Генезис та еволюція національно-політичних рухів у західній політологічній думці

Політизація національних рухів наприкінці ХХ ст. змінила всю геополітичну карту світу. У вітчизняній науці термін "політизація етнічності" введено наприкінці 80-х років, тому він ще не має чіткого визначення. Проте у західній етнополітології вже є кілька спроб аналізу самого процесу. Найбільш вдалими з них є роботи Дж. Ротшильда "Етнополітика: концептуальні рамки", яка може бути корисною кожному етнополітологу та політичному діячу, а також праці Д. Белла, М. Есмана, В. Ісаїва, Дж. Келласа, О. Мотиля, У. Ньюмена, У. Петерсена та деяких інших.

На думку Дж. Ротшильда, політизувати етнічність - це: 1) переконувати нацменшини, що політика є корисною справою для їхніх культурних цінностей; 2) стимулювати зацікавленість і стурбованість етнічних спільнот зв'язком політики з розвитком їхніх культурних цінностей; 3) активізувати процес перетворення їх на самосвідомі етнічні групи; 4) спрямовувати діяльність етнічних спільнот у політичне русло. Таким чином політизація етнічності прискорює або гальмує політичний розвиток держав. Внаслідок чого на політичній арені світу зникають старі та з'являються нові суб'єкти міжнародних відносин. Політизація перетворює особисті пошуки людини свого місця і ролі, тобто приналежності й призначення, на групові вимоги поваги і влади. Водночас політизація вказує людині напрями виходу психологічно культурної енергії етнічних спільнот.

Отже, політизацію етнічності можна визначити як процес набуття етнічною спільнотою політичної свідомості, її (спільноти) мобілізації на досягнення певної мети, виходу на арену політичного життя і боротьби за участь у прийнятті політичних рішень та контролі за їхнім виконанням. Тобто, це процес перетворення етнічних спільнот на суб'єкти історії.

Слід зазначити, що політизація етнічності є продовженням процесу етнічного ренесансу на більш високому рівні, його четвертим - політичним - виміром (окрім символічного, культурного та структурного). Тому, на думку авторів, доцільним було введення в етнополітологію терміну "етнополітичний ренесанс", який характеризує й узагальнює процеси етнічного ренесансу та політизації етнічності. Під етнополітичним ренесансом треба розуміти процес відродження індивідуальної чи групової етнічної самосвідомості, піднесення політичної свідомості етнічних груп, їхній вихід на арену політичного життя і перетворення на суб'єкти історії.

Сам процес політизації етнічності умовно можна поділити на три основні етапи: а) набуття політичної свідомості; б) політична мобілізація; в) вихід на політичну арену.

На першому етапі члени етнічної спільноти і, передусім, її еліта набувають політичної свідомості. Внаслідок синтезу з існуючою етнічною самосвідомістю виникає етнополітична свідомість - усвідомлення людиною своєї причетності до етнічної спільноти, її місця, ролі й призначення в етнонаціональній структурі, та у політичній системі суспільства й у світі взагалі, розуміння етнополітичних процесів і відносин, а також здатність приймати адекватні етнополітичні рішення та готовність шукати поліваріантні, компромісні шляхи їх реалізації.

На другому етапі відбувається політична мобілізація етнічності, яка перетворює цю етнічність на політичну силу. Значну роль у цьому процесі відіграють представники етнічної еліти, яких, за прикладом Дж. Ротшильда, на Заході називають "політичними антрепренерами" (political entrеpreneurs).

На третьому етапі політизована і мобілізована етнічність виступає на політичну арену, повідомляє про свої цілі та наміри, починає рішуче їх реалізовувати.

Зазначимо, що процес політизації етнічності є суперечливим за своїм характером. Адже він відбувається лише в поліетнічному суспільстві, де між етнічними групами встановлюються контакти і взаємозв'язки, засновані на нерівноправ'ї, а відтак обов'язково породжує міжетнічні конфлікти.

У моноетнічних державах та серед ізольованих етнічних спільнот процес політизації етнічності зародитися не може, хоча реальні класова чи конфесійна політизації.

Як і етнічний ренесанс, політизація етнічності має характер ланцюгової реакції. Якщо одна етнічна спільнота активізується у політичному житті, інші спільноти діятимуть аналогічно. Процес політизації неодмінно перетворюється на ланцюгову реакцію, яку надзвичайно важко зупинити або повернути у зворотному напрямі. Однак етнічності не обов'язково повинні брати участь у цьому процесі, висувати радикальні вимоги і демонструвати політичну войовничість. Все залежить від багатьох чинників і передусім - від "антрепренерів", центрального і місцевого урядів.

Циклічний характер процесу політизації етнічності потребує окремого аналізу.

Політизація етнічності, як інші суспільні явища, є діалектичним, тобто складним і суперечливим процесом, який, за словами Дж. Ротшильда, зберігає етнічні групи через їхні особливості, включаючи їх до політичних конфліктних ситуацій сучасної політичної арени. Цю думку поділяють також В. Ісаїв, У. Ньюмен, У. Петерсен та деякі інші західні вчені. Вони підкреслюють, що два аспекти зазначеного діалектичного процесу підживлюють і підсилюють один одного, тим самим заперечуючи загальноприйняте припущення про обернено пропорційну залежність одвічної модернізації та етнічної ідентифікації.

Суперечливий характер процесу політизації етнічності одночасно може легітимізувати чи делегітимізувати режими й уряди, призводити до розвалу чи виникнення держав, сприяти пом'якшенню та розв'язанню чи загостренню конфліктів. Політизація етнічності, з одного боку, є об'єктивним природним процесом, зумовленим рядом внутрішніх і зовнішніх факторів, а з іншого - породження певних політичних сил. Цим і пояснюються діаметрально протилежні оцінки зазначеного явища. Деякі західні вчені позитивно оцінюють цей процес і ставляться до нього із захопленням, інші - характеризують його негативно і "занепокоєні" його дестабілізуючим впливом.

Відмовившись від принципу одиничних суджень (value-free approach), можна дати наступне визначення процесу політизації етнічності: це - передача частини суверенітету від урядів народам, процес демократизації політики, залучення до неї широких народних мас у масштабах, значно більших, ніж під час політизації станів чи класів. Вихід на арену політичного життя широких народних мас завжди ускладнює становище, несе в собі небезпеку сваволі й насилля, підриває національну безпеку. Тобто наслідки політизації етнічності певною мірою аналогічні наслідкам політизації класів. На думку авторів, усі негативні явища (загострення конфліктів, заколоти, війни і т. ін.) спричинені не процесом політизації етнічності, а спробами його загальмування, зупинення зброєю чи загрозою її застосування. Цивілізована частина людства домоглася деполітизації класів. Також значних успіхів було досягнуто у деполітизації етнічності, проте не силовими методами, хоча й останні мали місце. У народів посттоталітарних держав є шанси розпочати цей процес, для якого потрібні об'єктивні знання про причини політизації етнічності, рушійні сили цього процесу, про мови, наслідки і перспективи його розвитку.

Більшість західних вчених давно вже дійшла висновку, а життя довело, що етнічність політизується легко, швидко й охоче. Серед політологів немає одностайності щодо визначення причин та умов цього процесу. Деякі вчені доводять, що етнічність є генетично політизованою, тобто політизованою вже з часу свого народження. Інші стверджують, що раніше (використовують три варіанти: до XVIII ст.; до другої світової війни; до 60-х років ХХ ст.) етнічність політизованою не була.

Проте, на думку авторів, будь-яка однозначна відповідь не адекватно відображає зародження процесу політизації етнічності та його еволюції. Адже з історичних джерел відомо, що етнічний фактор мав безпосередній вплив на розподіл влади ще задовго до виникнення політики як такої. Тобто, феномен етнічності виявив себе ще у дополітичну добу і його підгрунтям був родоплемінний спосіб організації суспільного життя. Ця доба змінилася іншою, коли ранньокласові суспільства існували передусім завдяки передполітичним структурам етносу. Історично першими етнополітичними утвореннями стали античні поліси та давньосхідні держави, в яких етнічні чинники суттєво впливали на внутрішню і зовнішню політику, як бачимо з творів Платона, Арістотеля, Страбона та деяких інших мислителів. Однак сам процес її політизації зароджується і починає втілюватися у життя десь у ІІІ-І тисячолітті до н. е.

Але протягом наступних тисячі п'ятсот років, які характеризувалися пануванням імперій, котрі буквально "проковтнули" перші етнічні держави, федерації та конфедерації, питання політичної влади і врядування вважалися цариною суто династичних та станових еліт. Легітимність (законність) політичної влади встановлювалася "зверху".

У XVІІ ст., під час громадянської війни в Британії, англійські просвітителі Т. Гоббс і Дж. Локк довели, що політична легітимізація повинна йти "знизу", тобто за бажанням, волею й інтересами народу. У наступному столітті ідея Дж. Локка про народний суверенітет трансформувалася у доктрину самовизначення народів "як етнонаціональних спільнот". Рушійною силою цієї трансформації стала Велика французька революція та наполеонівські війни, які перетворили поняття "народ" з неетнічного конгломерату індивідів на національну спільноту за етнічною ознакою. Таким чином, з переходом людства до індустріального суспільства, паралельно з етнічним ренесансом, відбулося відродження політизації етнічності. Цей процес сприяв поширенню етнополітичного принципу організації суспільства, тобто прагненню формувати політичну єдність на спільній етнічній основі, що майже два століття є підвалиною всього етнополітичного життя. Щодо згаданих вище інших можливих "дат народження" процесу політизації етнічності, то вони, на думку авторів, є лише етапами його циклічного розвитку.

Існує чимало причин політизації етнічності. Одні з них мають глобальний, універсальний характер і діють у різних куточках планети, у будь-якій політичній державі. Інші - локальні й специфічні, діють лише у певні історичні періоди і в окремих державах чи регіонах.

До причин першого типу, тобто універсальних, відносять процеси глобалізації й модернізації. Американський етнополітолог У. Сефрен вважає, що саме модернізація призводить до мобілізації та політизації етнічності. Зокрема, він називає 20 виявів впливу модернізації на політизацію етнічності. На його думку, модернізація суттєво впливає на периферійні етнічні спільноти та на підлеглі етнічні меншини. Можливо, саме тому останні політизуютьсяу першу чергу, швидше й активніше, ніж великі домінуючі етнонаціональні спільноти.

З цією точкою зору погоджуються не всі фахівці, "загальновизнана академічна мудрість" не раз "доводила", що модернізація "розчавить" етнічні почуття й ліквідує етнополітичні проблеми взагалі. Проте процеси етнічного ренесансу та політизації етнічності повністю спростували ці "доводи". Саме модернізація є "повитухою" цих та інших етнічних та етнополітичних процесів.

Однією з важливих причин політизації етнічності вважається процес урбанізації, який, за визначенням англійського політолога У. Коліна, отримав назву "ефект швидкої урбанізації".

Майже всі західні вчені наголошують на величезному впливові засобів масової інформації на процес політизації етнічності на всіх трьох етапах його розвитку: набуття етнічною групою політичної свідомості, мобілізації та виходу її на арену політичного життя. Дж. Ротшильд назвав цей вплив "інформаційним ефектом".

На думку авторів, є ще дві причини політизації етнічності, які протягом останніх років набули глобального й універсального характеру. Перша - погіршення екологічної ситуації як в окремих країнах, так і у світі в цілому. Екологічна криза суттєво вплинула на життєдіяльність усіх етнічних спільнот, особливо невеликих та підлеглих, поставила під загрозу саме існування деяких із них. Друга - скорочення обмежених природних ресурсів, особливо енергоносіїв - нафти, газу, вугілля. Тому етнічні спільноти ведуть активну і рішучу боротьбу за участь у прийнятті рішень щодо екологічної безпеки, у контролі за видобутком і реалізацією природних ресурсів на "своїй" території, їхнього захисту і збереження.

Універсальною причиною і неодмінною умовою політизації етнічності є нерівноправність статусу її членів чи її самої у великому суспільстві, а також будь-які вияви дискримінації й утисків у соціальній, економічній, політичній, освітній, а подекуди - й побутовій сферах. Таке обмеження прав етнічності призводить не лише до її політизації, а й до появи і загострення міжетнічних конфліктів, що перетворюються на етнополітичні. Також дискримінація, як правило, є наслідком етнонаціональної політики (часто-густо помилкової, безвідповідальної, навіть злочинної), яку можна і треба вчасно коригувати.

Дж. Ротшильд, Г. Сетон-Уотсон, Р. Брасс та деякі інші західні вчені дійшли висновку, що вирішальний вплив на процес політизації етнічності справляє держава, її центральні й місцеві органи, її етнонаціональна політика.

На думку професорів Дортмундського коледжу (Німеччина) Д. Кримковські та Р. Голла, держава завжди й у всьому, особливо у сфері етнонаціонального життя, має бути "чесним брокером" (honest broker) і виконувати роль нейтрального посередника - представника і захисника інтересів усіх без винятку етнічних спільнот, які проживають на її території. Проте на практиці виходить зовсім інакше. Часто державою керує якась етнічна спільнота, точніше, її еліта, яка використовує першу у власних інтересах. Інші групи, які не мають влади, можуть "втратити віру у волю і здатність держави діяти від їхнього імені" й починають боротьбу за захист своїх інтересів. Отже, політизація етнічності, роблять висновки західнонімецькі дослідники, розпочинається за умови більшого цінування і захисту державою інтересів якоїсь однієї групи за рахунок інших.

Всесвітньо відомий дослідник П. Брасс теж вважає, що політизація етнічності розпочинається тоді, коли найсильніша група використовує уряд і державу для панування над іншими. За таких умов інші етнічні групи починають боротьбу і проти домінуючої спільноти, і проти держави, і проти уряду.

Ледь помітною, проте досить пливовою причиною політизації етнічності є "технократичний стиль" прийняття етнополітичних рішень. Близько 70-80 % членів владних структур сучасних держав є "технократами". І часто-густо їхні раціональне мислення та рішення щодо етнополітичної сфери, а часом і негативне ставлення до етнічності та етнополітичного ренесансу призводять до політизації етнічності.

Мало досліджена така суттєва причина зазначеного процесу, як присутність у владних структурах представників інших, "чужих" етнічних груп. Нині більшість народів вважає за краще, щоб ними "погано керували свої етнічні брати, ніж добре це робили чужинці". Останні майже всюди сприймаються як окупанти і колонізатори. Народи воліють самі оцінювати врядування своїх "етнічних братів" і самостійно шукати кращих керівників у своєму середовищі.

Чимало західних учених вважає основною, а подекуди і єдиною причиною політизації звернення інтелігенції до політики як засобу захисту інтересів етнічної групи та вирішення своїх власних соціальних проблем. На думку П. Брасса, У. Коліна, П. Редера, Дж. Ротшильда, саме інтелігенція, а точніше, її частина, політична еліта чи політичні антрепренери стимулюють політичну свідомість етнічної спільноти та організовують її на політичні акції.

Канадський етнополітолог Т. Раковська-Гармстоун вважає, що політичні антрепренери є одночасно ідеологами-теоретиками і впроваджувачами вимог національних меншин. Без інтелігенції та політичної еліти, підкреслюють західні дослідники, процеси етнічного ренесансу та політизації етнічності виявилися б неможливими.

Можливо, ця аксіома була відома (чи її просто відчували інтуїтивно) правлячим колам багатьох поліетнічних держав. Щоб загальмувати зародження та розвиток зазначених процесів, вони передусім намагалися ліквідувати інтелігенцію тієї чи іншої етнічної меншини, насильницькими методами проводили її асиміляцію, депортацію, фізичне знищення тощо.

Однак політизують етнічність не стільки політичні антрепренери, як історичні обставини, об'єктивні соціально-економічні й політичні умови, глобальні й універсальні процеси. Вони, за твердженням Дж. Ротшильда, "народжують самих політичних антрепренерів".

Політична еліта дійсно справляє величезний вплив на процес політизації етнічності, який помітно зростає на кожному етапі. Проте вирішальною роль політичної еліти стає пізніше, після виходу етнічної спільноти на політичну арену, коли саме від першої залежатиме шлях, який обере політизована етнічність (від вимог культурно-національної автономії до боротьби за створення власної держави).

Політизація етнічності може відбуватися у будь-якому суспільстві за наявності таких умов: 1) двох або більше етнічних спільнот; 2) етнічних еліт (антрепренерів); 3) викликів модернізації; 4) нерівноправності й дискримінації за етнічними ознаками; 5) широко розгалуженої системи освіти; 6) розвинутої системи засобів масової інформації.

Окрім загальних та універсальних причин і умов політизації етнічності, може існувати і діяти безліч особливих, притаманних окремим регіонам, країнам і навіть деяким їхнім районам (наприклад, у колишньому СРСР і пострадянських державах). Ці причини мають суттєве теоретичне і практичне значення, але сьогодні ще недостатньо досліджені.

Вирішальними причинами й умовами політизації етнічності на теренах колишнього СРСР були загальні й універсальні, зокрема: перехід до індустріального суспільства, процеси глобалізації, модернізації та етнічного ренесансу, діяльність політичних антрепренерів. Серед специфічних причин і умов можна виділити наступні: 1) припинення "холодної війни", ліквідація "залізної завіси" і поширення західних ідей, цінностей і рухів; 2) початок "перебудови", тобто розвиток процесів демократизації та гласності; 3) зародження і поширення критичного (нового) етнополітичного мислення; 4) нерівноправне становище етнічних спільнот; 5) небажання та нездатність тогочасного уряду приділяти увагу етнополітичним проблемам; 6) спроба збереження СРСР у незмінному вигляді; 7) перевага силових методів вирішення етнополітичних конфліктів.

Особлива роль у цьому належала діаспорам, зокрема українській, які надавали моральну і матеріальну допомогу "материнським" етносам на всіх етапах їхньої політизації. В умовах мовчанки та полохливої реакції правлячих кіл західних країн така підтримка мала суттєве значення.

Відродження історичної пам'яті етнонаціональної спільноти є однією з основних, універсальних причин у посиленні процесу політизації етнічності. Немає, мабуть, жодного народу колишнього СРСР, який не зазнав насильницької асиміляції, дискримінації, депортації тощо.

Слід наголосити, що із розвалом Радянського Союзу процес політизації етнонаціональних спільнот не припинився, а продовжується і сьогодні у незалежних державах (російські етнічні спільноти в усіх пострадянських державах, у тому числі й в Україні, поляки у Литві, гагаузи у Молдові, абхази у Грузії, інгуші, татари, чеченці та інші народи в Росії). Це є ще одним підтвердженням ланцюгової реакції політизації етнічності.

Процес політизації етнічності в пострадянських державах був зумовлений не тільки причинами і умовами, що діють у всьому світі й у колишньому СРСР, а й специфічними, основними з яких можна вважати такі: 1) прискорений характер модернізації; 2) розчарування у сподіваннях і очікуваннях, пов'язаних з отриманням незалежності; 3) різке погіршення соціально-економічної ситуації і зниження життєвого рівня населення; 4) збереження старих чи поява нових виявів дискримінації за етнічною ознакою.

Це далеко неповний перелік причин і умов політизації етнічності. Їхня різноманітність позначилася на наслідках зазначеного процесу, які мають масштабний, вагомий, суперечливий характер.

Головними і універсальними наслідками дії глобальних причин і умов процесу політизації етнічності є наступні: 1) формування політичної етнічної спільноти або етнонації; 2) вихід етнонації на арену політичного життя, тобто перетворення її з об'єкта і проміжного суб'єкта історії на суб'єкта міжнародних відносин; 3) зародження і розвиток етнонаціоналізму, що логічно завершується побудовою національної держави як інструмента реалізації прав певної нації.

У цілому етнічні й етнополітичні процеси та їхні наслідки можна визначити як об'єктивно необхідний етап розвитку світової цивілізації.

Паралельно з процесами етнічного ренесансу та політизації національних рухів завжди відбувається їхня ідеологізація. Етнічна спільнота, що політизується, неодмінно висуває націоналістичні гасла. Тому суттєвою видається історична зумовленість ідеології націоналізму, яка мусить бути не політичним жупелом, а теоретичним обгрунтуванням реалізації практичної політики нації.

Це зумовлює сутність, характер і наслідки деяких національних та етнополітичних процесів у будь-якому поліетнічному суспільстві.

Політизація етнонаціональних спільнот у колишньому СРСР сприяла таким процесам: 1) динамізації формування політичних етнонацій; 2) ровитку і завершенню національно-визвольних рухів; 3) краху національної політики КПРС; 4) підготовці грунту до розпаду СРСР; 5) зруйнуванню політичної системи держави; 6) легітимізації власних національних урядів ряду народів. Також ці процеси призвели до виникнення нових і загострення старих міжетнічних конфліктів, до підриву етнополітичної безпеки.

У пострадянських державах наслідки політизації етнічних спільнот мають не такий масштабний характер, проте розвиток подій у деяких із них, зокрема у Грузії, Молдові, Росії, аналогічний процесам у колишньому СРСР. Отже, політизація національних рухів певною мірою суттєво загрожує національній безпеці пострадянських держав, у тому числі й Україні.