Меценатство Данила й Володимира Васильковича 7 страница

Польський хроніст Дамалєвіч, бачив візантійсько-український стінопис ще в XVII ст. в гнєзнеській катедрі й назвав його «мальовилом, подібним до руського й московського, що в ріжних красках відтворювало постаті святих».

Ягайло фундував теж стінопис марійської каплиці на Вавелі. Нині нема вже по ньому сліду, але в «Книзі Бенефіцій» занотував Длугош, що «Ягайло каплицю Мансіонарів (Марійську) на грецький спосіб доручив розмалювати».

Нарешті з часів Ягайла походила поліхромія Троїцької каплиці при вавельській катедрі. Її будову закінчено в 1433 р. й зразу покрито її стіни, зверху до низу, постатями отців східньої церкви. Невміла обнова каплиці, переведена в половині минулого сторіччя, знищила мальовила, що їх остаточно покрито модерною поліхромією кисти маляря В. Тетмаєра.

З часів Ягайла походив розпис княжого замку в Нових Троках. Ще в 1822 р. можна було бачити на замкових стінах злинялі фрагменти мальовил, що облітали ще на очах відвідувачів у половині XIX ст. Нарешті польський хроніст XVIII ст. Стрийковський занотував, що в Витебську «на вищому замку в церковці», бачив на власні очі «портрет Ольгерда і його дружини в довгій мантії, мальований грецьким способом».

Отеє булиб відомости, що стверджують розвиток українського мистецтва на польських землях у часи Ягайла.

Кромі прізвища Владики, українського маляря на услугах Ягайла, збереглося до нас ще одно прізвище перемиського духовника Гайля. Будучи в 1426 р. в Городку під Львовом, видав король Ягайло грамоту, що нею надає Гайлеві парохію при церкві Різдва Христового над Сяном у Перемишлі, за малярські праці, виконані в костелах королівської фундації в Сандомирській, Краківській, Сєрадській та інших землях. Позатим маємо з часів Ягайла автентичний памятник українського малярства тих часів, тобто стінопис Троїцької каплиці на Люблинському замку.

Люблинський стінопис

З низки збережених, монументальних поліхромій, що ними мистці українського походження й культури обогатили в XV ст. мистецьку скарбницю Польщі, люблинський стінопис висовується на чолове місце. Він найраніший з відомих, гарно збережений, його українськість задокументована не тільки стилем, але й підписом автора, а перш за все, в цілому і подробицях, це памятник високо-розвинутої малярської техніки й направду оригінальної творчости. Вперше відкрито частину того стінопису ще в 1875 р. але цілість відслонено, відчищено й просліджеио щойно в 1917-1923 рр. підчас світової війни й безпосередньо по ній. Найраніше відкрито й опубліковано в копіях «вотивну ікону» в пресбітерії каплиці, що на ній бачимо Богородицю на престолі в окруженні духовних достойників, а перед нею короля Ягайла навколішках. Постать Ягайла змальована тут з можливим, на ті часи, реалізмом, а його обличчя виявляє багато схожости з іншими, автентичними портретами цього короля. З черги відкрито дальші фрагменти стінопису, поки в 1917 р. не виявилося, що ними покрита вся каплиця зверху до низу, не виключаючи й центрального пільона, що підпирає систему готицьких склепінь каплиці. Перед очима щасливих відкривців розкрилася ціла низка картин-ілюстрацій з історії Нового Завіту, змальованих ніби за старими, візантійськими традиціями, але з свободою й творчим полетом, на який міг собі позволити тільки першорядний мистець того часу. Документарною «метрикою» люблинського іконопису, є без сумніву кириличні написи поодиноких його сцен та постатей, що їх розшифрував проф. Огієнко — 14. Найважніший зпоміж них, всеж таки, той, що вміщений на правій стіні пресбітерії, під постатю благословляюче Христа. На жаль, з нього зберелося тільки шість, тай то знищених рядків. З того фрагменту довідуємося, що троїцку каплицю на люблинському замку размальовано за «короля Ягайла, багатьох земель господаря» в 1418 році, «рукою Андрієвою»...

Стиль написів, як теж мягка вимова поодиноких слів, переконує проф. Огієнка в західньо-українському походженні маляра Андрія, творця люблинського стінопису.

Реставратор стінопису проф. Макаревич, обслідувавши памятник, дійшов до, таких висновків: «Творцем люблинського стінопису був надворний маляр короля Ягайла, людина світського стану. Його цінили й славили сучасники, коли, проти середньовічнього звичаю, він поважився покласти свій підпис у сусідстві великого вівтаря. З походження був, очевидно, українцем. Поляки не мали ще тоді малярів тої міри. В свому творі виявив себе маляр Андрій небуденним новатором, що в рамах візантійської, іконописної традиції, зважувався на помітні, тематичні й формальні відхилиння. Оригінальним є напр. рух благословляючої руки Христа-Пантократора, новим є зображення Тайної Вечері, свіжістю віє від багацтва рослинної орнаментики, а продуманість композиції стінопису, як цілости, позволяє нам признати маляра Андрія — Джотом півночі».

Очевидно, виконуючи таку велику роботу, маляр Андрій користав з допомоги своїх челядників, чим і можна пояснити технічні недотягнення поодиноких частин стінопису. Але, в своїй цілості, люблинський стінопис це один великий крок вперед у історії розвитку українського малярства.

Сандомирські фрески

Другим з черги памятників українського малярства на польських землих, є стінопис Сандомирської катедри, відкритий в 1887 р. З цілости поліхромії збереглася тільки частина на північній стіні пресбітерії, що до моменту відкриття була заслонена великими, олійними картинами. Є це сцени з останніх днів життя Христа, як вїзд до Єрусалиму, Тайна Вечеря, вмивання ніг апостолам, зрада Юди, Христос перед Пилатом й Вознесення. Кириличні написи всуміш з латинськими, а в першу чергу стиль стінопису не залишають місця на сумніви щодо українського походження й культури його творців. Мають вони певність рисунку, гармонійність композиції, в парі з характеристичним для того часу анекдотизмом у зображенні підрядних моментів. Всежтаки в порівнанні з люблинськими мальовилами, сандомирські зображення виявляють куди більше консерватизму. З того погляду, належалось би їм хронольогічно, перше місце перед люблинськими. Нарешті третім і останнім памятником з циклю українських стінописів є поліхромія Чеснохрестської каплиці при катедрі на краківському Вавелі.

Краківський стінопис

Краківська поліхромія, найпізніша з черги. Вона стала в 1470 р. з доручення Казимира Ягайловича та його дружини Єлисавети. Відчищена й обновлена в 1904-1905 рр. проф. Макаревичем, виявляє вона вже гармонійну синтезу старих, візантійсько-українських традицій з подихами західньо-европейського готицького малярства. Як і в попередніх стінописах, тематика краківської поліхромії не виходить поза Новий Завіт. Нарізне розкинуті постаті старозавітних пророків, з розвинутими пергамінами в руках, це тільки натяки на те широке пристовування тем Старого Завіту, характеристичне в дальшому розвиткові українського, релігійного малярства.

Труднощі в розвязці питання як розмістити поодинокі теми, які перед українськими малярями висовувала готицька структура каплиці, розвязали вони в той спосіб, що призначені для візантійської бані й підбанників хори янголів, пророків та апостолів, розмістили вони по склепінних вітрилах, поміж нервюрами, а на стінах розкинули сцени, що в церквах східнього типу призначувалися для головної нави й пресбітерії.

На стінах і склепіннях Чеснохрестської каплиці вавельської катедри зберіглося 43 картини з сценами євангельського тексту, від Благовіщення по Успення, а поміж картинами, на вільних місцях, розкинуті постаті святих, євангелистів та янголів.

Назагал, стилевий та іконографічний характер мальовил традиційний, але тут і там проглядають крізь нього елементи чужі для старого візантійсько-українського малярства. Певні відхили від старої, іконографічної традиції бачимо в Тайній Вечері; св. Дух у сцені Благовіщення, не спливає небесним промінням на Богородицю, але, подібно, як цей момент зображувано на Заході, над Богородицею зринає маленьке немовля, в сяйві. На голові рознятого Христа бачимо терновий вінок, а Богородиця не хилиться під хрестом, як перше, приклавши руки до лиця, але ломиться під тягарем надмірного болю. Скрізь уступає стара, візантійська монументальність, драматизмові подій, і анекдотизмові, в дослівному розумінню тексту Святого Письма.

Метрикою краківського стінопису є м. і. обширний, кириличний напис, мовляв: «Благословенням, мудрістю Бога Отця всемогучого, розмальовано цю каплицю на приказ великодержавного короля, пресвітлого Казимира, з божої милости короля польського і великого князя литовського і руського, жомоїтського і княжати пруського, пана і дідича, інших багатьох земель господаря і його королевої, пренайяснішої пані Єлисавети, з покоління цісарського внука побідоносного цісаря Жигмунта, пана землі Австрійської, Чеської й Угорської, в році від народження божого 1470»...

Мальовила Чеснохрестської каплиці, є покищо, найпізнішим, відомим дотепер памятником українського, середньовічнього мистецтва на польських землях. Але на них не кінчиться ані співпраця українських мистців при творенню польської культури, ані вплив українського мистецтва на польське.

«Не можна заперечити — говорить польський мистецтвознавець В. Подляха, — що поруч впливів, що з Польщі, або за її посередництвом проникають до українського іконопису, протягом XVI— XVII ст. відбувається рівночасно, в межах польських (етнографічних) земель замітний процес українізації (рутенізації) естетичних поглядів і мистецтва».

Станкове малярство

Куди скромніше, від стінопису XIV—XV ст. запрезентовані, по наших і чужих збірках та музеях, памятники станкового малярства того часу.

Належать сюди м. і. ікони, приписувані митрополитові Петрові Ратенському, Богородиця Володимиро-Волинської катедри, та Богородиця Минської петропавлівської катедри. Всі вони, іконографічно, споріднені зі старими, візантійськими зразками, всеж таки овіяні вже подихом західньо-европейського, головнож італійського (італьо-грецького) мистецтва. Заникає в них давна повага, строга фронтальність, а міцніє рух, життя і спочутливість для людських почувань та буденніх турбот. В іконопис, вливається та інтимність, що в добу італійського ренесансу, схилила небо до землі, хоч може й не підняла землі до неба...

З галицьких ікон найстарша запрестольна ікона Воплочення, з Жипачева, мальована в 1406 р. черцем Венямином; позатим заслугує на увагу кілька «Деісусів», та іконостасних фрагментів з різних, галицьких областей. Характеристичне, що галицькі ікони куди консервативніші в свому стилю від східньо-українських. Пояснює це не тільки провінціоналізм місцевостей, що в них найдено іконописні памятники, але й куди сильніший натиск латинства на «руську віру й націю». Реакція виявилася м. і. в строгому придержуванні традиції не тільки в Богослужбі, але й у релігійному мистецтві.

До низки імен патріярхів українського мистецтва прибуває, в цій добі, імя маляря Петра Ратенського.

Він походив знад ріки Рати на Волині (в нин. Равщині). Дванацятилітнім хлопцем постригся в черці у Володмирі Волинськім й пройшовши всі ступні духовної єрархії, 1307 р. був поставлений митрополитом у Москві. Змалку «звик до іконописного мистецтва», як говорить про нього новгородський літопис, та присвячував йому весь вільний час. В приписуваних йому іконах (м. і. так зв. «Петрівська» ікона в Петропавлівському приділі, Успенської катедри в Москві) Петро Ратенський, доволі помітно відхилюється від ікон, приписуваних київо-печерському іконописцеві Олімпієві. І тут, як у цілому мистецтві України, переходової доби «життя, силоміць вдирається в мистецьку творчість і підготовляє прихід нової доби відродження». (Д. Антонович).

Мініятура

Рукописну мініятуру XIV—XV ст. репрезентують два памятники — «Житіє Бориса й Гліба», та «Радивилівський» літописний кодекс. «Рисунки про Бориса й Гліба, це лебедина пісня тонкої й майстерної української мініятури». В порівнанні з анальогічними, французькими памятниками того часу, наш памятник зискує: «Французький рисунок має більше гостроти й пікантности, але далеко уступає українському в умілости, досконалости рисунку й головно в композиції». (Д. Антонович). Пізніші від них ілюстрації до літописного кодексу Радивила, не такі вже досконалі й видержані в рисунку та композиції, зате живі й переконливі правдою моментів, заобсервованих з самого життя. Під тим оглядом вони навіть випереджують свою епоху.

УКРАЇНА ПІД ПОЛЬЩЕЮ

Поляки і Польща

Племенем, що поклало підвалини під розвиток і могутність пізнішого польського народу й держави, були західньо-словянські «поляни», що наприкінці першого тисячоліття по Христі жили над р. Вартою. Протягом століття сконсолідувалися вони й притягли до себе та зорганізували сусідні племена «лєхітів» в одну націю, якій накинули свою культуру, організацію, а навіть імя. Більш-менш те саме і в томуж часі зробили східньо-словянські «поляни» знад Дніпра. Організація лєхітських племен проходила під сильним натиском німців, що саме тоді почали свій похід на схід, в глибину словянських земель. Німецький марграф Геро примусив польського князя Мєшка І скласти чолобитню німецькому цісареві Оттонові І. Перше польське єпископство в Гнєзні, основане безпосередньо по охрещенню поляків за Мєшка І (966 р.) було підчинене німецькому архиєпискові в Магдебурзі. Як васаль німецького цісаря, підтримував Мєшко І цісаря Оттона в його боротьбі з надлабськими словянами, чим, поневолі, підрізував коріння майбутнього зединення північно-західніх словян в один державний організм. Всеж таки, його синові Болєславові І Хороброму (992-1025) вдалося бодай частинно зєдинити північно-західніх словян; він то відвоював від німців Поморя, а рівночасно забрав чехам територію вислян над верхньою Вислою, Шлеськ, Моравію та Словаччину. В боротьбі з німецьким цісарством, він перейшов р. Одру й на якийсь час, опанував цілу Чехію. Але тут зустрівся з опором, що переконав його в безвиглядности тривких успіхів на заході. Це звернуло його увагу і сили на український схід. Наслідник Болєслава, Мєшко II (1025-1034) не зміг втримати більшости батькових здобутків. Словаччину заняли мадяри, Моравію опанували чехи, німці відібрали йому области над Одрою, данці натиснули на Поморя. Ще гірше пішли польські справи підчас довгого безкоролівя по смерти Мєшка II (1034-1040). Чехи вдерлися в корінну Польщу й заняли Гнєзно та Краків; щойно допомога німецького цісаря, що не бажав собі надмірного зміцнення Чехії, звільнила Польщу від чеської інвазії. Казимир Обновник (1040-1058) повернув усі свої сили на внутрішнє скріплення польської держави. Зате його син Болєслав II Сміливий (1056-1080) вернувся до політики підбоїв свого прадіда й почав суперничити з німцями в Чехії та Угорщині й протирати собі шляхи на український схід. По розмірно спокійному володінню його брата Володислава Германа (1080-1102) вступив на престіл його син Болєслав III (1102-1138). Йому вдалося не тільки відвоювати старе Поморя, поміж р. Вислою й Одрою, але приєднати до Польщі морське приберіжжа при устю Одри. Свою владу поширив він аж по острів Ругію, що його князів примусив до чолобитні й прийняття христіянства. Вміраючи, поділив він державу поміж своїх синів, що й стало гробом для його воєнних і дипльоматичних здобутків. В Польщі почалася доба удільних князівств, що слабі й посварені поміж собою, не змогли оборонити західніх границь Польщі. Між іншими відпав тоді від Польщі Шлеськ, а рівночасно скріпилася німецька кольонізація польських земель, та обнімчення верхніх шарів польського громадянства. Алеж уступаючи перед німецьким заходом, Польща силувалася повернути втрати на українському сході.

Наймолодший син Болєслава III, Казимир Справедливий (1177— 1194), що йому вдалося на короткий час обєднати щераз цілу Польщу під своєю рукою, здобув собі вплив на внутрішню й закордонну політику Галицько-Волинської Держави. Зате, за його влади, Ругію відвоювали данці, а переднє Поморя німці.

З особливою силою позначилася в польській політиці тенденція напору на схід, при рівночасному ослабленню західньої границі, в XIII ст. Залишивши боротьбу з пруським поганством хрестоносному орденові, Польща починає чимраз інтензивніше вмішуватися у внутрішні справи Західньої України.

Князь удільного, мазовецького князівства, Конрад, закликає собі в допомогу хрестоносців й відступає їм Прусію, як область для їх територіяльно-політичної експанзії. Хрестоносці використовують нагоду й укріпивши добутий край цілим рядом твердинь, поширюють межі німецької кольонізації на схід. Дуже скоро німецька сила й організація стала загрозою для північно-західніх границь корінної Польщі. Німці, станувши сильною ногою на прибережжі Балтійського моря, на похід від устя Висли, відрізали Польщу від моря й примусили її шукати собі нових територій і нових шляхів комунікації з рештою світа.

Король Володислав Локетек (1306-1333) започаткував звязок Польщі з Литвою, подруживши свого сина Казимира, з дочкою великого литовського князя Гедиміна. Повернувши очі на схід, Локетек не використав своєї перемоги над хрестоносцями під Пловнями (1331), а його син Казимир (1333-1370), продовжуючи східню політику батька, зрікся формально й остаточно Шлеська та Поморя. Смерть останнього з суверенів Галицько-Володимирської Держави (1340) дозволила Казимирові, завоювати Галичину й здобути вплив на політику Українсько-литовської Держави. В завойованій Галичині, старався Казимир скріпити силу західнього, католицького елементу, для чого вжив помочі папи в організації латинської церкви й німців у кольонізації міст та скріпленню польської торговлі й промислу. Весь час свого володіння думав Казимир про остаточну розраву з хрестоносцями, але до неї дійшло щойно за Ягайла (1386-1434), що як король Польщі й суверен прилученої до неї Литовсько-Української Держави, змірився з хрестоносним орденом в бою під Грунвальдом (1410). Польсько-литовська перемога над хрестоносцями, невикористана як слід, всежтаки зломила віру в непереможність ордену й привела до миру в Торуні (1466). Орден відступив тоді Польщі територію на лівому й правому березі устя Висли, а Східня Прусія з Кенігсбергом, як столицею, піддалася в васальну залежність Польщі.

З черги, остаточне зєдинення Польщі з Литвою (1569), попереджене анексією українських земель Литовсько-Української Держави, поставило могутню польську імперію віч-навіч імперіалізму Москви й Туреччини, що нарівні з Польщею змагали до володіння над берегами Чорного Моря.

Скріплена остаточною перемогою над хрестоносцями й забезпечена від сходу Польща, пробувала поширити свою імперіялістичну політику на Чехію й Угорщину, але без тривких успіхів. Вся її сила й майбутнє оперлися на південньому сході, на територіях колишньої Київської Держави. Замирившися з німцями, поляки мусіли вийти в конфлікт з найблищим сходом — Московщиною й Туреччиною, що мала все на свої послуги страшну Кримську Орду.

В такому складі сил на сході найшлася бездержавна Україна, що незабуваючи про традиції Великої Київської Держави, цілими століттями змагає відбороти свою незалежність.

Для цього вживає вона всіх засобів і шляхів, від революційних зривів, до використовування політичних ускладнень, раз ураз шукаючи собі союзників, що для них незалежність України булаб основною програмою політичної рівноваги на європейському Сході. Тимто й пояснюються ті мінливі й нетривкі концепції української політики, що цілими століттями хитається поміж Польщею-Москвою й Туреччиною-Кримом. В тому крузі політичних ускладнень лягла вся суть і вся трагедія дальшої історії України...

Польсько-литовська унія, заключена 1569 р. в Люблині, попереджена приєднанням до Польщі тих українських земель, що, по розвалі Галицько-Володимирської Держави, ввійшли в звязок з Литвою, становить дуже важний етап польської експанзії на схід. За винятком Сіверщини, що, поволі й поневолі ввійшла в межі новоствореного. Московського Царства, опинилася під Польщею вся Україна. До підбитої в XIV—XV ст. Галичини й Холмщини, приєдналася тепер Київщина з Задніпрівям, Волинь та Поділля; розєднані дотепер, польсько-литовським кордоном, вони знову обєдналися, щоби, під польською владою, ділити спільну долю й недолю, зажити спільним, культурно-національним життям, спільним горем і спільними надіями на майбутнє.

Правда, до повного зрівнання західньо-українських земель зі східньо-українськими, не дійшло під Польщею ніколи. Два століття влади Польщі над Галичиною й Холмщиною, що попередили прилучення решти українських земель, не проминули безслідно. Ополячення «верхів» західньо-українського громадянства, кольонізація західньо-українських земель, а в першу чергу міст, неукраїнським елєментом, закріпощення селянства, пішло тут скоршим ходом і сягло куди глибше, аніж те, в пізніших сторіччах, могло статися на східньо-українських землях. Польща опанувала Галичину й Холмщину в хвилину її найбільшого державно-політичного занепаду й не полінувалася використати цього в свою користь. А всежтаки, приєднання східньо-українських земель до Польщі мало свій благодатний вплив на західньо-українські землі, що без того, булиб може й зовсім пропали для майбутнього, державнотворчого життя цілої України,

Так звані «Червенські Городи», тобто західня частина пізнішої Галичини й Холмщини, були, здавен давніх, ласим куском для польського займанництва. Вже Володимир Великий мусів, збройною рукою, привертати їх до складу Київської Держави, а син його Ярослав-Мудрий теж мусів їх обороняти перед польським заливом, що по ріжних перипетіях, мирних та ворожих, остаточно переміг у половині XIV ст.

На Галичину, осиротілу по смерті останнього свого суверена (Болеслава-Юрія) й розхитану боярськими «крамолами», вдарила найсильніша хвиля польського напору. Перехід велитенських просторів землі, відібраної від неприхильного Польщі боярства, в руки польських вельмож і шляхти, кольонізація міст польським, німецьким і взагалі неукраїнським елєментом, врешті політична місія, що взяла її на себе латинська церковна єрархія, дуже скоро зробили своє. Старі, боярські роди зникли з поверхні життя, разом з своїми маєтностями й державно-політичними аспіраціями. Одних згнобила влада, за неприхильність до себе, другі виемігрували за межі польської займанщини, треті ополячилися, а останки, збіднілі й обезправлені, вернулися в народню масу, з якої вийшли перед століттями. Решти доконав т. зв. «єдлинський привілей» короля Ягайла з 1430 р., що, на просьбу української шляхти Галичини, зрівняв її в правах і обовязках з шляхтою корінної Польщі. Чотири роки пізніше, теж на бажання галицької шляхти, зрівняно устрій, судівництво й адміністрацію Галичини з такими самими установами Польщі.

Виразом цього зрівнання був адміністративний поділ західньо-українських земель на воєвідства: «Руське», створене з земель — львівської, галицької, перемиської й сяніцької, «Подільське», з західнього Поділля й пізнішої Борщівщини, та «Белзьке», створене з повітів — цішанівського, равського, белзького, сокальського, частини жовківського, камінецького, брідського й південньо-західньої окраїни Волині Прираховану до Руського воєвідства Холмську землю, залишено нарізно від решти західньо-українських земель. В столицях земель заведено виборні, земські суди, а по деяких, як у Самборі, Стрию, Городку, Коломиї, Теребовлі, Скалі, Буську, Камянці Подільському, Лятичеві, Белзі, Городні, Красноставі, установлено старостинські («гродські») суди. Шляхта тих земель, як повноправна суспільна верства, впливала на хід внутрішньої й закордонної політики держави через соймики, що збіралися — в Грубешові для Холмщини, у Буську для Белзчини, в Мостиськах для Перемищини, в Камянці для Поділля, в Сяноці для Сяніччини, у Вишні (Судовій) для Львівщини й у Теребовлі для Галицької землі.

Нарівні з загалом польської шляхти, галицька, шляхта була звільнена від усяких тягарів (як співпраця при будові замків) і податків (за винятком «ланового», по два гроші від лану); вона була зобовязана до воєнної служби тільки в обороні держави, а вільна від походів поза її кордони. Маючи такі великі права, а майже жадних обовязків, шляхта зросла в силу й багатство, здобуті кривдою інших суспільних верств, тобто міщанства, а головно, цілком обезправленого селянства. Правда, поміж шляхтою і селянством існувала ще посередня верства, це «загородна» або «ходачкова» шляхта. Вона жила більшими гніздами малоземельних хліборобів на панських, шляхетських і королівських землях, за що була обтяжена певними повинностями в користь землевласників. Вона то, рекрутуючись з колишнього українського боярства, позбавленого своїх привілеїв і маєтностей, відсунута на сірий кінець суспільно-громадського життя, дуже довго притримувалася предківської віри й національности тоді, як повноправна українська шляхта дуже скоро цілком ополячилася. Зрівнана з польською шляхтою в правах, вона старалася дорівнати їй звичаями, мовою й культурою. Вже в XVI ст. гине слід по українських, боярських родах, а й дрібна шляхта, що притримувалася своєї національности, належить до винятків. Українська шляхта Холмщини й Підляшша, ополячилася куди швидше, ніж галицька.

Про становище українського міщанства в рямцях магдебурського права, що, складене католиками для католиків, нехтувало «схизматиків», ми вже говорили. З урядових переписів західньо-українських земель, переведених у половині XVI ст. (1563-1565 рр.) довідуємося доволі докладно про суспільне становище й долю західньо-українського селянства. Воно, більш-менш, подібне до становища селян у межах Литовсько-Української Держави, але в ньому вже куди менше залишків старо-українського устрою, зате збільшені панщизняні повинности селян. В XV ст. панщина ще не переходила 14 робочих днів на рік, хоча селяни мали обовязок, на кожен заклик робити «скільки пан схоче й скільки буде треба»; та вже в XVI ст. обовязує панщина в два дні на тиждень, а тут і там, пани вже починають вимагати щоденної роботи в свою користь... В міру, як росла панщина, змагалося й невдоволення селян. Воно пробує протестувати й оборонятися перед панськими затіями. Зразу нарізио, заєдно відкликуючись до «королівської ласки й справедливости», згодом селянські рухи стають масовими, а навіть постійними, виливаючись у форми т. зв. «опришківства». В XVII ст. вони доходять до найбільшого напруження в добу Хмельниччини.

З прилученням східньо-українських земель до Польщі, поділено їх теж на воєвідства: Брацлавське, Київське та Волинське. Подібно, як на Західній Україні, так і тут утворено для шляхти соймики, але не переведено повного зрівнання устроєвих установ з польськими. Брацлавщина, Київщина й Волинь затримали т. зв. Литовський Статут у парі з українською мовою в судових актах та адміністрації. Найвищою судовою установою тих земель був т. зв. «трибунал» у Луцьку, в 1583 р. перенесений до Люблина; засідали в ньому, як судді, шляхотські депутати, по 4—5 з кожного воєвідства.

Кольонізація

В пору переходу східньо-українських земель під Польщу, найгустіще залюднена й найкраще загосподарена була Волинь. Весь простір краю був у руках приблизно 250 родів дідичів-землевласників, що між ними князі Острожські, Заславські, Любомирські, Збаразькі, Корецькі, Вишневецькі, Чорторийські й інші, володіли безмежними маєтками-лятифундіями, яким не було пари в корінній Польщі.

Дещо слабше була заселена й загосподарена північна Київщина, спустошена татарським лихоліттям в XV ст. Населення втримувалося тільки довкола укріплених городів, що й були осередками культури й цивілізації, торговлі та промислу. Київ насторожився в литовську добу велитенеьким замком на горі Киселівці й під його охороною розвелося торговельно-промислове життя на Київо-Подолі, що був захистом для цілої низки чужоземних, купецьких кольоній. Укріпленими були в той час такі місцевости Київщини, як Чорнобиль, Мозир, Овруч, Житомир на півночі й Канів та Черкаси на півдні.

Прилучена до Київщини давня Переяславщина, почала за литовських часів підійматися з румовищ Батієвого розгрому й ожила кольонізаційним рухом по річку Самару на півдні й по Сулу на сході. Але розгром орд Менглі-Гірея в 1482 р. замінив ту частину України в нову пустиню. Багата, плодовита земля Переяславщини, перемінилася в «дикі поля», що замкнені для культури й господарства, стали тереном т. зв. «уходництва». Сміливіші люди з цьогобічного Подніпрівя, почали запускатися, «уходити» в глибину «диких піль» на полювання (т. зв. «боброві гони») риболовлю й для бортництва, тобто вибирання меду з «бортей», диких вулиїв. по лісах. Такі виправи, що чим далі множаться й набірають масового характеру, були зразу, такби сказати, «сезоновим» явищем. Людність ішла «на уходи» весною й літом, а Верталася з добичею свого дикого господарства під зиму. Користали з цього старости прикордонних городів, що відбирали від уходників частину добичі, як, податок. Сміливіші «уходники», навкучивши собі старостинські податки й призвичаївшися до тяжкого й небезпечного життя в степу, пробували там осісти. Для цього вони мусіли організуватися в більші, добре узброєні й на все готові громади. В слід за ними посунула хвиля, зорганізованої державою, кольонізації. Польські королі починають роздаровувати шляхті великі простори «диких піль», що на них виростають нові села й укріплені городи. Так приміром канівський і черкаський староста князь Олександр Вишневецький, захопивши майже третину пізнішої Полтавщини, вже наприкінці XVI ст., будує тут цілу низку українських городів, як Лубні, Ромни, Пирятин й Прилуки, а довкола них насаджує сотні сіл й тисячі хуторів. Неймовірна плодовитість землі в парі з помітними «свободами», тобто звільненням від панщизняних обовязків на 20—40 літ, заманюють сюди селянство західньо-українських земель; воно опановує дикий степ і насаджує на ньому хліборобську культуру.

Наши рекомендации