Меценатство Данила й Володимира Васильковича

Недостачу добре збережених памятників західно-українського бу­дівництва заповнює нам, до деякої міри, галицько-волинський літопис. Як джерело до історії нашого мистецтва, він справді неоцінений. З осо­бливою уважливістю змальовані в ньому будівничі змагання Данила Романовича (ст. 230) та меценатство Володимира Ва­сильковича: «Князь Володимир, за свого князювання побудував багато городів — Бересть, Камянець, а в обох камянні вежі на 17 сяжнів заввишки, муровану церкву Благовіщення, що її украсив золотокованими іконами, обдарував книгами і посудом. Книгами й посудом об­дарував церкву в Більську а в Володимирі розмалював стіни церкви Димитрія. До свого манастиря та в перемиську єпіскопію подарував книги, що їх сам списав і розмалював». В Любомлі збудував муровану церкву Юрія, украсив її іконами, обдарував книгами і посудом, а сам змалював на місці ікони Юрія й Богородиці, на золотому тлі. «Почав розмальовувати стіни й уже були готові три вівтарні апсиди, як за­хворів».

Нажаль з холмського будівництва короля Данила збереглися тільки останки двох веж — одна в селі Б і л я в и н о, 2 км. від теперішнього Холму, друга в Столпю, віддаленому на 10 км. від міста. З білявинської вежі залишилася тільки її північна стіна з незначними за­лишками сумежних стін. В стіні збереглося двоє гостролуких вікон, обрамованих гарно шліфованими, камяними лиштвами. Мури вежі виведені з синього, білого й жовтого каміння, мають гнізда по деревляному руйнуванню. Вище третього, зруйнованого вікна зали­шишся сліди склепінь. Вежа в Столпю, квадратна зверха, кругла в се­редині. Вона краще збережена від білявинської, має від заходу вхід з гостролуким обрамуванням, а над ним два, одно над другим, поздовжні вікна. Біля вікон видно гнізда по деревляних бальконах чи галєріях для стрільців. Столпенська вежа не стояла колись самітно, як тепер. У віддалені 8—10 кроків від неї найдено фундаменти якоїсь більшої будівлі, може й замку.

Нарешті з будівництва Володимира Васильковича збереглася одна тільки вежа в Камянці Литовському в Берестейщині. Вона кругла, з цегли, трьохповерха, з частинно збереженим вінчальним гзимсом. В свому промірі має вона 13 м., висока на 27. Круглолукі вікна, гзимс і форма вежі придають нашому памятникові сутороманський характер.

Ротонда в Горянах

Як відомо, тип церковних будівель княжої України створився із зєдинення круглої, доосередньої будівлі, тобто ротонди, з подовгастою, трьохнавною, «базилікою». Незалежно від цього комбінованого типу, існували в нас самі ротонди й мусіли існувати чисті базиліки. Так одні, як і другі були будівлями невеликих розмірів і скромного, нерепрезен­тативного призначення. Знаємо про існування ротонд у Херсонесі (біля 600 p.), Вишгороді (1115), Галичі (XII—XIII ст.), Володимирі Волин­ському (Васильківська ц.) й нарешті в Горянах (XII—XIII ст.). Буду­валися в нас ротонди й пізніше, от як у Лаврові (XV ст.), Камянці (1575), Мукачеві (1661) а згодом, на грані XVIII—XIX ст. була форма ротонд улюбленою в т. зв. «ампірному» будівництві. Самож питання ротонд на Україні доволі нове й нерозроблене, так щодо стилевого ха­рактеру, як і походження та поширення цього типу будівель.

Тим неменче гарно збережена ротонд а б Горянах на українському Закарпаттю має для нас виїмкову цінність памятника цього рідкого й оспорюваного дослідника типу нашої середньовічної архітектури.

Теперішній латинський костел у Горянах, селі віддаленому 4 км. на півд. схід від Ужгороду, складається з старої пересвітері ї-ротонди й готицької нави, прибудованої на грані XIV—XV ст. Будівля стоїть на горі й обведена довкола земляними валами, останками колиш­нього замку. Сама пресвітерія-ротонда, зверха кругла, має в середині пять полукруглих закапелків зі сферичними склепіннями, 3 крівлі ро­тонди виростає, шостикутний, невисокий підбанник, з шестикутною в насаді й сферичною в горі банею, перекритою новим (1912) гострокінчастим шоломом. Вікна, що освітлюють нутро ротонди, новішого по­ходження й ані формами, ані розміщенням не відповідають первісним. Перероблено теж шість вузьких вікон підбанника. Вся будівля покрита тинком, до тогож обєднана з пізнішою, готицькою прибудовою й обслідування кладки та збереження під тинком познак її старовинного походження дотепер не переведено. Не диво, що історично-мистецьке вивчення памятника, наштовхуючись на все нові недостачі й перепони, не вийшло досі поза межі гіпотез.

Остаточно погодилися дослідники горянської ротонди на тому, що в основу її стилевого характеру лягли візантійські, східні, а не романські, західні зразки.

«Ясні й льогічні форми будови, доосередність, заложення і просто­рового об’єму, широкий підбанник, спосіб перекриття, зі сферичною банею, відсутність дрібних прикрас — все це промовляє за візантій­ським стилем». (В. Сочинський.) При повній недостачі документальних даних, час повстання горянської ротонди дасться означити тільки приблизно XII—ХШ сторіччям. В той час цвіло будівництво на галиць­кому ґрунті .й зв’язки Мадярщини, а зосібна українського Закарпаття з Галичиною, були дуже живі. Очевидно, що не слід тут виключати й західньо-романських впливів, але вони були, на диво, куди слабші, аніж у тогочасному, галицькому будівництві.

Іконопис княжої доби

З домонгольської доби збереглося до нас біля 40 ікон царгородського, корсунського й місцевого походження, але стан їхнього збере­ження остільки фатальний, що робити на їх основі якісь дальші виснов­ки — трудно. Вони здебільше грубо й невміло «обновлені» (перемальо­вані) , погрижені зубом часу й покриті копотом сторіч. І тільки розчи­щення декотрих зпоміж них, дозволило дослідникові Петрову сказати: «Староукраїнського іконопису ніколи не можна називати одноманіт­ним в порівнанні з західніми зразками. Навпаки, перед нами мистецтво з великою силою кольориту, композиційною помисловістю й високою досконалістю у виконанні. Все в ньому, починаючи від глубоко своєрід­ної техніки, дише незвичайно старими й міцними традиціями».

З ікон домонгольської доби згадаємо найбільш характеристичні. "Починає їх цикль X р и с т о с-П антократор, приписуваний кисти печерського маляря Олімпія, що тепер зберігається в іконостасі Успен­ського собору в Москві. Христос сидить на високому престолі в єпи­скопських ризах, в мітрі й хрещатому саккосі та омофорі. Благословить двома пальцями правої руки, в лівій держить жезл з перекладиною. По боках Христа стоять — Богородиця в ризах та Іван Предтеча в волосінниці. Найулюбленішою темою нашого старого іконопису була Б о г о р о д и ц я. До багатьох її зображень домонгольської доби належать: Смол є н с ь к а, що ЇЇ привіз з Царгороду чернигівський князь Всеволод Ярославич; Ченстохівська, що дісталася з Цар­городу на Західню Україну (до Белза а потім Львова) й була виве­зена в Польщу Володиславом Опільським у 1382 p.; X о л м с ь к а, що її мав привезти до Києва Володимир Великий, а до Холму придбав Данило Романович; Володимирська, що її привіз до Києва Мстислав Мономахович, а поміщену в Вишгороді, забрав Андрій Боголюбський до Володимира над Клязмою; Ігорівська Богороди­ця Київопечерської Лаври, має бути та сама, що перед нею молився князь їгор Олегович, перед смертю з рук збунтованих киян (1147 p.). Поза Богородицею багато старих ікон посвячено св. Миколі а з черги Юрієві, Дмитрієві Солунському, Теодорові Тиронові й Теодорові Стратилатові, Іллі, архангелам Михайлові й Гавриїлу, евангелистам, Кузьмі й Дамянові й нарешті місцевим святим, як Борис і Гліб та Антоній і Теодозій Печерський. Впоряд з поодинокими постатями чи групами святих малювали іконописці сцени з старого й нового Завіту, беручи за зразки то церковний стінопис то знов мініятурні картини рукописів. Тимто одні ікони зберігають повагу й монументальність фрескових і мозаїкових зображень, а другі є більш свобідні в композиції, реаліс­тичні й малярські.

Ледви не з кожною іконою княжої України звязаний переказ, ніби то її привезено з Царгороду. Але ті перекази мають здебільша таку саму вартість, як традиція деяких наших Богородиць, нібито малював їх апостол Лука. Поправді, то хоч і привозилися до нас ікони з далекої чужини, то рівночасно й малювалися на місцях. Знаємо чейже імена українських, малярів і маємо ікони місцевих святців, що мусіли бути продуктом місцевих сил. Що більше, завезені на Україну іконописні типи, обагачуються тут українськими мотивами й елементами. На чу­жих зразках і під впливом неукраїнської культури, розвивається на дотатарській Україні живе й життєздатне, іконописне мистецтво, чимраз більше українське по суті й формі.