Перетворення УНР в Українську Державу та її адміністративний устрій
На другий день після обрання гетьманом П. Скоропадського, 30 квітня 1918 р. з’явилися його маніфест - "Грамота до всього українського народу" та "Закони про тимчасовий державний устрій України". У грамоті гетьман заявляв, що колишній український уряд не здійснив державного будівництва України, оскільки був не здатний до цього. "Безчинства й анархія продовжуються на Україні, економічна розруха і безробіття збільшуються і розповсюджуються з кожним днем і врешті для багатющої колись-то України встає грізна мара голоду. Таке становище, яке загрожує новою катастрофою Україні, глибоко сколихнуло всі трудові маси населення, які виступили з категоричним домаганням негайно збудувати таку державну владу, яка здібна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці. Як вірний син України я рішив відкликнутись на цей поклик і взяти на себе тимчасово всю повноту влади. Цією грамотою я оголошую себе гетьманом всієї України”. Далі в грамоті оголошувалось, що Центральна Рада розпускається. У повній мірі відновлювалися права приватної власності, повна свобода купівлі-продажу землі, свобода торгівлі та приватного підприємництва й ініціативи, висловлювалися обіцянки вжити заходів щодо відчуження землі за її дійсною вартістю від великих землевласників для наділення малоземельних хліборобів, забезпечити права робітничого класу. У "Законах про тимчасовий державний устрій України", які мали діяти до обрання й початку діяльності Українського сейму, визначався державний устрій України та порядок управління. У межах всієї Української Держави влада мала належати виключно гетьманові України. Гетьман затверджує всі закони, і без його санкцій жоден закон не може мати сили. Гетьман призначає Отамана (прем'єра) Ради Міністрів, усіх міністрів і всіх вищих урядових осіб. Йому належить керівництво закордонними відносинами, він є Верховним "воєводою" (головнокомандуючим) армії і флоту. Отже, за гетьманськими законами Українська Народна Республіка, колективним органом якої була Центральна Рада, перетворювалася на Українську державу, якою одноосібне управляв гетьман, правда, до скликання Українського сейму. Найвищим органом виконавчої влади ставала Рада Міністрів, у губернії та повіти призначались губернські й повітові старости, які здійснювали вищу адміністративну владу на підвідомчих їм територіях. У волостях і селах відновлювались посади волосних старшин і сільських старост. Вищою військовою владою в кожній губернії були комендант (отаман) корпусу і губернський комендант, у кожному повіті - повітовий комендант. У Києві, Одесі та Миколаєві були створені градоначальства на чолі з градоначальниками. На посади старост, комендантів, градоначальників були призначені переважно колишні царські генерали, чиновники, поміщики, офіцери. Відповідно до виданого гетьманом 12 травня 1918 р. закону був створений під назвою Державної варти жандармсько-поліцейський апарат, співробітниками якого ставали в основному офіцери і рядові колишнього царського корпусу жандармів. На початку травня 1918 р. гетьман сформував уряд - Раду Міністрів. Головою уряду став Ф.А.Лизогуб - великий полтавський поміщик, виходець зі старовинного козацького роду, земець-октябрист. Міністрами були призначені: закордонних справ - Д.І.Дорошенко, відомий історик, діяч Центральної Ради; освіти - М.П.Василенко, історик і юрист, кадет; юстиції – М.П.Чубинський, професор Харківського університету в галузі криміналістики; фінансів – А.К.Ржепецький, банкір, кадет; торгівлі і промисловості - С.М.Гутник, голова одеського біржового комітету, кадет; продовольства - Ю.Соколовський, кадет; шляхів сполучення - А.І. Бутенко, інженер, кадет; хліборобства - Кіяніцин, поміщик, кадет та ін. Серед міністрів переважали кадети, частина була безпартійні, але вони вважались фахівцями відповідних галузей. В уряді не було жодного представника українських соціалістичних партій, переважали міністри проросійської орієнтації. Більшість міністрів і чиновників державного апарату, наводячи порядок в Україні репресивними заходами, вважали, що існування Української Держави – лише певний перехідний етап до відновлення “єдиної і неділимої Росії”.