Стилі сучасної української літературної мови. Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови

Стиль є одним із найдавніших понять гуманітарного знання: воно вживалося в давньоіндійських поетиках, а також риториках і поетиках Давніх Греції й Риму. Давні греки стилем називали дерев'яну загострену паличку для письма, уміння користуватись якою було одним із показників мовної культури. Пізніше це слово асоціювалося з манерою письма та мовлення і аж до середньовіччя пов'язувалося з нормативністю, тобто мовними засобами (тропами, фігурами, лексикою, синтаксисом), які передбачає кожен вид словесності. Нині поняття «стиль» позначає характерну особливість видів діяльності чи її результату і є засобом реалізації понять різних сфер людських знань, діяльності, реалій, про що свідчить його широка сполучуваність: стиль мови, стиль мовлення, стиль твору, стиль письменника, стиль газети, академічний стиль, стиль одягу, стиль поведінки, стиль роботи, стиль плавання тощо.

Стиль (грец. stilus «паличка для письма») (у лінгвістиці) – різновид літературної мови (її функціональна підсистема), що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і має особливості добору й використання мовних засобів (лексики, фразеології, граматичних форм, типів речення тощо).

Іншими словами, це сукупність мовних засобів, вибір яких зумовлюють зміст, мета і ситуація мовлення.

За образним висловом Дж. Свіфта, «стиль – це потрібні слова на потрібному місці». Так, наприклад, слово говорити – нейтральне і може використовуватися в будь-якій ситуації, ректи – застаріле й урочисте, балакати – розмовне, мовити – піднесено-урочисте, гомоніти – розмовно-голубливе, просторікувати – зневажливе, патякати – просторічно-зневажливе.

Кожний мовний стиль має:

1) сферу поширення і вживання (коло мовців, які ним послуговуються);

2) призначення (виконує функції засобу спілкування, повідомлення, впливу і под.);

3) форму і спосіб викладу (діалог, монолог, полілог);

4) характерні мовні засоби (слова, вирази, типи речень, граматичні форми і т. ін.).

Досконале знання специфіки кожного стилю - запорука успіху в будь-якій сфері спілкування, зокрема й у професійній.

У сучасній українській літературній мові виділяють такі стилі:

1) розмовний, який має два різновиди:

а) розмовно-побутовий;

б) розмовно-офіційний;

2) книжністилі (науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній).

Деякі науковці виділяють також епістолярний (стиль приватного листування) і конфесійний (стиль релігії і церкви: релігійних відправ, молитов, проповідей, церковних книг тощо).

На сучасному етапі науковці зайнялися дослідженням особливого функціонального різновиду літературної мови – спеціальної (професійної) мови, яка обслуговує сферу професійного спілкування. Українські мовознавці ще не дійшли висновку щодо чіткого розмежування термінів «професійна комунікація» та «наукова комунікація», хоча тривалий час ці два поняття послуговувалися терміном «мова науки». Та широке застосування останнього не є правомірним, оскільки «наукове спілкування» є лише однією із провідних сфер професійної комунікації. Тому використання термінів «професійна мова», «спеціальна мова», «мова професійного спілкування» або «мова для спеціальних цілей» (останній є калькою англійського терміну «language for special purposes») є цілком виправданим та відповідає змісту феномена мови, що обслуговує сферу професійного спілкування.

Мова професійного спілкування – це лінгвістично організована система мовлення, що використовується представниками певної галузі для спілкування в ситуаціях, котрі безпосередньо пов’язані з професійними аспектами (навчально-, науково-виробничими, виробничими, науковими) трудової діяльності. До факторів, які визначають зміст професійно орієнтованого навчання мови професійного спілкування, належать сфери професійно орієнтованого спілкування (виробнича, виробничо-комерційна, науково-виробнича, наукова), а також професійно детерміновані (соціально-політична, соціально-культурна і побутова) сфери спілкування фахівця; ситуації і теми професійно орієнтованого спілкування.

Науковці виділяють дві основні ознаки, що характеризують спеціальну (професійну) мову та професійне спілкування:

1. Основна ситуація, що актуалізує використання цього різновиду мови, – спілкування в межах спеціальної сфери (наука, виробництво, медицина, дипломатія тощо). Спеціальна тематика, спеціальні цілі бесіди спонукають фахівців переходити на спеціальну мову.

2. Спілкування спеціальною мовою здійснюється за системою «людина – людина». Мова йде про людину, яка професійно працює в певній галузі.

Основною необхідною якістю носія (споживача) цієї мови є професіоналізм, що потребує володіння понятійно-категоріальним апаратом певної сфери діяльності та системою термінів.

Використання мови як засобу спілкування вимагає комунікативної компетенції, тобто знання мовцем соціальних, ситуативних та контекстуальних правил, які потрібно враховувати. На сучасному етапі комунікативна компетенція є обов’язковою складовою професійної майстерності фахівця будь-якого профілю.