився над долішньою Вислою тевтонський орден, що з благословенства папи Григорія IX (1237 р.) почав навертати на христіянство литовське племя прусів. По правді, то місійна ревність була тільки покришкою їхнього змагання до політично-територіяльних підбоїв. Дуже скоро «летгола» й пруси втратили, разом з поганством, свою мову та предківські звичаї й обичаї. Те саме загрожувало решті литовських племен. В огні небезпеки виступає на історичному овиді литовський князь Мендовг, що починає свою організаційно-політичну діяльність від підбоїв на території т. зв. Чорної Руси, над Німаном. «Княжучи в литовській землі — нотує наш літописець — почав Мендовг побивати свою братію й своїх братаничів, а інших вигнав з землі та почав княжити над цілою литовською землею, а загордівши дуже, нікого не вважав собі рівнею».

В 1250-их роках володіє вже Мендовг Городном, Вслонимом, Волковийськом, Новгородком, Здітовом і Свислочом, усіма городами т. зв. Чорної, або німанської Руси.

Використовуючи боротьбу Мендовга з його «братією й братаничами», вступає король Данило у війну з ним за чорноруські землі. Мендовг забезпечує себе союзом з хрестоносцями, приймає христіянство, а Романові Даниловичеві надає «по доброму» Новгородок. Рівночасно син його Войшелк передає Романові Вслоним і Волковийськ. В боротьбі Данила з ятвягами, заховує Мендовг невтральність. Але все те робить до часу. Вже в 1258 р. зриває з Данилом, відбирає чорноруські волости від Романа й закріплює свою зверхність над білоруськими землями. Перед самою смертю (1263 р.) організує похід на Чернигівщину.

Смерть Мендовга з руки заговірників, припинила розбудову литовської держави та її натиск на білоруські й українські землі. Мендовгів син Войшелк, як ми вже знаємо, помстивши смерть батька, передав литовське князівство Шварнові Даниловичеві; династії Романовичів усміхалося зєдинення в своїх руках велетенської українсько-білорусько-литовської території, але трагічна смерть Войшелка з руки Льва Даниловича й нездарність Шварна, перечеркнули ці світлі гороскопи. Литовське князівство опинюється в руках литовського князя Тройдена (1270-1280 р.) Натиск Литви на білоруські й українські землі слабне за його влади, але не припинюється.

В 90-их рр. XIII ст. укріплюється на Литві династія незнаного нам близше «короля Тутувера», що в його синах Витині, а головно Гедиміні находить продовжувачів політики Мендовга.

За них зрослася з Литвою т. зв. Чорна Русь в нероздільну цілість, а білоруські землі входять в тісний круг литовської зверхности. Син Гедиміна Наримунт дістав у спадщині по батькові Пинщину, в Полоцьку княжив Витень, Витебськ опинився в роді князя Ольгерда Гедиміновича, Псков остає довго під владою Гедиміна. З черги простягає Литва руку по українські землі.

Ще за князювання Андрія й Льва Юрієвичів, або безпосереднє по їх смерти, відриває Литва від Галицько-Володимирської Держави Берестейсько-дорогичинську землю. Рівночасно прилучує до себе частину «деревської землі», а за часів Гедиміна входять у сферу політичних інтересів Литви землі північної Київщини, покищо без самого Києва. В 1331 р. княжив ще у Києві якийсь Федір, впоряд з татарським баскаком...

Останній український володар Болеслав-Юрій II одружений з дочкою Гедиміна, видав свою дочку за Любарта Гедиміновича. Помимо тих тісних, родинних звязків з литовською династією, оставав Болеслав-Юрій в союзі з відвічними ворогами Литви — хрестоносцями. В боротьбі боярства з Болеславом-Юрієм, могли, крім впливів польського короля Казимира ділати й впливи Любарта Гедиміновича. Отвертої ворожнечі в нього з Юрієм не було, але не було й щирих, дружніх звязків. Колиж Болеслав-Юрій погиб, Любарт вступив у права його наслідника і як його подвійний кревняк і як кандидат боярства. Фактична влада в краю залишилася в руках бояр, що їх експонентом на Галичину стався «майордом» Болеслава-Юрія, боярин Дмитро Детько. В грамотах виступає він як «управитель, або воєвода Землі Руської», але влада його була куди ширша, як його титул. Рівночасно на Волині правлять теж бояри, але власть Любарта над ними куди помітніша, бо більше безпосередна. Нарівні з боярством, визнали Любарта Гедиміновича правним спадкоємцем галицько-володимирського наслідства й татари. Вони підтримують Любарта в боротьбі з іншими претендентами до Галичини й Волині.

Боротьба за Галичину

Польсько-мадярський договір у Вишеграді вирішував питання майбутнього наслідства по Болеславі-Юрію. Польському королеві Казимирові залишено не тільки вільну руку, але запевнено допомогу в боротьбі за Галичину й Волинь.

І справді, як тільки розійшлися чутки про смерть Болеслава-Юрія, Казимир іде походом на Галичину, а йому в допомогу йдуть мадярські війська. Болеслав-Юрій згинув 7 квітня, а вже з кінцем того місяця мадярський воєвода Вілєрм стає з військом на галицькій території. Рівночасно зявляється тут Казимир. Оба війська станули в Галичині, зваблені сюди давно умовленим гаслом, що ним була смерть Болеслава-Юрія. Про похід мадярських військ не знаємо нічого більше поза тим, що він відбувся. Куди більше відомий є похід Казимира. Оповідають про нього тогочасні чужоземні хроністи, оповідає й сам Казимир у листі до папи, та польський хроніст Траска.

Похід Казимира на Львів

В листі до папи з дня 29 червня 1341 р. повідомляє польський король Казимир, що обурений убивством Болеслава-Юрія та погромами латинників по містах Галичини й Волині, він, мстючись за зневагу католицизму й бажаючи покорити собі український народ, рушив походом на Галичину. Але «старший українського народу» (Дмитро Детько), закликав собі татарського хана Узбека, відпер наскок Казимира та вдерся в саму Польщу. Не маючи допомоги від інших католицьких володарів, Казимир був примушений замиритися з тим «старшим українського народу» й, принявши його під свою зверхність, заховати український народ у його обрядах, правах та звичаях.

Вкінці просить Казимир папу, щоби він звільнив його від присяги, даної Дмитрови Детькові про збереження українського народу в його «обрядах, правах та звичаях»...

Подібно оповідає про похід Казимира на Галичину йогож таки канцлер Ян з Чарнкова. Куди ширше й незгідне з реляціями Казимира і Яна з Чарнкова оповідає про подію тогочасний польський хроніст Траска. Найважнішою різницею оповідання Траски є те, що він говорить не про один, а про різні походи Казимира на Галичину.

Траска оповідає, що коли Казимир дізнався про смерть Болеслава-Юрія, вибрався, коло Великодня, з малим військом на Галичину, напав на Львів, і спаливши замок, забрав зі собою купців-католиків з родинами, що сховалися перед погромом місцевого населення, на львівський замок. У Львові забрав Казимир велику добич — скарбницю українських князів. Було в ній кілька золотих хрестів, дві дорогоцінні, княжі діядеми, княжа багряниця (мантія) та кований золотом престіл. Вернувши з добиччю до Кракова, Казимир вибірається літом, під св. Івана (24 червня), в другий похід на Галичину. Тепер уже веде з собою 20.000 війська, що ним добуває собі, по дорозі, галицькі міста й замки, та покорює собі Галичину «на майбутнє». Правда, українці й татари, в числі 40 тисяч погналися за королем, але ніщо йому не пошкодили, бо він «вернувся домів з великою перемогою й славою, без шкоди й утрати когось з своїх панів»...

По правді, то Казимир ходив тільки одним походом на Галичину, весною 1340 р. й не підбив тоді краю «на майбутнє», але задоволившися добиччю, залишив її у владі боярства з Дмитром Детьком на чолі. Наскок Казимира був несподіванкою, а цілий похід не тривав довше, як два тижні. Дня 15 травня був уже Казимир у Кракові, а в липні, наляканий вістками про похід українських військ на Польщу, написав лист до папи за допомогою. Татарсько-український похід відбувся щойно в грудні й попустошив окраїнні землі Польщі та Мадярщини. Щойно тоді увійшов Казимир у переговори з Дмитром Детьком, але не як з підвладним, а як з рівнорядним союзником. Свій договір Казимир поприсяг, а щойно, як минула татарсько-українська гроза, написав лист до папи з просьбою звільнити його від присяги.

Дмитро Детько

Похід Казимира, весною 1340 р. не змінив нічого в політично-державній приналежности Галичини. Вона залишилася в номінальній владі Любарта, під такоюж татарською зверхністю, а фактичну владу виконували в ній бояри, під проводом Дмитра Детька. Около 1341 р. видав цей галицький воєвода грамоту, що дуже ясно очеркує державно-правне становище Галичини. Видана вона для громади й купців міста Торуня, що їх закликає до відновлення порваних, революцією, торговельних звязків з Галичиною: «Памятаючи святі слова: блаженні смирні, бо вони наслідять землю — читаємо в грамоті — ми, надхнені святим Духом, перемогли спокусителя людського роду й залишили незгоду, що її посіяла діявольська спокуса поміж нами й Казимиром, польським королем. Тому повідомляємо всіх, хто хоче їхати в українську землю, що як і за наших попередників, вони можуть безпечно приїздити до Львова, нічого не лякаючися. Колиж би хто хотів приїхати на життя, дістане громадянство для себе й для своїх дітей, на рік свободу від повинностей, як і давніше бувало, та інші права, тільки мусітиме платити чинш. А шкоди, заподіяні по смерти нашого пана, блаженної памяти українського короля, наскільки заподіяли їх львовяни, беремо тим листом, як і давнішим, на себе».

З грамоти ясно, що Казимир не був зверхником Дмитра Детька, але тільки рівнорядним сусідом, що з ним заключив Детько згоду, як рівний з рівним. Так само, не підпала в 1340 р. Галичина під зверхність Мадярщини. Король Людвик, у грамоті з 17 серпня 1340 р. трактує українських купців, як «заграничних» і відріжнює «українське Королівство» від угорського.

Польські здобутки на Західній Україні

Звільнивши себе від присяги, даної Детькові, Казимир відновив боротьбу за Галичину, але ми не знаємо нічого певного про її перипетії та досягнення. Не могучи здобути цілої Галичини, старався Казимир закріпити за собою її західні окраїни. Так приміром одна з його грамот позволяє нам додумуватися, що вже в 1345 р. належала до Польщі Сяніччина з містом Сяноком. Територія того найраньшого польського здобутку обіймала карпатське Підгіря, від польської границі по вододіл Ослави й Сяну, поріччя верхнього Вислока й околиці на схід від нього, до поріччя Сяну, а на північ до коліна Сяну з околицями Динова, Дубецька й т. п. Була це більш-менш нинішня Лемківщина. Далі, поза Лемківщину не позволив Казимирові поширитися Любарт, що з ним заключив Казимир угоду в 1345 р.

Щойно в 1349 р. Казимир, по словам Янка з Чарнкова, «напавши з сильним військом, забрав усю землю з усіми городами й замками, залишивши Любартові тільки Луцьк з округом, та й то по своїй волі». Подібну звістку записує Новгородський Літопис під 1348 р.: «Прийшов король краківський з великою силою, забрав підступом Волинську Землю і накоївши чимало лиха христіянам, забрав святі церкви під латинську, богопротивну відправу».

З кінця тогож таки року походить грамота Казимира, що забезпечує пруським купцям свобідну дорогу «через нашу землю руську (Галичину), до міста нашого Володимира».

Перемогу Казимира над Любартом слід пояснити розгромом литовських князів хрестоносцями над Стравою в 1348 р. й перетягненням на сторону Казимира татар. Алеж перемогою Казимира боротьба за Галичину й Волинь не закінчилася.

Литовські князі з Любартом на чолі ходили кількома наворотами на Казимира й пустошили забрані ним галицькі землі, поки не відібрали Володимира, Белза, Берестя й інших городів.

Шукаючи собі помічників, Казимир відновив у 1350 р. вишеградський договір про галицько-волинське наслідство, вслід за чим мадярський король Людвик рушив у 1351-2 рр. походом на Галичину й Волинь. Не забув Казимир попросити допомоги і в папи. Він лякав папу татарами, дарма, що був з ними в змові й мав забезпечену їхню невтральність. Діставши військову допомогу від Людвика угорського й чотиролітню десятину з усіх польських єпархій від папи, станув Казимир до боротьби з Любартом.

Літом 1351 р. зїхалися польський і угорський королі в Кракові. Похід звернувся на Берестя, волость Любартового брата Кейстута. По дорозі захворів Казимир і залишився в Люблині, а Людвик, дійшовши з мадярсько-польським військом до литовської границі, увійшов з Кейстутом у переговори. За Кейстутом і Любартом залишилися волинські землі надалі, але зате литовські князі мали війти в тісний союз з Угорщиною і Польщею.

За допомогу Людвикові, забезпечив собі Кейстут допомогу мадярського короля проти хрестоносців і татар, союзників Казимира. Кейстут обіцяв вихреститися в латинському обряді, а Людвик мав звільнити з неволі Любарта, що його Казимир «з великою втратою в людях полонив у якомусь замку». Як закладника перемиря, взяв Людвик самого Кейстута. Алеж Кейстут утік з неволі по трьох днях, а польський і угорський королі, «побачивши, як їх підвели, дуже засумували, але направити зробленого не змогли». Тодіж таки вони постановили другий похід на Литву, що й відбувся весною 1352 р.

Облога Белза

Людвик пішов дорогою через Сянік на Белз, де вже застав Казимира. Візвали белзького воєводу Дрозда до здачі, але хитрий Дрозд протяг переговори з королями цілий тиждень, сам тимчасом укріплюючи город, на очах ворога. Напустивши води в рови довкола городу й укріпившися, як слід, заявив Дрозд, що й не думає піддаватися ворогам,. Кинулися королі здобувати замок, але даремне. З ранку до полудня билися, стоючи по горло в холодній воді, але вкінці мусіли відступити з соромом і втратами. Поміж убитими найшовся кревняк Людвика, а й сам він дістав палкою по голові так сильно, що аж злетів з коня. Угорські хроністи нотують, що хоробрі оборонці Белза стільки накалічили мадяр і поляків, що й почислити годі. Збентежений невдачею Людвик, почимчикував навпростець на Мадярщину, через Мукачів, але й по дорозі йому не пощастило. Українські партизани підпалили хату, що в ній він спав, і король ледви з життям вирвався з полумя.

Так то і другий польсько-мадярський похід на Волинь не вдався. Татари, побачивши слабість свого польського «союзника», погодилися з українськими й литовськими військами, та пішли з ними пустошити Польщу.

Прилучення Галичини до Польщі

Але Казимир не дав таки за виграну. Літом 1352 р. пішов новим походом проти Литви, що закінчився польсько-литовським перемирям на два роки. Перемирна грамота усталювала тогочасний стан польського й литовського посідання західньо-українських земель у той спосіб: Казимир задержав Люблинську й Львівську землю, тобто середню Галичину тоді, як за литовськими князями залишилися землі — Володимирська, Луцька, Белзька, Холмська й Берестейська, тобто Волинь. Кремянецька волость залишилася невтральною. Її мав держати Юрій Наримуитович, як спільне, польсько-литовське надання.

Таким чином польсько-литовська боротьба 1350-2 рр. закінчилася відірванням від Литовсько-української Держави частини Галичини. А хоч яка нестійка була ще тоді польська влада в Галичині, всеж таки дата польсько-литовського перемиря з 1352 р. має для тої частини України переломове значіння.

Дальша боротьба Польщі з Литвою

Польсько-литовська згода з 1352 р. не була тривка. Вона кривдила Литву й не заспокоювала апетитів Польщі. Тому то обі сторони стараються дальшими походами, набігами й дипльоматичними заходами переважити перемогу на свій бік.

Вже весною 1353 р. пустошать війська Любарта Львів, у липні здобувають Галич, а в серпні впадають у Сандомирщину й пустошать околиці Завихосту. Набіги інших литовських князів примушують Казимира укріплювати Плоцьк; в осені того року бачимо його знову в протилитовському поході під Белзом. Але успіху з цього походу не було. Литву підтримували хрестоносці й татари, що їх вдалося Казимирові перетягти на свій бік щойно в 1356 р. Всеж таки, поки Литву підтримували хрестоносці, польсько-литовська боротьба велася далі, зі змінним щастям. Нарешті, коли при співучасти папи, вдалося Казимирові порозумітися з хрестоносцями, завдано Литві рішучий удар.

Похід 1366 р. і «вічний мир»

Ян з Тарнова оповідає, що «в 1366 р. Казимир, зібравши велике військо, зробив сильний напад на українські землі. Князь Юрій (Наримунтович) белзький піддався йому, але потім показалося, що його покора була фальшива. Король здобув силою Володимирську землю з усіма її замками, що їх держав Любарт й віддав цілу Олександрові (Коріятовичеві), братаничеві Ольгерда й Кейстута, князю вірному, що держав її аж до смерти короля й вірно йому служив. Тільки замок Холм дав король князеві Юрієві...»

Похід відбувся літом і був несподіваний, а король мусів мати з собою великі сили, що досягли перемоги, при рівночасному наступі на Литву хрестоносців, а може й допомозі, або хоч прихильній невтральности татар. Закінчився він двома польсько-литовськими трактатами. Один заключив Казимир з Ольгердом, Кейстутом, Явнутою й Любартом зі синами, другий з самим тільки Любартом.

Литовські князі підписують з польським королем «вічний мир», залишаючи Польщі Володимирщину без східніх волостей за р. Турією, південно-західні волости Луцького князівства (Кремянець, Олесько, Перемиль) та зверхність над Холмсько-Белзькою землею, що нею володіє Юрій Наримунтович, як вазаль Казимира. Луцька земля залишається за Любартом, Дорогичинсько-Берестейська за Кейстутом, а Кобринська волость за Ольгердом. Рівночасно йдуть у непамять обосторонні кривди й зради, затіснюються дружні звязки й усталюється, в Городлі над Бугом, комісія для полагодження граничних непорозумінь.

В доповненні трактату з усіми литовськими князями, осібна умова Казимира з Любартом усталює точні границі Казимирових і Любартових волостей, забезпечує торговельні звязки й нарешті закріплює зачіпно-відпорний союз Казимира з Любартом, що повинен помагати королеві проти всіх його ворогів, за виїмком литовських князів. На випадок воєнного конфлікту Казимира з «братією» Любарта, він може залишитися невтральним.

Немає на світі нічого вічного, а вже зівсім нетривким виявився той «вічний» мир Казимира з литовськими князями. Вже в 1369 р. пише папа до польських єпископів, що «Русь і Литва, з природженої своєї злоби й клятої підступности» попустошила землі Казимира й забрала багато людей у неволю». Тому то Казимир, під кінець свого життя, з великим накладом коштів і поспіхом взявся будувати замок у Володимирі Волинському.

Колиж рознеслася по краю чутка про смерть Казимира (1370), Любарт і Кєйстут кинулися на Володимир, знищили Казимирів замок й приєднали Волинь назад до Литви. Пробували відвоювати й Галичину, але їм це не вдалося. Рівночасно Литва не присипляє справи й безнастанними наскоками на Польщу (найповажніший був литовський похід на Сандомирщину в 1376 р.) примушує польсько-угорського короля Людвика до протиділання.

Літом 1377 р. йде Людвик походом на Волинь. Польські війська облягають і здобувають Холм, угорські війська стають під Белзом й здобувають його по кривавій, семитижневій облозі. Остаточно прилучено знову до Польщі Холмсько-Белзьку землю та західню частину Луччини (Кремянець, Олесько, Лопатин). Юрій Наримунтович дістав від Людвика Любачів і 100 гривень з доходів бохенської жупи, а Любарт мусів присягти на «згоду й послушенство» польсько-угорському королеві.

До перемоги польсько-угорської експедиції причинився рівночасний наскок хрестоносців на Жмудь та замішання в нутрі литовської держави, викликане смертю Ольгерда. Щойно по смерти польсько-литовського короля Людвика (1382 р.), Любарт знову зайняв собі землі південно-західнього пограничча Волині (Кремянець, Олесько, Перемиль, Городло, Лопатин), й на тому, покищо, припинилася сороклітня, оружна, боротьба Польщі й Литви за українські землі.

Литва займає Сіверщину

Польсько-литовська боротьба за Волинь і Галичину не припинювала дальшого переходу східньо-українських земель під руку князів з литовської династії. Татарська зверхність й апетити володарів новосформованого московського князівства на українські землі не спинили того процесу. Литовський князь Ольгерд займає в 1362 р. Київ і скинувши з престолу якогось князя Федора, що правив тут на спілку з татарським баскаком, посадив тут свого сина Володимира (1362-1393); зчерги, розгромивши татар на Синіх Водах, на пограничччю Волині й Поділля (1363) простяг руку на Поділля, де татарва трималася найсильніше. В 70-их рр. XIV ст. бачимо вже на Поділлі синів Ольгердового брата Коріята — Юрія, Константина, Олександра й Федора; вони визволяють Поділля зпід татарської зверхности й закріплюють кордони литовсько-української держави цілою низкою оборонних замків, як Смотрич, Бакота, Камянець, а потім Червоногород, Скала, Брацлав, Сокалець, Межибіж, Божськ та Винниця.

Згодом опанував Ольгерд дрібні сіверські князівства, як Брянськ, Стародуб, Новгород, Чернигів, Рильськ, Курськ та інші городи. Без великого труду перейшла під литовську руку стара Переяславщина з велитенським простором рідко заселених земель поміж Дніпром, Десною, Сеймом, Донцем і Самарою.

Так звана Золота татарська Орда, переживала тоді упадок своїх сил і внутрішньої суцільности. Чотири головні орди, що дотепер творили одностайну татарську імперію на всьому Сході Европи, тепер змагали до самостійности, а це підкопало їх силу і вплив на зовнішну політику. Скористав з того Ольгерд і, заспокоївши татар признанням їм позірної зверхности, обєднав ледві не всю Україну під владою литовської династії.

Литовсько-українська держава

Короткий час, як теж і легкість, що з нею опановує Литва Сіверщину, Київщину й Поділля, говорять про те, що для українського загалу, зацікавленого в державній політиці, перехід під литовську руку, був питанням тільки зміни династії, що не торкалася ні внутрішного устрою краю, ані напрямни його культури й економіки.

При тому і сама литовська династія, була литовською тільки з імени. Ще Гедимін визнавав себе литовцем і за ніяку ціну не хотів вихреститися, але вже його сини — Наримунт-Гліб, Коріят-Михайло, Любарт-Дмитро, а може й Ольгерд, були всі похрещені в східньому обряді й подружені з українськими княжнами, культурно почували себе більше українцями, як литовцями. Ще більше зукраїнщене було друге покоління Гедиміновичів, не тільки вірою, але й мовою. Українська мова стала розговірною на литовських княжих дворах, нею писано всі державні документи, вона стала мовою літописів та дипльоматичної переписки. Українська література й мистецтво опанувало все життя корінної Литви, а згодом, коли вона увійшла в унію з Польщею, перейшла й на Польщу Ягайлонів.

Зрештою трудно такому явищу й дивуватися. При безперечній культурній висшости старої України над Литвою, український елемент мав і під чисельним оглядом подавляючу перевагу. В парі з суто українським характером литовської держави, що «старини не рухала, а новини не вводила», ожили на Україні надії на повну асиміляцію литовських династій, що переймуть на себе згодом державнотворче післанництво Володимира, Ярослава та Романа Великого й Данила. Нажаль політичні ускладнення й дальша доля литовсько-української держави розвіяли ті оправдані надії й передбачування.

Галицька політика Казимира

Згідно з вишеградським договором поміж Карлом і Казимиром (1339 р.) відновленим відтак з Людвиком (1350 р.) здобута польським королем Казимиром Галичина, належала, формально, до Угорщини, а на випадок смерти Казимира без полишення мужеського потомка, мала, разом з цілою Польщею, перейти під безпосередну владу угорського короля. А колиб Казимир навіть залишив по собі сина, угорський король мав право викупити Галичину від Польщі за ціну 100 тисяч фльоренів...

Не зважаючи на таку умову, Казимир трактував Галичину, як постійний і невідлучний здобуток Польщі й пристосовував до цього свою внутрішню політику. Позискавши невтральність татар, що були одинокою підпорою неприхильного йому галицького боярства, він старався підтяти сили непримирної опозиції конфіскатами маєтків, наділюючи рівночасно добрами й привілеями бояр, що не приймали участи в боротьбі проти нього. Потураючи культурно-правним окремішностям української церкви й громадського устрою Галичини, він старався зміцнити сили західнього, напливового елєменту. Підпомагав німецьке купецтво по містах і роздаровував галицькі маєтности чужинцям ріжного походження, але узалежненим своїми інтересами з тривкістю політичної приналежности Галичини до польської держави. Німецьке міщанство й польська, або чужоземна, але спольщена шляхта, були авангардою Казимира в його змаганнях до закріплення Галичини за Польщею. Вони теж дозволяли йому трактувати, забезпечені договорами, претенсії Угорщини до Галичини, як чисту формальність, мовляв: «я здобув Русь своїми власними людьми й дорога (на Русь) має служити тільки моїм людям», або «нікому не хочу сприяти, тільки своїм людям, бо вони помагали мені на татар і інших ворогів».

Невідомо, як саме уявляв собі Казимир майбутнє Галичини по своїй смерти, але до цього моменту господарив у ній так, як у безспірно польській провінції.

Тимчасом смерть Казимира (1370 р.) створила угорському королеві Людвикові шлях до польської корони. А що він, як і Казимир не залишав по собі мужеського потомка, то змагаючи до забезпечення польської корони одній з своїх дочок, він силується рівночасно вирішити питання державної приналежности Галичини в користь Угорщини.

Володислав Опільський

Рахуючись з настроями польських вельмож, Людвик не відважився зразу скористати з прислугуючого йому права й прилучити Галичину до Угорщини. Для того він вибрав посередній шлях створення з Галичини напів-суверенного, васального князівства. Шукаючи за кандидатом на галицький престіл, зупинився на Володиславі Опільському, нащадку польських Пястовичів й свойому крівняку, по матері. Як незаможний «князь без землі» почав Володислав свою карієру на дворі цісаря Карла IV. Від нього перейшов на двір Людвика угорського, що в 1366 р. іменував його своїм палятином, тобто першим урядником держави. В характері палятина вислав Людвик Володислава до Польщі для підготування грунту й настроїв перед його коронацією польською короною. Справившись з свого доручення як слід, дістав Володислав великі маєтности в Польщі, а в перших днях жовтня 1372 р. зложив уряд угорського палятина, в заміну за титул і становище управителя «Руського Королівства».

В грамоті, що її Людвик видав з цього приводу, віддано Володиславові Руське Королівство «на вічні часи», а в грамотах самого Володислава зветься він «з божої ласки князем опільським і велюнським та земель Руси паном і власником». В одній з пізніших грамот зветься він навіть «самодержцем Руси», тобто вживає титулу, що його приклав, свого часу, літописець до одного тільки Романа Мстиславича Великого. Всі його грамоти печатаються т. зв. маєстатичними печатями, з постатю Володислава на престолі, з мечем і двома гербами по боках — пястівським вірлом і галицьким львом. Опільський чеканить для Галичини власну монету, з іменем своїм і короля Людвика, але частіше тільки своїм. Колиж нарешті в 1378 р. Володислав уступає з галицького престолу, то видає «панам, дідичам, воєводам, війтам і галицькому народові» грамоту, що в ній звільнює їх від присяги, послушенства, вірности і всіх інших обовязків, належних йому, як «дідичному володареві».

З усіх тих титулів і поведення Володислава ясно видно, що він не був звичайним управителем чи підручником Людвика, але справді суверенним володарем Галицької Волости, хоча й під зверхністю угорського короля. Відокремлюючи Галичину в осібне Руське Королівство, незалежне від Польщі, а тільки посередно звязане з Угорщиною, король Людвик хотів затерти сліди зусиль свого приятеля й союзника Казимира, в напрямі нерозлучного зєднання Галичини з Польщею. Це йому остаточно вдалося й коли він усвідомив собі, що шість літ існування суверенного Руського Королівства вистарчає для його «відпольщення», звільнив Володислава Опільського з обовязків галицького володаря й приєднав Галичину безпосередно до Угорщини (1378 р.).

Наши рекомендации