Субкультура та контркультура
Культура, якщо її розглядати в широкому плані, містить як матеріальні, так і духовні способи життєдіяльності, вироблені людиною з певною метою. Вона постає як цілісна система, у якій всі елементи взаємодіють між собою та взаємообумовлюють один одного. Складність і різноманітність людської життєдіяльності зумовлюють складність структури культури як цілісного феномена. Будь-яке структурне утворення має певну ієрархію між елементами, тобто деякі з них визначальні, основні, а інші – підпорядковані, похідні.
Культуру прийнято поділяти на матеріальну та духовну згідно з характером виробництва та використанням, проте межі ці часто умовні, штучні й завжди рухливі. Саме явище культури має універсальну сутність. У культурі матеріальне одухотворюється, а духовне опредмечується. Системний погляд на культуру дозволяє побачити в ній складну взаємодію й цілісну єдність матеріальної та духовної форм діяльності, а також художньої діяльності, яка синкретично їх об’єднує.
До основних підсистем культури належать: 1) система життєвих смислів і значень (ціннісна, смислоутворювальна основа культури); 2) діяльність з їх реалізації; 3) результати цієї діяльності, у яких втілені опредмечені життєві смисли.
Відкриваючи загальні основи різних фактів культури у їх взаємодії, можна виділити головне в нескінченному різноманітті явищ культури. Ці культурні універсалії такі: соціальна організація життя, яка визначає індивідуальне людське буття; світобачення людини; прояв світобачення в зовнішніх формах культури.
Мета, відповідно до якої людська діяльність отримує енергетичний імпульс і певний напрямок, визначається характером і специфікою потреб людини. За своїм походженням людина двоїста. З одного боку, вона виступає як істота біологічна, органічна, матеріальна. А з іншого, – як духовна, – адже має потреби, притаманні лише їй. Саме духовні потреби визначають сутність людини, тобто ці потреби можна назвати антропологічними. Людину необхідно розглядати як вихідний системоутворювальний культурний фактор.
Культура виступає як вираження здатності людини надавати смисл своїй діяльності. Ця здатність проявляється універсально, як у будь-якому людському вчинку у повсякденному житті, так і у вищих формах інтелектуальної діяльності. Смисл співвідносить будь-яке явище чи предмет із людиною. Якщо щось позбавлене смислу – воно перестає існувати для людини. Смисл – це ціннісні характеристики людського буття, основа думок, почуттів і діянь. Він може не виражатися раціонально, а існувати й реалізовуватися несвідомо. Смисл може стати загальнозначущим, єдиним для багатьох людей. Саме такі смисли утворюють культуру. Культура виступає як система життєвих смислів суб’єкта (особистості, групи, спільноти), реалізована в засобах і результатах його діяльності.
У кожному акті й результаті людської діяльності поряд з іншими аспектами, повинен бути присутній і культурний як особлива сфера його життєдіяльності. Поняття ″життєвий смисл″, відповідаючи на запитання, для чого потрібна та або інша діяльність, є первинна основа вибору відповідних цілей і засобів. Якщо система життєвих смислів становить аксіологію діяльності (її ціннісноорієнтувальну основу), то система цілей і засобів – технологію діяльності – ″спосіб організації процесу реалізації життєвих смислів″. В основі ″культурного виміру″ лежить життєсмисловий підхід. Системоутворювальне ядро культури – не засоби, що вона використовує, а життєвий смисл, що реалізується за допомогою тих чи інших засобів. Відмінності між способами викладу смислу, що пронизують будь-яке з утворень культури і відрізняють одну культуру від іншої.
Культуру можна розуміти як процес або дію: тоді її розглядають з боку засобів, за допомогою яких досягається той чи інший результат. У цьому випадку мова йде не про те, що створюється, а як створюється. Якщо культуру розглядати з цієї позиції, то її належить розуміти як певну характеристику людських діяльних (духовних і практичних) здатностей. Відповідно до цього (процесуального) підходу ми можемо визначити рівень культури, що втілюється в ступені розвитку творчих здібностей людини. Мова відтворює таке розуміння у відповідних висловах, наприклад, говоримо: ″культура праці″, ″культура поведінки″, ″культура мислення″. Навіть конкретні способи дії, коли ми можемо визначити ступінь їх досконалості, можуть характеризувати рівень культури.
Людська діяльність характеризується насамперед доцільністю. Коли людина ставить перед собою мету, то керується не тільки потребами, але й інтересами, які є вираженням залежності задоволення потреб від соціальних умов буття. Інтерес виступає як культурно обумовлене вибіркове ставлення до об’єктивно реальних можливостей разом з установкою на задоволення потреб. Потреби, інтереси, мотиви поведінки людини завжди культурно обумовлені.
Конкретне значеннєве втілення культури існує в різноманітних формах. Це звичаї, норми й зразки поведінки людини; моральні, релігійні, естетичні, політичні ідеали й цінності, соціальні ідеї, наукові знання та ін. Культура – складне та багатопланове утворення, її структура ускладнюється в процесі людської життєдіяльності. Кожен із її елементів має певне смислове навантаження, може змінюватися та вдосконалюватися.
Символ (від грец. – знак, прикмета) – у найбільш загальному вигляді (загальновизнаного трактування поняття ″символ″ немає) – поняття, яке фіксує здатність матеріальних речей, подій, почуттєвих образів і т.п. виражати ідеальний зміст, відмінний від їх безпосереднього буття та сприйняття. Символізм культурних артефактів, зокрема, полягає в тому, що будь-яке предметне втілення культури містить, крім буквального, деяке переносне значення й виражається в певних знаках. Символ – власна форма існування не тільки результатів, але й самого процесу творчої діяльності та її значеннєвих основ. Символ виступає найбільш істотною формою існування продуктів культури.
Мова займає визначне місце в системі культури. Саме мова є сутнісною ознакою людини (людина – ″мовна істота″). У мові знаходять втілення ті смисли, що вносить до людського світу культура, через мову ці смисли розпізнаються, усвідомлюються іншими людьми під час міжкультурного діалогу. Мова відображає структурний устрій культури і впливає на характер світогляду людини.
Світобачення – це уявлення людини про світ, його сутність та будову.
Міф (грец. – розповідь) – перша форма осмислення світу, його образно-символічного відтворення та пояснення, що виливаються в приписання героям певних дій. Міф перетворює хаос на космос, створює можливість розуміння світу як організованого цілого, виражає його в простій і доступній схемі, що могла перетворюватися на магічні дії як засіб осягнення незбагненного. Міф постає найбільш доступним і зрозумілим для кожної людини способом осмислення реальності, який безпосередньо, без зайвого розмірковування узагальнює досвід пізнання світу. Мова міфу – це мова образів, що є чітко структурованою й здатною передавати знання про світ не менш ефективно, ніж мова абстрактної логіки. Міфом можна назвати будь-який феномен або ідею, що стає предметом ірраціональної віри. Функція міфу полягає не в поясненні походження речей, а в підтвердженні реального порядку. У певному смислі міф вічний, міфологічний вимір наявний у кожній культурі, а міфологічні образи й переживання укорінені в несвідомих основах людської душі. Елементи міфологічної свідомості неминуче супроводжують людство протягом усієї його історії. Міфи й тепер лишаються важливим компонентом суспільної свідомості.
Релігія (від лат. religio – зв’язок). Релігійне світобачення відображає потребу людини покладатися на більш могутню за неї істоту – Бога, відчувати зв’язок із сутнісними основами буття. Усі релігії орієнтовані на моральні цінності, які уособлює в собі Бог. Сакральний (священний) зміст, притаманний будь-якій культурі, визначає систему життєвих смислів культури. Від ступеня сакралізації суспільної свідомості або його секуляризації залежить співвідношення ідеальних і прагматичних моментів у культурній архітектоніці. Іноді сакралізованого характеру можуть набувати й нерелігійні ідеї.
Звичаї – це одне з найдавніших явищ, створених культурою. Вони характеризуються як цілісні зразки поведінки, що переважно не підлягають усвідомленню. Усталені звичаї утворюють традиції, що підтримуються й практикуються шляхом обрядових або ритуальних дій. Ритуал – соціально санкціонована сукупність певних символічних дій, спосіб і порядок яких строго канонізований і не піддається логічному поясненню в категоріях засобів і цілей; ритуал означає формальну процедуру, свого роду гру, правила якої визнають усі її учасники. Обряд і ритуал – обов’язкові компоненти традиції та культури взагалі. Укорінені в історичній спадковості звичаї та традиції мають статус соціального стандарту, відповідно до якого здійснюються конкретні вчинки людей. У первісному суспільстві обряди й ритуали, у яких втілилися звичаї та традиції, відігравали визначальну роль, адже в такому суспільстві не було інших способів узгодження колективних дій і впорядкування соціальних відносин. Суттєвим є те, що первісне суспільство вимагало від суб’єкта беззастережного підпорядкування вимогам звичаю.
Традиція (від лат. traditio – передача) – процес позабіологічної передачі від покоління до покоління стійких культурних особливостей. Традицією виступають певні суспільні настанови, норми поведінки, цінності, ідеї, звичаї, обряди тощо. Традиція не зводиться до найбільш стереотипних таких своїх різновидів, як звичаї та обряди, а поширюється на велику сферу суспільних явищ. Традиції – джерело збереження стабільності відтворення історичних співтовариств, їх неповторних специфічних особливостей. Співвідношення традицій і новаторства може бути різним. Дослідники розрізняють традиційні суспільства, які ґрунтуються на традиціях, де вони домінують над новаторством; і сучасні, модернізовані суспільства, де новаторство домінує над традиціями. Поняття ″сучасне суспільство″, як правило, стосується західної цивілізації новітнього часу.
Ментальність (від лат. mens – розум, мислення, душевний стан) – глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, те несвідоме, що успадковується людьми від попередніх поколінь. Це сукупність настанов, очікувань, схильностей, передумов, з якими індивід, соціальна група, суспільство в цілому діють, мислять, сприймають світ певним чином. Ментальність формується під час соціальних подій залежно від традицій, соціальних структур і всього середовища проживання людини, й сама, у свою чергу, їх формує. Природне й культурне, раціональне й емоційне, свідоме й несвідоме, індивідуальне й суспільне – усі ці опозиції перетинаються на рівні ментальності, розчиняючись у її структурах. Закладений у кожній людині ″культурний код″ дозволяє їй орієнтуватися в усьому різноманітті навколишнього світу, певним чином систематизувати одержувану інформацію й робити свій вибір з об’єктивно наявних можливостей. Але одночасно він обмежує мислення певними рамками стереотипів, вийти за які індивідуум, як правило, не може.
Цінності – складне соціокультурне явище, що виражає позитивну або негативну значимість об’єктів навколишнього світу для людини, групи людей, суспільства в цілому. Цінності визначаються не властивостями предметів, а їх співвіднесеністю з життєдіяльністю людини, інтересами й потребами, соціальними відносинами. У цінностях виявляються уявлення людини про добро й зло, прекрасне й потворне, обов’язок, честь, справедливість і т.п. Цінності знаходять вираження в моральних принципах і нормах, ідеалах, установках, цілях. Цінність не обтяжена побутово-матеріальними, повсякденними смислами, вона завжди виступає тим, що долає прагнення людини до реального й спрямовує її волю до належного. Цінності – це ідеальне уявлення про належне. Дослідники виділяють різні типи цінностей: матеріальні, вітальні (ідеал фізичного й духовного здоров’я), соціальні (уявлення про соціальне благополуччя, комфорт), політичні (ідеали свободи, громадянських прав, безпеки), моральні (ідеали справедливості, честі, добра), релігійні (уявлення про смисл життя й призначення людини), художньо-естетичні (ідеали прекрасного, гармонії).
Мораль – внутрішній регулятор, що визначає поведінку людини, її ставлення до себе та до інших. Мораль як форма культури з’являється тоді, коли людина стає автономним індивідом і базується у своїх судженнях на уявленнях про добро, зло, місце людини у світі та суспільстві, обов’язок щодо інших людей, совість, почуття сорому, честі тощо.
Філософія – теоретичне світобачення, абстрактне осмислення світу за допомогою загальних понять (буття, природи, матерії, духу, ідеї, розвитку тощо). Виникнення й поширення філософії – свідчення подолання міфологічного ставлення людини до світу.
Наука – предметне вивчення світу. Відмінність від філософії полягає в локальності характеру наукового знання, конкретності предмета вивчення. Виникнення та розвиток науки зумовлені трудовою діяльністю, практичним опануванням людиною світу. Обсяг наукових питань зростає прямо пропорційно до обсягу накопиченого знання.
Ідеологія (грец. ідея + слово, вчення) – система ідей, поглядів. Основу будь-якої ідеології становлять суспільні вчення й теорії – політичні, правові, моральні, етичні, естетичні, філософські та ін. В ідеології розрізнені ідеї, уявлення й погляди здобувають цілісний характер систем і концепцій. Ідеологія виражає інтереси певних соціальних груп або класів і спрямована на те, щоб викликати активні дії великих мас, мобілізувати їх на здійснення певних цілей.
Мистецтво – реалізація потреб людини в образно-символічному вираженні та переживанні найбільш значущих, емоційно напружених моментів свого життя. Життєві реалії, час, простір, емоції в ньому концентруються, перетворюються на художній образ, що узагальнено реалізує прояви людської духовності в русі та розвитку.
Елементами культури в широкому значенні слова виступають практично всі прояви людської життєдіяльності. Культура існує в предметних та особистих формах. Предметні форми культури – це наслідки діяльності людей, певна система матеріальних і духовних цінностей: засоби й знаряддя праці, предмети побуту, наукові знання, релігійні та філософські вчення, традиції, обряди, моральні принципи та норми, юридичні закони, твори мистецтва тощо. Особисті (персональні) форми культури – це люди як суб’єкти діяльності, носії, творці певних культурних цінностей. Предметні й особисті форми культури становлять неподільну цілісність і є певним типом культури, що притаманний кожному народові як етнічній та історичній цілісності.
Специфіка культури виявляється у сфері матеріального виробництва. Можна погодитися з тим, що розвиток суспільства остаточно визначається розвитком продуктивних сил. Однак розвиток будь-яких елементів культури, у тому числі й економіки відбувається лише в комплексі з іншими, згідно з усім соціокультурним процесом у цілому. Соціальна поведінка людей лише частково диктується їх матеріальними інтересами й соціальним станом, – великою мірою вона детермінована іншими факторами – релігією, менталітетом, цінностями, традиціями тощо. Економіка – компонент більш широкого поняття культури, вона завжди культурно обумовлена. Специфіка культури проявляється не тільки в традиційних видах господарської діяльності, але й у сучасній економіці, наприклад: японська модель, шведська модель, американська модель економіки та ін. Важливим елементом культури виступає культура праці, що характеризується не тільки володінням технологією, але й ставленням до самої праці, системою мотивацій, цінностей і т.ін. Політична культура характеризує й багато в чому визначає функціонування політичної системи того чи іншого суспільства. Вона включає систему норм, цінностей, традицій, політичний менталітет тощо, що визначають специфіку політичного життя. З політичною культурою нерозривно пов’язана культура правова. Елементом культури виступає також культура побуту, що містить у собі як матеріальні елементи, так і широкий спектр духовних явищ. Завдяки певному консерватизму, яким позначена культура побуту, забезпечується дія механізму культурного успадкування. Крім того, у рамках культури виділяють і такі її структурні елементи, як світова й національна культура, регіональна, класова, професійна, міська, сільська тощо. У свою чергу, кожен з елементів культури може поділятися на більш дрібні.
Поняття культури в широкому значенні слова близьке до поняття ″цивілізація″. Сам термін ″цивілізація″ має надзвичайно велике семантичне й етимологічне навантаження.
Цивілізація(від лат. civilis – цивільний, державний) іноді вживається як синонім культури, що є характерним для англо-французької традиції. Для німецької традиції більш характерним є протиставлення культури й цивілізації. Цивілізацію протиставляють культурі як ″технологію″ смислоутворювальним, аксіологічним основам. М. Вебер вважав, що культура – неповторна й позбавлена мети форма прояву духовного змісту, цивілізація ж має підлеглий характер. О. Шпенглер розглядав цивілізацію як завершальну стадію розвитку культури, як омертвілу культуру. Поняття ″цивілізація″ вживається також для позначення етапу розвитку людського суспільства. У цьому розумінні Л. Морган виділяв ″дикість″, ″варварство″ і ″цивілізацію″. На сьогодні спеціалісти чітко відмежовують насамперед цивілізацію від періоду, що має назву первіснообщинний. Учені навмисно виділяють так звані ранні, або давні цивілізації, що безпосередньо виникли з первісності. За наявністю контрастів давні цивілізації об’єднані сукупністю найважливіших ознак, що надають їм принципової відмінності як від первісних культур, так і від цивілізацій, що прийшли їм на зміну. Давні цивілізації – певна єдність, що протистоїть тому, що цивілізацією назвати ще не можна, – докласовому й додержавному, передміському й догромадянському, нарешті, що дуже важливо, дописемному стану суспільства й культури. До ХХ ст. у європейській суспільній думці саме поняття ″цивілізація″, як правило, вживалося лише в однині, позначаючи високий рівень суспільного розвитку, і звичайно протиставлялось більш низькому рівню розвитку, якщо не всіх, то більшості країн і народів, яким європейці відмовляли в ″цивілізованості″.
Культура є багатошаровою, ієрархічною, внутрішньо суперечливою. Також різноманітні окремі зони самої культури: усередині конкретної культури міське середовище відрізняється від сільського, офіційна культура – від народної, аристократична – від демократичної, християнська – від язичницької, доросла – від дитячої. Будь-яка культурна епоха постає перед нами у вигляді складного спектру культурних тенденцій, стилів, традицій тощо.
Формами буття культури визначаються більш-менш сфокусовані осередки її формування та споживання. Висока культура – витончені мистецтво та література, класичні зразки яких створюються й використовуються переважно елітою суспільства. До народної культури належать фольклор, казки, пісні, міфи тощо, що існують завдяки усному їх повторенню переважно бідними шарами населення. Продукти кожної з цих культур спрямовані на сприйняття певною аудиторією, і ця тенденція дуже стійка.
З появою засобів масової інформації (радіо, телебачення, друкованих видань) відбулося стирання меж між високою та народною культурою. Виникла масова культура. Це поняття характеризує особливості виробництва культурних цінностей у сучасному індустріальному суспільстві, розрахованих на масове споживання. У соціальному плані масова культура пов’язана з процесами урбанізації та розривом традиційних форм соціальності, патріархальних зв’язків між людьми й поколіннями, що забезпечували стійкі локальні світи зі звичними орієнтаціями, заповнені релігійними цінностями. Масовій культурі властива тенденція надавати культурним явищам однорідності, їх стандартизація, орієнтація на середній рівень масового споживання. Для масової культури характерні загальнодоступність, розважальність. Вона не потребує від людини ні знань, ні роздумів, розрахована на середній рівень масового споживача, базується на створенні ілюзій, вигадок, міфів, що знімають реальне психологічне напруження. Вона найчастіше звертається не до свідомості, а до підсвідомості, експлуатує агресивні потяги й сексуальність, що генетично ріднить її з ″низовою″ народною культурою. У прямому значенні слова масова культура виявила себе вперше в США на рубежі ХIХ – ХХ ст.
У всіх суспільствах існує багато угруповань, що мають різні цінності та традиції. Система норм та зразків, що відрізняє угруповання від решти суспільства, називається субкультурою (від нім. Subkultur – sub – нижче, під). Вона формується під впливом таких умов як соціальне походження, етнічна приналежність, релігія, місце проживання тощо й закріплюється в особливих рисах поведінки людей, свідомості, мови, втілює у собі відмінності їх способу життя, мислення й поведінки від загальнонаціональних культурних норм. Субкультурні відсіки культури певною мірою автономні, закриті й не претендують на те, щоб замінити собою панівну культуру, витіснити її як даність. Субкультура покликана тримати соціокультурні ознаки в певній ізоляції від "іншого" культурного шару. Ми називаємо субкультурами такого роду феномени як молодіжна субкультура, селянська й міська субкультури, субкультура військових, субкультура злочинного середовища, релігійних сект, циган тощо.
Іноді угруповання активно прагне виробити норми та цінності, що протиставляються основним зразкам панівної культури. На підставі таких норм та цінностей формується контркультура (лат. сontra – проти). Цінності контркультури конфліктують у суспільстві в разі зіткнення з панівною культурою. У сучасній культурології та соціології поняття контркультури має принаймні два значення: 1) застосовується для позначення соціально-культурних установок, що протистоять фундаментальним принципам, які є панівними у конкретній культурі; 2) ототожнюється з молодіжною субкультурою 60-х рр., що відображає критичне ставлення до сучасної культури й відкидання її як ″культури батьків″ (хіпі, панки, рокери, бітники, тинейджери).
Протистояння дійсній культурі, народження нових ціннісних і практичних установок можна розглядати як процес, що постійно відтворює себе у світовій культурі. По суті контркультурними феноменами є ранній даосизм у Стародавньому Китаї, виникнення християнства, рух кініків у часи Античності, гностичні єресі Середньовіччя, Відродження – повернення до античності тощо.
В історії неодноразово робилися спроби ″бунту проти культури″. Але всі вони зумовлювали або формування особливої субкультури, ″антикультури″, побудованої на протиставленні наявній культурі, але тісно з нею пов’язаної, або включалися до культурного коду, перетворювалися на культурний феномен. Навіть порушуючи культурні норми, відкидаючи й спростовуючи культуру, людина, яка живе в суспільстві, не може вийти за рамки культури як такої. ″Людина приречена культурі″, – писав М. О. Бердяєв.
Функцією в суспільних науках прийнято називати призначення, роль елемента в соціальній системі, певного роду роботу, яка потрібна від нього в інтересах системи в цілому. Можна говорити про функції окремих елементів щодо всієї системи культури (функції мови або науки в культурі), але правомірне питання й про функції культури взагалі щодо суспільства, або про її соціальні функції. Функціональний устрій культури має системний характер, тобто у взаємозв’язках між тими чи іншими функціями існують різні типи залежності: генетичний, субординаційний, генералізуючий. Деякі функції походять одна від одної, інші пов’язані відношенням підпорядкування, у цілому можна встановити ступінь універсальності кожної з них. У науковій літературі називаються різні соціальні функції культури. В узагальненому плані можна визначити деякі цілісні, універсальні функції, властиві культурі як такій, без урахування її диференціального устрою. Головні функції культури – зберігати й відтворювати колективний історичний досвід людства, передавати з покоління в покоління, збагачувати його. Найбільш універсальними функціями культури вважають людинотворчу та смислоутворювальну функції. Виділяють також як найважливіші функції: комунікативну, інформаційну, адаптивну, інтегративну, пізнавальну, оцінювальну, соціалізації та ін. Усі ці функції культури не існують як незмінні, окремі, послідовні чи паралельні. Вони активно взаємодіють і саме тому забезпечують культуру як процес, що постійно перебуває в динаміці та русі.
Типологія культури
Як не буває людини ″взагалі″, так не буває і культури ″взагалі″, – існують різні конкретні культури (типи, різновиди, форми культури, субкультури), що були реалізовані в історії людства. Кожна культура утворює свою специфічну духовність (раціональність, моральність, ціннісні утворення й т.ін.) і матеріальну предметність (знаряддя праці, засоби виробництва, оброблені землі, перетворені ландшафти), виражає себе в певних символічних формах. Смисли однієї культури не перекладаються ″без залишку″ на мову іншої культури, що іноді трактується як несумісність різних культур і неможливість діалогу між ними. Специфіка цього підходу полягає в тому, що про культуру мова йде як про чиюсь культуру. Мова про культуру ″взагалі″ можлива, але це певний рівень абстракції, межі правомірності якої завжди проблематичні.
Універсальність родового поняття ″культура″ проявляється в кожному з його видів. Перш ніж говорити про будь-який вид (тип чи аспект) культури, слід чітко визначити ракурс розгляду – контекст.
Під культурним контекстом слід розуміти цілісне культурне утворення певного періоду, народності, соціуму тощо. Воно зумовлене низкою факторів – географічних, економічних, світоглядних, релігійних, професійних та ін.
Культурні контексти визначають у межах:
– певних епох (культура античності, Відродження);
– суспільно-економічних формацій (рабовласницька, феодальна культури);
– етнічних та національних спільнот (арабська, слов’янська, японська культури);
– соціальних спільнот (культура міста, села);
– регіональних спільнот (афро-американська культура);
– релігійних спільнот (християнська, мусульманська культура);
– діяльності людей у конкретних сферах життя (політична, моральна, художньо-естетична культури);
– способу життєдіяльності окремого індивіда, соціальної групи, суспільства в цілому (культура особистості, класу, первісного суспільства).
Кожен культурний контекст не виключає інші, а доповнює їх, конкретизує, робить змістовнішими та більш зрозумілими.
Під типологією в сучасній науковій літературі розуміють метод розчленовування систем об’єктів дослідження та їх групування за допомогою узагальнювальної моделі. Даний метод застосовується з метою порівняльного дослідження істотних ознак, зв’язків, функцій, відносин, рівнів організації об’єктів. Під типом культури слід розуміти цілісне культурне утворення певного історичного періоду або народності, що визначається рядом факторів – географічних, соціально-економічних, світоглядних, релігійних тощо. Типи й форми культури встановлюються за різними критеріями. Найчастіше тип культури визначається тим, що прийнято називати ментальністю: світосприйняттям, особливостями раціонального мислення, ставленням до основних принципів буття – життя й смерті, природи, людини, суспільства. Відмінності між різними культурно-історичними типами існують у характері світогляду, прийнятих цінностей і структур, знаково-символічному й стильовому плані, системах соціокультурної регуляції в цілому. Відповідно до цього кожен тип культури створює свою систему цінностей, символіку, способи припустимої поведінки, носії різних культур оперують різними смислами.
Проблема типології культури на сучасному етапі не має однозначного рішення, але можна виділити два основні підходи до неї:
1) всесвітньо-історичний, або універсалістський, часовий, стадіально-поступальний. Універсалістський підхід відштовхується від єдності культурно-історичного процесу. У межах цього підходу припускається, що культура людства розвивалася шляхом послідовної зміни періодів, етапів, епох, що одночасно є основними типами культури. Всюди ці етапи були однакові, хоча припускається, що якісь регіони не пройшли всі етапи, відстаючи у своєму розвитку. Стадіально-поступальний підхід має дві основні гілки – формаційну (К. Маркс) і -модернізаційну (Д. Белл, У. Ростоу, А. Тоффлер, К. Ясперс та ін.). Характеризуючи загальні історичні типи суспільств, цей підхід відображає системну, стадійну єдність соціокультурних процесів. Але, розподіляючи культури за часовою ознакою, орієнтуючись на загальнолюдський вимір, стадіально-формаційний підхід виходить при цьому, власне кажучи, з європоцентристських уявлень і не враховує якісної своєрідності інших культур;
2) локально-історичний, або історико-культурний, локально-цивілізаційний (концепції М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Дж. Тойнбі, П. Сорокіна, С. Хантінгтона та ін). Він акцентує унікальну неповторність кожної культури як окремої відособленої одиниці, що існує в просторі й часі.
Цей підхід включає національні, зональні й регіональні системи культур, що діють на широкому географічному просторі одна поряд з іншою.
Регіональний підхід до аналізу культурного розвитку людства дає можливість з’ясувати єдність і розмаїтість світової культури, поняття культурної самобутності, взаємодію та взаємовплив певних культурних регіонів. Поняття ″культурний регіон″ означає своєрідну єдність етнічних і національних духовних характеристик, що проявляється в схожості традицій, стійкості генетичних і контактних культурних зв’язків, близькості релігійно-філософських і етико-естетичних світоглядних принципів. Найпоширенішою в сучасній культурології є така класифікація культурних регіонів: європейський, далекосхідний, індійський, арабо-мусульманський, тропічно-африканський, латиноамериканський. У свою чергу, кожен з регіонів має свою внутрішню структуру. Наприклад, у рамках європейського культурного регіону існують певні відмінності між культурами романських, германських, слов’янських, угро-фінських народів і т.д.
Існує також поділ культур за типами: Схід – Захід. Поняття ″Схід″ і ″Захід″ становлять не стільки географічну характеристику, скільки цілісні культурно-цивілізаційні комплекси й виступають ідеально-типовими конструкціями, що, безумовно, мають під собою географічний, політичний, культурно-цивілізаційний ґрунт. Більшість дослідників дотримуються думки, що це результат невидимого протиборства двох ″ось-вісь″ способів життєустрою сучасної людини, що символічно визначаються як ″Захід″ і ″Схід″. Одні автори пов’язують протиставлення ″Схід – Захід″ ще з античністю, вважають, що під ″Заходом″ звичайно розуміють культури тих народів, які успадкували основоположні принципи соціальних та інтелектуальних форм, що з найбільшою силою проявилися в житті Стародавньої Греції та Рима. На думку інших авторів, доти, доки на Заході існували традиційні цивілізації, для протиставлення Сходу й Заходу не було підстав. Протистояння має місце лише у випадку сучасного Заходу, оскільки мова йде, швидше, про протиставлення двох типів свідомості. Протягом останніх сторіч західна цивілізація зазнала фундаментальних змін. Ці зміни відбулися лише на Заході.
Як правило, у кожній з них виділяються основні ознаки-антиподи. На Заході панують принципи матеріалізму, практицизму, раціоналізму, його досягнення – результат власного необмеженого активізму, підкреслюється індивідуалізм, особистісний початок, свобода, демократія. Схід ґрунтується на колективізмі, общинному початку, характеризується ідеалізмом, духовністю, ірраціоналізмом, споглядальністю й пасивністю. На Сході звичні західній людині цінності наділені іншим смислом.
Але якщо типологія за часовою ознакою, виходячи, як правило, з європоцентристських уявлень, абстрагується від якісної своєрідності інших культур, то концепції локальних цивілізацій зумовлюють дискретність, розрив загальноісторичного процесу. Постає питання про взаємовплив окремих культур, збагачення, трансляцію в часі накопиченого ними досвіду.
Діалог між культурами можливий і постійно здійснюється. Це пояснюється тим, що основа всіх культур – людина з її універсальністю та свободою. Численні смисли, що породжуються культурою, більшою мірою об’єднують людей, ніж розділяють їх. Можливість діалогу культур забезпечується структурними чинниками, тобто чинниками будови культури.
У процесі взаємодії культур відбуваються зміни, засвоєння ними нових елементів, утворення в результаті змішування різних культурних традицій принципово нового культурного синтезу. Процес змін, що відбувається під час безпосереднього контакту та взаємовпливу різних соціокультурних систем позначається терміном акультурація.
Ізоляція призводить культуру до ″застою″ та деградації. Розвиток і збагачення, навіть саме існування культур як явища можливі лише завдяки їх діалогу – у часі й просторі. У реальній історії контакти між культурами найчастіше відбуваються у формі протистояння, експансії, придушення однією культурою іншої. Але навіть у такій формі контакти між культурами та їх взаємодія так чи інакше неминучі.