Коло шосте: пов’язані болем 2 страница

Найстрашнішим сном людства залишаються дві символічні постаті – Каїн та Аґасфер, що у безмежній самотності мандрують світом, іноді повертаючись знову на те саме місце. Так їх покарано за те, що вони вчинили: зраду звичаїв людського племені. Врешті, кожна людина прагне десь зупинитись і прийняти з рук Смерти чашу з напоєм, який обіцяє спокійний сон, в оточенні своїх. І зупинившись там, де їй до вподоби, у землі обітованій, не там, звідки її може зірвати вітер, а врісши в неї корінням, вона пришпилить себе до дому, до близьких, до майна і буде ними дорожити. Праведник Йов – це теж жахливий сон людства, бо, втративши майно, рідню і дім, людина ніби губить усі людські якості. Випадає зі свого племені і стає чужою; не знає, чи прийме її хтось до себе з тих, кого вона раніше зневажала, або просто не помічала у власних турботах. Коли Бог зникає, не вмирає, бо смерть змушує ще довго оплакувати того, хто відійшов назавжди, тоді устократ важче. Бог, дітьми якого ми себе вважаємо, все-таки об’єднує і є гарантом нашої безпеки. Тих, хто ще чимось володіє, опановує страх опинитися на місці тих, хто усе втратив, і вони зачиняють двері на засув, вмикають голосно музику, щоб не чути благання. Це для їхнього захисту існують закони, які прив’язують людей до певного простору. Це – ті стіни, які не існують насправді. Перейти через них важко, але ще важче вижити серед чужих.

… Під час Другої Світової війни теплохід з євреями-втікачами із фашистської Німеччини плавав уздовж північних берегів Европи, але жодна країна не надала їм притулку. Коли нарешті одна дозволила зійти на берег, то, побоюючись за власну безпеку, згодом видала утікачів німецьким властям. 800 людей було замучено до смерті.

Ця історія нагадує притчу і, мабуть, є нею, бо людське сумління і співчуття завжди з’являються чомусь запізно. Ця історія повторюватиметься знову і знову, доки людина не перестане розділяти інших людей на своїх та чужих. Теперішні німецькі громадяни допомагають владі ловити нелегальних міґрантів, вважаючи це своїм священним обов’язком, бо Німеччина – тільки для німців, Англія – для англійців, а Франція – для французів. Коли одна країна процвітає, а поруч інша країна конає у злиднях, багатий сусід боятиметься бідного. У давні часи були люди, які усе своє добро роздавали бідним, щоб звільнитись від докорів сумління. Зараз, коли людство нарешті зрозуміло, що без гуманности йому не вижити, таких осіб вважають божевільними. Зрештою, їх просто більше не існує. Душа не бажає вслухатися в себе і прислухатися до потреб інших людей. Соціалізм і капіталізм замінили поняттям справедливости любов до ближнього і милосердя. Те, що можна продати, – продається, те, що можна купити, – купується. Усі інші речі не мають жодної вартости. Найлегше обкрадати бідних, бо вони беззахисні. Щораз більше розумних людей вважають гроші єдиною силою, яка може змінити світ. Гроші є тим богом, від якого застерігали ще у Біблії, мовляв, треба поклонятися Богові, а не Мамоні (символ грошей). Кожна релігія, по суті, починає з прагнення розкрити духовну потенцію людини, а закінчує ідолопоклонством. Ідоли завжди багато обіцяють, тому приватна вигода ставиться вище за страждання тих, хто не зумів набути статків, чи не вберіг, тому їх можна лише купити як дешеву робочу силу, тобто, як річ, відкинувши малих дітей, калік та старих. Вирішити проблему страждань можна, лише відмовившись від стереотипів поведінки, зійшовши з хибного, чорного шляху, на який людство ступило ще на зорі цивілізації, що її створило, власне, для захисту власного майна.

Численні програми допомоги “чужим” не порятують світ від голоду, війни та насильства, вони є радше запізнілим виявом сумління. Правда, краще вчасна допомога, яка врятує бодай одне життя, ніж тотальна байдужість. Сумління не властиве владі, не запрограмоване у ній. Державні структури заражені вірусом самознищення, який у разі розвитку хвороби виявляється в обмеженні свободи окремого громадянина та геноциді власного народу. Вилучаються люди, які потенційно загрожують владі: злочинці, неповносправні, етнічні меншини, втікачі з інших країн… Усе робиться згідно до закону, або близько того. Громадян намагаються переконати, що гроші з їхніх кишень йдуть на утримання ледарів та нероб, а кому це до вподоби? Держава влазить у найінтимніший світ почуттів, апелюючи до розсудливости й поміркованости. Ксенофобія – це найкраще знаряддя нищення людини. Внаслідок її дії повинна залишитися певна частина людей, яку згодом теж можна буде розділити. Цілісність нації – це її розвиток, відкритість усьому новому, а не ксенофобське вихваляння своєю винятковістю і страх перед іншими народами. Любов до рідного краю – це любов освіченого серця, яке воліє бачити у власній господі друзів, а не ворогів.

Нині у світі 50 мільйонів людей втратили батьківщину. Більшість серед них – діти та молодь. Додаймо сюди ув’язнених, репресованих, безпритульних, жебраків, переслідуваних, покинутих батьками дітей, психічно хворих… Це все – чужі. У них немає захисту, дому, засобів для існування. Багато хто тішився б, якби вони щезли в один день, знявши проблему сумління. Але через певний час з’явились би інші, такі самі, бо усе людство хворе на смертельну хворобу самознищення. Доки воно діятиме за законами механіки, доти його існування буде позначене жорстокістю.

Із одного боку існують потужні організації, які рятують мільйонні маси втікачів від голодної смерти, а з іншого – не робиться нічого, аби залагодити конфлікти, що викликають рух біженців. У Сомалі, Анґолі, Афґаністані, Сьєрра-Леоне та багатьох інших країнах упродовж десятиріч тривають громадянські війни, а знаряддя для вбивств та тортур їм постачають країни, котрі хочуть покращити своє економічне становище. В Афґаністані за двадцять з лишком років знищено зрошувальні системи, мости, а земля нашпигована мінами. Щоб вижити, селяни вирощують наркотичну сировину. Ніхто не певен, чи посіяне вдасться зібрати і продати, щоб нагодувати родину. Як, зрештою, у давні часи… Немає такої країни, де б за всю історію коні не витолочували збіжжя, а вояки не виносили усе добро з хати. Цьому, здається, не буде кінця: зброя, що має поставити невинних людей на коліна.

Хтось сказав: біженці – це такі самі люди, як ми, тільки вони бояться. Не за майно, бо у них його немає, а за майбутнє. Безконечні потоки людей з нехитрим скарбом бредуть світовими дорогами у пошуках притулку. Чимало залишається, не витримавши, на узбіччі. Це, здебільшого, жінки та діти. Ми вмикаємо телевізор і бачимо ситих діточок з типової американської родини, які вирішують, йти їм на вечірку, чи ні, підлітків, що не можуть дочекатися, коли їм подарують на 16-річчя машину, кімнати, до стелі завалені іграшками, якими ніхто не бавиться… Ситість призводить до байдужости. Десь у пустелі мати запорпує у пісок висхле тіло померлої від виснаження дитини, й поспішає далі, щоб не відстати від колони. Голод призводить до отупіння.

Однак ті, хто чимось володіє, бояться з ним розлучитись. Є діти, котрі ніколи не мали іграшок. Але ми не побачимо їх ні по телевізору, ні в кіно, бо голодні діти, сироти, зґвалтовані матері не є товаром. Вони чужі комерції, бо можуть злякати потенційних клієнтів, для більшости яких шальки терезів схиляються на бік власного самопочуття, а не чужих страждань

Можна відбудувати дім і засіяти поле, коли закінчиться війна. Це – велике щастя. Але ось уже виросло нове покоління, яке не вміє ні читати, ні писати, але знає, як розібрати і скласти гвинтівку. Тому не питайте, чому люди покидають свою батьківщину. Подумайте, що б ви вчинили на їхньому місці. Заплющіть очі й уявіть, що ви кілька років живете у наметі, в таборі біженців, цілком залежні від гуманітарної допомоги, через що почуваєте себе нікчемним, бо не можете працювати на себе. Це – місце, де не можна побути наодинці, де від надмірного скупчення людей вибухають хвороби і насильство. Для того, хто пережив жахіття війни, спочатку це життя здається раєм, бо у нього відмерли всі потреби, окрім основних. Але притулок – це не Дім. Тут вам при кожній нагоді дають зрозуміти, що ви не можете вимагати нічого більшого: ні щирости, ні співчуття… Бо ви живете на утриманні.

Або уявіть собі, що ви опиняєтесь у чужій країні, не знаючи мови. Вам хочеться розповісти про себе, і щоб вам повірили, але ніхто не розуміє вашої мови. Чиновники змушують чекати роками на рішення: вигнати вас (депортувати), чи залишити тут, де ніхто вам не радий. Вас можуть побити, зганьбити, навіть убити, бо ви – чужинець.

Колись на світі існували місця, куди можна було сховатись і перебути лихі часи, де ніхто не влаштовував допитів, а просто ставилася їжа на стіл. Це був священний звичай, а нині гостинність у нас розуміють як двосторонню угоду: ти – мені, я – тобі. Лише найзнедоленіші виявляють безкорисливу гостинність. Мандрівники ніколи не просились на нічліг до багатих хоромів, йшли просто до хатини на краю села. Право недоторканности житла нині дає змогу викликати поліцію. Нас привчають до думки, що усі нормальні люди працюють з дев’ятої до шостої, а не вештаються поночі, і що кожен незнайомець – потенційний ворог. Коли ми увімкнемо телевізор, то обов’язково побачимо сюжет, як через підвальне вікно у респектабельний будинок прокрадається убивця, а беззахисна жінка бігає з кімнати до кімнати, намагаючись сховатись. Дуже часто цей напасник втік з тюрми, або є нелегальним імміґрантом. Злочини породжує саме суспільство, розділяючи людей на касти. Найпримітивніший поділ – багаті та бідні. У суспільстві “рівних можливостей” він означає поділ на тих, хто хоче працювати, і тих, хто не хоче. Але це стосується лише своїх. Чужим доводиться долати шалений опір, аби здобути собі право на працю, яка допоможе вижити.

Часом біженці нагадують сліпих кошенят, опинившись у країні з зовсім іншою культурою, в якій, чим вищий рівень життя, тим менша схильність до милосердя. Політика проникає на всі щаблі суспільства. Її метою є зробити усіх повноцінних громадян політизованими, тобто такими, що уявляють себе політиками і тішаться з того. Мак’явеллі уперше публічно розмежував політику та мораль, але це стосувалось лише володарів, а не підданців. Нині кожен громадянин високорозвинутої держави вважає себе політиком, і мораль для нього існує лише в обмеженій сфері побуту, або й ні. Стандартна процвітаюча сім’я середнього класу – це теж політика, піднята наче стяг попереду тріумфальних, зрештою, бойових походів. Усі пільги – лімітовані; існують лише для тих, хто дотримується жорстких зобов’язань. Машина насильства, держава, ніби перетворюється на машину добробуту з нав’язливо пропагованим рівнем життя, який дуже ускладнює вільний вибір кожної людини.

Не менш політизовані й комуністичні держави, де нібито не існує приватної власности. Там розподіл привілеїв здійснюється також за певних, часом дуже обтяжливих, умов. І тут, і там, і всюди така невидима сутність, як незалежне мислення, може позбавити права на гідне існування. Віриш чи не віриш, співчуваєш чи не співчуваєш, ти повинен чинити так, щоб утриматися на плаву. Війни, нещастя, злидні женуть мільйони людей туди, де панують мир, лад, добробут. Але вони нікому там не потрібні. Земля – поділена. Коли стане нестерпно, її знову почнуть краяти і почнеться світова війна. “Неодноразово й уважно спозираючи на процвітаючі нині країни, можу поклястися, що вони уявляються мені (…) змовою багатіїв, які під іменем і вивіскою держави дбають про свої власні вигоди. Вони вигадують і винаходять всілякі способи та хитрощі, по-перше, для того, щоб утримати без страху втрати те, що здобули різними шахрайствами, потім задля того, щоб відкупити собі якомога дешевше роботу і працю всіх бідних і експлуатувати їх як худобу. Оскільки багатії постановили іменем держави, значить, також й іменем бідних, дотримуватись цих хитрощів, то вони стають уже законами…” [44]

Ці слова були написані англійцем Томасом Мором у 1516 році, приблизно тоді, коли Мак’явеллі написав свого “Володаря”, книгу, яка ставила перед собою реальніші завдання. Мор поплатився за власні погляди життям, хоча нині того, хто написав би “Утопію”, просто висміяли б, бо людство заблукало у темряві і не бачить жодного просвітку попереду, хіба що колонізацію інших планет. Але й там, як похмуро запевняють фантасти (єдині люди, яким дозволяють робити з майбутнім, що заманеться), ми житимемо за суто земними законами. Правда, дуже сумнівно, щоб люди піднялись у космос із таким моральним багажем і таким непереборним потягом до самознищення. У маленьких світах, де нам так тепло й затишно, панує космічний холод у стосунках. Люди пов’язані не почуттями, а обов’язком. Таке поняття, як правова держава, незрозуміле чужим. Що може вдіяти іноземець без адвоката, без знання мови, чи людина, на якій уже лежить печать кримінального минулого? Ще Григорій Сковорода визнавав, що люди з різних суспільних станів не повинні довіряти одне одному, бо їхні мови різні.

Так, колись принц Гаутама не дізнався б про злидні, хвороби і смерть, якби не втік з розкішного палацу батька. Багато довелось йому пережити, перш ніж він усвідомив, як вирватися з кола страждань… Ми всі – у цьому колі. І ті, хто страждає, і ті, хто це бачить, – ніхто не вільний. Газети розважають нас скандальною хронікою з життя “зірок”, а чоловік із далекої африканської країни, не маючи паперу, на листку з дерева пише до Женеви прохання про допомогу. Чомусь вважають, що проблема багатих і бідних – предмет вивчення соціалістичної теорії, і вона набила вже оскому своїм “вирішенням” на практиці у совєцькому суспільстві. Але яка величезна прірва пролягла між “людиною з човна”, ледь живим китайцем, який дивом доплив до Америки, і полісменом, що заарештовує його на березі… Стати біженцем у очах влади – це довести, що ти відповідаєш усім статтям Закону про біженців. Тобі доведеться розповісти в найменших деталях про усі страхіття, які ти пережив, а це дуже важко зробити затурканій жінці з африканського села, чи мусульманці, яка ніколи не виходила на люди, чи просто дитині… Із ними поводяться вкрай суворо, їхня доля залежить від настрою міґраційних чиновників, іноді нечистих на руку, врешті, від політичного курсу держави, у них бачать потенційну загрозу суспільству рівних можливостей.

Коли у людини горе, вона прагне співчуття і підтримки, і чекає, щонайгірше, байдужости, але аж ніяк не аґресії й жорстокости, гаслами якої нині є: виявляти, затримувати, не допускати, депортувати.

“Нарешті я потрапила до Америки, задля того, щоб опинитися в тюремній камері… Мене били, катували сльозогінним газом, тримали в карцері, поки я ледве не збожеволіла, скували ланцюгами, як небезпечного звіра, неодноразово роздягали і обшукували з ніг до голови, змушували перебувати разом з кримінальними злочинцями, навіть убивцями… Як я можу пояснити щоденні образи й приниження в’язничного життя тим, хто ніколи цього не зазнав? Як я зможу пояснити, що відчуває людина, потрапивши до тих, кого щоденно перелічують по головах, як худобу, хто їсть тільки коли накажуть їсти, і спить, тільки коли велять спати? Як мені пояснити відчуття отупіння і духовного заціпеніння, день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем?” [45]

Це уривок з книги “Чи чує хто-небудь твої ридання?”, написаної тоґолезькою жінкою, шукачкою притулку Фазійє Касінджа.

Жорстокість – це часом плата за кар’єру, а часом помста тим, хто може стати рівним у правах з тобою, як громадянином. Мабуть, це на руку катам, які попри отримані ними таємні інструкції, вносять у свою роботу елементи творчости, або довільно тлумачать ситуацію.

Не менш дивно поводяться і судді. Шестирічну дівчинку з Ніґерії, без сім’ї, опікуна, адвоката, викликають повісткою до імміґраційного суду (Кроум, штат Маямі). Обвинувачення – нелегальний в’їзд до США. Оскільки вона не може себе захистити, її радше за все депортують. Біля сотні дітей щороку отак депортують, тому, що немає кому захищати їхні інтереси. Народ США проти шестирічної дитини, яку хтось привіз і покинув у аеропорту [46].

На початку 2001 року іржаве вантажне судно прорвалось на фешенебельну Рив’єру. Франція не знала, що робити з тисячею знесилених курдів. Половина з них були діти.

Існує хибна думка, яка широко пропагується пресою, ніби біженці та нелегальні імміґранти загрожують економічній стабільності держав, викликають безробіття серед громадян, яким не пощастить найнятись мити посуд, чистити вікна і прибирати туалети. А ще лякають терористами, котрі вміло прикидаються біженцями. Спрацьовує предковічний страх, що кожен чужинець може виявитися ворогом. Тому ті, кому вдалося залишитись і отримати працю, тримаються одне одного і не вступають в жоден контакт із громадянами цієї країни.

Часом захоплюються США, де існують китайські, російські, українські, єврейські квартали зі звичною національною аурою. Там кожен може жити, не міняючи мови, культури, звичок. Можливо, у декого це тамує ностальгію, але це сурогат Батьківщини. Подібні місця нагадують кадри з фільму “Соляріс”, коли на чужій планеті з’являються острови земного щастя, чи “Марсіанські хроніки” Бредбері. Побіжне око потішить цей рай, але той, хто поживе у ньому, зрозуміє, що за декораціями сховані жорсткі конструкції ксенофобії, боротьби за виживання. Батьківщина стане для нього тісною й маленькою. Той, хто покине її, муситиме за це розплачуватись самотністю, а часом і аґресією. Дім, з якого виходимо, вулиця, школа, робота, інша країна вимагають від нас підкорятися встановленим правилам. Чим ширше коло, тим більше аґресії щодо нас і тим жорсткіші вимоги. Втім, десь нас цінують, і тоді ми боїмося втратити це поцінування, з неприязню позираючи на кожного, хто може нас не зрозуміти…

Вигнання – найстрашніша кара, смерть за життя. Вигнати можна із дому, з кожного з тих життєвих кіл. Навіть, коли ми тікаємо самі, це все одно вигнання. Тим, хто пройшов через це, легко зрозуміти собі подібних, останню ніч у Лісабоні, описану Ремарком, чи не єдиним письменником, якому вдалося передати трагічне світовідчуття втікачів, оцю непевність, страх, переходи через кордон, арешти, в’язниці, зради близьких…

Тут варто сказати про єврейський народ, ненависть до якого і досі спалахує то тут, то там на теренах Европи. Чому повинен бути такий народ, який можна звинуватити у всіх негараздах, народ, завжди готовий зібрати свій нехитрий скарб і вирушити у безпечне місце, який навіть у свято Пасхи сідає за стіл в одежі подорожнього? Обивателю здається, що влада погана, бо усі посади позаймали “жиди”, у яких є потаємна мета – знищити християн. Євреї – теж чужі. Нацисти вважали почесною місією убивати євреїв. Може дехто лише виконував накази. Але п’яні, знавіснілі польські та російські міщани теж спалювали вбогі єврейські халупи, вбивали навіть дітей, що росли поруч з їхніми дітьми. На кого вкаже палець… Єврейські погроми провокувала сама влада, щоб відвести від себе звинувачення у нездарності, і тоді дрібні образи, заздрість вибухали полум’ям люті. Бідні, жалюгідні люди. Чому вони так поспішають відвести від себе підозру і не опинитись на узбіччі? Ненависть спотворює риси душі, переслідування викликають у жертви комплекс вини. Цілі нації закомплексовані й хворі, що тільки поглиблює їхні ксенофобські почуття. Ні релігія, яка не має сили, бо сама скомпрометувала себе нетерпимістю, ні моральні принципи, якими так легко поступитися заради дрібної вигоди, не зарадять тут нічому.

Найблагородніші особистості вмирають ніким не зрозумілі. Вони прокладають лише стежки до світла, надто вузькі для натовпу, і вже не вертаються назад. Ці стежки через багато років розчищають інші мудреці, для яких не існує кордонів, ні державних, ні мовних, ні часових, не існує відчуження, немає поділу на багатих і бідних, євреїв і гоїв, мусульман і невірних… “Духовній людині”, як називав її Сковорода, вдається побачити світ, який міг би бути, і вдається не побільшувати океану зла ні з примусу, ні задля власної вигоди. Таких людей завжди небагато, і вони впізнають одне одного у натовпі очима серця, коли решті світу сниться жахливий сон, від якого ніяк не можна прокинутись.

І ніхто не змусить їх повірити, що цей сон – реальність, хоча будь-яке суспільство мріє володіти могутніми засобами впливу на громадян майже з колиски, бо самі батьки намагаються навчити дитину тому, чого навчали їх. Якщо людині говорити тисячу разів, що вона повинна остерігатись інших людей, то у неї ніколи не виникне сумнівів у правильності цієї сентенції. А тим часом, єдиний шлях до незалежности пролягає через сумніви. Ми віримо, що земля кругла, не питаючи чому, бо вже не є дітьми. Зрештою, нам від цього ні холодно, ні гаряче. Цей факт не зачіпає наших почуттів. Таким чином, у нас виховують байдужість до багатьох явищ, які ми нібито не можемо змінити. Наприклад, що життя – це бруд, тому не можна не забруднитись. Що гроші правлять світом і вони належать якимось таємничим особам, які ділять цей світ на власний розсуд. Що без жорстокости не було б поступу…

Власні погляди на феномен людини – рідкісна й небезпечна розкіш, доступна лише тим, хто не потребує від людей жодної допомоги, але й не відмовляє у ній. Тільки незалежна внутрішньо і зовнішньо людина здатна витримати тиск у вигляді покарання, байдужости, підкупу. На жаль, цього ніде не вчать. Ніхто з близьких не побажає вам опинитися на узбіччі. Ніхто з відповідальних не прагнутиме вашого звільнення, хоч би й обіцяв. Врешті, легше дрімати у теплій затишній стайні, захищеній від негоди, не думаючи про те, що діється за стінами, чи пастимешся ти завтра на пасовищі, чи тебе продадуть, чи просто відвезуть на бойню…

Але, навіть коли так, ліпше вибирати самому. Людина, яка робить вибір, хай навіть невдалий, завжди заслуговує на повагу. Коли вона заповнює свою порожню сутність серцем, то більше не бачить чужого. Увесь світ стає її домом. Так воно є: ми належимо світові, а він належить нам, але це світ реальний, який ми бачимо очима серця, а не очима розсудливости. У ньому є багато страждань, бруду, та сама наша присутність робить його трохи кращим. Тим, хто творить зло, лише здається, що вони чинять його усвідомлено. Тільки несвідома істота може провадити себе до самознищення. Несвідомість буття досягається страхом, невпевненістю, підкупом, фальшуванням цінностей… Несвідомість буття – це хаос, яким починаються і завершуються періоди історії.

У стосунках з іншими ми хотіли би бачити людей на своєму боці, навіть не намагаючись подивитись на них з їхнього. Нам здається, що бути щасливим – означає забезпечити себе від усіх злигоднів існування, замкнутись у в’язниці потреб, яких ніколи не вдасться втримати від зростання. І тому щастя – як птах, що не дається до рук, бо хоче літати. Спійманий, він або деградує, або вмирає. Тож нехай собі літає, а ми, давайте, краще подивимось, як наші бажання прямо суперечать бажанням інших, і, позбувшись таких бажань, ті, що залишились, приведемо до спільного знаменника усіх людей – це буде прагнення жити у власному домі серед інших істот і підтримувати вогонь життя там, де усі різні, але немає чужих.

Жорстокість – це вже наслідок, дія. Їй передують такі стани, яких вона могла би позбутися, а не тлумити в собі, чекаючи, доки вони не виллються в аґресію. Йдеться про байдужість, відразу, ненависть, гнів. Часом вони просто переходять з одного стану в інший. Ними люди відгороджуються від інших істот через страх, що самі можуть стати такими, наприклад, хворими на “аморальну” хворобу, п’яницями, наркоманами, повіями, божевільними, безпритульними...

То правда, наші життя несумісні. Ми не хочемо бачити цих людей поруч себе: їхні тіла нечисті. Культ гігієни, який пропагує реклама, має не лише на меті турботу про здоров’я, але й комерційний успіх, і вимагає повного відсторонення від зовнішнього бруду життя. Нікого не обходить, чи біла твоя душа: одяг засвідчує кастову приналежність, а здорове тіло автоматично передбачає здоровий дух. Тим часом мільйони людей не мають за що купити шматок мила. Вони сплять на долівці цілими сім’ями і врешті звикають до життя, де важливіше наїстися бодай раз на два дні. Але туди не ступає нога цивілізованої людини, не заглядає телекамера. Відсутність інформації означає, що проблеми не існує. У цих людей немає вибору. Вони – заручники власної долі і власної вбогої країни. Вони приходять нагими у цей світ, і такими ж відходять. Однак, на цьому відтинку, що зветься життям, у них бувають щасливі дні, бо щастя може зазирнути всюди. Але людина повинна жити достойно. Сірі змучені обличчя, згорблені спини, погаслі очі, уста, що втомились повторювати “Нема надії… не можу вийти…” – це загублений світ, який далеко і водночас поруч, а тому небезпечний.

Кожен з нас може опинитись серед потонулих душ, які деградували морально і соціально, і, як вважають вдаліші співвітчизники, заслуговують, якщо не знищення, то забуття. Багато хто волів би прокинутись одного ранку й дізнатись, що увесь цей людський непотріб вивезли на якусь планету, або передушили у газових камерах. Однак, будьте певні, через деякий час цей непотріб знову з’явиться на Землі, бо разом з ним не зникнуть відраза, ненависть, байдужість, жорстокість, заздрість. Тому зникнення чи зменшення Зла здається на перший погляд неможливим, а відчуження стає ледве не соціальною нормою. Суспільству вигідна помірна ненависть до тих, кому воно не хоче допомогти, бо на всіх не вистачить ні в’язниць, ні ліків. Коли з’явився СНІД, особливо наголошувалося на тому, що його переносять наркомани і гомосексуалісти, і що проблема вирішиться, якщо боротися з цими явищами.

Хворобу не можна лікувати соціальними методами, бо це провокує насильство. На хворого дивляться, як на морально розбещену істоту. Від нього відмовляються друзі, його звільняють з роботи, у очах лікарів він бачить відразу. Така сама гидливість з’являється на обличчях перехожих, які бачать жебраків, циганів, алкоголіків, а тим часом, це одна з найбільших помилок – бачити у людині певний соціальний тип чи професію. Свідомість одразу спрацьовує автоматично: ця людина не з мого кола, вона не сміє мене чіпати. Куди дивиться поліція: її обов’язок мене захищати.

Суспільство, якому потрібні посередники, що за плату захищали б одних людей від інших і виконували каральну функцію, не може бути здоровим. Рано чи пізно каральність охоплює дві сторони. Жорстокість породжує лише жорстокість, так, як голод не може породити ситості, а війна – миру.

Людина не схильна до ізоляції. Вона шукає собі подібних у щасті чи нещасті, у цьому схожі усі об’єднання людей – чи терористична організація, чи клуб мільйонерів, чи група наркоманів. Різниця лише у доступі, посвяченні у члени цієї групи, ступені її захищености. Поза своїм об’єднанням вони бачать лише певні типи, але всередині намагаються розгледіти кожну особистість, бо людина може, наприклад, зрадити.

Усі ми якимось чином об’єднані, але підсвідомо прагнемо до внутрішньої свободи, що є єдиним джерелом сили, здатної змінити світ. Вийти за межі свого клану – все одно, що стати біженцем у чужому краї, де тобі скажуть: це твої проблеми, кожен рятується сам. Як сліпий не може бачити, кульгавий бігати, а глухий співати, то як же може людина, вийшовши з одного середовища, стати своєю у іншому? Яку ціну доведеться їй за це заплатити? Коли для неї не вистачає навіть щирої посмішки, то як вона повинна жити, поранена зневагою та обридливістю? Скривджений або замикається у собі, або починає мститись, опинившись у геть глухому куті. Завжди у гурті знайдеться хтось, хто скаже: “Розіпнімо його! Убиймо його!” Пролиття крові стає навіть справою чести, святим обов’язком. За часів Великої Французької революції страчували кожного, хто мав білі руки. Недаремно говорять, що пекло вимощене добрими намірами. Коли розгоряється багаття терору, легко звести особисті порахунки. Наприклад, донести на сусіда, у якого хата біла і жінка мила.

У гурті завжди є лідер, донощик і парія. Такий його хемічний склад. Усі засоби досягнення рівности, тобто однаковости, зазнаватимуть краху, доки протиставлятимуться свої й чужі. Хай навіть у сім’ї панують гармонійні стосунки, любов, співчуття, щодо інших вона закрита й егоїстична. Якщо двоє закоханих демонструють власні почуття, то вони не вважають, що пригнічують самотність інших людей. Це – теж вияв жорстокости. Що вже казати про зневагу до “немитих” селян, чи зневагу селян до “панів”… Згадаймо вічний сюжет про Мураху і Коника-Стрибунця. Здається, люди самі створили закон боротьби протилежностей. А чи дійсно це так? Нищити щось, аби створити нове, ізолюватись, щоб зберегти самобутність… Думки Піфагора і Конфуція про гармонію Всесвіту, музику сфер сприйняли лише поети і філософи-самітники. Усього в цьому світі вдосталь, щоб розділити його між усіма, тому людство виглядає принаймні дивно, вимагаючи чогось більшого. А дістати його можна, лише відібравши у когось. Так порушується гармонія, мелодія збивається з ритму. З’являється Зло, людина глухне, пристосовуючись до сумного подзвіння. Єдине, що робить її чутливою, це власний біль, власні потреби, які заковують у кайдани.

Коло восьме: рабство духу

У зоопарку Біллі показували в штучному земному антуражі. Більшість умеблювання було поцуплено з універсального магазину в Айова-ситі, штат Айова. Стояв тут кольоровий телевізор і диван-ліжко. Біля дивана – столики з лампами і попільничками. Був домашній бар і дві табуретки. І ще невеличкий більярд. Всю підлогу, за винятком кухні й туалету, а також залізного люка посеред приміщення, вкривав золотистий килим. На столику перед диваном лежали розкладені віялом журнали.