Боротьба за піднесення соціального статусу української мови

Українське національно-культурне відродження в другій половині 1980-х років розпочалося з піднесення ролі мови. Без турботи про рідну мову неможливо розбудити національну свідомість, а без неї не побудувати незалежну державу.На середину 1980-х років процес русифікації в Україні досяг свого апогею. Частка українців, що визнавали українську мову своєю рідною, зменшувалася. За переписом 1989 р. в УРСР вона складала 87,7%. Значно менше з них користувалися рідною мовою в повсякденному житті. Українська мова інтенсивно витіснялася з громадського життя, шкіл, вузів, установ. У 1988 р. у вузах УРСР українською мовою читалося не більше 5% лекцій. Менше половини школярів вчилося у школах з українською мовою викладання. З 1980 р. по 1989 р. кількість учнів, що навчалися в українських школах, зменшилась з 54,6 до 47,5%, а в російських збільшилася з 44,5 до 51,8%.Особливої гостроти ситуація з українськими школами набула в східних і південних областях. Так, у Криму, де за даними перепису 1979 р. питома вага українців складала 26%, у 1980-х роках не існувало жодної української школи. У Донецькій області в 1988 р. українські школи становили тільки 8,8% від загалу. В пригніченому стані знаходилась не тільки рідна мова, а й взагалі історія і культура українського народу, що розглядалися не інакше, як в контексті історії та культури Росії.

Процес витіснення українського слова охопив не тільки освіту, а й такі важливі сфери, як книговидавництво та періодичну пресу. Якщо в 1950 р. в УРСР було видано 3825 назв книг і брошур українською мовою загальним накладом 80580 тис. примірників, то в 1987 р. ці показники складали відповідно – 1801 назв загальним накладом 73311 тис. За цей період кількість книг і брошур, що вийшли російською мовою, із 55337 назв загальним накладом 101356 тис. примірників збільшилась до 63360 назв загальним накладом 1962943 тис. примірників. Аналогічна ситуація спостерігалася при випуску журналів. Якщо в 1980 р. із 198 періодичних часописів, бюлетенів, журналів та збірок, що виходили у республіці, 101 видавався українською мовою, то в 1988 р. із 208 тільки 99 видавалися українською мовою. На перший погляд, дещо кращими були справи з виданням українських газет. У 1985 р. в УРСР із 1799 газет частка українських складала 70%. Однак поза межами УРСР, на території інших союзних республік, фактично не виходило жодної газети українською мовою, у той час як центральні газети величезними тиражами друкувалися і розповсюджувалися в Україні. Більшість українських газет становили районні та обласні видання, які за накладом, інформативністю й оперативністю поданого матеріалу значно поступалися центральним газетам. Ще один переконливий факт пригніченого стану української культури: у 1988 р. в УРСР діяло 113 театрів, але українські становили тільки третину.

Невтішний стан з українською мовою і культурою позначився на ментальності українців. У значної частини з них виробився комплекс меншовартості всього національного в порівнянні з російським. А це неминуче вело до відчуження від рідної мови і культури. Наслідки русифікації були особливо помітними в містах на сході і півдні України.

Дуже ослабленою була українська інтелігенція. Протягом десятиліть тоталітарна система фізично знищувала, нещадно переслідувала національно свідомих українських інтелігентів, приклеювала їм ярлик “українських буржуазних націоналістів”. Тоталітарна система намагалася тримати українську культуру в жорстких рамках “національної за формою, але соціалістичної за змістом”. Кращі досягнення світової культури ХХ ст., які не вписувалися в ідеологічні рамки марксизму-ленінізму, були не доступними радянським громадянам. Українська культура прирікалася на провінціалізм і відсталість.

Для національно свідомої частини українського народу стало очевидним: якщо русифікація триватиме, то українці опиняться на межі повної асиміляції і зникнення як нації. Боротьба за національне і духовне відродження стала одним з пріоритетних завдань національно-демократичних сил.

З початком демократизації та гласності, переростанням перебудови у революцію, українська інтелігенція на повний голос запротестувала проти русифікації. Процес духовного відродження української культури започаткував ІХ з’їзд письменників України (червень 1986 р.). На цьому форумі, а потім у газеті “Літературна Україна”, письменники та діячі української культури виступили проти витіснення української мови із суспільно-громадського життя, зокрема зі школи.

Улітку 1987 р. пленум правління Спілки письменників України, висловивши глибоке занепокоєння тим, що поступово зникає рідна мова, дійшов висновку про необхідність її конституційного захисту. До Президії Верховної Ради УРСР було відправлено відповідного листа-клопотання. Однак абсолютно лояльна і законна діяльність письменників викликала велике роздратування тодішнього керівництва Компартії України на чолі з Щербицьким.

Але українська громадськість не здавала позицій. У 1988 р. Спілка письменників України разом із Інститутом мовознавства АН УРСР виступили ініціаторами створення Товариства шанувальників української мови. Незважаючи на шалену протидію компартійних ідеологів, у лютому 1989 р. товариство таки було створене. У 1991 р. воно було перейменоване у Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Т.Г.Шевченка.

Восени 1989 р. під тиском української громадськості Верховна Рада УРСР була змушена прийняти Закон про мову, згідно з яким українська мова була оголошена державною.

Але поборники “пролетарського інтернаціоналізму” зробили все можливе, щоб вихолостити зміст закону. Так, був встановлений десятирічний термін впровадження української мови в установи, школи та громадсько-політичне життя. Такий тривалий термін розхолоджував людей. У містах на сході та півдні України через відвертий саботаж компартійно-радянської номенклатури і зросійщеного міщанства та чиновництва закон практично не діяв. Навпаки, сфера російської мови поширювалася через появу численних недержавних телевізійних та радіотрансляційних каналів, приватних та кооперативних видавництв, вуличну рекламу тощо.

Певні зрушення на користь української мови розпочалися у сфері освіти. Так, у 1990/91 навчальному році було поновлено або відкрито 400 шкіл з українською мовою навчання, організовано понад 1 тис. українських класів у школах із російською мовою навчання. Процес скорочення українських шкіл вдалося зупинити. Але восени 1991 р. тільки половина учнів в Україні здобувала середню освіту рідною мовою.

Духовне розкріпачення народу. Повернення історичної пам'яті, забутих і репресованих діячів української культури

Демократизація суспільнополітичного життя, гласність, послаблення, а згодом і ліквідація цензури, антикомуністична, демократична революція, що розпочалася в країні, відкрили можливість сказати правду про замовчувані або сфальсифіковані в радянській історіографії події з історії України, повернути з небуття несправедливо забуті імена репресованих комуністичним режимом діячів української культури та їхні твори. Протягом 1987 – 1991 рр. широкому загалу поступово стала відома правда про національно-визвольну боротьбу українського народу, голодомор 1932-1933 рр., жах колективізації, масові репресії тощо.

Поступово відкривався багатющий, умисно закритий у спецсховищах бібліотек та архівів, незнаний широкій громадськості пласт української культури. Твори М. Хвильового, М. Зерова, В. Винниченка, М. Драй-Хмари, Г. Косинки, Є. Плужника, Б. Лепкого, Є. Маланюка, І. Багряного, У. Самчука. О. Теліги, О. Ольжича, В. Стуса та багатьох інших стали публікуватися в часописах, виходили окремими виданнями.

Величезне значення для повернення історичної пам’яті народу мало видання творів М. Грушевського, Д. Яворницького, М. Куліша, О. Єфименко, І. Крип’якевича, літописів Г. Граб’янки, С. Велича, “Історії русів”, матеріалів про національно-визвольну боротьбу в Україні в ХХ ст. тощо.

Почалися видання творів істориків діаспори – О. Субтельного, А. Жуковського, І. Лисяка-Рудницького, Т. Гунчака та багатьох інших.

У 1989 р. була заснована Міжнародна асоціація україністів (МАУ). У серпні 1990 р. у Києві відбувся перший конгрес МАУ. До столиці України прибуло понад 300 вчених із 23 країн світу, які разом з ученими, літераторами та мистецтвознавцями республіки широко обговорювали питання відродження й розвитку науки і культури України.

Величезну роботу з відродження історичної пам’яті і повернення незаслужено забутих та репресованих імен українських діячів зробили журнали “Жовтень” (з 1990 р. – “Дзвін”), “Україна”, “Київ”, “Вітчизна”, “Прапор” (з 1991 р. – “Березіль”), “Дніпро”, “Всесвіт”, “Пам’ятки України”, “Радянське літературознавство” (з 1990 р. – “Слово і час”), “Народна творчість і етнографія”, “Український історичний журнал”, газета “Літературна Україна”.

Вийшли друком нові твори сучасних письменників: Л. Костенко, Ю. Щербака, В. Яворівського, І. Драча, В. Шевчука, Є. Гуцала, М. Вінграновського, Р. Федоріва, Р. Іваничука, В. Дрозда. Їх творчість набувала нових рис, нової якості. Розпочалася переоцінка суспільних ідеалів, історичних явищ; письменники рішуче відмовлялися обслуговувати компартійні ідеологічні догми, їх творчість сприяла руйнуванню стереотипів суспільної свідомості, створених у радянську добу.

Великої популярності набула публіцистика. Зі шпальт газет і журналів письменники, історики, філософи, економісти звернулись до читачів із правдою про стан радянського суспільства, тоталітарну систему, злочини комуністичного режиму, історичну долю України.

Накреслювались позитивні зміни в українському кіномистецтві. С. Параджанов та Ю. Іллєнко написали сценарій і поставили фільм “Лебедине озеро. Зона”, у якому С. Параджанов розповів, що він побачив і пережив під час ув’язнення в радянських таборах “застійного” періоду. У 1990 р. ця стрічка отримала престижну нагороду на Канському кінофестивалі. Важливе значення для повернення історичної пам’яті народу мала талановита кінострічка О. Ярчука, С. Дяченка, Л. Танюка “Голод-33” про один з найстрахітливіших злочинів більшовицького режиму проти українського народу.

Після зняття цензурних заборон та ідеологічного табу відбувся сплеск театрального життя, виникло багато нових мистецьких колективів, театрів-студій. Але комплекс меншовартості відіграв і тут свою негативну роль: із 70 нових театральних студій, що виникли в Україні наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років, тільки 13 були українськими.

Зміни на краще відбувалися і в музичному житті країни. Привнесенню національного колориту і високого художнього смаку в українську естраду, популяризації української пісні сприяв республіканський фестиваль “Червона рута”, який у 1989 р. було проведено у Чернівцях, а в 1991 р. у Запоріжжі.

Демократизація, гласність та революційні зміни у країні позитивно вплинули на образотворче мистецтво. З’явилися твори різних художніх напрямків. Популярності набули твори, які відображали реалії навколишнього життя та історичне минуле українського народу.