Письменник для душі 11 страница

— Цікаво, що з ним сталося опісля, — сказав Фіола. — То була людина, яка викликала тут сенсацію. Один з останніх гравців у давньому великому стилі. Крім того чудовий стрілець. Він приїжджав тоді з Марією Андерсен. Може, ви чули про неї. Одна з найпрекрасніших жінок, яких я будь-коли бачив. Загинула в Мілані під час бомбардування. -.Фіола обернувся до Клерфе. — Ви також ніколи не чули про Волкова?

— Ніколи, — підтвердив Клерфе.

— Дивно! Він брав участь також у кількох перегонах. Звичайно, як аматор. Я ніколи не бачив людину, яка могла стільки випити. Напевно, він сам себе загубив, враження було таке, що він цього прагне.

Обличчя Клерфе спохмурніло. Він зробив знак офіціантові, щоб той приніс ще одну пляшку вина.

— Ви ще сьогодні гратимете? — запитав Фіола Клерфе. — Звичайно ж, ні.

— Чому? Смуги везіння теж приходять смугами. Можливо, сьогодні знову «чорне» вийде тринадцять разів підряд.

— Він не повинен грати далі, — сказав Фіола Ліліан. — Не сьогодні. То старий принцип, як світ.

Ліліан глянула на Клерфе. Цього разу він не попросив її бути поруч, щоб приносити йому щастя. І вона знала чому. «Який він дитячий, — подумала з ніжністю, — і як безглуздо він ревнує! Невже він раптом забув, що справа не в комусь іншому, а тільки у власному почутті»?

— Грати потрібно вам, — сказав Фіола. — Ви тут уперше. Чи не хочете зіграти за мене? Ходімо!

Вони підійшли до іншого столу. Фіола почав робити ставки. За кілька хвилин Ліліан теж придбала трохи жетонів. Вона грала обережно і ставила невеликі суми. Гроші означали для Ліліан дуже багато. Вони були для неї частинкою життя. Вона не бажала перебувати в залежності від стрийка Ґастона, від його буркотіння і подачок. Ліліан майже відразу ж почала вигравати.

— Ось що означає щаслива рука, — сказав Фіола, який програвав. — Ця ніч ваша. Ви не заперечуєте, якщо я ставитиму так само, як ви? Буду вашою тінню?

— Ви про це пошкодуєте.

— Але не в грі. Ставте так, як вам спаде на думку.

Деякий час Ліліан ставила то на «червоне», то на «чорне», потім на другу «дюжину» і, нарешті, на різні номери. Двічі вона виграла на «зеро».

— Ви улюблениця небуття, — сказав Фіола.

За столом з’явилася стара з черепахою. Вона сіла навпроти Ліліан. Обличчя у неї було зле. У проміжках між ставками стара шепотілася про щось зі своєю черепахою. На її жовтому пальці вільно бовтався перстень з діамантом надзвичайної краси. Шия у старої була зморшкувата, як у черепахи, вони взагалі були схожі. Очі у обох були майже без повік і, здавалося, складалися з одних зіниць.

Ліліан ставила тепер на зміну то на «чорне», то на «тринадцять». Піднявши за якийсь час очі, вона побачила, що Клерфе підійшов до протилежного боку столу і спостерігає за нею. Сама того не усвідомлюючи, вона грала так само, як колись грав Волков. Ліліан стало ясно, що Клерфе це теж помітив. З почуття протесту Ліліан продовжувала ставити на «тринадцять». На шостий раз «тринадцятка» врешті випала.

— Досить, — сказала Ліліан.

Зібравши зі столу жетони, вона кинула їх в торбинку. Вона виграла, але не знала скільки.

— Ви вже йдете? — запитав Фіола. — Але ж ця ніч — ваша. Ви самі бачите, що вона ваша. Це вже ніколи не повториться!

— Ніч минула. Варто тільки розсунути штори, як відразу настане блідий ранок, який перетворить усіх нас на примари. Добраніч, Фіола. Продовжуйте гру! Хтось завжди повинен продовжувати.

Коли вийшли з Клерфе з казино, Рив’єра постала перед ними такою, якою була перед тим, як її відкрили туристи. Небо блищало в латунному і блакитному блиску і чекало на сонце, море було біле на обрії і прозоре, як аквамарин. На воді гойдалося кілька рибальських човнів з жовтими і червоним вітрилами. Пляж був тихий, на шосе жодного авто. Вітер мав запах лангустів і моря.

Ліліан не розуміла, звідки раптом вибухла сварка. Слухала Клерфе і згодом зрозуміла, про що йому йдеться. Його ревнощі до Волкова раптом прорвалися назовні.

— Що я можу зробити? — почула. — Я мушу воювати з тінню, з кимось, кого я не можу зрозуміти, з кимось, кого тут нема, але тому він тим більше тут, він сильніший за мене, бо його нема, хто безгрішний, бо його тут нема, кого ідеалізують, бо його тут нема, хто має потворну перевагу, виникаючу з відсутності, яка дає йому найсильнішу зброю проти мене, у той час, як я є тут, і ти бачиш мене, яким я є, ось як тепер, я не паную над собою, може, я навіть несправедливий, дріб’язковий, наївний — і з другого боку великий ідеаліст, який не може нічого поганого зробити, бо не робить нічого, бо мовчить, і нічого не можна на те порадити, як не можна нічого порадити зі спогадом про померлого!

Ліліан в знемозі відкинула голову назад. Які потворні дурниці в типово чоловічому стилі вибовкує він знову?

— Хіба це не так? — запитав Клерфе, вдаряючи долонею по керму. — Скажи, що це не так! Я відразу відчув, чому ти ухиляєшся від розмови зі мною. Я знаю, що з-за нього ти не хочеш вийти заміж за мене! Ти хочеш повернутися назад. Ось в чому справа! Ти хочеш повернутися назад!

Підняла голову. Що він говорить? Поглянула на Клерфе.

— Що ти говориш?

— Хіба це неправда? Хіба навіть тепер ти не думала про це?

— Я думала тепер тільки про те, якими жахливо нерозумними можуть бути наймудріші люди. Не відштовхуй мене силоміць!

— Я тебе? Я роблю все, щоб тебе затримати!

— Ти думаєш, що таким чином можеш мене затримати? Мій Боже!

Ліліан знову поклала голову на опору сидіння.

— Тобі не конче бути ревнивим. Боріс би мене навіть не хотів, якби я повернулася.

— Це не має нічого до речі. Ти хотіла б повернутися!

— Не відганяй мене від себе. О Боже, невже ти осліп?

— Так, — сказав Клерфе. — Напевно! Напевно, — повторив здивовано. — Але нічого вже не пораджу. У мене вже нема виходу.

Їхали мовчки у напрямі Антібу. Навпроти них з’явився віз, запряжений віслюком. На возі сиділо дівчисько і співало.

Ліліан з утомою глянула на неї з пекучою заздрістю. Згадала стару з казино, яка напевно житиме ще багато років, і поглянула на розсміяну дівчину, а потім подумала про себе, і раптом настала знову одна з тих хвилин, коли все здалося незрозумілим, і не помагали вже усілякі фортелі, коли охоплювала її жахлива розпука, і все в ній кричало в безсилому бунті: «Чому? Чому саме я? Що таке я зробила, що саме мене мусило це спіткати?»

Незрячими очима дивилася на чудесний краєвид. Над шосе линув сильний запах квітів.

— Чому ти плачеш? — запитав роздратовано Клерфе. — Бігме, ти не маєш жодної причини для плачу.

— Так, не маю.

— Ти зраджуєш мене з якоюсь тінню, — сказав з гіркотою. — І ти плачеш!

«Так, — подумала, — але ця тінь не зветься Боріс. Сказати йому, як зветься? Але тоді замкне мене в лікарні, а перед дверима поставить на варті кохання, щоб мене заопікували на смерть, за молочними шибами, оточену запахом дезінфекції, доброї волі і нудотним смородом людських випорожнень».

Глянула на обличчя Клерфе. «Ні, — подумала, — тільки не в’язниця кохання, проти якої не можна збунтуватися, залишається лише втеча! Феєрверк згорів, не варто порпатися в попелі».

Авто в’їхало у двір готелю. Якийсь англієць в купальному плащі спускався на пляж. Клерфе допоміг Ліліан висісти, не дивлячись на її.

— Тепер ти рідко бачитимеш мене, — сказав Клерфе. — Завтра почнуться тренування.

Він перебільшував, перегони мали відбуватися в межах міста, і тренування були неможливими. Вулиці можна було перекрити для руху тільки на час самих перегонів, тренування зводилося до того, що гонщики проїжджали дистанцію і запам’ятовували, де їм доведеться перемикати швидкості.

Ліліан раптом уявила собі усе, що станеться між нею і Клерфе, їй здавалося, що вона бачить довгий коридор. Коридор стає усе вужчим і вужчим, і врешті сліпим. Вона не може йти ним. Усі інші, що мали час на розлуку, могли. Вона ні. У коханні не було повернень, ніколи не можна було починати заново. Те, що відбувалося, залишалося в крові. Клерфе ніколи вже не може бути з нею таким, як раніше. Може, з будь-якою іншою жінкою, але не з нею. А того, що було між ними, не вдасться повернути так само, як і час. І ні жертви, ні готовність на все, ні добра воля — ніщо не може допомогти, такий похмурий і безжальний закон любові. Ліліан знала його, тому хотіла відійти. Решта життя була для неї усім її життям, а в житті Клерфе то була тільки дуже маленька частка. Тому все залежало від неї, а не від Клерфе. У них було надто нерівне становище, те, що для нього було тільки епізодом, незважаючи, що він сам у це не вірив, для неї було кінцем. Вона не могла жертвувати собою і була у цьому переконана. Не відчувала ні печалі, ні смутку, навіть на це вона мала замало часу, але відчувала ясність, що нагадує ясність світанку. І коли ця ясність з’явилася, зник останній туман непорозумінь. Усвідомила собі маленьке, виразне щастя, яке виникало з прийняттям рішення. А разом з ним — о диво! — повернулася ніжність до Клерфе, але вже не була небезпечною.

— Жодне з твоїх тверджень не є справжнє, Клерфе, — сказала зміненим голосом. — Жодне! Забудь про це! Все це неправда! Все!

Побачила, що його обличчя посвітліло.

— Ти зостанешся зі мною? — поцікавився швидко.

— Так, — відповіла. Протягом цих останніх днів вона не хотіла більше жодних сварок.

— Ти розумієш врешті, чого я хочу?

— Так, я розумію, — відказала і усміхнулася.

— Ти вийдеш за мене?

Не відчув її вагання.

— Так, — сказала. Бо й це було для неї тепер байдуже. Клерфе уважно придивлявся до неї.

-Коли?

— Коли захочеш. Восени.

Він помовчав.

— Нарешті! Нарешті! Ти ніколи про це не жалітимеш, Ліліан!

— Я знаю.

В одну мить усе змінилося.

— Ти втомлена! Ти мусиш бути смертельно втомлена! Навіщо нам це все було? Ти мусиш спати, Ліліан! Ходи, я відведу тебе нагору.

-А ти?

— Я візьму приклад з того англійця, скупаюся, а тоді проїдуся вулицями, перш ніж почнеться рух. То тільки рутина, я знаю цю трасу. — Він стояв на порозі. — Але ж я ідіот! Я програв більш, ніж половину з того, що раніше виграв! Зі злості!

— Я виграла.

Ліліан кинула на стіл торбу з жетонами.

— Я не рахувала їх.

— Завтра знову виграємо. Ти підеш зі мною до лікаря?

— Так. А зараз я мушу спати.

— Спи до полудня. Потім щось з’їмо і знову підемо спати. Я безмежно тебе кохаю!

— Я тебе також, Клерфе.

Обережно зачинив за собою двері. «Вперше так, мовби виходив від хворої», — подумала і виснажена сіла на ліжку. Вікно було відчинене. Вона бачила, як він сходить на пляж. «Після перегонів, — подумала. — Я спакуюся і після перегонів виїду, коли йому доведеться вирушити до Рима. Ще цих кілька днів». Вона не знала, куди поїде. Зрештою, байдуже. Просто мусила відійти.

Кожне коло мало трохи більше трьох кілометрів, але траса бігла вулицями Монте-Карло, якраз центром міста, у багатьох місцях вона була така вузька, що ледве вистачало місця для обгону, складаючись переважно з закрутів, подвійних віражів, закосів у формі шпильки і під гострим кутом. Треба було проїхати сто таких кіл — понад триста кілометрів, а це означало, що гонщик мусить десятки тисяч разів перемикати швидкості, гальмувати, рушати з місця, знову перемикати швидкості, гальмувати і знову рушати.

— Майже карусель, — сказав з усмішкою Клерфе до Ліліан. — Щось на зразок циркової акробатики. Ніде не можна розігнати авто бодай до половини максимальної швидкості. Де ти сидиш?

— На трибуні. Десятий ряд праворуч.

— Добре. Увечері ми будемо їсти лангустів у «Павільйон д’Ор» біля моря і попивати холодне вино. А завтра поїдемо до одного мого знайомого — він архітектор і зробить нам план перебудови дому. Дім буде світлий, з великими вікнами і сонячний.

Тренер гукнув щось Клерфе італійською.

— Починається, — сказав Клерфе застібаючи під шиєю білий комбінезон. Він вийняв з кишені шматок дерева і поплескав ним по авті, а відтак по долоні.

Ліліан поцілувала Клерфе, і виконала ритуальні забобони: буцім поплювала на авто і на комбінезон Клерфе і прошептала якесь заклинання, яке мало б викликати зворотну дію, відтак підняла руку з двома розчепіреними пальцями у напрямку шосе і боксів, де знаходилися інші авта, — це було «vettatore», спеціальне заклинання проти лихого ока. Коли Ліліан пішла до виходу, італійці-механіки дивилися на неї з німим обожнюванням. Йдучи, вона чула, як за її спиною молиться тренер:

— О, солодка крове Ісуса, і Ти, Матір Усіх Скорботних, допоможіть Клерфе і Фріджеріо.

У дверях Ліліан озирнулася. Дружина Маркетті й два інші водії сиділи вже з секундомірами і картками паперу на своїх місцях. «Мені не варто було його залишати», — подумала Ліліан і підняла руку. Клерфе засміявся і помахав їй у відповідь. Він здавався зараз зовсім молодим.

— А ви, всі святі, спаліть опони конкуренції більш-менш удвічі швидше, ніж наші! — молився тренер, після чого крикнув: — Готові до старту! Стороннім вийти!

Стартувало двадцять авт. Після першого кола Клерфе їхав на восьмій позиції, він не мав найкращого місця на старті і коли рушали, трішки забарився. Тепер він тримався за Мікотті, про якого знав, що той буде рватися до перемоги. Перед ними їхали Фріджеріо, Монті і Саккетті, перед вів Маркетті.

На четвертому колі Монті обігнав Саккетті на рівній дорозі, що вела вгору до казино, витискаючи максимальні можливості двигуна. Клерфе, який сидів йому на хвості, також розігнався і обігнав Саккетті перед самим тунелем. Коли виїхав з тунелю, побачив, як авто Мікотті починає диміти і відстає. Обігнав його і рушив у погоню за Монті. За три кола він догнав його на «шпильці» і причепився, як тер’єр, до його задніх коліс.

"Ще дев’яносто два кола і сімнадцять конкурентів», — подумав Клерфе, коли побачив друге авто, що зупинилося біля Мікотті. Тренер сигналізував йому, щоб він поки що не рвався вперед, мабуть Фріджеріо і Маркетті, які терпіти не могли одне одного, вирішили воювати між собою, замість підкорятися дисципліні і їхати колективно, і тренер хотів тримати Клерфе і Мейєра в резерві на випадок, якби лідери потрощили свої авта.

Ліліан бачила, що уся зграя мчала повз трибуни частіше, ніж кожні дві хвилини. Швидкість, з якою це відбувалося, робила в її очах перегони ще безглуздішими. Щойно авта були ще тут, але досить було на секунду відвернутися, як вони знову з’являлися на тому ж місці, тільки в дещо іншому порядку; здавалося, вони не пропадали з овиду, а просто пересувалися назад і вперед, мов скельця в магічній камері. «І як тільки вони можуть порахувати ці сто кіл»! — подумала Ліліан, а потім згадала тренера, який молився, пітніючи і проклинаючи, і показував гонщикам таблички та прапорці, увесь час міняючи їх відповідно до якогось секретного коду.

Після сорока кіл вона хотіла вже йти. Мала враження, що повинна тепер, саме зараз, виїхати — перш ніж перегони закінчаться. Перспектива стеження за наступними шістдесятьма колами з невеликими переміщеннями на трасі здалася їй марною тратою часу, такою ж, як і час, змарнований до її від’їзду з санаторію. У неї в торбинці лежав квиток до Цюріха. Ліліан купила його вранці, коли Клерфе востаннє об’їжджав дистанцію. Квиток був на післязавтра. Цього дня Клерфе повинен був відлетіти до Рима. За два дні він збирався повернутися. Літак Клерфе відлітав уранці, потяг від’їжджав увечері. «Я вислизаю, як злодій, — подумала, — як якийсь зрадник. Так само, як в санаторії я хотіла вислизнути від Боріса. А врешті все ж мусила відбути розмову з Борісом, але що це дало? У таких випадках завжди звучать фальшиві слова, люди завжди брешуть, бо правда тоді — безглузда жорстокість, а потім вони відчувають гіркоту і відчай, бо не зуміли розлучитися інакше, бо останні спогади, які їм залишилися, — це спогади про сварки, непорозуміння і ненависть».

Вона почала шукати в торбі свого квитка. Раптом здалося, що його згубила. Цього моменту було достатньо, щоб її прикувати до місця. Незважаючи на спекотне сонце, її морозило. «У мене знову піднялася температура», — подумала Ліліан. Натовп навколо неї заволав. Внизу, там, де виднівся блакитний мініатюрний порт і білі яхти, на яких юрмилися люди, маленьке, наче іграшкове, авто раптом протиснулося боком і обігнало інше.

— Клерфе! — вигукнула радісно огрядна дама поруч неї, ляскаючи програмкою по товстих стегнах під полотняною сукнею. — Але сучий син!

За годину Клерфе уже вийшов на друге місце. Він тепер із зимною кров’ю безжально переслідував Маркетті. Не хотів ще його випереджати, бо йому не квапилося, міг це зробити після восьмидесятого кола, ба навіть на дев’яностому, хотів його тільки переслідувати, тримаючись на невеликій відстані, аж той почне нервувати. Він не бажав ще раз ризикувати, перенапружуючи мотор, він розраховував, що це зробить Маркетті в надії позбутися свого переслідувача. Маркетті так і вчинив без жодних наслідків для двигуна, та все ж Клерфе відчув, що Маркетті дуже стурбований, адже йому не вдалося досягти своєї мети — відірватися від Клерфе. Маркетті став блокувати дорогу і віражі, він не хотів пропустити Клерфе вперед. Клерфе почав хитрувати, роблячи вигляд, ніби має намір обігнати Маркетті, насправді навіть цього не пробував, а в результаті Маркетті почав уважніше спостерігати за ним, ніж за власним автом, і став менш обережним.

Так вони зробили коло і добряче обігнали кількох гонщиків. Обливаючись потом, тренер показував Клерфе таблички і махав прапорцями. Він вимагав, щоб Клерфе не йшов на обгін. Маркетті належав до тієї самої «стайні», і достатньо було, що він уже перед тим, змагаючись із Фріджеріо, втратив опону і відстав від Клерфе на цілу хвилину, між ними було вже п’ять інших гонщиків. Самого Клерфе доганяв тепер Монті, але ще не вчепився йому в колеса. Клерфе, зрештою, швидше долаючи віражі, легко позбувався суперника.

Знову проїхали біля боксів. Клерфе бачив, як тренер волає до всіх святих, а водночас трясе на його адресу кулаками, щоб не тримався надто близько до Маркетті, котрий дав перед тим тренерові розпачливий знак, щоб стримав Клерфе. Клерфе кивнув і відстав на довжину авта, але не більше. Хотів виграти ці перегони, чи з благословенням тренера, чи без нього. Він також хотів отримати премію за перемогу, а крім того поставив на себе в тоталізаторі. «Я потребую грошей, — подумав. — На майбутнє. Дім. Життя з Ліліан». З-за кепського старту він трохи відстав, але знав, що виграє, почувався дуже спокійним, в дивній рівновазі між концентрацією і розрядкою, яка дає певність, що нічого ніколи не може з ним статися. Це було щось як яснобачення, котре вилучає будь-які сумніви, вагання і невпевненість. Раніше Клерфе часто переживав цей стан, але останніми роками йому не раз його бракувало. Була то одна з рідкісних хвилин чистого щастя.

За черговим закрутом Клерфе побачив, що авто Маркетті раптом затанцювало і стало упоперек дороги, пролунав скрегіт розтрощеного металу об перешкоду. Він побачив, як чорна калюжа мастила заливає трасу, як два інші авта на величезній швидкості зіткнулися одне з одним, як авто Маркетті, наче у звільненому темпі, дуже повільно перекидається, водій пролітає в повітрі і падає на землю, сотнями очей Клерфе вдивлявся в шосе, намагаючись знайти хоч якийсь просвіт, у який можна було втиснути авто, але просвіту не було, шосе раптом різко збільшилося і водномить скорчилося, Клерфе не відчував страху, він лише прагнув наскочити на інше авто не під прямим кутом, а боком, в останню мить він ще встиг подумати, що варто звільнитися від керма, але руки були надто повільні, все злетіло вгору, він раптом став невагомим, а відтак отримав удар в огрудину і другий в обличчя, і з усіх боків звалився на нього розтрощений світ, за хвилю виникло ще перелякане, бліде обличчя людини з обслуги траси, а потім вдарив у нього ззаду потужний кулак, і залишився тільки темний шум, а потім не було вже нічого.

Авто, яке налетіло на Клерфе, пробило вилом в суцільному плетиві автомобілів, через нього змогли проскочити авта, що мчали услід. Гонщики пролітали мимо, вихляючи, впритул до розбитих авт, так що метал зі скреготом терся об метал, і здавалося, що це голосно стогнуть скалічені автомобілі. Черговий з лопатою в руках перестрибнув мішки з піском і почав засипати піском калюжу мастила, відскакуючи, коли наближалося виття двигуна, з’явилися санітари з ношами, вони витягнули Маркетті з небезпечного місця, понесли вгору і подали іншим понад барикадою з мішків — підбігло кілька людей зі знаком «небезпечно!», щоб застерегти інших водіїв, але перегони встигли переміститися в інше місце, усі авта проминули цей відрізок шосе і тепер знову поверталися сюди, деякі з гонщиків кидали швидкий погляд на боки, очі інших були приковані до траси.

Авто Клерфе не тільки само впало на інше, але ззаду наїхав на нього Монті. Монті не отримав майже жодних ушкоджень. Власними силами пошкутильгав убік. Обличчя Клерфе було розбите, кермо зім’яло йому огрудину. Кров текла з рота, він був непритомний. Наче мухи біля скривавленого шматка м’яса зібрався на краю траси натовп і витріщався вибалушеними очима на санітарів і механіків, які поспішно різали метал, добуваючи Клерфе. Перед ним догорало інше авто. Людям з вогнегасниками вдалося відтягнути уламки і тепер пробували гасити авто. На щастя, бак тріснув, і завдяки цьому не сталося вибуху, але бензин горів, спека була нестерпна, і пожежа й далі загрожувала іншому транспорту. Що дві хвилини пролітала цим відрізком решта авт. Рик двигунів зависав раптом над містом, наче якийсь похмурий реквієм і наростав, переходячи в жахливе виття, коли авта минали здиблене авто, на якому був розіп’ятий скривавлений Клерфе, освітлений блідим полиском гаснучого вогню у світлі погідного полудня. Перегони точилася далі, ніхто їх не перервав.

Ліліан не відразу зрозуміла, що сталося. Голос у мегафоні був невиразний, багато разів відлунюючи. Диктор, мабуть, від хвилювання говорив надто близько до мікрофону. Ліліан почула, що сталося щось з автами, які випали з траси і вдарилися, бо з іншого авта витекло на трасу мастило. Потім вона побачила зграю авт, що мчали повз трибуни. «Неможливо, щоб було аж так погано, — подумала вона, — інакше б перегони перервали». Вона шукала очима номер Клерфе. Але не знайшла його, хоча він міг уже проїхати, адже раніше вона не звертала на це уваги. Через мегафон трохи виразніше залунало повідомлення, що на набережній Плезанс трапилася аварія — зіткнулося кілька авт, є кілька поранених, ніхто не загинув, подальша інформація в наступному повідомленні. Розподіл місць такий: Фріджеріо з п’ятнадцятисекундною перевагою, потім Конті, Дюваль, Мейєр.

Ліліан слухала з напруженням. Ані слова про Клерфе, хоча був другим. Ані слова про Клерфе. Вона знову почула, як наближаються авта і проштовхалася в перші ряди, намагаючись роздивитися «дванадцятку», червоне авто №12.

Але воно не з’явилося, а серед глухої тиші жаху, яка затопила її, загримів тлустий голос диктора:

— Серед поранених перебуває Клерфе, він у дорозі до лікарні. Здається, непритомний. Монті зазнав ушкоджень коліна і стопи, Маркетті...

«Це неможливо, — зойкнуло щось всередині Ліліан. — Не у цій гонитві мініатюрних авто, не в цьому місті з мініатюрним портом і кольоровою панорамою, мовби складеною з кубиків! То мусить бути помилка! Його авто зараз приїде, виникне як з-під землі, так, як тоді на «Тарґа Флоріо», може, трохи запізниться, буде зім’яте і пооббиване, але все ж таки ціле і неушкоджене!» Однак, думаючи про це, уже відчувала, як надія маліє, як розбивається, перш ніж встигла зміцніти. «Непритомний», — подумала і вчепилася у цю думку, що б вона мала означати?

Могло це означати все! Зауважила, що непомітно для самої себе покинула трибуну і рушила до боксу — може, його занесли туди. Мабуть, лежить на ношах з вивихнутим плечем або рукою, як на «Тарґа Флоріо», і сміється зі своєї невдачі.

— Повезли його до лікарні, — сказав спітнілий тренер. — Мати Найсвятіша, святий Христофоре, чому саме ми? Чому не з нашими конкурентами? Що? Хвилиночку!

Побіг на край траси, щоб передати водіям сигнали. Авта промчали, зблизька здаючись більшими і грізнішими, і їхній рик наповнив цілий простір.

— Що сталося? — загукала Ліліан. — Та залиште врешті ці кляті перегони! Скажіть мені, що сталося!

Роззирнулася. Ніхто на неї не дивився. Механіки, зайняті запасними частинами і опонами, намагалися не піднімати очей. Коли до когось наближалася, той відразу відсувався. Виглядало так, мовби була зачумлена.

Врешті повернувся тренер.

— Для Клерфе не стане легше, чи я залишу ці кляті перегони, чи ні, — прохрипів. — Зрештою, ледве чи хотів би цього. Він хотів би...

— Де він? — перебила його Ліліан. — Я не хочу жодних проповідей на тему почесного кодексу автогонщиків!

— У лікарні. Його відразу забрали до лікарні.

— Що з ним сталося? — поцікавилася тихо.

— Я не знаю. Я не бачив його. Всі ми були тут. Ми мусили лишитися тут.

Тут підбіг до них якийсь механік. Наростаючий рик двигунів наближався знову.

— Синьйорино, — тренер розвів руками і поглянув у напрямку траси. — Я мушу.

— Чи він живий? — запитала Ліліан.

— Але ж так — живий! Непритомний. Лікарі... я мушу, на жаль, синьйорино... — Тренер вхопив з ящика табличку і побіг давати знаки водіям. Ліліан чула, як кричить: — Мадонна, Мадонна, чому саме мене, кляте мастило, іродове, кляте мастило!

Чорне покривало шуму висіло далі над містом, коли вона їхала до лікарні. Їй вдалося знайти тільки бричку, оздоблену прапорцями і кольоровими стрічками, з конем в солом’яному капелюсі на лобі.

— Це триватиме довше, ніж зазвичай, мадемуазель, — сказав візник. — Муситимемо зробити великий об’їзд. Вулиці перекриті. Перегони, ви ж розумієте.

Ліліан кивнула. Вона сиділа закутаною в біль, який не здавався болем, а тупими тортурами, що були мовби приглушені якимись наркотиками. Усі її почуття, окрім слуху і зору, були майже паралізовані, вона бачила авта і виразно, несамовито гостро чула рев моторів, і це було нестерпно. Їзда тягнулася без кінця, перш ніж вони зупинилися перед лікарнею. Дорогою Ліліан дала собі силу-силенну всіляких обітниць. Вона була переконана, що виконає їх. Вона не поїде, вона залишиться, вона вийде заміж за Клерфе, аби лише він жив! Вона давала ці обітниці, не думаючи, автоматично, так, як кидають камінці в ставок.

— Пан Клерфе в операційній, — сказала сестра в приймальній кімнаті.

— Я можу почекати? — поцікавилася. Медсестра показала їй на двері. Ліліан зайшла до приміщення, де росли натомлені декоративні рослини, лежали старі ілюстровані журнали, і мухи дзижчали довкола липучки, що звисала над столом зі стелі. Ревіння моторів долинало і сюди, хоч і було приглушеним, наче десь далеко скаженіли барабани.

Час став липким, як та липучка, на якій мухи вмирали повільною смертю в муках. Ліліан вдивлялася в розтріпані журнали, відкривала їх і закривала, пробувала читати, але не могла, вставала і підходила до вікна, сідала знову. У покої висів запах страху, який добувався тут з безлічі людей за тривалий час. Пробувала відчинити вікно, але відразу його затраснула, бо рик двигунів миттєво увірвався всередину зі ще більшою силою.

За якийсь час Ліліан напружила слух. Щось змінилося.

Відчувала це в потилиці. Напруженість спала, неначе щось ослабло. За хвилю вона зрозуміла, що то тиша. Затихнув рик двигунів. Перегони закінчилася.

За чверть години побачила, що під’їжджає і зупиняється відкрите авто з тренером і двома механіками. Медсестра ввела їх до залу очікування. Стояли з опущеними головами.

— Уже щось відомо? — запитала Ліліан.

Тренер вказав на наймолодшого механіка.

— Він був при тому, як його витягнули.

— Кров йому текла з рота, — сказав механік.

Ліліан поглянула на нього. Що за жахлива помилка! Кровотеча була її сферою, а не Клерфе.

— Яким чином міг дістати кровотечу? — поцікавилася.

— Кермо врізалося йому в огрудину, — сказав механік. Ліліан повільно похитала головою.

Тренер підійшов до дверей.

— Погляну, де лікар.

Ліліан чула, як провадить з сестрою розмову. Їхні голоси відзвучали, і знову настала гаряча тиша, в якій дихали обидва механіки, і дзижчали мухи.

Повернувся тренер. Зупинився в дверях. Його очі здавалися незвичайно білими на тлі загорілого обличчя. Кілька разів він порухав вустами, перш ніж промовив.

— Клерфе помер, — сказав нарешті. Механіки витріщили на нього очі.

— Його оперували? — поцікавився молодший механік. — Напевно погано його прооперували.

— Не оперували його. Помер раніше.

Усі троє поглянули на Ліліан. Вона не рухалася.

— Ви бачили його? — поцікавилася з великим зусиллям.

— Краще, щоб ви його тепер не бачили, — відказав тренер. — Завтра зможете його побачити. Лікарі. Ви б його не розпізнали. Краще приходьте завтра. Можемо вас завезти до готелю.

Ліліан підвелася.

— Чому я б його не розпізнала?

Тренер помовчав.

— Обличчя, — пояснив нарешті. — Сильно понівечене. Кермо зім’яло йому огрудину. Лікар вважає, що він нічого не відчував. Це настало миттєво. Він відразу втратив свідомість і вже не отямився. Думаєте, — сказав голосніше, — що нас це не потрясло? Ми знали його довше, ніж ви!

— Так, — відказала Ліліан. — Ви знали його довше, ніж я.

— Я не те мав на увазі. Я мав на увазі, що завжди є так, коли хтось вмирає: раптом його нема. Він уже нічого не промовить. Хвилину тому ще був, а потім раптом його нема. Хто ж то може збагнути? От я й кажу, що й нам нелегко. Стоїш і не можеш нічого второпати. Розумієте, що я маю на думці?

— Так, розумію.

— Тоді ходімо з нами, — сказав тренер. — Відвеземо вас до готелю. Вистачить на сьогодні. Завтра ви зможете його побачити.