Українське "козацьке бароко" та його прояви

В національній культурі

Аналізуючи давньоукраїнську барокову культуру, Мирослав Попович, відомий сучасний український філософ, підкреслює, що Україна належала до культурної зони, що за часів контрреформації розвивалася в стилістиці бароко. Як християнський край східного обряду, вона той же час належала до периферії регіону, духовний центр якого був в Італії та Австрії. Барочні впливи настільки змінювали художні смаки, що у Львові знатних громадян – як католиків, так і православних – ховали у вишуканих барочних трунах з писаними маслом портретами покійних.

У XVII столітті до православної церкви в Україні проникає гармонійний спів, привнесений спочатку композиторами-іноземцями, які керували придворними хорами, розвивається багатоголосна обробка стародавніх церковних мелодій, нові засоби, правда, з дещо більшими труднощами проникають в іконопис.

Геополітично, економічно, культурно й соціально Україна у XVI–XVIІ ст. була вражаюче різноманітною. На українських землях мали обіг гроші всіх видів – дукати, таляри, ясви, шостаки, орлянки, шаги, чехи, осьмаки, тимфи і т.д. Українські поети пишуть вірші латинською, польською, книжнослов’янською, розмовною українською мовами. Українці сповідують віру православну, уніатську, кальвіністську, соцініанську, римо-католицьку, а в містах живуть, крім русинів, греки, поляки, вірмени, євреї, татари.

При цьому край зберігав культурну цілісність. Від ″культурного хаосу″ цей край оберігала насамперед надзвичайна стабільність і консервативність селянського світу, незважаючи на певні зміни в культурі села. Сільська культура також засвоювала доробок професійної архітектури, малярства, музики, книжну культуру, переломлюючи все це через масовий релігійний світогляд.

Так, кам’яне будівництво романського стилю було доповнене на західноукраїнських землях елементами дерев’яного храмового будівництва. Пам’ятники писемності, як адміністративно-господарські акти, так і рукописні Євангелія нерідко створювалися в селах. Козацтво навіть у своїй верхівці на той час живе за селянськими смаками, надаючи перевагу в живописі лише іконам і портретам.

Інтелектуальне ядро давньоукраїнської культури складається навколо професорів Києво-Могилянської академії, більшість яких переїхали до Києва з Галичини на запрошення Петра Могили. Це, перш за все, Йосиф Кононович-Горбацький, його послідовники – Інокентій Гізель, Іоасаф Кроковський та інші професори. Інокентій Гізель чи люди з його кола – автори книги ″Синопсис″ (грецьк. – огляд) (1674 р.), що служила підручником історії багатьом поколінням українців, росіян і білорусів. Підготовлене за участю Гізеля нове видання старовинного ″Києво-Печерського патерика″ (1674 р.) впродовж століть було найпоширенішою книгою для домашнього читання. Пізніше велику роль у київському гуртку відіграв Лазар Баранович. До його гуртка входили Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, поет Іван Величковський, Дмитро Туптало (св. Дмитрій Ростовський), Київський митрополит мазепиних часів Варлаам Ясинський та інші.

Як бачимо, тодішня українська інтелігенція поспіль складалася з освіченого духівництва. Отці пишуть вірші, ставлять трагедії, драми та інтермедії силами спудеїв (студентів) і городян, вчать співу й філософії, видають різноманітну літературу в лаврській друкарні, тобто вчать мудрості.

1667 роком датується перша згадка про вертеп (ляльковий театр). Найбільший інтерес у простолюду викликали сміхові інтермедії, які у XVIІ ст. виконувалися як у вертепах, так і в студентських виставах.

Поряд з поетичними жанрами, що культивувалися в середовищі церковної інтелігенції та школярів, поряд з книжною поезією продовжувала існувати суто усна форма автономної ″народної культури″ – пісні та думи. У творенні й, особливо у виконанні народної поезії, важливу роль відігравали ″народні професіонали″ – фахівці, організовані по-цеховому у братства. В XV–XVIІ ст. це були лірники й кобзарі. Користувались вони двома інструментами – бандурою (кобзою – тюрк. слово) і лірою. Братства лірників і кобзарів мали свою систему учнівства, іспитів-посвят, свою постійну організацію, старшин тощо. Відома грамота Б. Хмельницького одному з кобзарських цехмістрів, де йому надається право влади над своїм цехом від імені гетьмана. Характерною рисою побуту кобзарів і лірників була їх рухливість, мандри, що досягали Валахії, Молдови, Туреччини, Польщі, німецьких земель.

У поетичному жанрі виділяють три форми народного вірша: речитативну, пісенну й говірну. У народній поезії пісні мають різні розміри: щедрівок, колядок, епічних пісень, лірницьких пісень, коломийок й ототожнюються з різними районами України. Особливий інтерес з історико-культурної точки зору становить епічна поезія, оскільки в ній зосереджуються світоглядні теми і сюжети. У цей час могутній центр епосу складається й утверджується в Наддніпрянщині, у центрально-східному регіоні України. Поряд з думами розвивається жанр балади, що мав, безперечно, літературні корені.

Як відзначає М.В. Кордон, вагомий внесок у розвиток української пісенної культури у XVІІ ст. зробила легендарна народна поетеса-піснярка Маруся Чурай (1625 – 1653) – автор популярних українських пісень ″Віють вітри, віють буйні″, ″Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці″, ″За світ встали козаченьки″. Стосовно останньої пісні існує легенда про те, що до війська гетьмана України Б. Хмельницького належав і Полтавський полк, у якому служив Григорій Бобренко – наречений Марусі Чурай. Очевидно, під враженням розлуки з коханим і народилася зазначена пісня, яка стала улюбленою козацькою похідною піснею.

На другу половину XVІІ – першу половину XVIІІ ст. припадає розквіт жанру історично-мемуарної прози. Серед історичних творів XVIІІ ст. особливо виділяються три фундаментальні козацькі літописи: ″Літопис Самовидця″, як назвав це цінне історичне джерело й визначний пам’ятник української літератури П. Куліш, літописи гадяцького полковника Григорія Грабянки (? – близько 1737 р.) та канцеляриста Війська Запорізького Самійла Величка (1670 – 1728). Авторство ″Літопису Самовидця″ остаточно не встановлене. Серед істориків є думка про те, що його автором був козацький старшина, генеральний підскарбій при гетьмані І. Брюховецькому Роман Ракушка-Романовський (близько 1623 – 1703 рр.). Всі три літописи охоплюють історичні події в Україні з 1648 р. до початку XVIІІ ст. В усіх козацьких літописах є одна особливість: літописці відтворюють дійсність не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути за їх уявою.

У другій половині XVIІ ст. подальшого розвитку в Україні набуло книгодрукування. У цій справі провідну роль продовжувала відігравати друкарня Києво-Печерської лаври. За цей період тут було надруковано понад 120 книг. Більшість з них мали від 500 до 1000 сторінок. У 1664 р. друкарня вперше видала буквар і з цього часу продовжувала їх друкувати близько 200 років. Лаврські видання розповсюджувалися не лише в Україні, Росії, Білорусії, а й у Молдавії, Сербії та інших країнах.

Високого розвитку досягло в другій половині XVIІ – першій половині XVIІІ ст. українське музичне мистецтво. Відбувався процес становлення, формування української музики. Важлива роль в цьому належала сольній пісні з інструментальним супроводом. Найвідомішим композитором кінця XVIІ – початку XVIІІ ст. був Микола Дилецький (близько 1650 – після 1723 рр.). Крім того, він уславився як музичний теоретик, хоровий диригент і педагог. Основна його праця – ″Граматика музикальна″ – містить теоретичні засади партесного співу. У цьому співі співставлялося звучання всього хору й груп голосів, був відсутній супровід. ″Граматика музикальна″ М. Дилецького стала першою ґрунтовною музично-теоретичною працею, посібником для композиторів, теоретиків музики та вчителів співу.

На кінець XVIІ – початок XVIІІ ст. припадає більш як 20-річний період державницької діяльності гетьмана України Івана Степановича Мазепи (1640 – 1709), чи не найсуперечливішої постаті української історії. Попри всій неоднозначності політичних оцінок Мазепи не можна не відзначити його меценатську, культурницьку діяльність, величезний внесок гетьмана в розбудову культури всієї України.

Зокрема, І.С. Мазепа відіграв велику роль у справі розвитку Києво-Могилянської академії, котру в його часи називали Могиляно-Мазепинською. Мазепа дійсно був меценатом, добродійником й опікуном академії. Завдяки заходам Мазепи грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. вона дістала статут академії, хоча давно вже була фактично вищим навчальним закладом. Гетьман дбав також про матеріальне забезпечення академії. Він збагатив її бібліотекою й рідкими рукописами, збудував для неї новий будинок. І. Мазепа сам часто відвідував академію, бував на її диспутах та виставках. У студентів виховували патріотизм, духовність, демократичні ідеали. У добу піднесення української культури тих часів академії належало центральне місце у просвітницькому просторі. Але меценатська, культурницька діяльність І. Мазепи як гетьмана України не обмежувалась Києво-Могилянською академією.

І. Мазепа – меценат і засновник кількох пишних храмів. За часів його гетьманування кульмінаційного розвитку досягло українське бароко – стиль пишний, урочистий. Він організував будівництво величезних храмів у Києві: Братського та Микольського монастирів, церкви Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі, там же збудував Економічну браму з церквою над нею. Дослідники нарахували 12 збудованих в 1690 – 1705 роках І. Мазепою та закінчених після його смерті храмів. До того ж нараховується до 20 храмів, реставрованих І. Мазепою. Це – Софія Київська, Михайлівсько-Золотоверхий монастир, Успенський собор і Троїцька надбрамна церква в Києво-Печерській лаврі, церкви в Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межигір’ї, Мгарський монастир.

Ніхто не міг зрівнятися з Мазепою в справі церковного будівництва. Його заслуги тут були загальновизнані. Підкреслюючи це, Петро І казав, що І. Мазепа ″великий строитель святым церквам″.

Немає треби доводити, що література ″високого стилю″ з такими представниками, як Єпифаній Славинецький (? – 1675), Симеон Полоцький, Дмитро Туптало (Ростовський), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, розвивалася завдяки відповідним умовам, створеним І. Мазепою.

Таким чином, у XVIІ ст. на українських землях, завдяки політичним змінам, європейським культурним впливам, формується староукраїнська барокова культура, що отримує подальший розвиток і удосконалення у XVIІІ столітті.