Розмовний стиль, його підстилі, жанри, мовні засоби

Розмовний стиль обслуговує офіційне й неофіційне спілкування людей, їх побутові потреби.

Основне призначення стилю - обмін інформацією, думками, враженнями, прохання чи на подання допомоги, виховний вплив.

Головні ознаки розмовного стилю: широке використання побутової лексики, фразеологізмів, емоційно забарвлених і просторічних слів, звертань, вставних слів і словосполучень, неповних речень. Для розмовно-побутового мовлення характерне порушення літературних норм: уживання русизмів, вульгаризмів, жаргонізмів, неправильна вимова слів.

Розмовний стиль має "істотно виявлений різновид - розмовно-професійний, тобто мова, якою спілкуються не в побуті, а у виробничій, освітній та інших сферах".

Художній стиль, основні ознаки, підстилі, жанри, мовні засоби

Художній стиль - це мова художньої літератури, "особливий спосіб мислення, створення мовної картини світу".

Основне призначення стилю - різнобічний вплив на думки і почуття людей за допомоги художніх образів.

Головними ознаками художнього стилю є емоційність, образність, експресивність. На лексичному рівні в ньому вживається все словникове багатство української мови: слова з найрізноманітнішим лексичним значенням, різні за походженням. Художньо-літературне мовлення багате на епітети, метафори, порівняння, повтори, перифрази, антитези, гіперболи та інші зображувальні засоби. З певною художньою метою можуть уживатися діалектна та професійна лексика, фразеологізми.

Художній стиль послуговується різними типами речень за будовою, метою висловлювання, за відношенням змісту речення до дійсності.

Художній стиль реалізується в таких жанрах: трагедія, комедія, драма, водевіль, роман, повість, оповідання, поема, вірш, байка, епіграма.

Епістолярний стиль, його призначення, сфера використання, основні ознаки, підстилі, жанри, мовні засоби

Епістолярний стиль - це стиль приватного листування.

Основне призначення стилю - поінформувати адресата про щось, викликати в нього певні почуття, які б відповідали емоційній настроєності автора.

Головні ознаки епістолярного стилю: широке використання форм ввічливості - звертань у формі кличного відмінка, наявність початкової, прикінцевої та прощальної фраз, стереотипних словесних формул висловлення побажання, вітання, співчуття; невимушеність у доборі лексичних одиниць.

До епістолярного стилю зараховують не тільки листи видатних письменників, громадських і культурних діячів, учених, а й щоденники, записки, мемуари.

Систему функціональних стилів, їхні стильові домінанти, сукупність мовних засобів, властивих кожному зі стилів, а також масиви текстів, об'єднаних жанром, досліджує функціональна стилістика.

Конфесійний стиль, його призначення, сфера використання, основні ознаки, підстилі, жанри, мовні засоби

Конфесійний стиль - стильовий різновид української мови, що обслуговує релігійні потреби суспільства.

Основне призначення стилю - вплив на душевні переживання людини.

Головні ознаки стилю: вживання слів для найменування бога та явищ потойбічного світу (Божий Син, Святки Дух, Спаситель, Царство Боже, рай, вічне життя, сатана тощо), стосунків людини до Бога (молитися, воскресіння, заповіді, покаяння, грішні, праведні), мова багата на епітети, порівняння, метафори, слова з переносним значенням. Для підкреслення урочистості використовуються речення із зворотним порядком слів, поширені повтори слів.

Конфесійний стиль репрезентується в таких жанрах: Біблія, житія, апокрифи, проповіді, послання, молитви, тлумачення Святого Письма.

Походження назви Україна

Назва нашої держави „Україна» на різних історичних етапах мала відмінні за змістом поняття. Вчені різних поколінь, не знайшовши однозначного її трактування в документальних матеріалах, висунули деякі версії. За версією В. Скляренка, назва „Україна» походить від слів „край», „країна» у значенні „рідний край, рідна земля, своя країна; земля, населена своїм народом»22.

На думку О. Субтельного, „…слово „Україна» вперше з’являється в літописах у 1187 р. і спочатку вживається як географічне позначення Київського порубіжжя»2‘.

Цікаву версію щодо походження назви нашої держави висунув мовознавець О. Стрижак, вважаючи, що вона постала з назви наших предків-антів, які населяли південно-східну територію слов’янського світу, оскільки саме слово походить від давньоіндійського — апіа, що означає „кінець», „край»24.

М. Ткач вважає, що слова „Україна», „сторона», „край», „берег», „краяти» — семантично споріднені, а слово „краяти» своїм значенням пов’язане зі словом „ділина», „поділ», „уділина», тобто „територія, що відділяє мене (плем’я, народ) від іншої людськості, і є наділеною (укра- єною) мені як батьківщина…» Ще з часів Давньої Русі територія схід­нослов’янських поселень умовно ділилася на окремі землі, що називалися країнами, або українами… У тяжкий час ворожої навали, безперервних татарських набігів, за часів Визвольної війни 1648-1654 рр. предки наші часто потрапляли в полон у турецьку неволю, в ясир, де їх продавали у довічне рабство. У палких мріях, думах і піснях линули вони на рідну землю, рвали пута, вмирали у боротьбі і все-таки повертались „у країну» своїх батьків. Можливо, що саме це й утвердило в устах народу слово „Україна» як самоназву Батьківщина…»

Відомий український дослідник Сергій Шелухін відстоює думку, що назва „Україна» означає „відрізок», „окрема відкраяна, тобто відрізана земля»».

Уперше слово Україна зустрічається в Іпатіївському літописі лід 1182 роком, де йдеться про загибель у битві з половцями переяславського князя Володимира Глібовича, який обороняв від спустошливих половецьких набігів не лише Переяславщину, а й Київщину та Чернігівщину. Загибель любимого князя, надійного захисника народу від постійних набігів кочових племен печаллю відгукнулась по всій Південній Русі. „І плакашеся по нем всі Переяславці, бі бо любя дружину, і злата незбірашеть, імінія не щадяшеть, нодаяшеть дружині, бі бо князь добр і кріпок на раті і мужьством кріпком показася, всякими добродітельми наполнен, о нем же Україна много посто- на». Крім того, С. Шелухін звертається до Галицько-Волинського літопису, де під роком 1213 Україною названо північно-західні землі Галичини й Волині. Йдеться про галицько-волинського князя Данила Романовича, який відібрав у польського короля „Берестій, Угро- веськ, Верещин, Столпе, Комів і всю Україну» і приєднав до своєї держави. У цьому ж Галицько-Волинському літописі під 1279 роком повідомляється, що галицький князь Лев Данилович силою свого війська відвоював у Польщі захоплені нею українські землі: „Посем же Лев восхоже себе части в земле людской города на Вкраїні». Під 1285 роком літописець подає відомості про віроломний напад польських військ на Волинь, внаслідок чого було захоплене „село на Україні на ім’я Воінь»2».

Як зазначає С. Шелухін, в Іпатіївському літописі до слова Україна наявні синоніми — Країна і Вкраїна. «… під 1187 роком читаємо — Україна; під 1189 р. — Україна, а в Єрмолаївському сп. — Країна; під 1213 р. — Україна; під 1268 р. — Україняни; під 1280 р. — Вкраїна, а в Єрмолаївському та Хлебниковському списках — Україна; нарешті, під 1282 р. — Вкраїниця. Дослідник звертає увагу на те, що київський літописець на початку літопису звертається до перекладеної на слов’яно-українську мову грецької хроніки Георгія Амартола.

Подаючи окремі відомості з неї, він приходить до висновку, що спільний старослов’янський корінь кра — у словах-синонімах Країна, Вкраїна, Україна є перекладом грецького слова олігща, що означає „відрізок», „шматок», „відрізаний шматок землі».

У багатьох писемних пам’ятках періоду середньовіччя досить часто зустрічається назва Україна із значенням „не окраїна, і не погра- ниччя, а сторона, край зі своїми границями, межами, окраїнами, це окрема територія»‘1. Так, наприклад, у Пересопницькому Євангелії (1556 р.) говориться: „И переехали доукраиньї Гадаринскои, которая естьздругой стороньї напротив Галилеи…» |Лука, VIII, 26].

Слід зазначити, що слово „Україна» в деяких писемних пам’ятках вживається у множині: „по українах моляться йому, проклятому богу Перуну, і Хорсу, і Мокоші, і Вілу…» і має значення краю, території.

Цікаві версії трактування назви нашої держави висували й інші дослідники, зокрема Б. Чепурко вважає, що слово „Україна» походить від „раїна» (рай), тобто має значення земного відображення раю на землі. „Очевидно, це і є радість (рай) — „раїна» сонця, „край» вічної гармонії».

З другої половини XIV ст. більша частина території, де сформувалась українська народність, потрапила під владу Литви і Польщі. Значення „захоплена ворогом частина території» часто зустрічаємо у писемних пам’ятках другої половини XIV століття, коли частина України потрапляє під владу Литви, Польщі та Угорщини: литовська Україна, польська Україна, угорська Україна. Як сказано в „Історії України» (К., 1991), „термін „Україна» часто вживається у литовських джерелах, зокрема в Литовській матриці: „украинньїе пору- бежньїе городьі», „державцьі украинских волостей», „козаки укра- инньїх городов». Пізніше назва частини території була перенесена на всю країну, а за Богдана Хмельницького вона вже постійно вживається в офіційних актах.

У період визвольної війни українського народу від панської Польщі (1648-1654 рр.) під проводом Богдана Хмельницького значення слова Україна розширюється. Україною називають не лише запорозькі, а вже й наддніпрянські землі, тобто з цього часу під Україною стали розуміти цілу країну. Західноукраїнські землі й далі називалися Руссю, але поступово назва Україна поширилася і на західний регіон і стала спільною для всієї етнічної території українців5‘.

Отже, непроста історія державотворення прямо пов’язана й з назвою нашої країни — Україна. Маючи деякі відтінки у значеннях, вона втілює в собі домінуюче поняття — своя земля, своя країна. Сьогодні це назва нашої держави.

Наши рекомендации