Методи політико-психологічних досліджень.

У політичній психології використовують такі методи досліджень, як спостереження, соціологічні опитування, тестування, моделювання політичних ситуацій, психосемантичний аналіз, експертне оцінювання, створення психологічних портретів, аналіз біографій політичних діячів. Більшість перелічених методів дослідження політична психологія запозичила у соціального, клінічного, когнітивного та інших напрямів психології. Розглянемо особливості найпоширеніших методів дослідження політичної психології.

Спостереження - один з основних емпіричних методів психологічних досліджень. У політичній психології — це спеціальне, систематичне і цілеспрямоване спостереження за політичною поведінкою, діями, процесами з метою з’ясування їх змісту, мети і спрямованості.

Соціологічне опитування - це метод, який часто використовують для збирання первинної вербальної інформації про явища індивідуальної і суспільної свідомості, об’єктивні чинники і процеси. Цей метод широко використовують також у соціологічних, психологічних, економічних, демографічних, політологічних, педагогічних та інших дослідженнях. Позаяк у політичних процесах часто задіяно багато особистостей, за допомогою цього методу визначають психолого-політичні стани, орієнтації, прогнозують поведінку значної кількості людей, окремих соціальних, демографічних груп, класів тощо. У політичній психології велике значення мають багаторазові соціологічні опитування (панельні), за допомогою яких простежують динаміку політичних явищ і процесів. Для оперативного вивчення громадської думки застосовують так звані зондажні опитування (опитування-блискавки, опитування-голосування). Найпоширеніші анкетні соціологічні опитування: поштові, друкування анкет у засобах масової інформації, телетайпні. Технологію опитувань політична психологія загалом запозичила у соціології.

Тестування - це метод психологічної діагностики за допомогою наперед заготовлених стандартизованих запитань і завдань (тестів). У політичній психології тестуванням можна виявити відмінності в політичних поглядах окремих політиків, різних явищ, визначити рівень політичної культури, освіченості людини, наявність у неї певних навичок, знань, особистісних характеристик.

Моделювання політичних ситуацій - це дослідження політико-психологічних процесів і станів за допомогою їх реальних (фізичних) або ідеальних (насамперед математичних) моделей. Під моделлю тут розуміють систему об’єктів і знаків, які відтворюють окремі істотні властивості системи-оригіналу. У такий спосіб можна змоделювати, наприклад, прогнозований мітинг, дискусію, партійні збори, виборчу кампанію. Психосемантичний аналіз базується на психосемантиці - галузі психології, що вивчає генезу, будову і функціонування індивідуальної системи значень в індивідуальній свідомості (образи, символи, символічні дії). Як правило, що складніші політична дія, процес, явище, то більше методів їх дослідження (у поєднанні) використовує політична психологія як теоретична і прикладна наука.

Психологія політичної культури.

Термін «політична культура» був упроваджений в науковий обіг у ХVIII ст. німецьким філософом Іоганом Готфрідом Гердером (1744 –1803). З того часу він у різних інтерпретенціях використовується багатьма політичними мислителями. Концептуальну розробку цього поняття було розпочато в американській політології у 1950-1960 рр. Опрацьовуючи теорію політичних систем, представники біхевіоральної школи першими підкреслили, що політичні системи відрізняються одна від одної не тільки правовими нормами та інституційною структурою, але й культурою. Класичне визначення поняття “політична куьтура” було дано Габріелем А. Алмондом і Г. Бенхаймом Пауеллом у їх праці “Порівняльна політика”. Політична культура являє собою сукупність індивідуальних позицій і орієнтацій учасників даної системи. Це - суб’єктивна сфера, що лежить у підґрунті політичних дій і надає їм значення.

Дослідження привели політологів до висновку, що як соціальний феномен політична культура має подвійну сутність, бо вона являє собою, з одного боку, субсистему політичної системи суспільства, а з другого боку, субсистему його загальної культурної системи. Таким чином, політична культура трактується як спільне поле функціонування двох систем суспільства: політичної та культурної. Через нього суспільна культура впливає на характер політичних стосунків, а ті, в свою чергу, здійснюють зворотний вплив на культуру суспільства. Як частина культурної системи суспільства, політична культура вбирає в себе лише ті культурні елементи, які діють в політичному процесі. Вона детермінує політичну поведінку суспільства, форми участі громадян у політичному житті, функціонування та розвиток політичних інститутів. Політична культура – це частина духовної культури народу, що вбирає елементи, пов‘язані з суспільно-політичними процесами. Вона активно взаємодіє з іншими видами суспільної культури – економічною, правовою, релігійною тощо. Як компонент політичної системи політична культура концентрує в собі соціально-психологічні чинники політичного життя. Важливу роль в ній відіграє політична свідомість – сукупність уявлень, цінностей, переконань, установок і т. п., які відбивають владні стосунки в суспільстві та політичні інтереси громадян. Але їх ототожнювати не можна.

Поняття “політична культура”, по-перше, характеризує не лише політичну свідомість, але й політичну поведінку. Свідомість настільки включається в політичну культуру, наскільки вона обумовлює поведінку громадян. По-друге, поняття “політична культура” охоплює не всю політичну свідомість і не всю політичну поведінку, а лише їх сталі, типові прояви. По-третє, поняття “політична культура” відбиває не просто сукупність політичних стереотипів суспільства, а типовий комплекс ідеальних уявлень про політику, який увіймає в себе розуміння того, якою повинна бути політична система, як вона має функціонувати. Саме ці уявлення цілеспрямовують діяльність людей у царині політики. По-четверте, поняття “політична культура”, окрім раціональних, логічних чинників політичної поведінки, включає й позасвідомі, афектні аспекти: типові прояви в політиці темпераменту, емоцій, що притаманні тій або іншій соціальній спільності.

Сьогодні існує широкий спектр думок щодо визначення поняття “політична культура”. Їх більш ніж сорок. Усі визначення політичної культури так чи інакше підкреслюють її скерованість на вивчення контексту політики, змісту політичного життя. З іншого боку, політична культура – один з видів культури, тому їй властиві загальнокультурні ознаки.

Політична культура – це сукупність індивідуальних стосунків і орієнтацій до політичних об‘єктів, які базуються на певному рівні політичної ідеології та суспільної психології. Політична культура формується на протязі життя багатьох генерацій і обіймає ідеї, переконання, концепції щодо взаємостосунків різних суспільно-політичних інституцій, політичні традиції, звички, норми політичної практики, індивідуальній та громадський досвід, емоції. Це також орієнтації та установки людей щодо влади, політичної системи в цілому, це принципи взаємостосунків поміж окремою людиною, суспільством та державою. Можна сказати, що політична культура – це єдність об‘єктивних соціально-нормативних компонентів свідомості, поведінки та суб‘єктивних умов, що відбивають те, як люди реагують на політичне життя. Елементи політичної культури обумовлені соціально-економічними, національно-культурними, суспільно-історичними чинниками, характеризуються відносно сталістю й змінюються лише в процесі глибоких зрушень у суспільному житті.

У вітчизняній політології до найбільш розповсюджених структурних компонентів політичної культури відносять елементи політичної свідомості, світогляду, уявлень, установок, ціннісних орієнтацій, політичну участь, поведінський аспект. У складній структурі політичної культури можна умовно вирізнити два основних компоненти: культуру політичної свідомості та культуру політичної поведінки.

Культура політичної свідомості являє собою типовий для тієї або іншої соціальної спільноти комплекс політичних уявлень, цінностей, переконань, традицій, установок та орієнтацій, які є включеними в політичну діяльність. Політичні уявлення – то образи політичних об‘єктів, які формуються свідомістю людини як безпосередньо на підставі індивідуального досвіду, так і за допомогою соціального спілкування та виховання. Вони можуть ґрунтуватися на об‘єктивному політичному знанні або існувати у вигляді політичних почуттів і настроїв, можуть бути справжніми або помилковими. Політичні переконання за своєю сутністю є усвідомленими потребами особи, що спонукають її до певних дій у царині політики. Важливу роль у формуванні політичних переконань грають політичні цінності – моральні принципи, норми і ідеали політичного життя, що мають значення для окремих індивидів та соціальних груп. Стійкість політичній свідомості надають політичні традиції – нормативні зразки політичної поведінки, які історично склалися, передаються з генерації в генерацію та збігаються на протязі тривалого часу. Політичні традиції можуть бути старими і новими, національними та світовими, динамічними і статичними, з високою та слабкою стійкістю. Кожен тип традицій має свій сильний та слабкий бік. Перевага старих традицій у їх спроможності стримувати швидкі зміни, слабкість – у схильності перед минулим досвідом, у запереченні нових підходів. Нові традиції в одних випадках відбивають високий динамізм культури, а в інших - дають можливість відмови від них під тягарем обставин. Переведення політичних уявлень, переконань, цінностей та традицій у площину їх практичної реалізації здійснюється за посередництвом політичних установок і орієнтацій. Політичні установки характеризують схильність суб‘єкта до певних форм активності в певних ситуаціях. Окремим видом політичних установок є політичні орієнтацій. Політичні орієнтації – то установки, які ґрунтуються на системному уявленні об‘єкта про цілі, план та засоби здійснення політичних дій, які він має виконати або вже виконує.

Культуру політичної поведінки можна визначити як сукупність типових для тієї або іншої соціальної спільноти форм, зразків та норм політичної участі та політичної діяльності. Політична участь у біхевіоральній політології визначається як дії приватних осіб, що намагаються вплинути на функціонування політичної системи. Це активність громадянського суспільства щодо політичних інститутів. Культура політичної поведінки проявляється у ступені, формах і способах участі громадян у електоральному процесі, у масових політичних акціях (мітингах, демонстраціях, маніфестаціях, страйках тощо), у діяльності політичних партій та політизованих громадських організацій, у роботі представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування. Вона залежить від рівня освіти особи, статі, віку, належності до тієї чи іншої верстви суспільства, професії, рівня доходів, релігійних переконань тощо.

Політична діяльність – це категорія, яка характеризує активність політичних інститутів. Індивід настільки може займатися політичною діяльністю, настільки може займатися політичною діяльністю, настільки він є включеним у структуру того або іншого політичного інституту. Культура політичної діяльності проявляється у традиціях і стереотипах ухвалення та реалізації політичних рішень, політичного управління та адміністрування, сприйняття та розв‘язання соціально-політичних конфліктів. Політична культура будь-якого суспільства є унікальною. Разом з тим, у політичних культурах різних суспільств є чимало спільних рис, що дає підставу для їх об‘єднання в певні типи. Існує декілька підходів до типологізації політичних культур. Найбільш розповсюдженими є історичний, функціональний, структурний і комунікативний.

У контексті історичного підходу тип політичної культури суспільства визначається ступенем розвитку громадянськості його членів. Засновниками цього підходу були американські політологи Габріель А.Алмонд та Сідней Вебра. Здійснивши у 1959-1960-х рр. широкомасштабні дослідження позицій, орієнтацій та активності у політиці населення п‘яти країн – Англії, Італії, ФРН, США, Мексики, – вчені вирізнили три “чистих типи політичної культури”: парафіяльний, підданський та учасницький. Парафіяльна культура характеризується індиферентним або негативним ставленням членів суспільства до політичної влади взагалі, відсутністю інтересу до політики та, внаслідок цього, небажанням брати в ній особисту участь. У цій культурі індивіди усвідомлюють себе в якості членів малої соціальної спільності (парафії), але не громадянами держави. Підданська культура характеризується відсутністю інтересу до участі в політиці, пасивним ставленням до влади. Хоча в цій культурі громадяни вже усвідомлюють себе членами політичного співтовариства, але їх роль у політичній системі зводиться до ролі підданих (об‘єкту), які лише підкоряються владі. Учасницька культура характеризується великим або значним інтересом громадян до політики, активним ставленням до політичної влади, готовністю брати особисту участь у політичному житті. Але політичні культури сучасних суспільств, за думкою Алмонда і Верби, не можна віднести до жодного з цих типів. Вони являють собою один із змішаних типів, в якому співіснують і перехрещуються різні культурні елементи. Дослідження домінант політичної поведінки дозволили вченим вирізнити наступні змішані типи політичної культури: парафіяльно-підданський, парафіяльно-учасницький та піддансько-учасницький.

Парафіяльно-підданський тип політичної культури притаманний сьогодні багатьом постколоніальним країнам Африки та Азії, які, долаючи трайбалізм і місцевий сепаратизм, будують суверенні централізовані держави на ґрунті авторитарної влади. Парафіяльно-учасницький тип характерний для тих країн, що розвиваються, які йдуть шляхом демократичного розвитку. Такий характер має, наприклад, політична культура Індії. Піддансько-учасницький тип розповсюджений у стабільних демократіях. Одним з різновидів цього типу можна вважати громадянську культуру сучасних цивілізованих суспільств. В ній зустрічаються фрагменти парафіяльної культури. У певної частини членів суспільства продовжує зберігатися підданське ставлення до політичної влади. Типологія Алмонда та Верби була першою спробою типологізації політичних культур. Відбиваючи історичний аспект формування політичної культури сучасних суспільств, вона в той же час не враховувала багатьох інших істотних моментів політико-культурного феномену.

Функціональний підхід до типології політичних культур було запропоновано польським політологом Єжи Вятром у його книзі “Соціологія політичних стосунків”. Методологія Вятра грунтувалася на тім, що політична культура як компонент політичної системи, з одного боку, багато в чому визначає якості політичного режиму, а з іншого боку, сама постійно зазнає на собі його вплив. У відповідності з трьома базовими типами політичного режиму в межах функціонального підходу вирізняються три основні типи політичної культури: тоталітарний. Авторитарний та демократичний. Тоталітарна політична культура характеризується ідеологічною заангажованістю політичної свідомості та політичної поведінки членів суспільства, бо в тоталітарних системах має право на існування тільки одна, офіційна ідеологія, яка повинна визнаватися усіма. Тоталітарній культурі притаманні культ вождя, міфологізація свідомості, активно-підданське ставлення до влади. Тоталітарна влада вимагає від членів суспільства не тільки свого визнання як законної, але й постійного виявлення активності по її підтримці. Аполістичність розцінюється як прояв нелояльності до режиму. У тоталітарних системах діє принцип “Хто не з нами, той проти нас”. Політична активність в умовах тоталітаризму часто має примусовий характер, бо її спонукальним мотивом є страх.

Авторитарна політична культура, навпаки, характеризується аполістичністю. Хоча члени авторитарних систем можуть виявляти самостійну активність у різних сферах суспільного життя (економіці, культурі тощо), але це обходить політику. Аполістичність культивується режимом, який побудований на одноосібному правлінні. Його цілком задовольняє пасивно-підданське ставлення до влади. Головне –щоб не заважали правити. У авторитарних системах діє принцип: “Хто не проти нас, той з нами”. Демократична політична культура характеризується толерантним ставленням до різних політичних поглядів та переконань, визнанням опозиції. Найважливішою політичною цінністю є громадянські права і свободи. Оскільки в демократичних суспільствах громадяни вільні у виборі – брати чи не брати участі в політиці, то реальна політична активність є середньою. При цьому більшість членів суспільства внутрішньо готові до політичної участі.

Окрім базових типів політичної культури, в межах функціонального підходу вирізняють також проміжні та перехідні типи. Проміжні типи політичної культури характерні для країн, політичні режими яких мають ряд рис, що притаманні різним режимам. Так, політичні режими Польщі в часи Владіслава Гомулки та Угорщини в часи Яноша Кадара не можна з повним правом віднести ані до тоталітарного, ані до авторитарного типів. То були тоталітарно-авторитарні режими. Вони втратили вже багато тоталітарних властивостей, але не стали в повній мірі авторитарними. Тоталітарно-авторитарні режими формували й відповідний тип політичної культури. Політична культура Франції в період президентства Шарля де Голля також мала проміжний, авторитарно-демократичний характер. В ній було чимало елементів авторитаризму, але зберігалося демократичне підґрунтя. Перехідні типи політичної культури притаманні суспільствам, які знаходяться в процесі трансформації – цілеспрямованого переходу від однієї якості до іншої. Перехідний характер мають посткомуністичні суспільства, що трансформуються з тоталітарних у демократичні. В політичній культурі посткомуністичних суспільств зберігаються ще багато тоталітарних нашарувань, але набирають силу паростки нової,демократичної культури, виникають також рецидиви авторитаризму. Політична культура перехідного суспільства має гетерогенну структуру. Структурний підхід до типології політичних культур був обумовлений розробкою поняття домінуючої культури. Американські політологи, які знаходилися під впливом праць Алмонда, Пауелла і Верби, звернули увагу на те, що в політичній культурі будь-якого суспільства є утворення, які властиві окремим соціально-класовим, етнонаціональним, релігійно-конфесійним, статево-віковим або територіальним групам. Їх взаємостосунки в різних суспільствах неоднакові. У одних суспільствах вони співіснують більш-менш гармонійно, в інших – перебувають в стані конфронтації. Це дало підставу для вирізнення гомогенного та гетерогенного типів в політичній культурі.

Гомогенний тип характеризується тим, що специфічні утворення, які складають політичну культуру суспільства, незважаючи на різницю в поглядах на владу, ставлення до правлячої еліти, мають спільне базове підґрунтя. Такі утворення одержали назву політичних субкультур, а базове підґрунтя –домінуючої культури.

Домінуюча культура – це комплекс політико-культурних елементів, які притаманні більшості соціальних груп даного суспільства. Політико-культурні утворення, що не мають спільного поля з домінуючою культурою, визначаються як контркультури. Домінуюча культура виконує інтегративну функцію стосовно політичної системи. Політичні структури, які не додержуються принципів домінуючої культури, розглядаються як антисистемні. Наявність домінуючої культури надає політичній культурі суспільства гомогенний (цільний) характер.

Гетерогенний тип характеризується відсутністю домінуючої культури. Не маючи спільного підґрунтя, політичні культури різних соціальних груп протистоять одна одній. Гетерогенна політична культура детермінує соціальні, етнічні, релігійні та інші політичні конфлікти. Вона народжує тенденції дестабілізації політичної влади, дезінтеграції політичної системи суспільства.

Комунікативний підхід до типологізації політичних культур багато в чому був визначений працею англійського політичного мислителя Карла Поппера “Відкрите суспільство та його вороги”. У ній автор протиставив “закритим суспільствам”, культура яких консервативна, грунтується на колективній відповідальності, обтяжена великою кількістю усіляких табу, законів і звичаїв і тому закрита для зовнішнього впливу та прогресу, “відкриті суспільства”, де право прийняття особистих рішень, особиста свобода та особиста відповідальність громадян визначають динамізм розвитку та відкритість їх культури. Методологія Поппера дала підставу для вирізнення в подальшому закритого та відкритого типів політичної культури.

Закрита політична культура – то замкнутий, зорієнтований тільки на власні локальні цінності, зразки та норми, тип. Для нього характерний традиціоналізм політичної свідомості та поведінки. Закриті політичні культури не спроможні до скільки-небудь продуктивного обміну цінностями з іншими політико-культурними системами. Закритий тип політичної культури притаманний для патріархальних та тоталітарних суспільств. Відкрита політична культура характеризується спроможністю до комунікації. Відкриті культури порівняно легко вбирають у себе інокультурний досвід. Вони здатні до новацій та модернізації. Відкритий характер мають політичні культури демократичних суспільств, що обумовлює динамічність і еволюційність їх розвитку. Багатоманітність методологічних підходів до типологізації політичної культури та множинність її типів відбивають усю складність політико-культурного феномену. Являючи собою архіскладне структурне утворення, політична культура будь-якого суспільства своїми конструюючими атомарними елементами має політичну свідомість та політичну поведінку кожного з його членів. Як людина поводить себе в політиці, які особливості мають її політична свідомість і поведінка – це багато в чому визначається процесом політичної соціалізації.

Основними завданнями дисципліни є:

формування у студентів системи теоретичних знань про:

- ознайомлення студентів з категорійним апаратом політичної психології;

- сформувати цілісну систему знань про історико-соціальні процеси, явища та факти;

- забезпечити оволодіння кращими здобутками світової та української політичної психології, виробити уміння застосовувати їх у сучасних умовах;

- розвиток та формування психологічного мислення, основних принципів культури спілкування;

- формування навичок організації самостійної роботи студентів у навчанні;

- набуття навичок та прийомів прийняття управлінських рішень, адекватних умовам ринкового освітнього середовища;

- надати допомогу майбутнім фахівцям у професійній діяльності, знаходженні поняття та предмета політичної психології;

- характеризувати основні об'єкти вивчення політичної психології;

- визначати основні принципи політичної психології;

- розкривати завдання політичної психології; функції політичної психології;

- взаємозв’язок політичної психології з іншими галузями знань;

- методи політико-психологічних досліджень.

Формування навичок з:

- вільно оперувати понятійно-категоріальним апаратом політичної психології;

- характеризувати поняття та предмет політичної психології; основні об'єкти вивчення політичної психології;

- аналізувати особливості та форми вияву політичної психології; взаємозв’язок політичної психології з іншими галузями знань;

- виявляти основні принципи політичної психології; психологію політичної культури;

- розкривати завдання політичної психології; методи політико-психологічних досліджень.

Під час вивчення дисципліни студенти повинні оволодіти наступними вміннями, щодо праці з:
- вільно оперувати понятійно-категоріальним апаратом політичної психології;

- характеризувати поняття та предмет політичної психології; основні об'єкти вивчення політичної психології;

- аналізувати особливості та форми вияву політичної психології; взаємозв’язок політичної психології з іншими галузями знань;

- виявляти основні принципи політичної психології; психологію політичної культури;

- розкривати завдання політичної психології; методи політико-психологічних досліджень.

Оволодіння студентами змістом зазначених тем є підготовкою для подальшого використання політичної психології у подальшій професійній діяльності і досягається за допомогою вільного користування студентами необхідних для курсу джерел та літератури.

Основними формами навчання є: лекції, практичні заняття та самостійна робота студентів, яка передбачає виконання самостійних теоретичних та практичних завдань за індивідуальним зразком.

Програма побудована за вимогами кредитно-трансферної системи організації навчального процесу у вищих навчальних закладах та узгоджена з примірною структурою змісту навчального курсу, рекомендованою Європейською Кредитно-Трансферною системою (ECTS).

5. Матеріали щодо активації студентів під час проведення лекції (питання, здачі, проблемні ситуації тощо).

6. Загальне матеріальне та методичне забезпечення лекції:

- навчальні приміщення;

- обладнання;

- устаткування;

- ілюстративні матеріали.

7. Матеріали для самопідготовки студентів:

а)з теми викладеної лекції (література, питання, завдання, тестові завдання);