Письменник для душі 7 страница
— Але ж у мадам є кімната.
— Мадам заміжня. Вона — моя дружина, — сказав Клерфе, повергаючи портьє в чергове отетеріння, бо він уже перестав розуміти, навіщо ж тоді знадобився «Дом Периньон».
— Шостий номер вільний, — сказав він. — Якраз поруч з мадам.
Портьє відніс закупи і, побачивши чайові, заявив, що, коли треба, він готовий хоч усю ніч роз’їжджати на ровері, виконуючи доручення месьє.
— Я подумав, що ніколи більше не побачу тебе, якщо залишу сьогодні увечері одну, — сказав Клерфе.
Ліліан сіла на підвіконня.
— Я про це думаю щоночі. Що ніколи вже цього всього не побачу.
Він відчув гострий біль. Її ніжний профіль виділявся на тлі ночі за вікном. Вона раптом здалася йому жахливо самотньою, саме самотньою, а не покинутою.
— Я кохаю тебе, — сказав він. — Не знаю, чи потребуєш цього чи ні, але я кажу правду. — Вона не відповіла. — Ти ж розумієш, я кажу так не через нинішній вечір, — продовжував він, сам не усвідомлюючи, що бреше. — Забудь сьогоднішній вечір. Це вийшло випадково, я вчинив безглуздо, я геть заплутався. Ні за що у світі я не хотів би тебе ранити.
Вона ще трохи помовчала.
— Мені здається, що в певному сенсі мене неможливо поранити. Я щиро так вважаю. Можливо, це компенсація за щось інше.
Клерфе не знав, що сказати. Він розумів, що вона має на увазі, але волів думати, що усе якраз навпаки.
— Вночі твоя шкіра світиться, як мушля зсередини. Вона не поглинає світло, вона відбиває його. Ти дійсно питимеш пиво?
— Так. І ще дай мені трохи цієї ліонської ковбаси. З хлібом. Тебе це не дуже шокує?
— Мене ніщо не шокує. У мене таке відчуття, ніби я завжди чекав цієї ночі. Весь той світ, який тягнеться позаду конторки портьє, що пропахнула часником, загинув. Тільки ми одні встигли врятуватися. Мені здається, я потрапив до якогось салону моди.
— Ах, мої мовчазні друзі!Ліліан подивилася на сукні, розвішені по кімнаті. — Ночами вони мені розповідали про казкові бали і карнавали. Але сьогодні вони мені вже не потрібні. Може, зібрати їх і повісити в шафу?
— Нехай залишаться. Що вони тобі розповідали?
— Багато чого. Іноді навіть про море. Я ж бо не бачила моря.
— Ми поїдемо до моря, — сказав Клерфе. — За кілька днів. Мені треба на Сицилію. Там будуть перегони. Але у мене немає шансів перемогти. Їдь зі мною.
— А ти завжди хочеш бути переможцем?
— Іноді це дуже доречно. Ідеалісти уміють знаходити застосування грошам.
Клерфе уважно дивився на сукню з тонкої сріблястої парчі, що висіла в узголів’ї ліжка.
— То сукня якраз для Палермо, — сказав.
— Я вдягала її учора пізно вночі.
— Сама?
— Сама, якщо ти хочеш знати. Я веселилася з пляшкою вина, Сеною і місяцем.
— Більше ти не будеш сама.
— Я й не була настільки сама, як ти думаєш.
— Знаю. Я кажу, що кохаю тебе, так, мовби ти маєш бути мені вдячна. Але я так не думаю. Просто я так примітивно висловлююсь, бо то для мене таке незвичайне.
— Ти не висловлюєшся примітивно.
— Кожен чоловік це робить, коли не бреше.
— Ходи, — сказала Ліліан. — Відкрий пляшку «Дом Периньон». З хлібом, ковбасою і пивом ти здаєшся мені надто невпевненим, надто загальним і надто легко скочуєшся до філософування. Що ти так нюхаєш? Чим я пахну?
— Часником, місяцем і брехнею, яку я ніяк не можу розпізнати.
— Ну і слава Богу. Вернімося на землю і вже тримаймося її. Так легко людина від неї відривається, коли є повня. А мрії нічого не важать.
Ліліан повернулася з прийняття в стрийка Ґастона. До готелю відвіз її віконт де Пестре. Вона відбула жахливий нудотний вечір з чудовою їжею. Присутніми було кілька жінок і шість чоловіків. З чоловіків четверо виявилися неодруженими та ще й заможними, двоє були молоді, а найстаріший і найбагатший був віконт де Пестре.
— Чому ви живете на лівому березі? — запитав він. — Вам треба жити на Вандомській площі.
— Просто вражаюче, — сказала Ліліан. — Скільки людей знають краще, де мені жити, ніж я сама.
— Там у мене є помешкання, щось на зразок художнього ательє, де я ніколи не буваю.
— Ви хочете здати його мені? Скільки це коштуватиме?
— Навіщо нам говорити про гроші? — Пестре засовгався на сидінні. — Подивитеся його коли-небудь. Вона у вашому розпорядженні, варто вам тільки захотіти.
— Без жодних умов?
— Без жодних. Звичайно, я буду радий, якщо ви погодитеся при нагоді піти зі мною до ресторану, але це не є жодною умовою. Коли ви оглянете помешкання? Хочете завтра? Чи можу я забрати вас завтра на обід?
Ліліан подивилася на його вузьке обличчя з білою щіткою вусиків.
— Власне кажучи, стрийко хоче видати мене заміж, — сказала вона.
Пестре розсміявся.
— У вас ще багатьох часу попереду. Ваш стрийко дещо старомодний.
— В помешканні вистачить місця для двох?
— Гадаю, що так. А чому ви запитуєте?
— На випадок, якщо я захочу оселитися там з моїм приятелем.
Хвильку Пестре уважно дивився на неї.
— Про такий варіант теж слід подумати, — сказав він після паузи, — хоча, відверто кажучи, для двох помешкання дещо тіснувате. А чом би вам не пожити якийсь час самій? Спершу гарненько оглянете Париж. Тут перед вами відкриється багато можливостей.
Авто зупинилося, і Ліліан вийшла.
— То о котрій годині заїхати за вами завтра? — запитав віконт.
— Я ще подумаю. Ви не заперечуєте, якщо я запитаю стрийка Ґастона?
— На вашому місці я б цього не робив. Навіщо даремно його тривожити? Та ви цього й не зробите. Той, хто про це запитує, ніколи так не чинитиме. Ви дуже вродливі і дуже молоді, мадемуазель. Я був би щасливий подбати для вас про оправу, яка вам личить. Повірте мені, людині вже немолодій, наскільки б вам тут усе не здавалося привабливим, але це — втрачений час. Вам потрібна розкіш, велика розкіш. Пробачте за цей комплімент, але у мене набите око. Добраніч, мадемуазель.
Ліліан піднялася сходами. Спочатку виставка женихів, влаштована стрийком Ґастоном, не викликала в ній нічого, окрім убивчої іронії. Вона здавалася собі вмирущим вояком, якого спокушають принадами життя. Але потім їй раптом стало нудно. Вона відчула себе так, немов була єдиною здоровою особою серед усіх цих людей, які гнили живцем. Їх розмови були для неї незрозумілі. Усе, до чого вона ставилася байдуже, вони вважали найважливішим, а те, чого вона прагнула, було чомусь для них табу. Пропозиція віконта де Пестра здалася їй, мабуть, найрозумнішою.
— Ну як, стрийко Ґастон був на висоті? — пролунав у коридорі голос Клерфе.
— Ти тут? Не пішов у нічний ресторан і не п’єш? Чекав мене?
— Так. Через тебе я стану страшенно доброчесним. Не хочу більше пити. Без тебе.
— А раніше ти пив?
— Так. У проміжках між перегонами завжди пив. Часто це були проміжки між аваріями. Думаю, що я пив зі страху. А може, щоб втекти від самого себе. Тепер усе це минуло. Ти маєш великий успіх. Ну як, підемо ще кудись?
— Цього вечора ні.
— Сьогодні ти була в гостях у буржуа, для яких життя — це кухня, салон і спальня, де вже їм зрозуміти, що життя — це вітрильник, на якому надто багато вітрил, так що у будь-який момент він може перекинутися. Невже тобі не хочеться ще кудись поїхати? Ти чудово вбрана, але змарнувала таку прекрасну сукню на кандидатів стрийка Ґастона. Цю сукню ми за будь-яких умов зобов’язані вивести на світло, навіть якщо ти сама не бажаєш виїжджати. Щодо суконь існують відомі зобов’язання.
— Добре. Але їдьмо повільно. Багатьма вулицями. Усі вони без снігу. З квітникарками на кожному розі. І ми заладуємо ціле авто фіялками.
Клерфе випровадив «Джузеппе» з лабіринту вулиць біля набережної і чекав перед дверима готелю. Ресторан поруч з готелем якраз зачиняли.
— Сумуючий коханець, — вимовив хтось поруч з ним. — Чи не надто ти старий для цієї ролі? — Біля Клерфе стояла Лідія Мореллі. Вона щойно вийшла з ресторану, випередивши свого супутника.
— Безумовно, — відповів він. — У цьому й полягає уся чарівність!
Лідія закинула на плече край білого хутра.
— Нова роль! Доволі провінційна, мій любий. З молодою гускою!
— Ось це комплімент. Якщо вже так кажеш, отже, вона чарівна.
— Що? Чарівна! Оце дурненьке створіннячко з трьома сукнями Баленсіаґи?
— Три? Гадаю, вона має їх принаймні тридцять. На ній вони щоразу виглядають по-новому. З яких це пір ти, мов сищик, вистежуєш гусок і дурненьких створіннячок?
Лідія зібралася було сказати йому ще кілька ядучих слів, але тут з ресторану вийшов її супутник. Схопивши руку свого кавалера, Лідія пройшла повз Клерфе. Ліліан з’явилася за кілька хвилин.
— Мені щойно сказали, що ти чарівлива, — повідомив її Клерфе. — Пора тебе кудись заховати.
— Тобі було нудно чекати?
— Ні. Якщо хтось довго нікого не чекав, очікування молодить його на десять років. А то і на всі двадцять. Мені здавалося, що я вже ніколи не чекатиму.
— А я завжди чогось чекала.
— Ти вбрала нову сукню? Скільки їх тепер у тебе?
— Вісім разом з цією. Чому ти запитав?
Лідія Мореллі здавалася добре інформованою. І те, що вона сказала, ніби суконь три, нормально.
— Стрийко Ґастон жахається, — зауважила Ліліан, розсміявшись. — Він не знає тільки одного: цих суконь мені вистачить на все життя. А тепер рушаймо в найкращий нічний клуб, який знаєш. Ти маєш рацію, у суконь теж є свої права.
І Монмартр, і Монпарнас, хоча і з деяким запізненням, все ще переживали післявоєнний чад. Строкаті лігва кабаре і нічних ресторанів тонули в тумані, мовби знаходилися під водою. Усе, що тут відбувалося, було нескінченним повторенням одного і того ж. Без Ліліан Клерфе люто нудьгував би, але для неї усе це було новим, вона бачила не те, що є насправді, і не те, що бачили інші, а те, що хотіла побачити. У її очах нічні ресторани, що дерли шкіру з клієнтів, перетворювалися на вогнища життя, а оркестри, що ганялися за чайовими, давали концерти здійснених мрій. Зали, заповнені фордансерами, нуворишами, вульгарними і безглуздими кралями, — усіма тими, хто не вертався додому, бо не знав, як убити час, або ж тому, що розраховував на легку пригоду або на якусь угоду, ставали в її очах іскристим виром, бо вона цього хотіла і прийшла сюди заради цього.
«Ось що відрізняє її від тих, хто товчеться тут, — думав Клерфе.
— Усі вони прагнуть або пригод, або бізнесу, або заповнити гармонійним галасом порожнечу в собі. Вона ж полює за життям, тільки за життям, вона, мов навіжена, полює за ним, наче життя — це білий олень або казковий одноріг. Вона так віддається гонитві, що її азарт заражає інших, вона не знає гальм, не дивиться на боки. З нею почуваєш себе то підупалим стариганем, то молодиком, і тоді з глибин забутих років раптом випливають обличчя, прагнення і тіні снів, а потім несподівано, мов спалах блискавки у сутінках, з’являється давно забуте відчуття неповторності життя».
Скрипалі-цигани нахилялися над столиком, уважно стежачи своїми оксамитовими очима, і грали. Ліліан слухала зачаровано. «Для неї це все справжнє, — думав Клерфе, — степ, самотня скарга ночі, самотність, перше вогнище, біля якого людство знайшло сховище, навіть найдавніша, найзаяложеніша і найсентиментальніша пісня є для неї гімном людства, в кожній такій пісні їй вчуваються і скорбота, і бажання втримати нестримне. Можливо, Лідія Мореллі мала рацію, в цьому було щось провінційне, але цур йому й пек, якщо не саме тому я мушу її обожнювати».
— Мабуть, я надто багато випив, — сказав. — Це коли втрачаєш відчуття власного «я».
— Якщо так, я завжди буду пити надто багато. Я не люблю свого «я».
«Нічого не боїться, — подумав Клерфе. — І якщо це кубло є для неї відображенням життя, то так само кожна банальність звучить для неї так само чарівно і розумно, як вона, напевно, звучала, коли її вимовили уперше. Це просто нестерпно. Вона знає, що повинна померти, і звиклася з цією думкою, як люди звикаються з морфієм, ця думка перетворює для неї весь світ, вона не знає страху, її не лякають ні вульгарність, ні блюзнірство. Чому ж я, до дідька, відчуваю щось на зразок жаху, замість того щоб, не замислюючись, кинутися у вир»?
— Я обожнюю тебе, — сказав.
— Не кажи цього так часто. Для цього треба бути дуже незалежним.
— Але не в твоєму випадку.
— Тоді говори про це раз у раз, — сказала вона. — Мені це необхідно, як вода і вино.
Клерфе розсміявся.
— Адже праві ми обоє, втім, кому до цього яке діло? Куди ми підемо?
— В готель. Я хочу виселитися.
Клерфе вирішив нічому не дивуватися.
— Добре, тоді поїдемо пакувати твої речі, — сказав він.
— Я вже спакувалася.
— Куди ти хочеш переїхати?
— До іншого готелю. Уже дві ночі підряд о цій порі телефонує мені якась жінка і каже, щоб я забиралася звідси, бо тут мені не місце. І багато чого іншого в тому ж дусі.
Клерфе подивився на Ліліан.
— Чому ти не скажеш портьє, щоб він не з’єднував тебе з нею?
— Я казала, але їй завжди вдається додзвонитися. Вчора йому сказала, що вона моя мати. Вона говорить з акцентом, ця жінка не француженка.
«Лідія Мореллі», — подумав Клерфе.
— Чому ти мені нічого про це не казала?
— Навіщо? Їдьмо у «Ріц». Стрийко Ґастон знепритомніє, коли дізнається, де я мешкатиму завтра.
Речі Ліліан не були спаковані. Клерфе позичив у портьє велетенську скриню, яку залишив під час відступу німецький майор, і запакував до неї вбрання Ліліан. Вона сама сиділа на ліжку і сміялася.
— Прикро мені, що я звідси йду, — сказала. — Я тут усе дуже полюбила. Але я люблю без печалі. Ти розумієш це?
Клерфе підняв голову.
— Боюся, що так. Ти не шкодуєш за тим, що покидаєш.
Вона знову розсміялася, сидячи на ліжку з витягнутими ногами і з келихом вина.
— Тепер усе вже не важливо. Якщо я пішла з санаторію, то можу піти звідусіль.
«Так вона піде і від мене, — подумав Клерфе, подаючи їй плаща, — з тією ж легкістю, з якою люди міняють готелі».
— Я не дуже схудла? — запитала вона.
— Ні, як на мене ти поправилася на кілька фунтів.
— Тепер це для всіх найголовніше, — пробурмотіла вона.
Валізи вони запакували в замовлене таксі.
— Моя кімната в «Ріці» виходить на Вандомську площу? — запитала Ліліан.
— Так. А я мешкав під час війни на Камбон, коли повернувся з табору військовополонених. То була добра криївка, ніхто не підозрював, що можна там заховатися. Мій брат мешкав тоді з німецького боку. Ми ж бо ельзасці. Мій брат має німецького батька, а я французького.
— Твій брат не міг тебе якось визволити?
Клерфе розсміявся.
— Він і не здогадувався, що я тут, а найрадше бачив би мене у Сибіру. Може й ще далі.
Вони повернули на Вандомську площу.
— Коли бачиш, які чудові будівлі люди будували за старих часів, мимоволі думаєш, що вони були щасливіші за нас, — сказала Ліліан. — Ти так не вважаєш?
— Ні, — відповів Клерфе. Біля готелю він зупинив авто. — Я зараз щасливий. І мені нема діла до того, чи знаємо ми, що таке щастя, чи ні. Так, я щасливий в цю мить, щасливий, що слухаю тишу на цій площі з тобою удвох. А коли виспишся, ми поїдемо на Сицилію, щоб взяти участь у перегонах під назвою «Тарґа Флоріо».
Траса «Тарґа Флоріо», що налічує 108 кілометрів з майже 400-стами закрутами, була замкнена щодня упродовж кількох годин з тренувальною метою. Гонщики об’їжджали дистанцію, запам’ятовуючи закрути, спуски, злети і особливості дороги.
Напарником Клерфе був Альфредо Торріані, 24-річний італієць. Обоє майже весь день пропадали на трасі. Вечорами поверталися додому, засмаглі, помираючи з голоду і спраги.
Клерфе заборонив Ліліан бути присутньою на тренуваннях. Він не хотів, щоб вона уподібнилася дружинам і коханкам гонщиків, які, прагнучи бути корисними, з секундомірами і папірцями в руках стирчали весь день на заправних пунктах, в боксах для дрібного ремонту і заміни шин. Клерфе познайомив Ліліан зі своїм другом, у якого була вілла на березі моря, там Клерфе її й поселив. Друга Клерфе звали Леваллі, він був власником флотилії, яка займалася ловитвою тунців. Вибір Клерфе невипадково упав на нього: Леваллі був естетом, лисим товстуном, а на додачу гомосексуалістом.
Цілими днями Ліліан лежала біля моря або в саду на віллі. У цьому здичавілому романтичному саду було повно мармурових статуй. Ліліан не прагнула бачити Клерфе на трасі, але їй подобався приглушений гуркіт моторів, який проникав навіть в тихі помаранчеві гаї. Його приносив до Ліліан вітер разом з густим ароматом квітучих дерев, і гуркіт цей, зливаючись із шумом прибою, творив своєрідний концерт. То була дивна музика, але Ліліан здавалося, що вона чує голос Клерфе. Увесь день, невидимий, він їй вчувався, і вона віддавалася звуку його голосу, так само як віддавалася гарячому небу і білому сяйву моря. Клерфе завжди, де б вона не перебувала, був з нею — чи спала вона під пініями в тіні якогось ідола, чи читала на лавці Петрарку, чи милувалася морем, не думаючи ні про що, або сиділа на терасі в ту таємничу годину, коли спускаються сутінки. Далекий гуркіт, наче барабанний бій неба і вечора, вчувався постійно, і кров Ліліан тихо струмувала і пульсувала йому в унісон. То була любов без слів. А увечері поява Клерфе уже звіддаля знаменувалася рокотанням мотору, а що ближче, то рокіт переходив в громоподібний рев.
— Вони, як античні боги, — сказав Леваллі до Ліліан. — Наші сучасні кондотьєри з’являються в супроводі громів і блискавок, мовби були синами Юпітера.
— Чому ви їх не любите?
— Я взагалі не люблю гарчання двигунів. Вони дуже мені нагадують виття бомбардувальників під час війни.
Вразливий, опасистий чоловік наставив платівку з фортеп’янним концертом Шопена. «Дивно, — подумала Ліліан, — як однобока людина, він визнає тільки власний досвід і тільки ту небезпеку, яка загрожує йому особисто. Невже цей естет і знавець мистецтв ніколи не замислювався над тим, що відчувають тунці, яких знищує його флотилія?»
За кілька днів Леваллі влаштував прийняття. Запросив близько ста осіб. Горіли свічки і лампіони, ніч була зоряна і тепла, а гладке море скидалося на величне дзеркало для велетенського червоного місяця, який рухався низько над обрієм, наче повітряна куля з якоїсь іншої планети. Ліліан була захоплена.
— Подобається вам? — запитав Леваллі.
— Тут усе, про що я мріяла. Чотири роки я марила про таке свято, замурована в горах, за сніговими стінами. Усе тут — повна протилежність снігу, горам.
— Я дуже радий, — сказав Леваллі. — Я тепер так рідко влаштовую свята. У цьому місці стояла, мабуть, стара римська вілла, в якій відбувалися величні бенкети за участю прекрасних римлянок при світлі смолоскипів і Етни, що плювала вогнем. Чи не думаєте ви, що давні римляни були ближчі до вирішення таємниці?
— Якої таємниці?
— Навіщо ми живемо.
— А ми живемо?
— Може, ні, бо постійно про це запитуємо. Пробачте, що про це кажу, італійці меланхолійні. Вони справляють протилежне враження, хоча такими не є.
— А хто є? — сказала Ліліан. — Навіть конюхи — і ті не завжди веселі.
Почувши, що наближається авто Клерфе, вона усміхнулася.
— Кажуть, — продовжував Леваллі, — що остання власниця цієї вілли наказувала вранці убивати своїх коханців. Вона була романтиком і не могла примиритися з розчаруванням після ілюзій ночі.
— Як складно! — вигукнула Ліліан. — Невже вона не могла просто виганяти їх на світанку? Або ж піти самій?
Леваллі узяв її під руку.
— Відхід не завжди найпростіший — адже від себе самого не сховаєшся.
— Це завжди просто, якщо пам’ятаєш, що бажання володіти людиною тільки обмежує, і що не можна нічого затримати, навіть самого себе.
Вони наблизились до музикантів.
— Ви не хочете володіти жодною власністю? — запитав Леваллі.
— Я хочу володіти усім, а тому не володію нічим. Що майже те саме.
— Майже! — він поцілував їй руку. — А тепер я проведу вас до тих кипарисів. Ми влаштували біля них танцювальний майданчик зі скляною підлогою, освітленою знизу. Я бачив ці майданчики в літніх ресторанах на Рив’єрі і скопіював. А ось і ваші кавалери — тут половина Неаполя, Палермо і Рима. — Відтак він підійшов до Клерфе і сказав: — Можна бути глядачем або брати участь у грі. Або одне і друге. Я бажаю бути глядачем. Хто робить обидві речі нараз, робить їх недосконало.
Вони сиділи на терасі, спостерігаючи за жінками, які танцювали перед кипарисами на освітленій скляній підлозі. Ліліан танцювала з князем Фіолою.
— Як полум’я, — сказав Леваллі, звертаючись до Клерфе. — Подивіться, як вона танцює. Ви пам’ятаєте помпейські мозаїки? Жінки, створені мистецтвом, тому такі прекрасні, що усе випадкове в них відкинуто! Зображена лише їхня краса. Пам’ятаєте цих спорзних танцівниць і юних цариць, з вузькими обличчями і видовженими очима? В усіх у них бушує вогонь. А тепер подивіться на танцювальний майданчик. На цьому лагідному штучному вогні з пекла родом, що повстав зі скла, електрики і техніки, ці жінки здаються пурхаючими в повітрі — тому-то я наказав усе так облаштувати: штучне пекельне світло, яке, здається, палає під сукнями і піднімається по них вгору язиками полум’я, що б’є знизу, і зимне світло місяця, яке разом з блиском зірок спочиває на їхніх плечах і скронях. Над цією алегорією можна за бажання посміятися, але можна і поміркувати кілька хвилин. Вони просто прекрасні, ці жінки, які не дозволяють нам стати напівбогами, перетворюючи нас на батьків родин, бюргерів, годувальників, піймавши нас на ілюзію, що зроблять з нас богів. Хіба вони не прекрасні?
— Вони прекрасні, Леваллі.
— У кожній від народження сидить друга Цирцея. Іронія полягає в тому, що вони самі ніколи в це не повірять. У них горить полум’я молодості, але за ними вже танцює невидима тінь — тінь міщанства і тих двадцяти фунтів майбутнього надлишку ваги, сімейної нудьги, обмежених амбіцій, прагнень і цілей, втоми, сідання для відпочинку, нескінченної одноманітності і невблаганної старості. Тільки одній з них не загрожує усе це, тій, що танцює з Фіолою, тій, яку ви сюди привезли. Де ви її знайшли?
Клерфе знизав плечима.
— Дотримуючись вашого стилю, скажу, що знайшов біля брам Аїду. Уперше за багато років я бачу вас в такому ліричному настрої.
— Не так часто є змога піддатися йому. Біля брам Аїду. Не буду вас більше розпитувати. Цього досить, щоб збудити уяву. Ви знайшли її в сірих сутінках безнадійності, з яких вдалося вирватися тільки одному смертному — Орфею. Можливо. Але, як це не парадоксально, за те, що Орфей хотів врятувати з пекла жінку, йому довелося заплатити дорогою ціною — ще страшнішою самотністю. А ви готові платити за це, Клерфе?
Клерфе посміхнувся:
— Я забобонний. І не відповідаю на такі питання, та ще перед самими перегонами.
«Сьогодні чарівна ніч, — думала Ліліан, танцюючи то з Фіолою, то з Торріані. — Це яскраве світло, ці сині тіні і саме життя, яке здається і реальним, і примарним водночас. Кроків зовсім не чутно, усі безшумно ковзають під музику. Так я собі це й уявляла, сидячи серед снігів у своєму покої з діаграмою температури на поручні ліжка, і слухаючи радіоконцерти з Неаполя і Парижа. У таку ніч біля моря, коли світить місяць, і кожен подих вітру приносить запах мімоз і квітучих помаранч, здається, неможливо померти. Люди сходяться і, хвильку побувши разом, губляться в натовпі, щоб знову опинитися в чиїхось обіймах, обличчя змінюються, але руки раз у раз ті самі. Чи справді ті самі? Там сидить мій коханий разом з меланхолійною людиною, яка на коротку мить стала власником цього казкового саду, я знаю, вони розмовляють про мене. Леваллі хоче дізнатися те, про що запитував мене, — мою таємницю. Здається, є така стара казка, як карлик крадькома сміявся над усіма, бо ніхто не міг розкрити його секрету. Ніхто не міг вгадати його ім’я». Ліліан усміхнулася.
Танцюючи поблизу Клерфе, Ліліан зауважила, що він дивиться на неї в задумі. «Він мене тримає, а я його кохаю, -подумала, -бо він при мені і ні про що не питає. Коли почне питати? Маю надію, що ніколи. Можливо, ніколи. Ми не матимемо на це часу».
— Ви так усміхаєтеся, наче дуже щасливі, — сказав Фіола. — Можливо, ваша таємниця в цьому?
«Яке безглузде питання, — подумала Ліліан. — Невже йому ще не розтлумачили, що ніколи не можна запитувати жінку, чи щаслива вона»?
— Прошу подивитися на Фіолу, — сказала стара графиня Вітеллеші в компанії матерів, — можна подумати, що, окрім цієї незнайомки, тут немає жодної молодички.
— Нічого дивного, — відповіла Тереза Маркетті. — Якби він стільки ж танцював з якоюсь з наших панночок, його б уже вважали наполовину зарученим, і брати цієї панночки потрактували б це за образу, якщо б він з нею не одружився.
— На якому я місці? — запитав Клерфе, коли авто зупинилося біля заправки.
— На сьомому, — крикнув Торріані. — Як дорога?
— Ригати хочеться. При такій спеці просто жере гуму. Ти бачив Ліліан?
— Так. Вона на трибуні.
— Слава Богу, що не стирчить тут з секундоміром.
Торріані підніс до рота Клерфе кухоль з лимонадом. Підбіг тренер.
— Ну як, готові? Рухом! Рухом!
— Ми не чарівники! — крикнув старший механік. — За тридцять секунд вам ніхто не змінить колеса.
— Клерфе, — сказав тренер. — Попереду вас йде Дюваль. Женіть за ним. Женіть доти, доки в нього не закипить вода в охолоджувачі! А потім тримайте його позаду. Більше нам нічого не треба. У нас обидва перші місця.
— Їдьте! Готово! — закричав старший механік.
Авто рвонуло вперед. Дорога повела на висоту чотириста метрів. Наближався гірський ланцюг Мадоні, купки цитринових дерев, сріблясте мерехтіння оливкових гаїв, закрути серпантину, бризки гравію, що струменів з-під коліс, гарячий подих двигуна, віражі в гору і вниз, скелі, руїни і хмара пилу — пилу ставало все більше, — і раптом комаха, що нагадує павука: авто.
Клерфе збільшив швидкість на закрутах. Він повільно доганяв. За десять хвилин він уже добре розрізняв авто, що йшло попереду. Звичайно, це був Дюваль. Клерфе вчепився до нього, але не міг обігнати, бо Дюваль його не пускав. Він блокував Клерфе при кожній спробі. Він не міг його не бачити — це було виключене. Двічі, на особливо крутих закрутах, коли Дюваль виходив з віражу, а Клерфе тільки входив у нього, авта так наближалися, що водії могли зазирнути одне одному в обличчя. Дюваль навмисно заважав Клерфе.
Обидва авта мчали одне за другим. Клерфе в хмарах пилюки вичікував хвилі, коли дорога лагідною дугою почне підніматися вгору і відкриє овид далеко попереду. Він знав, що далі має бути не дуже крутий закрут. Дюваль увійшов у нього, тримаючись зовнішнього краю шосе, щоб перешкодити Клерфе обійти його авто праворуч. Але Клерфе тільки цього й чекав, зрізуючи закрут, він помчав поруч з Дювалем внутрішнім боком віражу. Авто Клерфе стало заносити, але він вирівняв його, приголомшений Дюваль на секунду сповільнив рух, і Клерфе промчав повз нього. Хмара пилу раптом опинилася позаду, на тлі розігрітого неба він побачив величну Етну, увінчану світлою хмаркою диму, обидва авта — Клерфе був попереду — мчали вгору до Поліцці, найвищої точки всієї траси.
У ті хвилини, коли Клерфе, обійшовши Дюваля, після багатьох кілометрів вирвався з хмари густого пилу і побачив блакитне небо, коли чисте, цілюще, як вино, повітря війнуло йому в обличчя, покрите товстим шаром бруду, коли він знову відчув жар розбісованого мотору, і знову побачив сонце, вулкан вдалині і весь цей світ, простий, великий і спокійний, світ, якому нема діла ні до перегонів, ні до людей, коли він досяг гребеня гори, Клерфе відчув небувалий приплив сил, і не думав уже ні про що, бо водночас був усім: автом, яке провадив, вулканом, якого кратер вів до пекла, і небом з гарячого голубого металу, яке штурмував. За кілька хвилин шосе раптом почало опадати вниз, закрут за закрутом, і авто разом з ним, перемикаючи швидкості, бо тут переможе той, хто уміє краще за усіх перемикати швидкості. Авто летіло вниз до мертвих голих скель, за якими починався єдиний прямий відрізок дороги уздовж берега.
Клерфе згадав про Ліліан, щойно коли зупинився змінити шини з пробитим протектором. У тиші, що несподівано настала, яка зовсім не була тишею, йому раптом здалося, що підземний поштовх викинув його колись із кратера вулкану і що він плавно, як Ікар, ширяв тепер, щоб приземлитися в обійми нескінченного щастя, яке було чимось більшим за кохання і персоніфікувалося в певній жінці на трибуні, певному імені і в певних вустах.
— Жени! — крикнув тренер.
Авто знову рвонуло вперед, але тепер Клерфе був не сам. Наче тінь фламінго, що летить високо, супроводжувало його тепер це почуття до Ліліан, часом позаду, як вітер, часом попереду, як прозорий прапор, але завжди близько.
Коли почалося наступне коло, авто завихляло, Клерфе опанував його, проте задні колеса не слухалися. Він намагався вирівняти їх за допомогою керма, але тут несподівано виник закрут, заповнений людьми, як мухами, що обліпили пиріг у сільського пекаря. Авто немов сказилося: його кидало в різні боки, кермо виривалося з рук. Клерфе загальмував, закрут був уже зовсім близько. Він загальмував надто сильно і знову дав газу, але кермо перекрутило йому руки, він відчув, як плече щось шарпнуло, закрут виростав перед ним до величезних розмірів, на тлі блискучого неба люди стали втричі більшими, до того ж вони виросли, стали велетнями, минути їх було неможливо, з неба спустилося мовби чорне полотнище. Він вчепився зубами в щось, йому здавалося, що йому відривають руку, але він міцно тримав кермо, плече залила розпечена лава, в пітьмі, що насувалася, він уперто дивився на синю пляму, яскраву і сліпучу, він не випускав її з ока, відчуваючи, як авто танцює під ним, а потім раптом побачив вільний простір, єдиний проміжок, де не копошилися ці гігантські двоногі мухи, і тоді він ще раз різко повернув кермо, натиснув на педаль газу і — о диво! — авто послухалася, воно промчало повз людей вгору схилом і застрягло між кущами й камінням, розірвана опона заднього колеса стрельнула, як бич, і авто зупинилося.