Прискорення економічного, технічного, інтелектуального прогресу. Активізація суспільно – політичних рухів

Лекція 1

Тема. Вступ. Світ на початку ХХ століття

План

1. Особливості державного устрою політичного життя та соціально – економічного розвитку провідних країн світу ( США, Велика Британія, Німеччина, Франція, Росія та Австро – Угорщина ) на початку ХХ ст.

2. Прискорення економічного, технічного, інтелектуального прогресу. Активізація суспільно – політичних рухів.

3. Початки державного регулювання соціально – економічних процесів. Формування націй.

4. Національні рухи в Індії та Китаї.

5. Особливості модернізаційних процесів у Японії.

Особливості державного устрою політичного життя та соціально – економічного розвитку провідних країн світу ( США, Велика Британія, Німеччина, Франція, Росія та Австро – Угорщина ) на початку ХХ ст.

Загальна характеристика розвитку світу на зламі XIX—XX ст.

За ступенем політичного та економічного розвитку країни світу на початку XX ст. можна умовно розділити на три групи: 1) провідні країни з високим рівнем розвитку (США, Німеччина, Велика Британія, Франція, Японія, Росія). При цьому слід відзначити, що Російська імперія на той період значно відставала від вище названих країн, проте, враховуючи її геополітичне становище, значний обсяг промислового виробництва (5 місце у світі), політичний вплив, її можна віднести, хоч і з деякими застереженнями, до провідних країн світу; 2) країни з середнім рівнем розвитку економіки, які в політичному відношенні не відігравали провідної ролі і нерідко були прямими сателітами великих держав (наприклад, Румунія, Болгарія, більшість країн Латинської Америки та інші); 3) країни з низьким рівнем розвитку, політично повністю залежні (колонії).

На початок XX ст. поділ світу між провідними державами було завершено і розпочалася боротьба за його переділ. Це стало ознакою того, що капіталізм вступив у нову стадію — імперіалізм (від лат. — імперіум — влада, панування — термін, введений англійським економістом Дж. А. Гобсоном, набув згодом значного поширення).

Все населення планети у 1900 р. становило близько 1 млрд. 600 млн. чол., у тому числі в Європі проживало 300 млн. осіб. Завершення поділу світу призвело до того, що невеликій групі провідних країн належало 55% всієї площі землі, де мешкало 35% населення. Площа колоніальних володінь Великої Британії становила 33,5 млн. км, їх населення — 393,5 млн. чол., відповідно Франції — 10,6 млн. км і 55,5 млн. чол., Німеччини — 2,9 млн. км і 12,3 млн. чол.

Основними ідейно-політичними течіями на цей час були:

• лібералізм;

• консерватизм;

• соціал-демократія.

Лібералізм (від лат. вільний) — течія, що відстоювала парламентаризм, поділ влади, правову державу, права та свободи людини і вільне капіталістичне підприємництво.

Консерватизм (від лат. зберігати, охороняти) відображав інтереси тих привілейованих соціальних груп, становищу яких загрожували об'єктивні тенденції суспільного розвитку. Виявлявся він як захисна реакція на страх перед майбутнім, що несло з собою непевність. Важливе місце в ньому представляла схильність до традиційних цінностей та інститутів.

Соціал-демократія виникла в провідних країнах Європи в останній третині XIX ст. як рух робітничого класу, але посідала інтереси й інших прошарків найманих робітників) (інтелігенції, фермерів, службовців). Вона була ніби альтернативою капіталізму. Спочатку соціал-демократія в принципі поділяла основні положення марксизму про ліквідацію капіталізму і докорінну перебудову суспільства на засадах, диктатури пролетаріату, усуспільнення засобів виробництва, загальної рівності. Деякі соціал-демократи визнавали революційний шлях ліквідації капіталізму і переходу до соціалізму, який пропонували марксисти. Проте згодом соціал-демократія відмовилася від цих революційних установок і стала на шлях реформізму, намагаючись реалізувати вимоги робітничого класу мирними засобами.

Загальний обсяг промислової продукції за 1890—1913 pp. зріс в 2,3 рази. Зросла питома вага важкої промисловості. Світова виплавка сталі збільшилась з 0,5 млн. т в 1870 р. до 28 млн., т у 1900 р. видобуток вугілля з 344 млн. т (1882 р.) до 1 млрд. т. Потужно йшов процес концентрації та централізації виробництва і капіталу (перш за все банків). На початку XX ст. у Німеччині нараховувалося 385 монополій картельного типу*, які об'єднували 12 тис. підприємств. Суттєво змінилася роль банків — з посередників у проведенні деяких фінансових операцій (кредиту) вони перетворилися в могутніх монополістів, які розпоряджалися грошовим капіталом самих капіталістів і дрібних хазяїв, стали співвласниками значної частини засобів виробництва і джерел сировини. Великі банки розорюючи і поглинають дрібніші, утворюють банківські монополії. 9 берлінських великих банків управляли 83 % усієї суми німецького банківського капіталу (1909 p.). Виникає промислово-фінансова олігархія, тобто фінансово-економічна влада зосереджується в руках небагатьох найбагатших капіталістів, які отримують змогу контролювати і політичну владу.

Нова стадія розвитку характеризувалася заміною вивозу товарів вивозом капіталу. Це було пов'язано з тим, що в ряді найбагатших країн у результаті їх швидкого розвитку виявився надлишок капіталу, а у відсталих країнах і колоніях була сфера для вигідного розміщення цих капіталів, з отриманням надприбутків — сировина і дешева робоча сила, відсутність власних коштів для розвитку. Провідні місця у вивозі капіталу посідала Велика Британія (у 1913 р. експорт капіталу — 77 млрд. марок), Франція (49 млрд.), Німеччина (31 млрд.). Вивіз капіталу зміцнив і завершив процес формування системи світового господарства, світового ринку товарів, валюти та послуг.

З 1896 р. почався перелом у світовій торгівлі. Ціни систематично зростали внаслідок монополізації виробництва і розробки золотих копалень на Алясці, в Канаді та Південній Африці. Розвиток світової торгівлі знову прискорився порівняно з промисловістю. Зменшилася питома вага Європи у світовій торгівлі, одночасно посилилося значення американських і азіатських країн.

Характерною ознакою зовнішньоекономічних відносин був імпорт сировини з колоніальних країн, оскільки найрозвиненіші промислові країни, за винятком США, були мінімально забезпечені сировиною. У 1913 р. в усьому імпорті Франції частка сировини сягала 59 % , Німеччини — 56 % .

* Картель — нижча форма монополії, яка передбачає розподіл ринків збуту і домовленість щодо цін, але зберігає свою власність на засоби виробництва і продукцію.

Німеччина

Конституцією 1871 р. до складу Німеччини входило 22 монархії (Пруссія, Баварія, Вюртемберг та інші) та кілька «вільних міст» (наприклад, Гамбург). На чолі імперії стояв кайзер (король) Пруссії, який призначав канцлера, усіх імперських чиновників, був головнокомандувачем збройних сил. Залежний від імператора і незалежний від обох палат парламенту рейхсканцлер був одночасно головою імперського уряду, головою бундесрату і міністром-президентом Пруссії. Лише рейхсканцлер мав право говорити від імені імперського уряду, тобто оприлюднювати урядову політику. Канцлер, як і монарх, не міг бути притягнутий до відповідальності перед законом. Члени вищого органу виконавчої влади, окрім канцлера, мали статус, не міністрів, а статс-секретарів, підлеглих лише канцлеру. 8 статс-секретарів Другого рейху номінально становили не уряд, а управління рейхсканцлера (рейхсканцелярію). Разом з тим імператор і канцлер уже не могли управляти країною без парламенту. Парламент повинен був розглядати всі державні закони, у тому числі й бюджет, а у випадку війни — військові витрати понад кошторис.

Німецький парламент складався з двох палат — Союзної ради (бундесрату) і рейхстагу. Члени бундесрату призначалися главами держав, причому найбільшу квоту мала Пруссія. Бундесрат мав законодавчу і частково виконавчу владу. Домінуючу роль у імперському парламенті відігравала верхня палата. Бундесрат працював у режимі закритих засідань. Рейхстаг обирався на 5 років і мав значно меншу компетенцію. Виборчим правом користувалися лише чоловіки. Розпуск рейхстагу міг проводитися простою постановою бундесрату. Рейхстаг працював гласно. Імператорська Німеччина другою, після Великої Британії, запровадила таємне голосування на виборах і ввела оплату депутатам. На початку XX ст. найвпливовішими партіями в Німеччині були: партія Центру (100 депутатських місць з 391 на виборах 1903 p.), соціал-демократи (81 місце), консерватори (72 місця), націонал-ліберали (50 місць), націоналісти (31 місце).

За рівнем промислового виробництва Німеччина вийшла на перше місце в Європі. Після франко-прусської війни 1870-1871 pp. Німеччина одержала від Франції дві провінції — Ельзас і Лотарингію із запасами залізної руди та 5 млрд. франків контрибуції золотом. З 1909 по 1914 pp., військові видатки Німеччини збільшилися майже на 33% і досягли 2 млрд. марок — половину всього державного бюджету країни.

Німеччина вперто прагнула до світового панування під гаслом: «Король на чолі Пруссії, Пруссія на чолі Німеччини, Німеччина на чолі світу!».

Велика Британія

Велика Британія не має конституції в загальноприйнятому розумінні цього слова. Політична система країни спирається на дві різні, за формою основи — писану і неписану конституцію. Писану частину конституції складає низка законів парламенту, до якої перш за все належить Велика хартія вольностей 1215 p., Habeas corpus act — Закон про недоторканність особи 1679 p., Білль про права 1689 p., Закон про парламент 1911 р. та де які інші документи. Сюди, зокрема, входять судові рішення, які розглядали суперечки з питань прав і свобод громадян. Не писану частину конституції складають звичайні або так звані конституційні угоди, які склалися в політичній практиці і до яких належать: процедура формування уряду лідером політичної партії, яка перемогла на виборах, парламентська відповідальність міністрів, робота парламентських комітетів та інші. У принципі законодавча влада країни складається з трьох елементів: монарх, Палата лордів і Палата громад.

З формальної точки зору, главою держави і главою виконавчої влади є монарх, при якому діє Таємна рада, у складі якої близько 300 осіб. До її складу входять усі члени Кабінету Міністрів на чолі з Прем'єр-міністром, а також колишні члени Кабінету Міністрів та інші особи, які призначаються монархом за рекомендацією Прем'єр-міністра. Практично ця рада виконує лише церемоніальні завдання, а всі рішення приймає сам Кабінет Міністрів. Усі акти, які йдуть від монарха, потребують міністерського підпису, причому відповідальність несе лише уряд. З 1783 р. не було випадку, щоб монарх усунув Прем'єр-міністра.

Монарх відкриває парламентські сесії, виголошує тронну промову. Але він нічого не може змінити в її змісті. Ця промова — програма роботи Кабінету. Вона готується апаратом Прем'єр міністра.

Формально монарху у сфері внутрішньої і зовнішньої політики належать широкі повноваження. Він призначає Прем'єр-міністра, міністрів, розпускає Палату громад, накладає вето на законопроекти, прийняті парламентом, має право оголошувати у країні надзвичайний стан, призначає вищих військових та цивільних посадових осіб. Монарх «озвучує» зовнішню політику: оголошує війну і заключав мир, укладає і ратифікує міжнародні договори, представляє країну в зовнішніх зносинах.

Існує рідкісна можливість прийняття монархом власного політичного рішення. Це може відбутися в тому випадку, коли жодна з основних політичних партій не набере на виборах явної більшості. Після обов'язкової консультації з чинним Прем'єр-міністром монарх призначає нового Прем'єр-міністра.

Основну роль у парламенті відіграє Палата громад. Це формально нижня, але реально головна палата парламенту, склад якої за підсумками загальних виборів регулярно оновлюється, її домінуючий вплив на британське політичне життя пояснюється вже тим, що тут затверджуються в остаточному підсумку всі закони. Саме депутати Палати громад складають основу уряду країни, а сам уряд формується партією, яка має в Палаті громад більшість. Лише членом Палати громад може бути і Прем'єр-міністр Великої Британії. Нижня палата обирається загальним голосуванням, причому право голосу на початок XX ст. мали чоловіки (вони повинні проживати в даній місцевості не менше року і наймати житлову площу не менше ніж за 10 фунтів.

У Великій Британії немає єдиної судової системи. Судді всіх судів призначаються монархом, крім військових суддів, які призначаються військовим командуванням з числа офіцерів.

У Великій Британії ще з XVIII ст. склалася двопартійна система, коли основну боротьбу за владу вели дві партії, що змінювали одна одну в Кабінеті Міністрів: консерватори (торі) і ліберали (вігії). Так було до 1906 p., коли з'явилася ще одна партія - лейбористи (робітнича партія).

У 1911 р. Палата громад прийняла білль про реформу парламенту. Були обмежені прерогативи Палати лордів (тепер вона мала тільки право «затримуючого вето») і відсторонялася від рішення фінансових питань.

Прагнучи пристосувати устрій Британської імперії до нових реалій світу, Лондон пішов на надання прав самоврядування ряду переселенських колоній. Слідом за Канадою, що одержала самоврядування ще в 1867 р, статус домініону (самокерованої частини імперії) одержали Австралія (1900 р.), Нова Зеландія (1907 р.) і Південно-Африканський Союз (1910 p.).

Протягом багатьох десятиліть Велика Британія була «майстернею світу» і посідала перше місце у світі за розвитком економіки. Але на початку XX ст. її витіснили США і Німеччина. Частка Великої Британії у світовому промисловому виробництві зменшилася в період 1870-1913 pp. з 32 до 14%.

Франція

У 1875 р. Франція прийняла нову Конституцію, і це ознаменувало початок III Республіки (1875-1940 pp.). Згідно з Конституцією главою держави був президент, якого обирали на 7 років на спільному засіданні членів обох палат парламенту, але могли переобрати. Він був головнокомандувачем армії, міг розпускати парламент.

Французький парламент складався з двох палат: вищої (сенат) і нижчої (палата депутатів). До вищої входили 300 сенаторів (225 з яких призначалися на 9 років, а інші довічно самими сенаторами). Сенат обирався не шляхом прямого голосування, а представниками муніципалітетів. Палата депутатів обиралась на основі загального виборчого права, але лише чоловіками, які досягли 21 року. Жінки, військові та жителі колоній були позбавлені виборчих прав. Таким чином, з 40 млн. населення лише 12 млн. були виборцями. Рада Міністрів призначалася президентом, але була підзвітною парламенту. Проте урядові акти вважались вищими за значенням, ніж парламентські. Влада в департаментах належала префектам, призначеним урядом, а в містах — виборним мерам.

Характерною рисою політичного життя Франції була багатопартійність. До найвпливовіших партій належали помірковані республіканці та радикали. Найвидатнішими представниками французької політичної еліти початку XX ст. були Ж. Клемансо (на прізвисько «тигр»), Р. Пуанкаре (на прізвисько «Пуанкаре-війна») і А. Бріан.

Будучи аграрно-індустріальною країною, Франція відставала від США і Німеччини за темпами розвитку (2,6% річних) та структурною перебудовою промисловості.

США

На початку XX ст. до Конституції США були внесені такі найважливіші поправки: 16-та (1913 р.) — надання Конгресу права стягувати податки з доходів (прогресивний податок); у 1913 р. набрала сили 17-та поправка до конституції про вибори сенаторів США прямим народним голосуванням; 18-та (1919 р.) — «сухий закон» (скасована 21-ю поправкою 1933 p.); 19-та (1920 р.) — гарантія виборчих прав жінкам.

Суттєвий вплив на рішення, що приймаються законодавчим органом, здійснює лоббі (з англ. lobby — відкрита площадка для прогулянок) - купівля голосів за гроші в коридорах Конгресу США.

У США діяла двопартійна система: боротьбу за владу з перемінним успіхом вели республіканці і демократи. Незважаючи на прогресивні положення конституції, урядові структури США були охоплені зловживаннями та корупцією, що викликало рух так званих «розгрібачів багна» (muck rakers), які намагалися подолати хабарництво.

На початку XX століття США посідали перше місце за рівнем промислового виробництва. За 1870-1913 pp. у Великої Британії промислове виробництво зросло в 1,75 рази, у Франції — в З, у Німеччині — в 4, у США — в 6 разів. З 1870 по 1900 р. виплавка сталі збільшилася в 150 разів, а видобуток вугілля — у 10 разів. Якщо в 1900 р. у США було всього 8 тис. автомобілів, то в 1913 р. уже 1,2 млн.

Соціально-економічний і політичний розвиток Російської імперії наприкінці XIX — на початку XX ст.

У політичному відношенні Росія була однією з найвідсталіших серед великих держав.

Закони Росії, які затверджував цар, встановлювали його виняткові права у верховному управлінні та суді (включаючи право помилування), у призначенні та звільненні вищих чиновників, командувачів армією і флотом, розпорядженні коштами, пожалуванні титулів і орденів. Усі державні установи Росії поділялися на три дуже нерівні групи. Найменшу, але найважливішу, складали вищі урядові органи, які підпорядковувалися самому царю. Це Державна рада, Рада Міністрів (з 1905 p.), Державна дума (з 1906 p.), Сенат, Святійший Синод і особиста канцелярія імператора. У результаті революції 1905—1907 pp. у системі вищих державних органів відбулися істотні зміни.

Державна рада вважалася вищим законодавчим органом імперії.Державна рада була вищою законодавчою палатою з правом вето на рішення Державної думи.

Рада Міністрів — координуючий урядовий орган, який розглядав питання вищого державного управління, а період припинення функціонування Державної думи обговорював законопроекти і передавав їх на затвердження царю, перебираючи на себе законодавчі функції. На відміну від західноєвропейських монархій не був відповідальним перед представницьким органом — парламентом.

Державна дума (1906-1917 pp.) — представницька законодавча установа з обмеженими правами, яка обиралася на 5 років, але могла бути розпущена царем достроково. Вибори в Думу були не загальними (виключалися жінки, молодь до 25 років, військовослужбовці дійсної служби, ряд національних меншин), не рівними (один виборщик на 2 тис. населення в землевласницькій курії, на 4 тис. — в міській, на 30 тис. — в селянській, на 90 тис. — в робітничій), не прямими (дво-, а для робітників і селян — три- і чотириступінчатими).

І Державна дума 27 квітня — 8 липня 1906 p.; II — 20 лютого — 2 червня 1907 p.; IІІ — 1 листопада 1907 p. — 9 червня 1912 p.; IV — 15 листопада 1912 p. —6 жовтня 1917 p.

Сенат був органом вищого суду і нагляду за законністю дій усіх чиновників і державних установ Росії. Синод — вищий державний орган у справах російської православної церкви (трактування церковних догм, призначення церковних посадових осіб, боротьба з єретиками тощо).

Другу групу становили центральні установи і міністерства, головні управління на правах міністерств; ці установи підпорядковувалися царю і вищим органам держави. Дуже важливим було Міністерство внутрішніх справ — в його віданні знаходилась уся місцева адміністрація (губернатори, градоначальники), поліція, жандармерія, цензура, пошта, телеграф.

Третя група — найбільша — система місцевих установ. Територія Росії поділялась на губернії, губернії — на повіти, повіти мали поліцейські територіальні підрозділи — стани і селянські — волості. Крім урядових установ, функціонували органи місцевого (земського та міського) самоврядування.

Особливістю економіки Росії було й те, що країна більше ввозила капітал, ніж вивозила. За ступенем концентрації виробництва Росія посідала 1-ше місце у світі. 56,5% робітників у 1914 р. працювали на підприємствах, де нараховувалось більше 500 осіб.

Найпоширенішим видом монополій в Росії були синдикати*.

* Синдикати — вид монополій, об'єднання підприємств, що виробляють однорідну продукцію. У синдикаті окремі його учасники зберігають власність на засоби виробництва, але втрачають комерційну самостійність, оскільки вироблена продукція належить синдикату.

Прискорення економічного, технічного, інтелектуального прогресу. Активізація суспільно – політичних рухів

Економічний прогрес

1. Продовжувався бурхливий розвиток індустріальної цивілізації

2. Світове промислове виробництво зросло у 5 разів

3. Прискорився процес зближення науки з технікою і виробництвом

4. Відбувається модернізація капіталізму, прискорення процесів впровадження нової техніки і технологій, концентрація виробництва

5. Швидко розвивалися машинобудівна, металургійна, гірнича, хімічна промисловості

6. Значного поширення набирають нові види енергії – електрика й нафта

7. Бурхливо продовжував розвиватися транспорт

8. Прискореними темпами розвивалася урбанізація

9. Індустріальний розвиток змінив соціальну структуру суспільства

10. Зростала чисельність пролетаріату і посилилася його роль

11. Зростали прибутки монополій

12. Підвищення прибутковості виробництва стимулювало вкладення капіталів у виробничу сферу

13. Для економічного розвитку була характерна економічна нестабільність, періоди економічного зростання супроводжувалися падінням виробництва, економічними кризами

14. У 1900 – 1903 рр. відбулася економічна криза, яка охопила значну кількість держав світу:

- впали світові ціни на вугілля, залізо, чавун

- припинилася діяльність багатьох заводів, шахт, продукція яких не мала збуту

- зростало безробіття

- розорила дрібні підприємства і посилила позиції великих

- інтенсивно відбувався процес концентрації виробництва

15. Відбувалося прискорення економічного розвитку:

- встановлювалася система державного регулювання економіки

- прискорився процес концентрації та спеціалізації виробництва

- у виробництво впроваджувалися новітні досягнення науки і техніки

- з'явилися нові галузі виробництва

16. Посилювалася прибутковість виробництва, що стимулювало вкладення капіталів у виробничу сферу.

Технічний прогрес

На початку ХХ ст. відбулися значні досягнення в сфері науки і техніки, що здійснили важливий вплив на розвиток людського суспільства. Склалася нова галузь знань – технічні науки, які займалися проблемами вдосконалення виробництва на основі досягнень науки. Поява значних винаходів і відкриттів пояснюється:

- потребами розвитку суспільства

- процесом індустріалізації, який вимагав нових технологій

- успіхами в розвитку науки

- загостренням економічної конкурентної боротьби, у якій перемогу міг здобути лише технічно оснащений виробник.

Важливими технічними винаходами були:

1. Конверторний ( томасівський ) спосіб виплавлення сталі з чавуну з великими домішками сірки й фосфору.

2. Виплавлення високо вуглецевої сталі та різних феросплавів у дугових, а згодом – індукційних електропечах.

3. Одержання алюмінію та міді методом електролізу.

4. У 1891 р. в Німеччині було запущено перший прокатний стан, який рухався силою електродвигунів.

5. Успішно впроваджувалося електро – та газозварювання.

6. У гірничій справі набули поширення бурильні пристрої та дискові врубові машини з електричним приводом.

7. Визначне відкриття зробив німецький вчений А. Ейнштейн. Вперше сформулював положення загальної теорії відносності.

8. Творцем історії ракетного руху та засновником сучасної космонавтики був К. Ціолковський, який у 1903 р. видав свою працю «Дослідження світових просторів за допомогою реактивних приладів».

9. На початку ХХ ст. виникла нова науково – технічна галузь – електроніка.

10. Прискорився процес зближення науки з виробництвом.

11. Відбулися істотні зміни в технології виробництва.

12. Німецький інженер Р. Дізель винайшов двигун внутрішнього згоряння (1897 р.).

13. Швидкими темпами розвивався транспорт.

14. Розвивалися нові галузі промисловості – електротехнічна, автомобільна, авіаційна.

15. У практику широко впроваджувалися новітні досягнення науки і техніки.

16. Найвизначніші досягнення технічної думки набули швидкого застосування у військовій техніці.

Технічні відкриття привели до значних змін в основних галузях технічного розвитку:

- отримання нових хімічних продуктів ( барвників ) привело до значних змін у легкій промисловості;

- перехід до масового виробництва сталі стимулював розвиток транспорту ( автомобіль, метро, літак, тепловозу );

- використання електрики – до значних змін у сфері промислової технології, використанні двигунів;

- технічну й технологічну перебудову господарського життя прискорило впровадження в практику засобів швидкого зв’язку – телеграфу, телефону, радіо;

- змінилися принципи функціонування економіки, значно прискорився її розвитку;

- відбулися значні зміни в способі життя людства.

Інтелектуальний прогрес

1. Змінюються світоглядні цінності людини та її психологія.

2. Утверджується дух підприємництва у всіх сферах людського життя.

3. Відбувається прискорення інтелектуального розвитку.

4. Бурхливо розвивається наука:

- у 1903 р. англійський фізик Розефорд та американський вчений Содді запропонували загальну теорію радіоактивності

- з відкриттям Альбертом Ейнштейном теорії відносності ( 1905 р. ) завершилося формуваня нової філософсько – методологічної основи наукових досліджень, що дало поштовх бурхливому розвитку багатьох галузей науки

- виникли нові напрямки наукових досліджень ( квантова механіка, генетика )

- у 1913 р. датський фізик Нільс Бор науково довів, що електрон стрибкоподібно переходить з одного стану в інший, з однієї орбіти на іншу

- вчені А. Вейсман та Т. Морган створили основи генетики – науки про спадковість

- російський вчений І. Павлов розробив теорію умовних рефлексів

- З. Фрейд обґрунтував основи психоаналізу – вчення про підсвідомість, мотивацію поведінки.

5. Успішно розвивалися нові напрямки наукових досліджень – квантова механіка, генетика.

Відновилися контакти між вченим різних країн, що дало змогу приймати узгоджені рішення. Утворилися постійно діючі організації – міжнародна геодезична асоціація ( 1896 р. ), міжнародна асоціація академій ( 1900 р. ).

6. Зростає освітній рівень населення.

Наши рекомендации