Письменник для душі 8 страница

Клерфе побачив, що до нього біжать люди. Спершу вони розлетілися на всі боки, як розлітаються бризки, але тепер вони поверталися, кричачи, викривляючи обличчя з відкритими чорними ямами ротів. Він не знав, чого вони хочуть — убити його чи привітати, йому було байдуже. Тільки одне не було йому байдуже: вони не повинні торкатися авта, не повинні допомагати йому, інакше його дискваліфікують.

— Відійти! Не торкатися! — закричав він, встаючи, і тут знову відчув біль, йому стало гаряче, побачив кров, що капала з носа на його голубий комбінезон, він міг підняти тільки одну руку і почав нею погрожувати, захищаючи доступ. — Не торкатися! Не помагати! — Клерфе виліз з авта і став перед радіатором. — Не помагати! Заборонено!

Люди зупинилися. Вони побачили, що він може ходити. Рана була негрізна, вдарився тільки обличчям в кермо. Клерфе підбіг до заднього кола. Придивився до опони. Зовнішня частина відкололася. Вилаявся. Як це могло трапитися з новою опоною! Швидко розрізав протектор, стягнув його і обмацав опону. У ній було ще трохи повітря, але достатньо, щоб пом’якшувати струси під час їзди, якщо занадто швидко не входитиме в закрути. Плече не зламане, тільки вивихнуте. Мусив спробувати їхати далі, керуючи тільки правою рукою. Мусив добратися до боксу, там був Торріані, який міг його змінити, там були механіки і лікар.

— З дороги! — крикнув. — Над’їжджають авта!

Йому не довелося повторювати це двічі. З-за гір долинуло ревіння наступного авта, воно набирало сили і нарешті заповнило собою весь світ, люди почали дертися вгору схилом, пролунав скрегіт опон, і авто промчало повз Клерфе зі швидкістю кулі, що складалася з куряви, і зникло за закрутом.

Клерфе вже сидів за кермом. Виття другого авта подіяло на нього краще, ніж будь-який укол.

— З дороги! — крикнув. — Виїжджаю!

Клерфе рвонув кермо, спрямовуючи авто на шосе, мотор заревів. Клерфе включив першу швидкість і виїхав на дорогу, тепер він їхав повільно, міцно тримаючи кермо і думаючи лише про одне: треба дотягнутися до боксу. Скоро почнеться рівний відрізок дороги, закрутів залишилося не так вже багато, а на рівному він зможе вести авто.

Позаду пролунало виття — його наздогнало ще одне авто. Зціпивши зуби, Клерфе загороджував йому дорогу доти, доки міг. Він знав, що заважає іншому, знав, що це заборонено, що це непорядно, але він нічого не міг з собою зробити, він їхав посередині дороги, поки інше авто не обійшло його на закруті праворуч. Обігнавши Клерфе, гонщик підняв руку і повернув до нього своє біле від пилу лице із захисними окулярами. Він побачив скривавлене обличчя Клерфе і розірвану опону. На мить Клерфе відчув хвилю товариської симпатії, але ось він знову почув позаду себе виття наступного авта і почуття товариства, що виникло в ньому, перетворилося на лють, найжахливішу лють з усіх: безпідставну і безсилу.

«Це тому, -мигнуло йому на думці, -що мав би пильнуватися, а не мріяти! Лише дилетантам здається, що перегони — це дуже романтично, насправді під час їзди не має бути нічого, окрім авта і гонщика, третьою може бути тільки небезпека, або те, що її притягує, хай пекло поглине усіх фламінго, хай чорти заберуть усі почуття, я міг би втримати авто, якби лагідніше зрізував закрути і заощаджував опони, тепер уже запізно, я трачу надто багато часу, а ось вже під’їжджає наступна клята тарадайка, яка мене пережене, і ще одна, проста дорога — мій ворог, авта рояться, як шершні, а я мушу їх пропускати, до дідька з Ліліан, що вона має спільного з цим усім, і до дідька зі мною, що я маю з нею спільного?»

Ліліан сиділа на трибуні. Її бадьорило хвилювання усього цього натовпу, затиснутого між лавками, хоча вона намагалася не піддаватися йому. Але протистояти людському збудженню було неможливо. Гуркіт безлічі моторів діяв, як тисячократна анестезія, проникаючи у вуха, він паралізував і в той же час уніфікував мозок.

За якийсь час, коли вуха звикли до дикого шуму, настала реакція. Здавалося, що гуркіт існує окремо від того, що відбувається на шосе. Відокремившись, він висів у повітрі, як хмари, а тим часом внизу миготіли маленькі барвисті авта.

Ліліан відчувала, як щось в ній протестує проти цього дрібного затьмарення. Сама надто довго і надто близько була до смерті, щоб цю забаву з нею не сприймати легковажно. Вболівальники їй нагадували дітей, бо теж пробували чимдуж перебігти на другий бік шосе перед автом, що наближалося. Вона знала, що так роблять кури і при цьому гинуть, але факт, що люди чинять так само, зовсім не був гідний подиву. Життя було чимось надто великим, і смерть теж була чимось надто великим — з ними не можна жартувати. Мужність зовсім не рівнозначна відсутності страху, мужність невіддільна від усвідомлення небезпеки, а відсутність страху виникала від незнання.

— Клерфе! — відізвався хтось біля неї. — Де він? Давно мав проїхати.

Ліліан перелякано здригнулася. Люди на трибуні починали хвилюватися. Ліліан побачила Торріані, який зиркнув у її бік, покивав їй, після чого показав на трасу і знову поглянув на неї, даючи знати, що може бути спокійна, нічого не сталося. Його поведінка налякала її більше, ніж усе решта. «Він розбився», — подумала вона, сидячи далі непорушно. Доля наздогнала в моменті, коли цього навіть не сподівалася, десь на одному з багатьох закрутів цієї клятої траси. Секунди волочилися немилосердно, хвилини здавалися годинами. І уся ця карусель на білій стрічці шосе здавалася їй поганим сном, її груди, спустошені очікуванням, скидалися на чорну яму. А потім з динаміка раптом пролунав голос спікера:

— АВТО Клерфе вилетіло з траси на закруті. Інших вістей поки що не отримано.

Ліліан повільно підняла голову. Все було як і раніше — небо, яскрава блакить, строкатий квітник вбрань, біла лава вражаючої сицилійської весни — але ніде не було видно ще безбарвної цятки, хмари туману, в якому Клерфе борюкався або вже задихнувся. Недостовірність смерті раптом знову витягнула до неї мокрі долоні, їй забракло повітря, а за хвилю настала тиша, яка завжди була незбагненною аж до небуття. Вона роззирнулася. Невже тільки вона одна була позначена невидимою проказою цього усвідомлення? Невже тільки вона одна відчувала це так, мовби всі клітини в ній розпалися, мовби бракувало їм повітря і кожна зокрема задихалася, переживаючи власну смерть? Пробіглась по обличчях людей. Не помітила в них нічого, окрім спраги сенсації, спраги, яка насолоджувалася смертю, як спонукою, але не відкрито, а таємно, маскуючи свої почуття брехливим жалем, брехливим страхом, зате маючи сатисфакцію, що стосувалося це когось іншого, спраги, яка на хвильку стимулювала байдужу вдачу, наче заштрик дигіталісу в хворе серце.

— Клерфе живий, — повідомив диктор. — У нього нема жодних серйозних пошкоджень. Він сам вивів авто знову на трасу і їде. Далі бере участь в гонці.

Ліліан почула гомін, який прокотився трибунами. Побачила, як змінилися обличчя. Було в них тепер полегшення, розчарування і подив. Комусь вдалося вирватися з мацаків смерті, хтось задемонстрував відвагу, не зламався і їхав далі. Кожен на трибуні відчув раптом у собі цю саму відвагу, відчув себе сміливцем, що зневажає смерть. І секс — супутник будь-якої небезпеки, яка не стосується когось особисто, гнав адреналін у кров цих людей. Ось заради чого вони платили гроші за вхідні квитки.

Пелена гніву застилала очі Ліліан. Вона ненавиділа усіх цих людей, кожного зокрема, ненавиділа великодушність натовпу, який довідавшись, що жертва вислизнула, перелаштувався на захоплення, і ненавиділа Клерфе, хоч знала, що це реакція на страх, та все ж вона ненавиділа його за те, що брав участь у цій дитячій забаві зі смертю. Уперше, відколи покинула санаторій, подумала про Волкова. А потім вона побачила, як наближається знизу Клерфе. Побачила його скривавлене обличчя, побачила, як він висідає.

Механіки оглянули авто, поміняли колеса, і Торріані, замінивши скаліченого Клерфе, помчав трасою.

З’явився лікар. Клерфе відчув скажений біль. Сів на якомусь ящику.

— Вам більше їхати не можна, — сказав лікар і похитав головою.

— Забинтуйте його, — сказав тренер. — Візьміть широкий бинт і зав’яжіть плече. Про всяк випадок треба його склеїти.

Лікар похитав головою.

— Бинт не дуже допоможе. Він це відразу відчує, як тільки знову сяде за кермо.

Тренер розсміявся.

— Минулого року він припік собі обидві підошви, а однак їхав далі. Дослівно: припік — не обсмалив.

«Мені треба було їхати обережніше, — думав Клерфе. — Бути швидшим за самого себе ще не означає стати богом. То неправда, що тільки людина своїм мозком уміє вигадати щось, що дозволить їй бути швидшою за її природну швидкість. Хіба воша в перах орла не перевершує сама себе в швидкості?»

— Як то з вами сталося? — запитав тренер.

— Клята опона! Авто винесло на закруті. Зачепив якесь деревце. Луснувся в кермо. Повна дупа!

— Повна дупа була б, якби відмовили гальма, двигун або кермо! Драндулет ще їде. Ще не один зійде з траси! До кінця перегонів — ого-го! Маймо надію, що дамо раду!

Клерфе вдивлявся в металеві частини, які механіки стягнули обценьками. «Я вже застарий, — думав він, — що я тут шукаю? Але що я умію робити, окрім цього»?

— То він! — заволав тренер, дивлячись у бінокль. — Щоб я так жив, цей хлопець — сатана! Але не дамо ради. Ми надто відстали.

— Хто з наших ще їде?

— На жаль, тільки Вебер. На п’ятому місці.

Торріані промчав повз них. Махнув рукою і зник. Тренер виконав індіянський танець радості.

— Дюваль відпав! Торріані виграв чотири хвилини! Чотири хвилини! Пресвята Мати, заопікуйся ним!

Виглядало так, ніби збирався молитися. Торріані далі надолужував прогаяну дистанцію.

— На цій пооббиваній балагулі! — вигукнув тренер. — Золотий хлопець, зараз його поцілую! Проїхав кільце за рекордний час! Святий Антонію, заопікуйся ним!

Торріані далі надолужував прогаяну дистанцію. Клерфе не хотів йому заздрити, але відчував наростаючу гіркоту. Давалася взнаки шістнадцятирічна різниця віку. Знав однак, що не завжди молодість перемагала. Караччола зі зламаним стегном, терплячи пекельний біль, виграв перегони і чемпіонат з набагато молодшими водіями, Нуволарі і Ланґ їздили по війні так, мов були на десять років молодшими — але кожен мусив колись відійти. Знав, що кінець його кар’єри також близький.

— У Валенте заклинило поршні! Монті лишився позаду. Вебер третій! — вигукнув тренер. — Клерфе, зміните Торріані, якби щось трапилося?

Клерфе помітив сумнів у його очах. «Поки ще мене питають, — подумав, — але незабаром перестануть питати».

— Хай ще їде, — сказав. — Поки вистачить сил. Молодий, може, витримає.

Тренер кивнув.

— Зрештою з вивихнутим плечем, особливо на закрутах, то було б для вас самогубством, — сказав нещиро.

— Жодного самогубства. Я мусив би тільки повільніше їхати.

— Мати Божа! — молився далі тренер. — Зроби, щоб у Тореллі заїло гальма! Ні, не так, аби розбився, але так, щоб не міг їхати далі. Поможи Веберу і Торріані! Продіряв бак у Бордоні!

Щоразу під час перегонів тренер раптом ставав на диво побожним, правда, на свій лад, але варто було перегонам закінчитися, як він знову починав клясти. Перед останнім колом авто Торріані раптом зупинилося біля боксу. Торріані ледве тримав голову над кермом.

— Що сталося? — заревів тренер. — Не можете їхати далі? Що сталося? Витягніть його! Клерфе! Свята Мадонно, славна на небесах, Мати усіх скорботних, у нього сонячний удар! Неймовірно! Та ж нема спеки! Лише весна! Ви можете їхати далі? Авто... — Механіки вже працювали. — Клерфе! — тренер заламав руки. — Вам треба довести авто до фінішу! Вебер на третьому місці. Ми можемо втратити ще п’ять хвилин, це не грає ролі. Далі ви будете четвертим. Швидше! Сідайте! Великий Боже, Царю Небесний, що за перегони! — Клерфе вже сидів в авті. Торріані сповзав на землю. — Тільки дістатися фінішу! — благав тренер. — Тільки дістатися фінішу! І привезете четверте місце! Вебер звичайно трете! Або друге. І ще тільки мала діра в баку Бордоні! А крім того у своїй доброті, Свята Діво, додай кілька зіпсутих опон у решти суперників! Солодка кров Ісусова!

«Ще одне коло, — подумав Клерфе. — Якось доїду. Біль можна витримати. Вебер попереду. Чи не однаково, з якою швидкістю мені їхати? Все ж таки не однаково! Натиснути кляту педаль газу! Страх — то вже половина катастрофи!»

— Клерфе знову їде. Торріані вибув! — загримів механічний голос диктора.

Ліліан побачила авто Клерфе. Помітила забинтоване плече. «Безнадійний дурень! — подумала. — Дитина, яка ніколи не доросте. Легковажність ще не відвага. Знову розіб’ється! Що вони всі знають про смерть, ці бездумні здорові люди? Що таке смерть знають лише там у горах, в санаторії, ті, що мусять боротися за кожен подих, мов за якусь нагороду!»

Хотіла звідси піти. На неї були спрямовані сотні очей. Здавалося, мовби стежило за нею сто порожніх скелець, в яких відбивається сонце. «Порожні очі, — подумала. — Очі, які бачать, і водночас не бачать. Хіба не завжди так було? Де не було? — Знову згадала санаторій серед снігів. — Там було інакше. Там в очах світилося розуміння».

Вона зійшла сходами з трибуни. «Що я тут роблю, серед цих чужих людей? — подумала і зупинилася, мовби долаючи сильний порив вітру. — То що я тут роблю? Я хотіла сюди повернутися, але чи можна повернутися? Я щиро хотіла повернутися, але чи я тепер належу до цього світу? Чи я стала така ж, як решта людей тут? — Роззирнулася. — Ні, я не належу до цього світу! Неможливо повернутися до теплої безвідповідальності. Неможливо нічого змінити». Не вдалося забути похмурої таємниці, яку вона знала, а інші воліли ігнорувати. Вона її супроводжувала завжди, куди б не втекла. Почувалася так, мовби враз опали всі барви і позолоть декорацій театральної вистави, оголюючи підмостки. То не було застереження, тільки хвилина, коли все стало чітким, як на долоні, вона не могла вже повернутися і не було жодної допомоги ззовні. Тим вище натомість, відчула це саме зараз, бив той єдиний, останній фонтан, який їй залишився, його сила вже не була поділена на десяток менших, а зосередилася в одній, щоб таким чином спробувати сягнути хмар і Бога. Не досягне їх ніколи — але хіба сама спроба не була достатньо великим подвигом, а опадання розтанцьованої води знову до джерела не було вже звершенням? Знову до джерела. Як далеко треба було втекти і як високо націлитися, щоб до нього добратися!

Раптом їй здалося, мовби з неї опав якийсь безіменний тягар. Якась глуха відповідальність, що відбриніла, сповзла з її плечей на дерев’яні сходи трибуни. Вона переступила через неї, як через скинуту стару сукню. Хоча театральні декорацїї обвалилися, але підмостки залишилися, і хто не боявся їхньої голизни, ставав незалежним і міг продовжувати грати в міру власного страху або власної сміливості. Міг інсценувати свою власну самотність в тисячних варіаціях, навіть в коханні — вистава не мала кінця. Мінялася тільки. Можна було стати своїм єдиним актором, а водночас глядачем.

Оплески, що вибухнули навколо неї, залунали, мов кулеметні постріли. Водії минали лінію фінішу. Ліліан залишалася на сходах, поки не побачила авта Клерфе. Лише тоді зійшла поволі вниз, оточена галасом чужої радості, і ступила в холод нової, цінної свідомості, яка однаково добре могла зватися свободою, як і самотністю, і в теплу зону кохання, в якому звучало вже слово «розлука», і обидві зони охопили її, наче літня ніч з пульсуючими фонтанами.

Клерфе витер кров з обличчя, але з губ йому ще капотіло.

— Я не можу тебе поцілувати, — сказав він. — Ти боялася?

— Ні. Але ти не повинен більше їздити.

— Мабуть, не повинен, — відказав терпляче Клерфе. Знав цю реакцію. — Таки я був кепський? — поцікавився і обережно скривив обличчя в усмішці.

— Ти був прекрасний, — сказав блідий Торріані, сидячи на ящику і п’ючи коньяк.

Ліліан поглянула на нього вороже.

— Вже по всьому, Ліліан, — сказав Клерфе. — Припини про це думати. Там не було небезпеки. Так тільки виглядало.

— Ти не повинен їздити, — повторила.

— Добре. Завтра порвемо контракт. Задоволена?

Торріані розсміявся:

— А післязавтра його склеїмо.

З’явився тренер Габрієлі, механіки загнали авто до боксу. Авто смерділо згорілим мастилом і бензином.

— Клерфе, прийдете увечері? — запитав Ґабрієлі. Клерфе кивнув.

— Ми тут заважаємо, Ліліан, — сказав за хвилю. — Ходімо з цієї брудної стайні. — Зазирнув у її обличчя. Побачив ту саму серйозність. — Що сталося? Справді хочеш, щоб я вже не їздив?

— Так. Я знаю, що це звучить по-дитячому, — сказала Ліліан. — і не це я мала на увазі. Кілька хвилин тому я знала точно, про що мені йдеться, тепер забула.

Торріані зробив чималий ковток коньяку.

— Водії після перегонів такі ж вразливі, як раки після скидання шкаралупи. Прошу не додавати нам комплексів.

Клерфе розсміявся.

— Тобі, Ліліан, йдеться про те, що не треба спокушати Бога?

Вона кивнула.

— Тільки тоді, коли іншого виходу нема. А не для забави.

— О, Господи! — повторив Торріані. — Забава! — Він встав зі свого ящика і підійшов до Ґабрієлі.

— Я мелю дурниці, — сказала Ліліан розчаровано, — не слухай мене!

— Ти не мелеш жодних дурниць. Ти умієш тільки здивувати. — Він зупинився. — Чи я просив тебе коли-небудь, щоб ти повернулася до санаторію?

Вона глянула на нього. Досі вважала, що він або не знає, або впевнений, що вона не серйозно хвора.

— Я не мушу повертатися до санаторію, — відказала швидко.

— Я знаю про це. Але чи колись я тебе просив?

Вона почула іронію в його голосі.

— Я не повинна балакати, правда?

— Але ж ні — повинна. Завжди.

Вона розсміялася.

— Я дуже тебе кохаю, Клерфе. Чи всі жінки після перегонів такі дитинячі, як я?

— Вже й не пам’ятаю.

Він обмацав свої вилиці і плече.

— Увечері я матиму обличчя, як кольоровий пудинг, і спухле плече. Їдьмо до Леваллі, поки я можу ще провадити.

— Хіба ти не мусиш їхати до свого тренера? Не любиш святкувати перемог?

— Кожна здобута перемога означає на одну перемогу менше. На одну перемогу менше до здобуття, — обличчя у нього почало вже спухати. — Ти мені робитимеш увечері мокрі гірчичники на обличчя і читати якийсь розділ з «Критики чистого розуму»?

— Добре, — згодилася Ліліан. — А коли-небудь я хочу поїхати до Венеції. Бо нема там ані гір, ані авт.

Вони лишалися на Сицилії ще два тижні. Клерфе лікував своє плече. Дні минали в здичавілому саду Леваллі і біля моря. Клерфе мав ще кілька тижнів до наступних перегонів.

— Ми залишаємося тут? — поцікавився. — Чи повертаємося до Парижа. Або куди-небудь. Коли нема дому, можна їхати всюди. Тут стає спекотно.

— Хіба весна вже закінчилася?

— Тут на півдні так. Але можемо взяти «Джузеппе» і поїхати за нею. У Римі вона лише починається. Потім вона почнеться в Ломбардії, над озерами. Можемо її переслідувати до Швейцарії, а потім вниз уздовж Рейну, аж врешті побачимо її біля моря у всіх барвах на полях тюльпанів Голландії. Тоді може здатися, що час зупинився.

— Ти робив уже колись щось таке?

— Так, сто років тому. До війни.

— З жінкою?

— Так, але було інакше.

— Напевно, це завжди інакше. Навіть з тією самою жінкою. Я не ревнива.

— Я б хотів, щоб була.

— Вважаю, що було б жахливо, якби ти нічого не пережив і розповідав мені, що я перша жінка в твоєму житті.

— Ти є нею.

— Не є. Але досить, що на якийсь час завдяки мені ти забув імена інших.

— Їдемо?

Ліліан похитала головою.

— Ще не тепер. Я не хочу собі робити ілюзій, що час зупинився. Я хочу його відчувати і не обманювати саму себе. Час стояв на місці інколи взимку в санаторію, але я не стояла на місці. Я ковзала вздовж вісі часу, як на крижаній стіні, туди і назад.

— А тепер ти стоїш на місці?

Вона поцілувала його.

— Я кручуся на місці. Тимчасово. Як танцівниця.

Потім однак вона втратила терпіння і забажала виїхати. Їй почало здаватися, що перебуває вже на Сицилії багато місяців. Зрештою, то були місяці для неї. Мала власне літочислення. Один день від другого завжди відокремлювала ніч, наче багатотижнева прірва, а потім наставало пробудження наодинці. Ліліан ніколи не дозволяла Клерфе залишатися на усю ніч. Не хотіла, щоб вранці він став свідком її пробудження. Він вважав це за каприз, а вона просто не хотіла, щоб чув її кашель.

Ліліан полетіла до Рима, щоб звідти летіти далі. Клерфе повертався з Торріані автом. Вони домовилися зустрітися в Парижі. Одного дня пополудні вона прогулювалася серед римських руїн. Увечері мала летіти далі, але не могла відважитися. Раптом охопила її хвиля безпричинної меланхолії, почуття великої насолоди, позбавлене будь-якого смутку, може, за винятком цього одного, останнього, срібно-сірого смутку, який майорить на обрії кожного життя, такого ж незбутнього, як життя бухгалтера. Ліліан провела цю ніч в готелі і лише наступного дня пішла до каси авіаліній. Там побачила у вікні плакат з краєвидом Венеції і, нагадавши собі, що сказала Клерфе у Леваллі, не вагаючись, попрохала переоформити квиток на лет до Венеції. Вважала, що перед поверненням до Парижа мусить її побачити. Вона хотіла щось для себе осмислити, хоч достеменно й не знала, що саме, але мусила це зробити перш, ніж побачиться знову з Клерфе.

Вона не мала відваги зателефонувати або написати йому, що затримається. Зможе це зробити з Венеції, хоча знала, що цього не зробить. Хотіла побути кілька днів на самоті, без контактів, і лише потім повернутися. Повернутися? Куди? Хіба вона не відлетіла і хіба не літає й далі, мов один з тих казкових птахів, які народжуються без ніг і мусять пурхати, доки не помруть? Хіба вона не знала про це? І хіба не хотіла обдумати, чи не повинна покинути Клерфе?

Літак знизив політ над лагуною і занурився в пізній рожевий полудень. Ліліан дістала кутовий номер в готелі «Данієлі». Коли піднімалася в номер, ліфтер розповів їй, що в цьому готелі відбувся бурхливий роман старіючої Жорж Санд з молодим Альфредом де Мюссе, якого зрадила мадам Санд з одним італійським лікарем. Ліліан помітила в його очах іскри іронії і розваги.

Ліфтер відчинив двері.

— Вона покинула його, — пояснив. — Виїхала без попередження.

«Так само, як і я, — подумала Ліліан. — Може, і я теж хочу зрадити саму себе?» Вона увійшла до покою і зупинилася. Приміщення було сповнене розпорошеним, рожевим вечірнім світлом, яке побачити можна тільки у Венеції. Це місто найвіддаленіше від усіляких гір. Далі неможливо було втекти. Ніщо тут людину не гнітило, все заспокоювало. І все було чуже і чарівне. «Ніхто мене тут не знає, — думала. — І ніхто не знає, що я тут!» Вона відчула цю анонімність наче якесь дивне, бурхливе щастя, щастя, яке полягало у втечі від щастя бодай на короткий час або назавжди.

Якогось вечора вона вирішила піти до театру. Ліліан увійшла саме в момент, коли піднялася завіса. Грали комедію XVIII сторіччя. Вона мало що розуміла італійською і незабаром припинила стежити за текстом. Знову охопило її дивне почуття самотності і меланхолії, які відчула в Римі. На сцені не відбувалося нічого серйозного — це було відразу видно, весела комедія, спокушання, шахрайство, доволі злі жарти з якогось дурня, і Ліліан не розуміла, чому це її так зворушило, що вона не змогла стримати дивного ридання і їй довелося притиснути до губ хустинку. Тільки після того, як ридання повторилося і вона побачила на хусточці темні плями, їй усе стало ясно.

Вона почекала хвильку, намагаючись впоратися з собою, але кров з’явилася знову. Треба було вийти, але Ліліан не знала, чи в змозі вона це зробити сама. Вона звернулася до жінки ліворуч. У відчаї вона намагалася згадати, як італійською буде «допомога». Але це слово не спадало їй на думку.

— Misericordia, — пробурмотіла Ліліан нарешті. — Misericordia, per favore!

Жінка поглянула на неї зі здивуванням та, побачивши, що Ліліан тримає хусточку біля вуст, звернулася до свого супутника:

— Маріо, любий, поможи їй.

Маріо підвівся і підтримав Ліліан.

— Тільки до дверей, — шепнула вона.

Чоловік узяв її під руку і випровадив. У фойє при світлі він побачив дуже бліду жінку в білій сукні, кров текла їй між пальцями і скапувала на груди.

— Синьйоро, дозвольте, я відправлю вас до лікарні?

Ліліан похитала головою.

— Готель «Даніелі». Якесь авто, прошу... таксі.

— Але ж синьйоро, у Венеції нема таксі! Тільки гондоли! Або моторні човни. Мусите піти до клініки.

— Ні, ні! Човен. До готелю. Там напевно є лікар. Прошу... тільки до човна... ви ж мусите повернутися.

— Е, там, — сказав Маріо. — Мері може почекати. І так не розуміє ані слова італійською. І вистава нудна.

Він швидко знайшов гондолу, і вони поплили вузьким каналом попри освітлені готелі й тераси, проминувши ряди гондол, які колихалися біля причалів, наче чорні труни на дзеркальній воді, наче великі чорні водяні яструби, що намагаються вхопити їх металевими дзьобами. «Може, саме так і виглядає смерть, — подумала Ліліан, — коли я лежу так з задертою назад головою, чуючи зовсім поруч шум води, а з гондол уривки пісень, у компанії невідомого чоловіка, який щохвилі запитує: «Витримаєте ще дві хвилини? Зараз будемо на місці». Ні, то не смерть, знала про це. Маріо допоміг їй зійти з човна.

Ліліан цілий тиждень лежала в готелі. Вікна були відкриті, відчутно потепліло. Вона не сповістила Клерфе. Не хотіла, щоб її застав хворою. Не хотіла його також бачити біля свого ліжка. То була її справа, тільки її. Спала і дрімала цілими днями, до пізньої ночі чула захриплі вигуки гондольєрів і плюскіт гондол. Час від часу приходив лікар, приходив Маріо. Не було тут нічого загрозливого, тільки й усього, що невелика кровотеча, лікар розумів її, а Маріо приносив квіти і розповідав їй про своє тяжке життя зі старшими дамами. Якби ж то вдалося знайти нарешті багату і молоду, яка б його розуміла. Він не мав на увазі Ліліан. Він до неї придивився і відразу зрозумів, у чому річ. Він був з нею цілком щирий і розмовляв з нею, як з подругою.

— Ти живеш за рахунок смерті, а я за рахунок жінок, які бояться проґавити, мабуть, останній шанс пережити велике кохання, — сказав і розсміявся. — Або, кажучи інакше: ти також цього боїшся, але твоїм жиголо є смерть. Уся різниця полягає в тому, що твій тобі вірний. За це ти зраджуєш його, де тільки можеш.

Ліліан слухала його з усмішкою.

— Смерть є жиголом для нас усіх. Тільки більшість людей про це не знає, — сказала вона. — Що ти хочеш робити пізніше, Маріо? Одружитися з однією з цих старших дам?

Маріо похитав головою.

— Я заощаджую. Коли за кілька років зберу відповідну суму, то відкрию невеликий елегантний бар. Я маю наречену в Падуї, яка чудово готує. Які у неї фетучіні! — Маріо поцілував пучки пальців. — То такі скручені в клубок спагеті. Прийдеш зі своїми знайомими?

— Прийду, — відказала Ліліан, зворушена делікатністю, з якою він намагався її утішати, вдаючи, що вірить, ніби вона буде жити ще так довго. Але хіба вона сама не вірила в це маленьке приватне диво? Що саме те, в чому їй відмовляють, може бути для неї добре? Вона була романтичною, сентиментальною дівчиною, яка по-дитячому чекала, що якась богиня-мати доброзичливим ляпанцем вирятує її з будь-якої біди.

Маріо приніс їй вервицю, яку посвятив Папа Римський, і розмальовану венеційську шкатулку на листи.

— Я не маю нічого, що могла б тобі дати натомість, — сказала.

— А я нічого й не хочу. Добре мати змогу щось дарувати, а не мусити раз у раз жити з подарунків.

— Ти мусиш?

— Мій фах надто прибутковий, аби я міг від нього відмовитися. Але нелегкий. Це справді робота. Так мило з твого боку, що ти нічого від мене не хочеш.

Коли Маріо її вів готельним холом, перед очима Лілан мигнуло чиєсь знайоме обличчя. Як з’ясувалося, належало воно віконту де Пестре. Він упізнав її і наступного дня почав посилати квіти.

— Що ви робите в готелі? — поцікавився, коли врешті вона зателефонувала йому.

— Я люблю готелі. Чи ви хочете мене вислати до клініки?

— Звичайно, ні. У клініках роблять операції. Я ненавиджу їх так само, як ви. Але дім з садом над одним з тихих каналів...

— У вас і тут такий будиночок? Як квартира в Парижі? Ви всюди маєте квартири, а я ніде не хочу мати жодної. Кому з нас легше буде відмовитися? Краще заберіть мене десь на вечерю.

— Вам можна виходити?

— Не конче. Але завдяки цьому експедиція матиме присмак пригоди, правда?

«Це справді має присмак пригоди, — подумала, коли зійшла до холу. — ХТО часто тікає від смерті, однаково часто народжується заново і щоразу відчуває глибшу вдячність, якщо тільки позбудеться ілюзії, що має якесь право на життя». Заскочена цим відкриттям зупинилася. Ото ж бо й воно! У цьому полягає вся таємниця! Невже мусила приїхати до Венеції, до цього чудового готелю з багатьма полуднями забарвленими кіновар’ю і кобальтовою блакиттю, щоб зробити таке відкриття?

— Ви усміхаєтеся, — сказав Пестре. — Чому? Бо обманюєте свого лікаря?

— Не його. Куди підемо?

— До «Таверни». Візьмемо гондолу.

Гондола уже не була плавучою труною, ані чорним яструбом, який намагався її вхопити металевим дзьобом. Була просто гондолою, темним символом такої колись могутньої радості життя міста, що врешті з’явився закон, щоб відтоді всі гондоли малювали тільки на чорно, а їхні власники більше страждали від зайвої розкоші.

Власник ресторану обслуговував їх особисто. Приніс морепродукти, свіже, печене, варене і біле точене вино.

— Чому ви тут сама? — запитав Пестре.

— Для капризу, але я вже повертаюся.

Наши рекомендации