Спадщину". Розпад Руського князівства

Близько 1323 р. за невідомих обставин (припускають – у поході проти Орди) загинули обидва останніх представники роду Романовичів – брати Андрій та Лев Юрійовичі, перший з яких був волинським, а другий галицьким князем (після смерті Данила, що сталася 1264 р., Галичина і Волинь формально витворювали одну державу, хоча частіше управлялися двома правителями). Претендентів на спадщину загиблих не бракувало, проте показово, що серед них уже не було жодного з-поміж династів-Рюриковичів – так далеко зайшло відчуження колишньої руської княжої братії. Між 1324–1325 рр. в ролі галицького і волинського правителів епізодично згадуються двоє братів-князів із Силезії, нібито запрошених боярами, а на початку 1325 р. княжий стіл обійняв обраний волинськими боярами Болеслав Тройденович,син мазовецького князя і сестри покійних Романовичів Марії Юріївни.

Охрещений за руським обрядом під іменем Юрія, Болеслав з титулом природженого князя і володаря Русі (natus dux et dominus Russiae ) осів у Володимирі, обравши його за свою столицю. Проте міцної опори серед місцевої знаті його правління не знайшло. Князю закидали надмірну протекцію городянам-іноземцям – чехам та німцям, потурання католицькому духівництву, що слідом за ними простувало на Русь, а також якісь докладніше невідомі утиски в правах волинської верхівки. Тож щодалі дужче міцнішала пролитовськи настроєна партія бояр, яка орієнтувалася на Любарта (сина великого князя литовського Ґедиміна), одруженого з дочкою котрогось із загиблих Юрійовичів. Врешті 7 квітня 1340 р. Юрія-Болеслава було отруєно, а на княжий стіл запрошено Любарта Ґедиміновича, охрещеного під іменем Дмитрій. Реально влада Любарта-Дмитрія обмежувалася Волинню, а столиця містилася в Луцьку, номінально ж у його підпорядкуванні перебувала спочатку і Галичина. Проте дуже швидко обом половинам держави Романовичів судилося розійтися остаточно.

За певними свідченнями (втім, доволі сумнівними), Юрій-Болеслав перед смертю визнав своїм наступником польського короля Казимира III. Чи було це, чи ні – але вже за кілька днів після смерті галицько-волинського правителя Казимир оволодів Львовом, проте втримати його не зміг, наразившись на сильний опір городян. Тож фактичним розпорядником Галичини впродовж 1340-х років став один з найближчих радників покійного Юрія-Болеслава боярин Дмитро Дядько (Дедко ). Під титулом управителя, або старости Руської землі він провадив по суті незалежні від Любарта маневри, визнаючи себе васалом одночасно трьох сусідніх володарів – Любарта, Казимира III і тодішнього короля Угорщини Лайоша Великого.[28]Проте дипломатичних талантів галицького самозванця вистачило ненадовго. У 1344–1345 рр. Казимир зумів відторгнути від теренів, контрольованих Дядьком, Сяноцьку землю, а 1349 р. здійснив масштабний похід на Русь, захопивши Львів, Белз, Холм, Берестя та Володимир. Наступного року Володимир, Берестейщину і Белзьку та Холмську землі волинцям вдалося відбити,[29]а боротьба за Галичину продовжувала з перервами тривати аж до 1382 р.

Так завершився розтягнутий більш, як на півстоліття другий цикл воєн "за галицьку спадщину". Про несхожі долі обох половин Галицько-Волинського князівства – польської і тієї, що відійшла до Литви, мова піде в наступних розділах цього нарису. Тут же варто підкреслити, що власне в ці неспокійні часи остаточно окреслилась переорієнтація життя галичан на Захід, на взірці, запозичені від угорських, чеських та польських сусідів. Так, з середини XIV ст. у містах почало розповсюджуватись маґдебурзьке право, занесене іноземцями-ремісниками; в княжих канцеляріях під впливом юридичної практики латинського акта оформилися канони руської актової мови; у вжиток увійшло безліч нових реалій соціального життя і супутніх їм деталей побуту. Їхній зміст і еволюція детальніше будуть показані далі, узагальнено ж можна сказати, що на момент розпаду Галицько-Волинське князівство являло собою перший місток між русько-візантійским Сходом і латинським Заходом.

В цілому ж для Русі-України візантійська епоха скінчилася в жорстоких сум'яттях переділу території сильнішими сусідами. Цій катастрофі, на жаль, не передувало об'єднання, тому в свідомість українців Київська Русь на довгі віки увійшла у вигляді двох, різних для українських сходу й заходу, історичних спогадів. Перший з них уособлювали величні руїни Києва, а другий – пам'ять про королів галицьких. Погляду на те, як поволі зближувалися ці дві українські Русі , ніби заново "впізнаючи" одна одну, будуть присвячені наступні розділи.

Розділ III

НЕСХOЖI ПАГОНИ РУСЬКОГО СТОВБУРА (КIНЕЦЬ XIV –

СЕРЕДИНА XVI СТ.)