Проблеми трансформації методології вітчизняного правознавства

Петро Рабінович 10.02.2004, 09:09

Стан методології праводержавознавства (як, зрештою, й інших суспільних наук) визначається принаймні такими обставинами: потребами, запитами соціальної практики, обумовлюваними ними модифікаціями об’єкта й предмета цієї науки – відповідно праводержавної дійсності та її специфічних праводержавних закономірностей; розвитком як цієї галузі суспільствознавства, так й інших наук, чиї здобутки можуть використовуватися нею для вдосконалення власного методологічного арсеналу.

Розглянемо коротко, які ж методологічні зрушення відбулися (та й продовжують відбуватись) у вітчизняному загальнотеоретичному праводержавознавстві під впливом зазначених чинників.

Стосовно методології саме вітчизняного праводержавознавства найактуальнішим із запитів сучасної соціальної практики виявився такий: відмовившись від тих положень неподільно пануючої у радянський період світоглядно-філософської доктрини, які було спростовано соціальною практикою, виробити (або обрати) такі філософсько-правові підходи, котрі якнайбільше відповідали б означеній основній потребі перехідного періоду існування українського суспільства, сприяли б її задоволенню. У цьому, як видається, і можна вбачати об’єктивну причину стрімкого зростання уваги вітчизняних дослідників до філософії права.

Процес такої фундаменталізації правознавчої методології має, так чи інакше, дуже важливе значення: адже, як зауважував свого часу один із корифеїв української теорії права П. Недбайло, саме філософсько-правові засади юридичної науки (як і будь-якої іншої суспільної науки) визначають загальний підхід до мети і спрямування дослідження, до відбору досліджуваних фактів і явищ та до інтерпретації результатів дослідження.

Далі спробуємо схарактеризувати сучасні тенденції у зміні об’єкта й, відповідно, предмета загальнотеоретичної юриспруденції та з’ясувати, яким чином вони позначаються на стані її методології. До таких тенденцій передовсім, гадаємо, належать: антропологізація, глобалізація й деформалізація.

Антропологізація. Вона полягає у тому, що саме людина стає центральним об’єктом загальнотеоретичного праводержавознавства, а її природні правові властивості та закономірності їх державно-юридичного забезпечення поступово перетворюються на найважливішу складову предмета цієї науки.

Одним із переконливих проявів названої тенденції є відчутне посилення уваги науковців до антропології права – міждисциплінарної комплексної галузі знань, яка найближче дотична, "причетна", мабуть, до загальної теорії права, особливо ж до її філософсько-методологічної частини. Міждисциплінарний статус антропології права обумовлює використання нею методологічних можливостей декількох суспільних і гуманітарних наук.

Та хіба що не найяскравішим свідченням людиноцентристського "повороту" вітчизняного праводержавознавства стали включення до його предмета закономірностей виникнення, функціонування і розвитку загальносоціальних (тобто до- і неюридичних) прав, свобод та обов¢язків людини та, як наслідок, становлення – у його рамках – основ загальної теорії прав людини як неодмінного підрозділу, а тепер, на наш погляд, навіть концептуального ядра вітчизняної загальної теорії права та держави.

У методології загальнотеоретичного праводержавознавства щойно констатовані зміни у його об¢єкті й предметі спричиняють істотне розширення застосування так званого персоналістичного підходу, а також помітно актуалізують необхідність використання потребового підходу (тобто інтерпретації й оцінки державно-юридичних явищ як інструментів, важелів, засобів задоволення потреб людини, соціальних спільнот, суспільства загалом).

Водночас на цьому науковому напрямі можна спостерігати деякі методологічні неадекватності. Так, в окремих працях названі дослідницькі підходи надмірно гіперболізуються, "завищуються" їх евристичні можливості. Внаслідок цього людина протиставляється суспільству, розглядається "атомістично" – ізольовано, у відриві від конкретно-історичного соціуму. Між тим, як відомо, тільки у суспільстві й лише завдяки йому, можна сказати, з його "рук" кожна людина може (має) отримати все, що їй необхідно для існування та розвитку.

Глобалізація. Стосовно загальнотеоретичного правознавства ця тенденція проявилася в тому, що його об’єктом – окрім національних держав та їхніх правових систем – дедалі більшою мірою стають також їхні "сім’ї" (групи, різновиди), а також системи міжнародно-правові – причому різних рівнів: як всесвітнього, так і регіонального.

Що ж торкається методології юридичної науки, то названий процес відкриває нові можливості для застосування системного підходу та тих пізнавальних процедур і методів, які його обслуговують, – структурного, функціонального тощо. Саме завдяки реалізації цього підходу – коли національна правова система осмислюється як елемент (реальний або ж потенцій) іншої правової системи, скажімо, правової системи Ради Європи чи Європейського Союзу, – можна науково обґрунтувати умови, вимоги, напрями, засоби і наслідки перетворень, яких повинна зазнати перша, аби набути відповідних системоутворюючих параметрів і органічно "вписатись" у системно-правове утворення більш "високого" рівня.

У зв’язку з цим декілька слів про так зване "інтегративне праворозуміння", або, інакше кажучи, "інтегральний підхід" до праворозуміння (а підхід – це вже сфера методології!). Названий підхід об’єктивно обумовлений низкою закономірних соціальних процесів, зокрема і тим, про який щойно йшлося. Однак він не тільки не повинен суперечити вимогам системного підходу, а має бути його своєрідною конкретизацією, інструментом реалізації його вимог. У протилежному випадку "інтеграція" є нічим іншим, як еклектизацією, тобто механічним, досить довільним перемішуванням декількох, зазвичай добре відомих теорій, концепцій, поглядів. І хоча при першому, поверховому сприйнятті такої "суміші" може виникнути враження новизни, однак якісно нові знання тут навряд чи вдасться здобути. Будь-яке справді інтегральне праворозуміння не може не розбудовуватись навколо певного концептуально-змістовного ядра, певного світоглядно-філософського стрижня. Розшукавши, виявивши (назвавши) це "ядро", ми отримаємо можливість аналізувати фундамент, базис, основу інтегрування, з’ясувати його принципи і механізми, а відтак – і його обґрунтованість.

Деформалізація об’єкта і предмета загальнотеоретичних праводержавознавчих досліджень теж є однією з тих тенденцій, які відчутно впливають на стан методології наукової юриспруденції.

Названа тенденція полягає у тому, що якісні рамки того явища, яке відображається поняттям права, дещо розмиваються, втрачають чіткість. Воно плавно дифузіюється, наче зливається з деякими суміжними, "родинними" соціальними феноменами: найбільше із мораллю, правовою свідомістю, дослідження яких зазвичай вимагає окремих, специфічних методів.

Відповідно до цього відбувається новелізація праводержавознавчої методології на основі використання у пізнавальній діяльності здобутків таких наук, як герменевтика, соціопсихолінгвістика, синергетика, що дозволяє глибше збагнути функціональні, адаптаційні, творчі потенції державно-юридичних інструментів та механізми реалізації таких можливостей.

За допомогою подібних пізнавальних засобів можна досить коректно вивчати якраз такі державно-юридичні явища, які не є цілком визначеними у формальному аспекті: скажімо, правотлумачний і правозастосувальний розсуд, особливості реалізації юридичних норм з оцінними поняттями, практику визначення "балансу", "пропорційності" між інтересами особи й суспільства (до такої практики, як відомо, систематично вдається Європейський Суд з прав людини).

Послаблення формальної визначеності юридичного регулювання не могло не позначитися і на методології праводержавознавства. Нині ж такі засоби наукового (та й практико-прикладного) пізнання, як нормативи і процедури формальної логіки, правила філологічного (текстового) та систематичного тлумачення законодавства, за допомогою яких значною мірою з¢ясовується законність чи, навпаки, незаконність діянь, рішень, дещо відійшли у тінь, відсунулись на другий план наукознавчих пошуків. А якщо вони й згадуються, то здебільшого у критичному аспекті як знаряддя того юридичного позитивізму (нормативізму), який – за певних соціально-політичних умов – дискредитував себе начебто вщент і вже нічого доброго дати не може.

Однак кожен юрист-практик, якщо він прагне чинити законно, має бути логіком, навіть "формалістом" – хоча й у позитивному, соціально корисному сенсі цього поняття. Вихваляння, виправдовування, "оспівування" невизначеності у праві є, по суті, потуранням сваволі. Дискредитація, "нігілізація" методів, завдяки яким зберігається змістовна визначеність юридичної регламентації, "ллє воду на млин" правопорушників.