Письменник для душі 12 страница

— А що я робитиму в готелі? — запитала Ліліан. Вони знизали плечима.

— Раджу вам викликати лікаря, щоб дав вам заспокійливий укол. Сильний заштрик, щоб ви спали собі до ранку. Ходімо! Тут не можна вже нічого зробити. Він не живе. Ми всі не можемо вже нічим зарадити. Коли хтось помер, то кінець, не можна вже нічого зробити. — Він ступив на крок ближче і поклав їй руку на плече. — Ходімо! Мені це знайоме. Господи, таке для мене не вперше! Але, до дідька, це завжди вперше!

Ліліан прокинулася з опарів сну. Якусь хвилю не мала контакту зі світом, потім відчула гострий біль, в одну мить сіла на ліжку і роззирнулася. Як вона тут опинилася? Повільно пригадувала собі — пізній, убивчий полудень, блукання містом, ранній вечір, лікарню, чуже, позшиване обличчя Клерфе, голову, що лежала трохи криво, долоні, складені так, мовби він збирався молитися, лікаря, який з нею прийшов, — все це було неправдоподібним, не так, як мало бути — не Клерфе мав лежати на лікарняному ліжку, а вона, лише вона, а не він, то була жахлива заміна ролей, хтось дозволив собі жорстокий, похмурий жарт.

Вона встала і розсунула штори. У покій увірвалося сонце. Безхмарне небо, пальми в повному світлі і яскраво-червоні грядки в готельному саду робили смерть Клерфе ще незбагненнішою. «То я, — подумала Ліліан, — то мала бути я, мені була призначена смерть, а не йому!» Почувалася якимсь дивним чином шахрайкою, виявившись зайвою, вона все ж продовжувала жити; сталося непорозуміння, замість неї убили іншу людину, і над Ліліан нависнула неясна сіра тінь підозри у вбивстві, наче вона була водієм, що, знемігши від утоми, переїхав людину, хоча міг цього уникнути.

Задзеленчав телефон. Перелякана підняла слухавку. Агент похоронного бюро з Ніцци пропонував свої послуги стосовно труни, могили і гідного похорону за доступними цінами. На випадок відправки трупа на батьківщину мав у розпорядженні цинкові труни.

Вона поклала слухавку. Не знала, що робити. Де була батьківщина Клерфе? Десь в Ельзасі? Разючий звук телефону відізвався знову. Цього разу то була лікарня. Що буде з трупом? Треба розпорядитися. Найпізніше пополудні. Треба замовити труну.

Ліліан поглянула на годинника. Був полудень. Вдягнулася. Ритуал смерті впав на неї, галасливий і повен фахового інтересу. Повинна собі купити щось чорне. Зателефонували з фірми, яка постачала вінки.

Ліліан відчувала ще дію міцного снодійного. Усе довкіл видавалося нереальним. Вона зійшла вниз, щоб порадитися з портьє.

— Прошу замовити труну, — шепнула портьє. — Прошу подбати про все, що потрібно.

Портьє запитав, чи має Ліліан документи Клерфе. Може, вони у його кімнаті, інакше доведеться про них потурбуватися.

Ліліан кивнула. Не знала, що робити. Пробувала переконати себе, що навіть коли б не сталася аварія, вона все одно була б завтра сама, в Парижі або в дорозі до Швейцарії. Не допомогло, біля неї в землі була діра, яка провадила в бездонну прірву і не дозволяла перестрибнути її навіть уявно. Клерфе загинув, то було щось інше, ніж коли б вони розлучилися.

Вона мала відчуття, що мусить поладнати багато пильних справ, але не могла набратися рішучості. «Клерфе, а не я! — думала безперервно. — Що за безумство». То вона повинна була померти, не він. Що за потворна іронія!

Біля дверей кімнати Клерфе зупинилася. Вдарила в неї хвиля мертвого повітря, не могла опертися враженню, що усе в кімнаті теж просякло запахом смерті. Нагадала собі, що портьє домагався документів Клерфе. Не знала, де вони, і страх її охопив на думку, що мусить таки увійти до його кімнати. Вона знала ще з санаторію, що часто важче дивитися на залишені померлим речі, ніж на нього самого. Вона побачила ключ у замку і вирішила, що покоївка саме прибирає кімнату. Краще вже так, ніж входити самому. Відкрила двері. За столом сиділа худа жінка в сірому костюмі, зшитому на замовлення, вона підняла голову.

— Що вам потрібно?

Ліліан подумала в перший момент, що попала до чужої кімнати. Однак потім побачила плащ Клерфе.

— Хто ви? — поцікавилася.

— Думаю, я перша могла це запитати, — відказала гострим тоном жінка. — Я сестра Клерфе. А ви чого хочете? Хто ви?

Ліліан мовчала. Клерфе розповідав їй колись, що має десь сестру, яку ненавидить і яка його ненавидить. За багато років не мав від неї жодної звістки. То мусила бути саме вона. Хоча нічим не нагадувала Клерфе.

— Я не знала, що ви приїхали, — сказала Ліліан. — Тепер, коли ви тут, я не маю тут що робити.

— Безперечно, — відказала холодно жінка. — Мені казали, що мій брат жив тут з якоюсь особою. Це ви?

— Це вже не повинно вас цікавити, — сказала Ліліан і повернулася до своєї кімнати. Вона почала пакуватися, але відразу ж припинила. «Ні, я не можу виїхати, поки він ще тут, — щось промовило у ній. — Мушу лишитися на похорон».

Вона ще раз пішла до лікарні, медсестра повідомила, що вона не зможе вже побачити Клерфе, бо за бажанням одного з членів родини його саме розтинають. Перед лікарнею Ліліан зустріла тренера.

— Увечері ми виїжджаємо, — сказав. — Ви бачили цю бестію з великими зубами? Його сестру? Казала його порізати. Збирається подати скаргу на фірму і керівництво перегонів про відшкодування з приводу недбалості. Вона була вже у поліції. Знаєте нашого директора? У нього теж була. То чоловік, який нікого не боїться, але був блідий, як стіна, коли те бабисько вийшло від нього за півгодини. Зажадала довічної пенсії. Бреше, що Клерфе був її єдиним годувальником. А ми всі виїжджаємо. Ви теж їдьте! Вже по всьому.

— Так, — відказала Ліліан. — Вже по всьому.

Мандрувала без мети вулицями, сиділа за столиками і щось пила, а увечері повернулася до готелю. Була страшенно вимучена. Лікар залишив їй снодійне. Але не випила його, бо й так миттєво заснула.

Розбудив її телефон. У слухавці почула голос сестри Клерфе. Наказовим тоном повідомила, що терміново мусить з нею поговорити. Ліліан повинна негайно з’явитися в неї.

— Якщо маєте мені щось сказати, можна це зробити тепер, по телефону, — відказала Ліліан.

— По телефону не вдасться.

— Тоді сьогодні о дванадцятій зустрінемося в холі.

— Тоді буде запізно.

— Не для мене, — відказала Ліліан і поклала слухавку.

Потім глянула на годинник. Доходила десята. Вона спала чотирнадцять годин і надалі почувалася розбитою. Пішла до лазнички і, мабуть, й заснула би у ванні, якби не брутальний стукіт у двері. Ліліан накинула купальний плащ. Перш ніж встигла відчинити двері, до кімнати ввалилася сестра Клерфе. Ліліан не зуміла її стримати.

— То це ви і є міс Дюнкерк? — поцікавилася жінка в попелястому костюмі.

— Можете зі мною розмовляти о дванадцятій в холі, — відбрила Ліліан. — А не тут. Хочете, щоб я викликала дирекцію на допомогу?

— Я не можу чекати до дванадцятої. Мій потяг від’їжджає раніше. Хочете, щоб труп мого брата чекав на розпеченому пероні, аж будете мати час, щоб зі мною поговорити? Я знайшла між паперами мого брата копію документа, оригінал якого, мабуть, зберігається у вас. Маю на увазі будинок на Рив’єрі, який він заповів вам.

Ліліан побачила папір в кістлявих пальцях, на яких виднілися дві обручки. Отже вдова — нічого дивного.

— Прошу показати цей документ, — сказала Ліліан. Сестра завагалася.

— Ви не бачили його? Я хотіла вам повідомити, що родина очевидно не визнає цього заповіту. Ми будемо захищатися.

— Так і зробіть. А тепер прошу мене залишити, я хочу бути сама.

Жінка не зрушила з місця.

— Було б простіше і, мабуть, також тактовніше, якби ви написали заяву, що не визнаєте цього заповіту, який мій брат зробив безсумнівно, піддавшись певному впливу.

Ліліан уважно глянула на неї.

— А ви випадково не склали текст цієї заяви?

— Так я й зробила. Досить лише підписати. Тут! Я тішуся, що ви принаймні щодо цього виявили розуміння.

Ліліан взяла заяву і порвала її, не читаючи.

— А тепер прошу вийти. З мене досить.

Сестра не втратила самовладання. Дивилася на Ліліан проникливо.

— Ви сказали, що нічого вам невідомо про цей заповіт? Отже у вас нема письмового підтвердження?

Ліліан підійшла до дверей і відчинила їх.

— Розслідування цього залишаю вам.

— Я так і зроблю. Право на нашому боці. Врешті є ще різниця між родичами і якоюсь авантюристкою невідомо звідки, яка хоче вимантити спадок.

На столі стояла невеличка ваза з фіалками, які Клерфе приніс два дні тому. Ліліан вхопила її і, не усвідомлюючи того, що робить, вихлюпнула її вміст на кістляве обличчя. Хотіла тільки одного: щоб цей твердий, нестерпний голос замовк. Квіточки вже зів’яли і повисли на волоссі і на плечах сестри Клерфе, мовби вона щойно видерлася з якогось болота.

Жінка витерла воду з очей.

— Ви мені за це заплатите! — прошипіла.

— Я знаю, — відказала Ліліан. — Прошу мені прислати рахунок за перукаря, за сукню, а ще за ваші туфлі, білизну, наступне життя і перелякану кам’яну душу! А тепер нарешті вийдіть!

Сестра Клерфе зникла. Ліліан глянула на вазу, яку тримала далі в руці. Не знала, що здатна до таких актів насильства. «Дякувати Господу, що я не кинула вазою», — подумала і враз почала сміятися, і не могла спинитися, а потім прийшли сльози, а разом з ними відступило нарешті заціпеніння.

У холі її затримав портьє.

— Прикра справа, мадам. Ви доручили мені, щоб я замовив труну і місце на кладовищі. Сестра пана Клерфе Негайно після приїзду також замовила труну за рахунок автомобільної фірми. Тепер ваша труна зайва.

— Ви не можете її повернути?

— Представник фірми в Ніцці каже, що труна була спецзамовленням. Він може її забрати задля глибокої поваги, але не за цю ціну.

Ліліан поглянула на нього безпорадно. Раптом постала перед очима гротескова картина — вона з порожньою труною повернеться до якогось санаторію в горах, а тим часом сестра Клерфе в другій труні вивезе його порізані рештки і складе в сімейній гробниці.

— Я запропонував цій пані, щоб взяла вашу труну для пана Клерфе, — сказав портьє. — Вона не захотіла. Дуже принципова. Рахунок за готель також сказала виставити автомобільній фірмі. Звичайно, з повним харчуванням, а вчора увечері видудлила пляшку шато Лафіту 1929 року! Найкраще вино, яке ми маємо. Представник похоронної фірми взяв би знову труну запівдарма.

— Добре, — відказала Ліліан. — І прошу підготувати мій рахунок. Увечері я виїжджаю.

— Дуже прошу. Крім того є ще проблема з місцем на кладовищі. Тепер ви його вже не потребуєте, а я заплатив за вас наперед. Сьогодні важко щось поладнати, бо субота. До понеділка не буде в бюро нікого.

— Хіба в суботи і неділі люди тут не помирають?

— Помирають. Тоді купують могили в понеділок.

— Прошу дописати ціну до мого рахунку.

— Хочете залишити собі місце на кладовищі? — поцікавився з недовір’ям портьєр.

— Я не знаю, не хочу вже про це говорити. Допишіть, скільки ви заплатили, усе допишіть. Але я не хочу вже про це чути! Не хочу! Розумієте це?

— Дуже добре, мадам.

Ліліан повернулася до своєї кімнати. Дзвонив телефон. Не підняла слухавки. Спакувала решту речей. У торбі знайшла квиток до Цюріха. Поглянула на дату. Потяг від’їжджав увечері.

Телефон задзеленчав знову. Коли замовк, охопив її панічний страх. Здалося, мовби померло щось більше, ніж Клерфе, мовби померло все, що знала. Боріс також. Хтозна, що з ним сталося. Може, і він давно вже не живе, а ніхто не міг їй цього повідомити, бо не мав її адреси, або просто не хотів.

Ліліан підняла слухавку, але відразу ж опустила руку. Не могла йому зателефонувати. Принаймні не тепер. Не зрозумів би її, думав би, що телефонує йому тільки тому, що Клерфе помер. Він ніколи б їй не повірив, що вона збиралася покинути Клерфе. Ніколи, зрештою, й не мала наміру йому це розповісти.

Ліліан сиділа завмерши, поки сірі сутінки не вповзли до покою. Вікна були відкриті. Шелестіння дерев звучало в її вухах, наче шепіт зловтішних сусідів. Портьє сказав їй, що сестра Клерфе виїхала опівдні, пора і їй у дорогу.

Вона встала, але завагалася. Не могла піти, не довідавшись, чи Боріс ще живе. Не конче телефонувати йому самому. Могла зателефонувати до пансіонату і попросити його до телефону, подаючи яке-небудь прізвище, якщо підуть його кликати, вона знатиме, що Боріс живий, і встигне відкласти слухавку, перш ніж він сам підійде до апарату.

Замовила розмову. За вікном чула кроки по гравію в саду. Нагадало це їй сад Клерфе. Її залила хвиля розпачливої ніжності. Він записав їй у спадок дім, а вона не знала про це. Але й не хотіла його мати. Він стояв би порожній і повільно занепадав би разом зі своєю ліпниною, якщо б не конфіскувала його сестра Клерфе, озброєна в подвійну моральність однобокої справедливості.

Задзвенів телефон. Жіночий голос повідомив, що Боріса нема. «Від’їхав», — почула Ліліан і отерпла. Від’їхав — вона знала, що це означає у горах. Так казали, коли хтось помер. Це не могло, зрештою, означати нічого іншого — куди б він ще мав виїхати? Навіть його давньої господині вже не було.

Якийсь час сиділа непорушно. Врешті встала і зійшла вниз. Заплатила рахунок і сховала квитанцію в торбу.

Ліліан сиділа на лавці перед вокзалом. Загорілися перші ліхтарі, підкреслюючи ще понурішу голизну будівлі. Засмаглі туристи пересувалися галасливо повз неї і сідали до потягу на Марсель. Ліліан сиділа отупіла, без жодної думки в голові, геть виснажена, не знаючи чим це викликано: смутком, порожнечею чи замиренням з долею.

Раптом побачила незнайомого собаку, що огинав дугою площу, обнюхавши кількох жінок, зупинився, а потім кинувся до неї. Майже скинув її з лави, лизав її по руках і пробував лизнути в обличчя, скімлив, скавулів і гавкав так, що враз їх оточив гурт здивованих людей.

— Вольф, — сказала з недовір’ям. — Вольф! Звідки ти тут взявся?

Собака залишив її у спокої і побіг до натовпу, який негайно розступився. Підбіг до чоловіка, який наближався швидким кроком до Ліліан. Вона встала з лавки.

— Боріс!

— Отже ми ще встигли тебе відшукати, — сказав Волков. — Портьє в готелі сказав мені, що ти вже на вокзалі. Я ледве встиг. Хтозна, де б я мусив тебе пізніше шукати.

— Ти живий! — Шепнула Ліліан. — Я телефонувала тобі. Хтось мені сказав, що ти від’їхав. Я думала...

— Я прочитав у газеті, що сталося, тому приїхав. Я не знав, у якому готелі ти мешкаєш, інакше б зателефонував.

— Ти живий, — повторила.

— І ти жива, душко! Все решта не рахується.

Поглянула на нього. Враз зрозуміла, що мав на увазі — що усе решта, уся поранена гордість, уражений егоїзм, були затерті цим одним утішним, останнім фактом, що кохана людина не померла, що ще живе, що є тут і ще дихає, незалежно від того, якими є її почуття або що за цей час відбулося. Боріс не приїхав сповнений слабістю чи співчуттям, він приїхав сповнений цією останньою, вражаючою, як грім, правдою, єдиною, яка йому залишилася, єдиною, яка завжди залишається насамкінець, яка відміняє все, і яку людина майже завжди усвідомлює надто пізно.

— Так, Борісе, — сказала. — Усе решта не рахується.

Він зиркнув на її багаж.

— Коли від’їжджає твій потяг?

— За годину, їдьмо ним. Я не хочу тут залишатися. А ти мусиш повернутися.

— Я не мушу повертатися, — сказав Волков.

Поглянула на нього.

— Ти вилікувався?

— Ні. Але я не мушу повертатися. Я можу поїхати з тобою, куди захочеш. І на як довго захочеш.

— Але...

— Я розумів тебе тоді, — сказав Волков. — Мій Господи, і то ще як! Я розумів, що ти хочеш виїхати.

— Чому ж ти не виїхав зі мною?

Волков мовчав. Не хотів їй нагадувати, що сказала тоді.

— А ти виїхала б зі мною? — поцікавився врешті.

— Ні, Борісе. То правда. Тоді ні.

— Ти не хотіла брати з собою хворобу. Ти хотіла від неї втекти.

— Я не пам’ятаю вже. Може, так і було. То все було так давно.

— Ти справді хочеш їхати ще сьогодні? Ти виглядаєш на зголоднілу. Ходімо до кав’ярні навпроти. За той час спробую купити квиток.

Вони зайшли до кав’ярні. Боріс замовив їй яйця, шинку і каву.

— Я повернуся на вокзал, — сказав. — Будь тут. Не утікай.

— Я вже не втікаю. Чому кожен так думає?

Боріс усміхнувся.

— Коли так думає, то не найгірше. Це означає, що хоче, аби та друга особа залишилася.

Поглянула на нього. Її губи тремтіли.

— Я не хочу плакати, — сказала.

Він зупинився біля столика.

— Ти тільки виснажена. З’їж щось. Я певний, що то твоя перша їжа сьогодні.

Підняла голову.

— Так погано я виглядаю?

— Ні, душко. А хоч би ти виглядала на втомлену, кілька годин сну дозволить тобі надолужити все. Ти забула про це?

— Так. Я забула стільки речей. Але деяких ні.

Почала їсти, але зупинилась і вийняла люстерко. Придивилася дуже уважно: обличчя, очі, тіні під очима. Що сказав лікар в Ніцці? Перш ніж надійде літо, а може й раніше, якщо й далі вона буде вести таке життя. Літо — тут уже було літо, але в гори воно приходило пізніше. Ще раз придивилася до свого обличчя, відтак вийняла пудреницю і помаду до вуст.

Повернувся Волков.

— Я дістав квиток. У Цюріху обдумаємо, що ти робитимеш потім.

— Я хочу повернутися, — сказала Ліліан.

— Повернутися? Куди? — запитав обережно Волков. Помовчала.

— Я була на шляху до повернення, — сказала нарешті. — Хочеш вір, хочеш ні.

— Чому б я тобі мав не вірити?

— А чому мав би?

— КОЛИСЬ Я зробив те саме, що й ти. Багато років тому. Я також повернувся.

Ліліан розім’яла на тарілці крихту хліба.

— І не вдасться це розтлумачити комусь іншому, правда?

— Ні. Треба до того дійти самому. Інакше людина й далі б вірила, що оминуло її те; найважливіше. Ти знаєш уже, куди вирушиш з Цюріха?

— До якогось санаторію. У «Белла Віста», напевно, мене знову не приймуть.

— Очевидно, що тебе приймуть. Але ти переконана, що хочеш повернутися? Тепер ти виснажена і потребуєш відпочинку. Ти можеш ще змінити намір.

— Я хочу повернутися.

— Через Клерфе?

— Клерфе не має з цим нічого спільного. Я хотіла повернутися й раніше. З багатьох причин. Тепер уже їх не пам’ятаю. Були такі правильні, що я забула.

— Якщо ти хочеш лишитися внизу, то не мусиш бути сама. Я також можу лишитися.

Ліліан похитала головою.

— Ні, Борісе. Досить. Я хочу повернутися. Але може ти хочеш лишитися? Ти так довго не був поза санаторієм.

Волков усміхнувся.

— Мене тут уже нічим не здивуєш.

Вона похитала головою.

— Я чула. Тепер і мене не здивуєш.

У Цюріху Волков зателефонував до санаторію.

— Вона ще живе? — пробурчав Далай-лама. — Ну добре, якщо то від мене залежить, може приїхати.

Ліліан залишалася в Цюріху у готелі «Долдер» ще тиждень. Багато лежала в ліжку. Почувалася вимученою. Щовечір з’являлася висока температура. Волков попросив лікаря, якого найняв для опіки над хворою, поради, що чинити далі.

— Вона віддавна має бути в лікарні, — сказав професор. — Краще залиште її тут.

— Але вона не хоче лишитися. Хоче повернутися наверх.

Лікар знизав плечима.

— Як вважаєте. Але я прошу взяти санітарку.

Волков пообіцяв, але знав, що не візьме її. Він не ставився до життя аж з такою пошаною, щоб не знати, що надмірна дбайливість може вбити хворого так само, як її відсутність. Трактування Ліліан як вмирущої було б гіршим, ніж ризик їхати з нею автом.

Коли повернувся, вона привітала його веселим обличчям. Відколи прояви хвороби загострилися, вона повеселішала, мовби таким чином згладилося відчуття провини з приводу смерті Клерфе. «Біль після втрати когось, — думала вона з легкою іронією, — стає більш стерпним, якщо людина знає, що їй самій лишилося недовго жити». Навіть почуття бунту проти хвороби зникло після смерті Клерфе. Ніхто не міг втекти, як хворий, так і здоровий, що давало парадоксальну рівність шансів.

— Бідний Борісе! — зітхнула. — Що тобі сказав лікар? Що я не витримаю подорожі?

— Щось у цьому сенсі.

— Я усе витримаю. Хоч би наперекір його пророкуванню. І я ще житиму довго.

Волков поглянув на неї розчулено.

— То правда, душко. Я теж це відчуваю.

— Добре. Тоді налий мені горілки. — Вона підсунула йому свою склянку. — Але з нас окозамилювачі, — сказала згодом. — Кожен з нас має свій дрібний фортель! Зрештою, що нам залишається? Якщо вже людина боїться, то може принаймні добути з цього страху якийсь ужиток. Якийсь феєрверк, якийсь блеф або якусь малу премудрість, яка незабаром розтане.

Дуже лагідного, теплого дня вони поїхали в гори. На середині перевалу на самому закруті вони зустріли авто, яке зупинилося, щоб їх пропустити.

— Ґольманн! — вигукнула Ліліан. — То ж Ґольманн!

Чоловік в другому авті підняв очі.

— Ліліан! І Боріс! Я припаркую авто, — гукнув Ґольманн. — Почекайте на мене.

Він від’їхав трохи далі і повернувся пішки.

— Що сталося, Ґольманне? — запитала Ліліан. — Куди то ви їдете?

— Я здоровий. Мені знову запропонували контракт!

— Контракт? Від кого?

— Від нашої старої фірми. Вчора вони зателефонували. Їм бракує гонщика. — Ґольманн помовчав. Потім відгорнув волосся дозаду. — Торріані вже мають, тепер хочуть спробувати, чи і я надався б. Як добре піде, незабаром їздитиму на невеликих перегонах. Потім на більших. Прошу тримати за мене великі пальці. Тішуся, Ліліан, що міг ще з вами поговорити!

Вони побачили його ще раз, піднявшись на вищий закрут, як з’їжджає додолу, наче голуба комаха, щоб зайняти місце Клерфе, так само, як і Клерфе зайняв місце після когось, а хтось інший займе колись місце Ґольманна.

Ліліан померла за шість тижнів одного сонячного дуже світлого полудня, такого тихого, мовби краєвид затамував подих. Померла швидко і несподівано, наодинці. Боріс спустився ненадовго в село. Коли повернувся, застав її мертву на ліжку. Її обличчя було спотворене, вона задихнулася під час кровотечі, руки мала скорчені біля горла. Але трохи згодом її риси розгладилися, і обличчя стало таким прекрасним, яким ніколи його Боріс не бачив. Він був упевнений, що Ліліан була щаслива, якщо людину можна коли-небудь назвати щасливою істотою.

Наши рекомендации