Деидеологизации и реидеологизации теории

«Деидеологизации» и «реидеологизации» теории - буржуазные социологические концепции, опирающиеся на определенную интерпретацию идеологии и получившие распространение в 6О-70 гг. 20 в. «Д.» т. была обоснована в работах Р. Арона, Белла, С. Липсета и др. Трактуя идеологию как ложное сознание, принципиально противостоящее науке и принимаемое социальной группой с целью оправдания ее действий и обоснования социальных претензий, а также как продукт об-ва с неразвитой технологией и нерешенными экономическими и социально-политическими проблемами, создатели «Д». т. утверждали, будто развитые капиталистические страны вышли за рамки того общественного состояния, к-рому необходима идеология, и вступили в новую «неидеологическую» эру. Был провозглашен «конец идеологии». На самом деле «Д». т. - это концепция, выражающая сциентистски-технократическую иллюзию, будто все проблемы капиталистического об-ва могут быть решены чисто «техническими» средствами, без участия масс, без борьбы классов и т. д. Буржуазно-идеологический характер этой концепции выражается и в том, что своим острием она направлена против социализма, против марксистско-ленинской идеологии, к-рая противопоставляется науке и объявляется устарелой. Однако обострение классовых битв, молодежные и др. социальные движения конца 60-х гг. в главных капиталистических странах наглядно показали, что болезни капитализма нельзя излечить никакими «техническими» средствами. «Д». т.-стала подвергаться критике со стороны самих буржуазных теоретиков, полагавших, что она разоружает буржуазное об-во в борьбе с коммунистической идеологией. Возникла внешне противоположная концепция - «Р». т., сделавшая акцент на необходимости обоснования социальных ценностей буржуазного об-ва, их важности и значимости для укрепления позиций буржуазии. Однако различия между «Д.» и «р.» т. не носят принципиального характера, ибо их социальная сущность одна и та же. Они носят буржуазно-апологетический и антикоммунистический характер.

Помітною політичною доктриною сучасності виступає консерватизм(лат. consezvaze-зберігати, охороняти),політична ідеологія якого зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад. Його політико-ідеологічний світогляд визначається як комплекс життєздатних принципів, головними серед яких є свобода і відповідальність, авторитет, релігійність, природна нерівність людей та їх скептицизм.

Вперше термін «консерватизм»був ужитий французьким мислителем і громадсько-політичним діячем Ф. Шатобріаном у 1815 р., як такий, що означав противагу висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією політичним, економічним та соціальним новаціям.

Родоначальником консерватизму був англійський політичний діяч, філософ і публіцист Едмунд Берк (1729-1797). Його книга „Роздуми про революцію у Франції" (1790) стала своєрідною Біблією консерватизму. Головна ідея книги -- традиціоналізм, схиляння перед святістю традицій. Втіленням традицій Е. Берк вважав англійську конституцію, в природному розвитку якої склалась ціла система елементів, що взаємно урівноважують одні одних. Від віддавав перевагу превентивним реформам, які покликані упереджувати революції.

Прибічниками й послідовниками Е. Берка були Жозе де Местр (1753-1821), Джон Адамс (1735-1826), Александер Гамільтон (1757-1804), Луї де Боналд (1754-1840) та інші. Вони, зокрема,одноголосно стверджували, що збереження минулого здатне зняти всі напруження сьогодення і має розглядатись як моральний обов'язок щодо майбутніх поколінь.

Консерватизм як політична течія наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і

політичних структур, інститутів, покликаних захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуючись до них. До першочергових цінностей ідеології консерватизму відносять також антиетатизм ( тобто відсутність активної участі держави) в економіці при сильному державному контролі над політичною сферою.

Консерватизм відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об'єктивні тенденції суспільно-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто він виступає своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які відчувають страх перед майбутнім.

В другій половині XX ст. традиційний консерватизм вступив у помітну суперечність із тенденціями суспільного розвитку, що зумовило його трансформацію в нову політичну ідеологію - неоконсерватизм,яку всіляко підтримали "стовпи" сучасної політології С. Ліпсет (США), Ф. Хайєк (Австрія), Хосе Ортега-і-Гассет (Іспанія).

Неоконсерватизм- політична ідеологія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн світу, які сповідують принцип знаходження "золотої середини" між деструктивністю необмеженої ринкової стихії і неефективною тотальною державною регламентацією, збереження законності й правопорядку.

Зліт неоконсерватизму пов'язаний з приходом до влади таких відомих політичних лідерів як Рональд Рейган і Джордж Буш - старший у США, Гельмут Коль в Німеччині, Маргарет Тетчер у Великобританії, Жак Ширак у Франції, Ясухіро Накасоне у Японії, Дж. Андреотті в Італії та інших.

Неоконсерватори прагнуть відродити такі загальнолюдські цінності, як наполеглива праця, висока моральність, релігія; в економічній галузі повернутися до ринкової саморегуляції; у соціальній - до індивідуалістичного принципу "кожний сам за себе "; соціальний захист у державі повинен поширюватись лише на тих, хто не має змоги працювати; у царині моралі - до пуританської суворості звичаїв; у політичній сфері - до концепції "обмеженої демократії'. Вони прагнуть захистити правлячу еліту від наступу широких народних мас, вбачаючи в цьому гарантію стабільності західних соціально-політичних систем. Вони вважають, що демократія - ліберальний міф. Всяка революція безглузда й безперспективна, бо на зміну одній еліті приходить обов'язково інша.

Всім різновидам сучасного консерватизму притаманне засудження того політичного курсу, синонімом якого виступає поняття держава загального добробуту. Така держава, на їх думку, завдає значну шкоду суспільству, оскільки спонукає одних індивідів паразитувати за рахунок інших.

Сучасний неоконсерватизм однак не має стрункої ідеології, не проголошує себе відкритим ворогом будь-яких змін, тим більше простого повернення до минулого. Він перебуває на етапі певної невизначеності, чим створює необхідні умови для існування і розвитку поруч з собою інших ідейно-політичних концепцій та ідеологічних доктрин.

Виразником пом'якшення суспільного примусу індивідів є ліберальна політична ідеологія, яка оголошує всі існуючі форми спадкової влади і станових привілеїв такими, що зазнали поразки і на передній край політичного життя висуває свободу та природні здібності кожної людини.

Лібералізм (лат. ІіЬеzalis - вільний) - політична ідеологія, що об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави. До її головних цінностей відносять свободу слова, релігії, приватної власності, право на політичну опозицію, лімітовану участь держави в управлінні суспільством, захищеність від державного втручання в особисте життя людини та інше.

Біля витоків лібералізму стояв Дж. Локк, який обґрунтував ідею суспільного договору та природного права, коли держава є результатом угоди між людьми. За цією угодою люди передають державі часи своїх прав, але є такі права, що належать їм від народження і не можуть бути відчужені. До них належать насамперед право на життя, свободу і власність. Ідея індивідуальної свободи є центральною в лібералізмі.

Ранній лібералізм епохи буржуазних революцій XVII - XVIII ст.. відігравав прогресивну роль, тому що в ній були сформульовані основні принципи нового суспільного устрою, який прийшов на зміну феодалізму. Його прибічники вимагали обмеження прав монарха парламентом, встановлення конституційного ладу, запровадження демократичних свобод, скасування привілеїв дворянства і духовенства.

Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, І. Кант, А. Сміт, Г.Гегель, Є.Бентам, Б. Констан, С. Мілль, Т.Джефферсон, М.Медісон, М.Острогельський, Б.Кістяківський, які є ідеологами класичного лібералізму, вважали, що лібералізм - це заснований на особистій ініціативі і свободі вибору спосіб дій, готовність до сприйняття нових ідей і разом з тим заперечення диктату ідеологій, політики і влади.

Згідно з ліберальним ідеалом мета створення держави - збереження і захист природних прав людини, відносини між окремою людиною і державою повинні мати договірний характер, а верховенство закону є інструментом соціального контролю. У кожному суспільстві громадянським свободам надається пріоритет над політичними, юридичними та моральними нормами.

В останній третині XIX ст. почав складатися новий тип лібералізму -неолібералізм, або "соціальний" лібералізм. (Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науман, Дж. Д'юї, Дж. Джеліотті, Р. Дарендорф, М. Фрідман).

Неолібералізм(грец. nеоs - новий, ІіЬеzalis - вільний) - сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інстутиалізації нових форм державного втручання в суспільне життя; "етатистський" різновид лібералізму зі збереженням принципу демократії, вільної конкуренції, приватного підприємництва.

Неолібералізм передбачає посилення економічної та соціальної ролі держави, виходить із необхідності налагодження ділового партнерства між урядом, бізнесом і працею на всіх рівнях господарського механізму.

Найбільш помітне практичне втілення неолібералізм дістав у політиці "нового курсу" президента США Ф.Рузвельта, особливо в роки другої світової війни та у повоєнні роки, що було зумовлено науково-технічного революцією, яка потребувала значних державних капіталовкладень в основні фонди невиробничої сфери, у розвиток освіти і науки, у підвищення класифікації робочої сили, в охорону здоров'я .

В основу політичної програми неолібералів лягли ідеї : консенсусу між тими, хто управляє, й тими, ким управляють, необхідності участі мас у політичному процесі, демократизації прийняття управлінських рішень.

Неолібералізм є неоднорідною масою. Так, "праве" крило вважає, що вирішення проблем сучасного суспільства можливе через створення уряду згідно з вимогами моралі, воно виступає за "мінімальну" державу, будучи в цьому солідарним з консерваторами; "ліве"крило - заперечує класові суперечності, зводить їх до конфлікту між виробництвом і споживанням. Головною проблемою при цьому вважають не суперечність між багатими та бідними, а між тими, хто хоче рухатися вперед.

Серед теоретиків лівого крила - Джеймс Гелбрейт, відомий як автор теорії конвергенції,згідно з якою інтернаціоналізація економічної, політичної та культурної діяльності веде до політичного і соціального зближення різних політичних систем. Представником цього напрямку є також Даніел Белл, автор основних засад концепції "постіндустріального"суспільства, яка є продовженням концепції "індустріального суспільства"та "стадій економічного росту". Різновидом ліберальної теорії постіндустріального суспільства є концепція інформаційного суспільства3.Бжезінського і О. Тофлера, в якій інформація, її виробництво, поширення і використання розглядаються як головна сфера діяльності людства.

Починаючи з 80-х років XX ст., теорію неолібералізму різко критикують окремі американські і західноєвропейські політологи, які є представниками "неоконсервативної хвилі" (Т.Дей,Х. Цайглер, У.Домхофф)

за її "часткову придатність". На їх думку, злагода і партнерство, до яких закликають сучасні неоліберали, уже ніколи не подолають соціальних та етнічних конфліктів. Оскільки суспільного багатства на всіх не вистачає, то левова частка його має дістатися групі (класовій, національній, расовій), котра за своїми чеснотами найбільше заслуговує на добробут.

Таким чином, у сучасному світі існують два напрями лібералізму: соціальний і консервативний. Головна відмінність між ними полягає втому, що перший визнає необхідність державного регулювання соціально- економічних процесів, а другий, навпаки, прагне до всілякого обмеження втручання держави в суспільне життя. Ідеологія більшості сучасних ліберальних парті поєднує елементи обох напрямів лібералізму, але в різних пропорціях, що залежить від особливостей конкретних країн, уміння партій своєчасно відгукуватися на назрілі суспільні потреби.

Слід окремо сказати про політичну доктрину фашизму, яка історично виникла на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму.

Фашизм(лат. fascio- пучок, в'язка) - ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності і догматизованого принципу соціальної справедливості, (Екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму. Виник він в обстановці революційних процесів, які охопили країни Західної Європи після першої світової війни.

Першу фашистську організацію під назвою „Фашіо ді комбаттіменто" („Союз боротьби") створив у 1919 р. лідер італійських фашистів Беніто Муссоліні (1883-1945). Від назви цієї організації і пішла назва „фашист", яка швидко поширилась в усьому світі. Серед світоглядно-філософських авторитетів фашизму імена Артура Шопенгауера (1788-1860), Фрідріха Нїцце (1844-1900), Карла-Густава Юнга (1875-1961), а також теоретиків соціального дарвінізму Франца Опенгеймера, Людвіга Гумпловича.

Ідеологія фашизму -- це войовничий антидемократизм і антикомунізм, расизм і шовінізм. Особливе місце в ідеології фашизму посідає концепція нації як вищої і вічної реальності, заснованої на спільності крові. У сфері зовнішньої політики ця теорія расової зверхності слугувала обґрунтуванням політики імперіалістичних загарбань і поневолення інших народів, є необхідною умовою політичного панування фашизму визнається культ вождя.

Основу формування фашистських або профашистських режимів становили ідеологізовані партійні організації з їх жорсткою напіввійськовою структурою. Соціальний, політичний та економічний простір цих країн підлягав тотальному контролю з боку держави, повне усунення демократичних свобод та інституцій, мілітаризація усіх галузей суспільного життя, агресивна зовнішня політика, терор і залякування населення.

Найповніше фашизм реалізується в Італії за часів правління Б. Муссоліні (1883-1945) та Німеччині за режиму А. Гітлера (1889-1945), а також в Іспанії, Угорщині, Хорватії, Румунії, Словаччині та інших країнах.

Після закінчення другої світової війни фашистські режими в названих країнах впали, а їх ідеологія була заборонена. Однак фашизм повністю не зник, а пристосувавшись до нових історичних умов, трансформувався в нову політичну течію - неофашизм.

Неофашизм (грец, nеоs - новий, лат. fascio- пучок, в'язка) - різноманітні варіанти модифікації відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких в основному становлять маргінальні верстви населення. Ідеологи неофашизму звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гаслом відродження "справжнього", "первісного", "чистого" фашизму. Вони прагнуть переглянути кордони, обмежити імміграцію, реабілітувати гітлерівських злочинців. З куряви століть неофашисти витягують і пропагують приклади жорстокості Атілли, Чингісхана, Тимура, звірства прадавніх володарів.

Сьогодні фашистські організації функціонують в усіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії, Азії, а також країнах пострадянського простору - всього в понад 80 державах світу.

За всю свою історію людство виробило певні важелі для боротьби з насиллям, має в цьому певний досвід, проте неофашизм, як реакційна політична ідеологія останнім часом активізував свою діяльність.

Таким чином у пропонованому матеріалі визначено зміст таких політичних понять як «політична ідеологія», критерії класифікації та основні функції, розглянуто її внутрішню структуру, зокрема сутність її основних компонентів (ідея, гіпотеза, концепція, теорія, ідеал, гасло, програма політичного розвитку). Належну увагу приділено висвітленню основних ідейно-політичних течій сучасності за ознаками партійності (комуністичні, соціал-демократичні, консервативні, ліберальні, фашистські), вказано на основні тенденції розвитку політичних ідеологій у різних країнах світу, названо авторів політико-ідеологічних доктрин.

Семінар №2

1. Хронополітика, базові категорії, принципи та функції. Час політичний та астрономічний.

Основні принципи та функції хронополітики

На сьогодні відбувається оформлення хронополітики як самостійної галузі

наукового політологічного знання.

Хронополітика виникає на фундаменті уявлень щодо політичних змін та

розвитку, накопичених в історії суспільно-політичної думки. Її статус як

особливого напрямку в сучасній політології пов`язаний із комплексом змін у

сучасному політичному світі, розвитком політичної науки, диференціацією та

інтеграцією знання.

Все це свідчить про появу передумов інституціоналізації

хронополітичних досліджень. Можна констатувати, що, таким чином,

вимальовуються формальні ознаки становлення хронополітики як галузі

знання, інтегрованої в сучасну політологію.

Разом з тим, предметно-змістовно цей напрям наукових досліджень

залишається неоднорідним. Навряд чи в умовах плюралізму сучасної

політичної науки його можна буде уніфікувати.

Визначаючи хронополітику як політико-філософську концепцію,

предметом дослідження якої є політичний час необхідно провести відмінності

між трьома сферами знання про час та політику.

2. Плюралізм політичного та соціологічного часу.

. Часові ритми, їх вплив на розвиток політичних процесів(циклічні процеси)

Моделювання соціальних процесів, хаос, синергетики.

Функції соціального моделювання: поглиблення пізнання наявних систем і об'єктів; визначення основних параметрів, шляхів подальшого їх застосування; проведення порівняльного аналізу оригіналу і моделі, виявлення якісних характеристик.

Моделювання виконує і важливі евристичні функції: виявляє негативні тенденції, визначає позитивні шляхи вирішення проблем, пропонує альтернативні варіанти.

Виділяють кілька видів (типів) моделей: пізнавальні, евристичні; моделі майбутнього — прогностичні; моделі бажаного, заданого стану.

Цілі моделювання: відобразити стан проблеми на даний момент; виявити найбільш гострі "критичні" моменти, "вузли" протиріч; визначити тенденції розвитку і ті фактори, вплив яких може скоректувати небажаний розвиток; активізувати діяльність державних, громадських та інших організацій та осіб у пошуках оптимальних варіантів розв'язання соціальних завдань.

Модель має відповідати певним вимогам:

1. Бути більш простою, більш зручною, давати інформацію про об'єкт, сприяти удосконаленню самого об'єкта.

2. Сприяти визначенню чи поліпшенню характеристик об'єкта, раціоналізації способів його побудови, управлінню чи пізнанню об'єкта.

У цілому модель має відповідати таким вимогам: повноти, адекватності та еволюційності; бути абстрактною, щоб допускати варіювання великої кількості перемінних; задовольняти умови, які обмежують час вирішення завдання; орієнтуватися на реалізацію завдань за допомогою наявних можливостей; забезпечувати отримання нової корисної інформації про соціальний об'єкт чи явище; бути побудованою на використанні встановленої термінології; зумовлювати можливість перевірки її істинності, відповідності соціальному об'єкту, процесу, явищу.

Визначають основні принципи розробки моделей складних об'єктів і явищ, що застосовуються в соціальному моделюванні: компроміс між очікуваною точністю результатів моделювання і складністю моделі, баланс точностей, достатня різнобічність елементів моделі, наочність моделі, блочне представлення моделі, спеціалізація моделей тощо.

Моделювання соціальних процесів здійснюється у таких видах: прогностична модель доходів населення та оплата праці; модель соціальної системи.

Використання математичних моделей соціального прогнозування здійснюється у напрямку прогнозу бюджетів сімей, які розділяються за групами і складом; використання теорії ймовірностей і математичної статистики — для визначення рівня благополуччя населення.

До соціальних моделей належать: моделювання демографічних процесів; моделі екологічної безпеки; моделі соціальної адаптації мігрантів та ін.

Системно-функціональний підхід зумовлює моделювання соціальних процесів на регіональному рівні, управлінських рішень тощо.

Моделювання як технологія соціальної роботи — моделювання суб'єктів соціальної роботи (систем, служб, проектів, програм, процесів, моделі спеціаліста); моделювання шляхів, способів вирішення проблемних ситуацій; моделювання позитивної поведінки особистості в різних умовах соціального життя; напрямків сучасної соціальної роботи з різними цільовими групами та категоріями населення.

Прогнозування — це соціальна теорія пізнання, яка перебуває у специфічній взаємодії з цілою низкою груп знань, які тією чи іншою мірою розглядають як основний об'єкт майбутнє, здійснюють аналіз на різних рівнях — теоретичному, психолого-інтуїтивному, практичному — проблеми близького і далекого майбутнього.

Об'єктом прогнозу є процеси (явища, події), на які спрямовано дослідження з метою вироблення прогнозу. Метою прогнозу є правильне оцінювання всього нового, що нині позитивно впливає на соціальне життя, що із сучасного життя може не тільки зберігатися, але і переходити в майбутнє. Це стосується різних форм соціального життя, принципів, змісту і методів діяльності.

Прогнозування слугує підготовці завчасно підготовлених пропозицій, проектів, програм, рекомендацій та оцінок, тобто визначає, в якому напрямку бажаним є розвиток об'єктів у галузі, що досліджується (культура, охорона здоров'я, освіта, сільське господарство), і як насправді може відбуватися розвиток. Відповідно до цього визначають і типи завдань прогнозування: визначення і мотивування мети розвитку; визначення засобів, способів, шляхів досягнення цілей.

Соціальне прогнозування — це дослідження соціальної системи на більш глибокому рівні, який дає можливість передбачати, прогнозувати майбутнє, яке одночасно виступає як синтез різнобічних знань про суспільство.

Виділяють кілька етапів соціального прогнозування: аналітичний, дослідний, програмний, організаційний.

Аналітичний етап має визначити стан і тенденції розвитку об'єкта прогнозування і відповісти на запитання: яким є бажаний рівень задоволення конкретних суспільних потреб, досягнення яких пов'язано з розвитком об'єкта прогнозування; які результати майбутнього розвитку і в яких галузях, сферах є бажаними і необхідними для досягнення бажаного рівня.

Дослідний етап відповідає на такі запитання: які можливі результати майбутнього розвитку в зазначених сферах досліджуваного об'єкта; які проблеми виникають через невідповідність необхідних і можливих результатів майбутнього розвитку; дає змогу чітко сформулювати проблему, яка виникає в результаті дослідження і яка підлягає вирішенню.

Програмний етап зумовлює отримання відповідей на запитання: якими є можливі шляхи (варіанти) досягнення бажаних і небажаних результатів; який проміжок часу займе реалізація кожного з можливих результатів; який ступінь впевненості в реалізації кожного із можливих варіантів (шляхів) вирішення.

Організаційний етап — це кадрові, матеріально-технічній фінансові ресурси, необхідні для реалізації кожного з можливих варіантів; комплекс організаційно-технічних заходів, які забезпечують отримання певних результатів у досягненні того чи іншого варіанта; визначення найбільш раціональних з них.

Система методів і способів прогнозування називається методикою прогнозування, яка охоплює такі етапи: 1) передпрогнозна орієнтація: визначення об'єкта дослідження (охорона здоров'я, студенти, пенсіонери та ін.), предмета дослідження (наприклад, рівень економічної захищеності студентів), проблем, цілей, завдань, часу проведення; висунення робочих гіпотез, вибір методів; визначення структури та організації дослідження; 2) прогнозний фон — збір даних, які впливають на розвиток об'єкта: рішення, нові документи, безпосередні події, при цьому враховуються процеси у суміжних сферах; 3) пошукова модель — узагальнене бачення об'єкта в системі основних показників, параметрів, які відображають його характер і структуру; 4) пошуковий прогноз — проекція первинної моделі у майбутнє відповідно до тенденції, яка спостерігається з урахуванням факторів прогнозного фону з метою виявлення проблем, які підлягають вирішенню; 5) нормативний прогноз — проекція первинної моделі в майбутнє відповідно до заданих цілей і норм за визначеними критеріями; 6) оцінювання ступеня достовірності та уточнення прогностичних моделей за допомогою системи експертного опитування; 7) вироблення рекомендацій для підготовки оптимальних рішень на основі зіставлення прогностичних моделей.

Нині налічується понад 200 методів прогнозування. Серед них найбільш поширеними є методи екстраполяції та експертизи, в основі яких стоять часові й параметричні ряди ретроспективного розвитку об'єкта прогнозування. Інші методи базуються на використанні обчислювальної техніки, розробці спеціальних алгоритмів і програм, які потребують значних затрат ресурсів і більш високої кваліфікації розробників прогнозів: багаторівнева морфологія, багаторівнева експертиза, матричні методи.

Синергетика (англ. Synergetics, від грецького. син — «спільне» і ергос — «дія») — міждисциплінарна наука, що займається вивченням процесів самоорганізації і виникнення, підтримки стійкості і розпаду структур (систем) різної природи на основі методів математичної фізики («формальних технологій»). Синергетичний підхід також застосовується при вивченні такої складної і неструктурованої системи, як мережевий інформаційний простір.

Синергетика — це теорія самоорганізації в системах різноманітної природи. Вона має справу з явищами та процесами, в результаті яких в системі — в цілому — можуть з'явитися властивості, якими не володіє жодна з частин. Оскільки йдеться про виявлення та використання загальних закономірностей в різних галузях, тому такий підхід передбачає міждисциплінарність. Останнє означає співробітництво в розробці синергетики представників різних наукових дисциплін. Тому термін синергетика використовується як в природничих науках, так і в гуманітарній сфері^[1].

Семінар №3

1. Структура політичного простору, геополітика.

Політична географія - це суспільно-політична наука, яка займається вивченням територіальної (геопросторової) організації та дослідженням географічних закономірностей формування і розвитку політичної сфери життя суспільства. Практичним втіленням цієї науки є геополітика. Геополітика, схоже, переживає сьогодні свій ренесанс. Якщо ще зовсім недавно офіційна радянська наука визначала її як "напрямок буржуазної політичної думки, засноване на крайньому перебільшенні ролі географічних чинників в житті суспільства", як ідеологічне обґрунтування "агресивної зовнішньої політики імперіалізму", то в наші часи зовсім не рідким стає твердження, згідно яким геополітика є останньою розгадкою і поясненням багатьох цивілізаційних процесів, які залишаються не поясненіу суто політичних, економічних або натуралістичних термінах. Сучасний етап всесвітньої історії характеризується могутніми зрушеннями у рівновазі, що склалася і вимагає ухвалення цілого ряду невідкладних політичних рішень. Відбуваються глибокі зрушення в співвідношенні сил на світовій арені, супроводжуючі крах всього колишнього міжнародного устрою.

1. Політична географія та політичний простір

Політична географія - суспільно-географічна дисципліна, яка займається вивченням територіальної (геопросторової) організації та дослідженням географічних закономірностей формування і розвитку політичної сфери життя суспільства. Основним об'єктом дослідження політичної географії є елементарні та інтегральні територіально-політичні системи (об'єктивно взаємопов'язані поєднання різноманітних елементів політичної сфери, що склалися на певній території) у їх взаємодії між собою і з географічним простором:

- просторові особливості формування і розвитку суспільних інститутів, які реалізують різноманітні функції політичної влади (законодавчі, виконавчі, судові, примусу і ін.), як державних (центральні і місцеві органи державного управління, міжнародні урядові організації), так і недержавних (політичні партії, профспілки, суспільні рухи, громадські об"єднання і т.п.);

- територіальні аспекти політичних відносин - які складаються між соціальними групами, націями і етносами, політичними партіями, суспільними рухами, державними і місцевими органами влади та іншими суб'єктами політичної діяльності з приводу завоювання, утримання і використання політичної влади;

- територіальна організація діяльності внаслідок якої окремі особи, суспільні спільноти, у тлі територіальні, і суспільні інститути відстоюють свої політичні інтереси (організація, проведення і участь у виборах й референдумах, страйках, демонстраціях, терористичних акціях, збройних виступах і т.п.).

Серед численних напрямів політико-географічних досліджень найбільш Істотними є такі:

• етапи формування І сучасний стан політичної карти світу (політична картографія);

• політико-географічне положення, формування державної території, столиця та адміністративно-територіальний поділ окремих країн;

• вивчення кордонів з точки зору їх генези, можливостей прикордонного співробітництва, транскордонних зв"язків, територіальних спорів і претензій (лімологія);

• дослідження територіальних особливостей виборів до основних представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування в різних країнах і регіонах світу (електоральна географія):

• вивчення міжнародних організацій глобального, регіонального і субрегіонального рівня;

• комплексна політико-географічна оцінка окремих країн і регіонів світу (політико-георафічне країнознавство).