Питання для самоконролю з історії україни теми 8

1. Радянський тоталітарний режим в західноукраїнських землях у повоєнні роки.

2. Суспільно-політичні трансформації радянського режиму в Україні у 50-х-70-х рр. ХХ ст.

3. Політична опозиція комуністичному режиму в Україні 60-х-70-х рр. ХХ ст.

Тема 9. Становлення держави Україна (1991 – 2002 рр.)

План

1. Проголошення і розбудова незалежної України(президентство Л. Кравчука).

2. Президентство Л. Кучми.

3. Економічний розвиток України в перше десятиріччя незалежності.

4. Партійно-політичне життя на сучасному етапі.

Опорні поняття:незалежність, Україна, президент, економічний курс, суверенітет, партії, політика, гривня, національні інтереси, євроатлантичній курс.

1. Проголошення і розбудова незалежної України (президентство Л. Кравчука)

Шлях до проголошення незалежності нашої держави започатку­вала Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. Декларація проголосила "державний суверенітет України як верховен­ство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах". Логічним продовженням Декларації про державний суверенітет став закон "Про економічну самостійність Української РСР", прийнятий 2 серпня 1990 р. Головними принципами економічної політики України було визнано власність народу України на національне багатство республіки та національний дохід, різноманітність і рівноправність форм власності та їх державний захист, децентралізацію власності і роздержавлення економіки, введення національної грошової одиниці, самостійність регулювання грошового обігу, національну митницю, захищеність внутрішнього ринку.

Консервативні сили в радянському ке­рівництві, які не погоджувалися з по­літикою перебудови, спробували використати складне соціально-еконо­мічне становище в країні, незадоволення мас, щоб повернути суспільство до попередніх порядків. З цією метою 19 серпня 1991 р. була здійснена спроба державного заколоту. Його ініціатори: віце-прези­дент СРСР Г. Янаєв, перший заступник голови Ради Оборони СРСР О. Бакланов, голо­ва КДБ СРСР В. Крючков, прем’єр-міністр СРСР В. Павлов, міністр внутріш­ніх справ СРСР Б. Пуго, міністр оборони СРСР Д. Язов та інші — заявили, що у зв’язку з начебто хворобою Президента СРСР М. Горбачова його обов’язки переходять до Державного комітету з над­звичайного стану (ДКНС).

ДКНС оголосив про введення надзвичайного стану. Призупинилася діяльність всіх політичних партій (ок­рім КПРС), громадських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонялося проведення мітингів, демонстрацій, страйків, встановлюва­лася жорстка цензура над засобами масової інформації. У Москві, де відбу­валися головні події, було введено комендантський час та введені війська.

Вранці того ж дня у Києві представник ДКНС генерал В. Варенников разом із командуючим Київським військовим округом генерал-полков­ником В. Чичеватовим, зібравши командирів військових частин гарнізону міста, наказали виконувати всі розпорядження ДКНС. В. Варенников у розмові з Головою Верховної Ради УРСР Л. Кравчуком та Першим секре­тарем ЦК Компартії України О. Гуренком ультимативно зажадав підтримки ДКНС з боку Верховної Ради та уряду республіки. Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук у своєму виступі по рес­публіканському радіо закликав громадян до спокою і витримки.

19 серпня 1991 р. Народний Рух України закликав співвітчизників не підкорятися волі заколотників, створювати організаційні структури активного опору, вдатися до Всеукраїнського страйку.

20 серпня Президія Верховної Ради УРСР прийняла заяву, в якій зазначалося, що пос­танови ДКНС, поки це питання не вирішить Верховна Рада, не мають юридичної сили на території УРСР. Того ж дня Народна Рада — організована опозиція в республіканському парламен­ті — засудила державний заколот і закликала підтримати керівництво Росії у протистоянні з ним.

19 – 22 серпня 1991 р. масові мітинги-протести проти дій заколот­ників відбулися у Києві, Львові, Харкові, Донецьку, інших містах України.

Головні події розгорнулися в Москві. Центром опору стала Верхов­на Рада РРФСР, навколо якої зібралося тисячі захисників демократії, було зведено барикади. Опір ДКНС очолив Президент Російської Феде­рації Б. Єльцин.

Рішучий опір заколотникам з боку тисяч громадян, що за­полонили центр Москви, рішучі дії керівництва РСФСР на чолі з Б. Єль­циним, вагання військ, перехід окремих військових частин на бік демократичних сил, нерішучість самого ДКНС привело до ганебного провалу заколоту 22 серпня 1991 р. ДКНС був розгромлений.

Президент СРСР М. Горбачов, який у дні заколоту був на Півден­ному березі Криму, стрімко втрачав владу. Різко посилювалася роль керівництва Російської Федерації, яке відіграло ключову роль у приду­шенні заколоту. Союзні струк­тури влади були паралізовані. Склалися винятково сприятливі обставини для здобуття незалежності союзними респуб­ліками.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла історичний документ ви­нят­кового значення для долі українського народу — "Акт проголо­шен­ня незалежності України". У ньому зазначалося: "Виходячи, з смертель­ної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизна­чення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення".

За Акт проголосувало абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу заявилася нова са­мостійна держава – Україна.

Для підтвердження легітимності Акту проголошення незалеж­ності від 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України вирішила провести 1 груд­ня того ж року республіканський референдум. Потреба в ньому була необхідна, щоб нейтралі­зувати політичні спекуляції противників української незалеж­ності. Союзне керівництво на чолі з Президентом СРСР М. Горбачовим, не втрачаючи надій на укладення нового Союзного договору, вело активну роботу в цьому напрямі. Крім того, світове співтовариство не поспішало з визнанням самостійності України, вичікуючи, як будуть розгортатися події.

На Всеукраїнському референдумі кожен громадянин мав чітко відповісти "так, підтверджую", або "ні, не підтверджую" на запитання: "Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?". Позитивно відповіли 90,92% громадян України, котрі були внесені до списків для таємного голосування.

Завдяки результатам референдуму ні в кого не могло бути сумніву, чи хоче мати україн­ський народ свою самостійну державу. Втретє за 350 років від Визвольної війни середини ХVІІ ст. Україна здобула самостійність. Головним завданням стало збереження незалежності й суверенності української держави, недопущення помилок, зроблених на двох попередніх етапах існування державності — у середині ХVІІ ст. і в 1917 – 1920 рр. Одночасно з референдумом, 1 грудня 1991 р. відбулися вибори Пре­зидента України. Їм передувала гостра політична боротьба, але з дотриманням демократичних норм і процедур. Кандидатів на посаду Президента було зареєстровано 7. У першому турі Леонід Макарович Кравчук отримав перемогу, за нього проголосувало 61,59% виборців.

5 грудня 1991 р. на урочистому засіданні Верховної Ради України Л. Кравчук склав присягу Президента України. Цю посаду він обіймав до липня 1994 р.

Розпочався розвиток атрибутів державності, без яких не існує суверенних держав: 4 вересня 1991 р. над куполом будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор, а 28 січ­ня 1992 р. він отримав статус державного; 15 січня 1992 р. державним гімном України ста­ла мелодія композитора М. Вербицького на слова П. Чубинського "Ще не вмерла Україна"; 19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України. Національна символіка перетворилася на державну.

8 жовтня 1991 р. набув чинності Закон "Про громадянство України" згодом розпочався обмін радянських паспортів на українські.

7 листопада 1991 р. Верховна Рада затвердила Закон "Про державний кордон". А в грудні того ж року утворено Державний митний комітет України. Почалося формування прикордонної та митної служб.

У серпні 1991 р. Постановою Верховної Ради "Про військові формування на Україні" їй були підпорядковані усі війська, розміщені на території республіки. А в грудні 1991 р. був прийнятий Закон про Збройні Сили України, в якому офіційно проголошувалося створення власної армії та флоту. Поступово була створена правова база для реформування війсь­ка. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла "Військову доктрину Ук­раїни". Вона мала чітко виражений оборонний характер. Тому чисельність Збройних Сил була скорочена (якщо наприкінці 1991 р. вони становили 726 тис. чол., то наприкінці 1996 р. — 350 тис). Поряд із Збройними Силами Україна створила Національну гвардію (зараз вона, не існує, так як виконала своє призначення), частини спе­ціального призначення, Службу безпеки та інші силові структури держави.

Політична ситуація в Україні в перші роки незалежності залишалася напруженою. Президент Л. Кравчук проголосив програмні орієнтири своєї політики: забезпечення на­родові достатку, прав і свобод; побудову соціаль­но спрямованої еконо­міки, що передбачає необхідність глибоких еконо­міч­них реформ; роз­державлення та приватизацію, забезпечення рівних умов господарювання всім його суб’єктам. Та ейфорія швидкого й кар­динального розв’язання суспільно-економічних та політичних проблем швидко минула.

Передусім, не було вироблено чіткої концепції державотворення, що сконцентрувало б зусилля широких мас народу. За грудень 1991 – квітень 1994 рр. Верховна Рада України прийняла кількасот законів, але за відсутності концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них виявилися нежиттєздатними і не забезпеченими відповідними механізмами впровадження.

Верховна Рада претендувала на всю повноту влади в країні. Але з запровадженням посади Президента розпочався непростий, а почасти — болісний процес розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Державний апарат став давати збої у центрі й на місцях.

З метою оптимізації структури влади у червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Однак конституційний процес затягнувся на довгі п’ять років, а продиктовані життям зміни раз у раз вносилися до Конституції 1978 р., яка залишалася чинною до 28 червня 1996 р. Та­ких поправок було майже 200.

Прагнучи зміцнити повноваження Президента, Л. Кравчук у лютому 1992 р. заснував Державну Думу України — консультативний орган при Президентові. Виникнення передбаченого Конституцією органу влади, який перебирав на себе частину функцій Верховної Ради, викликав потужний опір. Під тиском Верховної Ради наприкінці 1992 р. Дума була ліквідована.

Не вдалося Л. Кравчуку зміцнити й створений навесні 1992 р. інститут представників Президента на місцях. То була спроба реформувати радянську систему, створити жорстку виконавчу вертикаль, підпорядковану Президентові. Але в березні 1993 р. Верховна Рада проголосила, що голови обласних та районних рад залишаються найвищими посадовими особами в своїх регіонах. Таке протистояння Президента і Верховної Ради було не на користь розбудові незалежної держави.

Внутріполітичне життя України характеризували розбіжності між полярними політичними силами. Дискусії точилися з таких ключових питань, як ринкова чи планова, соціа­лістична економіка, незалежна Україна чи відродження Союзу і т. п. Усе це знижувало ефективність діяльності Вер­ховної Ради, уряду, місцевих органів влади.

У січні 1992 р. уряд Російської Федерації зняв державний контроль над ціноутворенням. Кабінету Міністрів України, щоб якось захистити український ринок в умовах "прозорих" кордонів від напливу покупців із Росії, до­велось іти вслід.

Непідготовлена лібералізація цін призвела до розвалу системи дер­жавного управління народним господарством, розриву економічних зв’яз­ків, платіжної кризи, розкручування інфляційної спіралі, розбалан­сованості фінансово-кредитної системи, падіння виробництва, зубожіння населення.

Уряд В. Фокіна втратив довіру громадян і в жовтні 1992 р. був від­правлений у відставку.

13 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила прем’єр-міністром Л. Кучму. Головним недоліком роботи попереднього уряду новий прем’єр-мі­ністр вважав втрату державного контролю за процесами в народному гос­подарстві республіки. У пошуках ефективної моделі управ­ління уряд Л. Кучми спочатку спробував відновити галузеве центра­лізоване регулювання народним господарством, зокрема ввести держза­мовлення на рес­публіканському й регіональному рівнях, стабілізувати економіку, опираючись на державний сектор.

Але проголошені наміри реалізувати не вдалося, оскільки адміністративні заходи не були забезпечені необхідними економіко-правовими актами. Обвал економіки продовжувався.

Для виходу зі складного становища у народногоспо­дарському комп­лексі країни прем’єр-міністр Л. Кучма в травні 1993 р. зажадав у Верховної Ради додаткових повноважень. Пропонувалося ввести спеціальний режим управління економікою країни, підпорядкувати уряду Національний банк, Антимонопольний комітет, Фонд держмайна, здійснити подвійне (в тому числі й з боку уряду) підпорядкування держадміністрацій на місцях, надати право Кабінетові Міністрів видавати декрети до травня 1994 р.

Президент Л. Кравчук виступив проти цих пропозицій, оскільки це звузило б його повноваження. Згідно з пропозицією Л. Кравчука, уряд мав очолити Президент, виконання окремих доручень якого покладалось б на віце-президента. До його повноважень належало б видання указів із законодавчо неврегульованих економічних питань.

Верховна Рада відхилила ці пропозиції, але і уряд теж не отримав надзвичайних повноважень. Ситуація зайшла в глухий кут. Становище в країні продовжувало погіршуватися. За цих умов 7 черв­ня 1993 р. розпочався страйк шахтарів Донбасу, який перекинувся на інші галузі промисловості. Страйкарі висунули не лише економічні вимоги, а й політичні — надати Донбасу регіональну автономію, провести у країні референдум щодо довіри Президентові, Верховній Раді і радам усіх рівнів. Страйк досяг свого апогею 14 – 15 червня 1993 р. Ситуація ставала дедалі напруженішою.

Президентство Л. Кучми

У цей час Верховна Рада прийняла постанову про референдум щодо довіри Президенту і парламенту. Завдяки цьому вдалося ослабити соціальну напругу й при­пинити страйк. Згодом рішення про референдум Верховна Рада від­мінила. Але у вересні 1993 р. постановила провести дострокові ви­бори в парламент весною 1994 р. і вибори Президента — у червні того ж року. Уряд Л. Кучми у вересні 1993 р. пішов у відставку. Виконуючим обов’язки прем’єр-міністра був призначений Ю. Зв’ягільсь­кий. Фактично урядом керував Президент Л. Кравчук. Соціально-економічна ситуація в державі продовжувала погіршуватися.

Вибори до Верховної Ради весною 1994 р. відбулися за мажо­ритарною системою, відповідно до якої кандидатів висували у тери­торіальних округах, а не за партійними списками. Ця система помітно обмежила вплив політичних партій та громадських об’єднань на виборах. На один депутатський мандат претендувало в середньому по 13 осіб. Тому передвиборна кампанія відбувалася у надзвичайно напруженій боротьбі.

У першому турі виборів 27 березня 1994 р. пройшло тільки 49 кан­ди­датів, у другому — ще 289, у третьому — 59. За результатами виборів найбільшу кількість місць отримали такі партії: 25% здобула КПУ, 5,9% — Рух, 5,34% — СелПУ, 4,15% — СПУ. Безпартійних було — 221 депутат — (55,6%) з 397 обраних.

На виборах значної по­разки зазнали пропрезидентські політичні сили. Майже третина виборців віддала свої голоси партіям лівої орієн­тації. Невдала внутрішня політика попереднього керів­ництва країни зробили гасла комуністів та соціалістів знову привабливими для мільйонів громадян держави.

У складі нової Верховної Ради нараховувалося дев’ять депутат­ських груп і фракцій: комуністична, рухівська, соціалістична, центри­стська, аграрна, групи "Реформи", "Єдність", "Державність", міжрегіо­нальна. Певна кількість народних депутатів залишилися поза фракціями і групами. З часом кількість, склад і назви депутатських груп зміню­валися.

На посаду Голови Верховної Ради України було висунуто 9 кан­дидатур. Оскільки в парламенті кількісно переважали ліві групи і фракції, то перемогу здобув лідер СПУ О. Мороз.

У напруженій політичній боротьбі відбува­лися президентські вибори влітку 1994 р. Було зареєстровано 7 претендентів. У першому турі ніхто не набрав більше половини голосів, і був призна­чений другий тур на 10 липня 1994 р., в якому змагались Л. Кравчук та Л. Кучма. Переміг Леонід Данилович Кучма, який набрав 52% голосів, а Л. Кравчук — 45%.

Прийняття Конституції України 1996 р. було закономірним та логіч­ним завершенням три­валого й надзвичайно складного та супе­речливого конституційного процесу в Україні. Він розпочався 16 липня 1990 р., коли конституційних положень легітимного, що відпо­відав би сподіванням громадян, логічного й юридично завершеного проекту Конституції. Розпо­чався він з вироблення концепції нової Конституції. Було запропоновано сім варіантів концепції, яка у червні 1991 р. Верховною Радою обгово­рювалася. На її основі було створено чотири варіанти проекту Конституції. Один із них у липні 1993 р. Верховна Рада винесла на все­народне обговорення. За його результатами в жовтні 1993 р. Верховна Рада доручила Конституційній комісії доопрацювати проект Конституції та оприлюднити його через засоби масової інформації. З опублікуванням проекту фактично завершився перший етап конституційного процесу.

Другий етап розпочався 20 вересня 1994 р., коли нова Верховна Рада вирішила питання про склад і принципи утво­рення нової Консти­туційної комісії. До її складу увійшли представники законо­давчої, виконавчої та судової гілок влади. Комісія діяла під головуванням Пре­зидента України Л. Кучми і Голови Верховної Ради О. Мороза.

Головним змістом другого етапу конституційного процесу було вироблення логічно та юридично завершеного документа, що узгоджував би позиції різних політичних сил. Зро­бити це було нелегко, оскільки на шляху до нової Конституції ви­никли два концептуально нові проекти, які відрізнялися не лише від попереднього проекту 1993 р., а й від багатьох принципових положень Дек­ларації про державний суверенітет 1990 р. Дискусії точилися щодо форми державного управління (президентська чи парламентська республіка), рівноправності різних форм власності, державного статусу української мови, державної символіки, розташу­ван­ня іноземних військових баз на території України, правового статусу Республіки Крим, розподілу повноважень між гілками влади, гарантій соціальних прав громадян. На початку квітня 1996 р. пи­тання про проект Конституції України було включено до порядку ден­ного сесії Верховної Ради, а 17 квітня 1996 р. розпочався розгляд проекту, внесеного Консти­туційною комісією. За результатами його розгляду було утворено Тим­часову спеціальну комісію Верховної Ради для доопрацювання проекту.

28 травня – 4 червня 1996 р. проект Конституції розглядався Верховною Радою і був прийнятий у першому читанні. Але 19 червня 1996 р. в другому читанні проект був заблокований. За таких обставин 26 червня 1996 р. Президент оголосив Всеукраїнський референдум, на який виносив проект Конституції, не сприйнятий Верховною Радою. Протистояння Президента і Верховної Ради знову загострилося. Це повернуло більшість депутатів до розгляду проекту Конституції.

28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла Конституцію України кваліфікованою більшістю голосів — 315, а закон про введення її в дію —З38 голосами. День 28 червня став Днем Конституції України.

Конституція України складається з преамбули, п’ятнадцяти роз­ділів, у яких визначені теоретичні положення Основного Закону нашої держави; права, свободи та обов’язки людини і громадянина; описано процедуру виборів, референдуму; окреслено повноваження Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, інших органів виконавчої влади, прокуратури, правосуддя, Конституцій­ного Суду України, місцевого само­врядування, визначено територіаль­ний устрій України, зокрема й Автономної Республіки Крим; указано, за яких обставин і хто має право вносити зміни до Конституції України і визначено перехідні положення, які регулюють строки та порядок переходу від діючої системи державних органів до тієї системи, що передбачено Конституцією 1996 р.

Преамбула проголошує, що Конституція прийнята Верховною Радою від імені українського народу і є результатом здійснення україн­ською нацією права на самовизначення. У ній сформульовано завдання щодо забезпечення в Україні прав і свобод, зміцнення громадянської злагоди, розвитку соціальної і правової держави.

Україна визначається як суверенна, незалежна, демок­ратична, соці­альна, правова держава. Єдиним джерелом влади в Украї­ні є народ, який здійснює її безпосередньо через демократичні вибори, референ­дум, органи державної влади та органи місцевого самоврядуван­ня. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. За формою державного правління і устрою Україна визначається як унітарна республіка, а українська мова проголошується державною. Одночасно в Україні гарантується вільний розвиток інших мов. Принципове значення має проголошення принципів економічної, політичної та ідеологічної багатоманітності. Це означає, що остаточно покінчено з пануванням однієї форми власності, одного по­літичного напряму, однієї ідеології.

Конституція регулює організацію і діяльність вищого законодавчого органу України — Верховної Ради, яка обирається всенародно терміном на чотири роки у складі 450 народних депутатів. Народні депутати здійснюють свої повноваження на постійній основі. Із числа депутатів обирається Голова Верховної Ради, перший заступник і заступник Голови. Вони і керують роботою Верховної Ради. Головна функція Верховної Ради — прийняття законів, — вона не має права втручатися у сферу діяльності інших гілок влади. Окрім законодавчої роботи, Верховна Рада здійснює також установчі й контрольні функції, визначає основи внутрішньої та зовнішньої політики тощо.

Президент України є главою держави, га­рантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Він обирається громадянами України на основі загального, рівного й прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років. Одна і та ж особа не може бути Президентом України більше двох термінів підряд. Конституція наділяє Президента значними повноваженнями в здійсненні внутрішньої та зовнішньої політики держави.

Систему органів виконавчої влади, згідно з Конституцією, складають: Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації в областях, районах, містах Києві та Севастополі. Кабінет Міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом та підконтрольний і під­звітний Верховній Раді України.

Конституція застерігає, що правосуддя в Україні здійснюється виключ­­но судами. Місцеве самоврядування за Конституцією здійсню­ється безпосередньо громадами і через органи місцевого само­врядування — сільські, се­лищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Склад ради села, селища або міста обирається мешкан­цями від­повідної територіальної одиниці на основі загального, рів­ного, пря­мого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки.

Конституція набула чинності з дня її прийняття 28 червня 1996 р. З’явилась можливість на конституційному фундаменті, за допомогою передбачених Конституцією засобів і на основі її принципів, за­вершити будівництво розвинутого громадянського суспільства і суверенної, демократичної, правової, соціальної держави. Саме в цьому і полягає передусім, історичне значення нової Конституції.

У березні 1998 р. в Україні відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Згідно з новою Конституцією України, народних депутатів обирали на основі загального, рівного й прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Згідно з Законом "Про вибори народних депутатів України" мало обиратися 450 депутатів, із них 225 в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 — за списками політичних партій, виборчих бло­ків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва.

За депутатські місця змагались 30 політичних партій і виборчих блоків. Але тільки 8 із них подо­лали чотирьохвідсотковий рубіж голосів, що дало їм право на участь у розподілі депутатських мандатів. Серед них — Компартія України — 84 мандата; Народний Рух — 32; Виборчий блок СПУ та СелПУ — 29; Партія зелених — 19; НДП —17; "Громада" — 16; ПСПУ — 14; СДПУ(о) — 14. Решта місць відійшла депутатам, обраним в одноманітних виборчих округах.

У новообраній Верховній Раді були створені такі партійні фрак­ції: Компартії України; Соціалістичної та Селянської партій — "Лівий центр"; Прогресивної соціалістичної партії; Соціал-демократичної партії України (об’єднаної); Народно-демократичної партії; Всеукра­їнського об’єднання "Громада"; Партії зелених України; Народного Руху України. Згодом кількість фракцій та їх назви зазнали змін.

Жодна з політичних сил не отримала необхідної більшості в парламен­ті, що виразно проявилося при виборах Голови Верховної Ради. Лише 7 липня 1998 р. на 69 пленарному засіданні на цю посаду був обраний О. Ткаченко — один із лідерів СелПУ.

Восени 1999 р. закінчився п’ятирічний термін перебування на посаді Президента Л. Кучми і, згідно з Конституцією, були призначені чергові президентські ви­бори. За часи його президентства була прийнята Конститу­ція України, збережений громадянський мир у країні; Україна утверди­лася у світі як повноправна учасниця міжнародного співто­ва­риства: зу­пинена гіперінфляція і введена власна національна валюта — гривня; призупинено падіння виробництва; загальмована економічна криза. Але в країні залишалася напруженою соціально-економічна ситуація, зростало безробіття, знижувався матеріальний рівень життя трудящих, гальмува­лися необхідні реформи.

За цих умов у певних колах громадян, особливо старшого віку, пен­сіонерів, посилилася ностальгія за радянським минулим, чим і нама­га­лися скористатися на президентських виборах представники лівих сил — П. Симоненко, О. Мороз, Н. Вітренко та інші. Вони розгорнули в ході перед­виборної кампанії шалену антикучмівську пропаганду, звинувачую­чи Л. Кучму в некомпетентності, розвалі економіки, злиденному житті народу тощо. Політична боротьба загострилася до краю. Напередодні виборів Президента у жовтні 1999 р. був вчинений замах на кандидата у Президенти Н. Вітренко в Кривому Розі. У результаті вибуху гранати отримали поранення 29 осіб. Деякі з них стали інвалідами. У вчиненні замаху був звинувачений С. Іванченко — прибічник О. Мороза, одного з кандидатів у Президенти.

На посаду Президента претендувало 13 кандидатів.

У першому турі голосування, який відбувся 31 жовтня 1999 р., Л. Кучма отримав 36,49% голосів виборців, лідер комуністів П. Симо­ненко — 22,24%; лідер соціалістів О. Мороз — 11,29%; лідер прогре­сивних соціалістів Н. Вітренко — 10,97%; Є. Марчук — 8,13%, решта претендентів набрали значно менше голосів.

У другий тур голосування вийшли Президент Л. Кучма і перший секретар ЦК Компартії України П. Симоненко. Вирішувалося питання надзвичайної ваги: бути чи не бути незалежній Україні, йти нашій державі по шляху демократії і реформ до соціально орієнтованої держави, в європейське співтовариство чи повернутися до комуністичного минулого і втратити незалежність.

Українські виборці в другому турі 14 листопада 1999 р. вибрали Президентом Л. Кучму, за якого віддали голоси 56,25% виборців, а за П. Симоненка — тільки 37,8%. Отже, народ України вибрав шлях демократії і реформ, ще раз підтвердив своє бажання жити в незалежній державі.

Після виборів Президента політична боротьба в Україні між лівими та правими не припинилася. Центр цієї боротьби перемістився у Верховну Раду. На початку 2000 р. її робота була фактично паралізована боротьбою двох сил: лівою і правоцентристською. 13 січня 2000 р. ліві відхилили проект державного бюджету на 2000 р., назвавши його антинародним. Тоді 11 депутатських фракцій і груп правоцентристського спрямування і позафракційних депутатів заявили про утворення у Верховній Раді парламентської більшості для співпраці з іншими гілками влади. Більшість мала на меті зняти гостроту політичних проблем, що породжувалася політичними амбіціями і непрофесіоналізмом лівої частини керівництва Верховної Ради, передусім голови О. Ткаченка та його першого заступника А. Мартинюка.

З 21 січня по 1 лютого 2000 р. парламент працював роздільно: 242 (згодом 265) депутатів більшості в Українському домі, а 180 (згодом 157) депутатів з лівих фракцій — у приміщенні Верховної Ради. Більшість депутатів постановили відкликати О. Ткаченка з посади Голови Верхов­ної Ради, як і його першого заступника А. Мартинюка.

1 лютого 2000 р. Головою Верховної Ради обрали І. Плюща, а його першим заступником В. Медведчука і заступником С. Гавриша. Ліві зазнали ще однієї поразки. Створення більшості у Верховній Раді, яка задекларувала прагнення співпрацювати у порозумінні, злагоді, взаємо­ви­могливості і взаємодовір’ї з Президентом та його адміністрацією, Прем’єр-міністром і його Кабінетом, вселяло оптимізм. Дуже важливо було не збочити з обраного шляху, поставити на чільне місце національно-державницькі інтереси, а не кланово-особисті, підтримати ще до кінця не витрачену віру людей у справедливість і можливість повноцінно реалізувати свої здібності заради поліпшення життя людей у всіх його вимірах (духовних, культурних, матеріальних тощо), зміцнення віками омріяної незалежної України.

16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський референдум за всена­родною ініціативою по таких питаннях:

1. Чи має право Президент України достроково припиняти повно­важення Верховної Ради України, якщо вона протягом одного місяця не зможе сформувати постійно діючої парламентської більшості, або протягом трьох місяців не затвердить підготовлений і поданий Кабінетом Міністрів Державний бюджет України?

2. Чи згодні громадяни України з необхідністю обмеження депутат­ської недоторканості?

3. Чи згодні громадяни України зменшити кількість народних депутатів України з 450 до 300?

4. Чи підтримають громадяни України створення двопалатного парламенту в Україні, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів України і сприяла б їх реалізації?

По першому питанню "за" проголосувало 84,69% громадян, по другому — 89%, по третьому — 89,91%, по четвертому — 81,68%. Всього у референдумі взяло участь 81,15% громадян України.

За вердиктом Конституційного Суду України результати референ­думу мають обов’язкову силу, і Верховна Рада була зобов’язана прийня­ти відповідні зміни до Конституції. Але процес імплементації не пішов гладко. У Верховній Раді розпочався процес затягування імплементації рішень референдуму на невизначений термін.

З листопада 2000 р. за ініціативою голови фракції соціалістичної та селянської партій "Лівий центр" О. Мороза у Верховній Раді розгорнувся так званий "касетний скандал", котрий відволік усю увагу народних депутатів. Мова йшла про зникнення журналіста Г. Гонгадзе, який розмі­­щував критичні статті щодо Президента Л. Кучми та його оточення в інтернет-газеті "Українська правда". Ситуація в парламенті знову загострилася, ліві опозиційні сили зробили спробу розколоти парламент­ську більшість, дискредитувати Президента та виконавчу гілку влади, викликати політичну кризу в країні. В березні 2001 р. у Києві сталися масові сутички представників опозиції і правоохоронних органів. Масові вуличні сутички вперше в історії незалежної України набули загрозливих масштабів. Вони засвідчили, що деякі політичні сили прагнуть полі­тичного реваншу будь-якими методами. Але такими засобами проблеми не вирішуються. Соціальні та політичні протиріччя потрібно вирішувати цивілізованим шляхом.

У березні 2002 р. відбулися вибори до Верховної Ради України. Перед­виборна боротьба проходила в жорстокій боротьбі між політич­ними силами, опозицією та владою, із застосуванням найсучасніших PR-технологій. Використовувалися всі засоби, щоб отримати перемогу: адміністративні ресурси, поливання "брудом", використання політичних "клонів" (у вибор­чому бюлетені було п’ять комуністичних партій, "зелених" — три). За депу­татські місця змагались 33 політичних партії і виборчі блоки. Але тільки 6 із них подо­лали чотирьохвідсотковий рубіж голосів. У новообраній Верховній Раді парламентські комітети були розподілені між такими фракціями: "Наша Україна", Компартія України, "Єдина Україна", Соціалістична партія України, Соціал-демократична партія України (об’єднана), Блок Юлії Тимошенко. Головою ВР України було обрано В. Литвина.