Характеристика основних методологічних принципів історико-психологічних досліджень
Історію психології як науку, як своєрідний, цілісний та самостійний спосіб пізнання світу, визначають два його компоненти: предмет і метод. Якщо предмет — це чітко визначений зміст, якість та закономірність, в яких реальність (дійсність) постає перед дослідником, то метод — це шлях — спосіб або засіб осягнення сутності предмета пізнання. Виникнення нової галузі наукового знання завжди пов'язане зі змістовою диференціацією наукових уявлень людини про світ, виділенням сутнісно нового змісту в існуванні досліджуваної реальності (визначенням предмета) та побудовою засобів пізнання цієї реальності (створенням методу).
Науковий метод історії психології — це змістовий синтез методології, методики та власне прийомів дослідження історії психології, які у своїй єдності зумовлюють побудову об'єктивного, цілісного та завершеного знання про предмет історії психології.
Методологія — це вчення про загальні точки зору, з яких повинен виходити дослідник історії психології, про правила, яких він повинен дотримуватися в дослідженні, та про засоби, якими він має користуватися. Оскільки ці точки зору, правила та засоби не довільні, а визначені однією кінцевою метою — пізнати предмет даної науки таким, яким він є в дійсності, остільки методологія ґрунтується на своєрідності предмета історії психології та передбачає попереднє пізнання його загальних, формальних властивостей — саме тих властивостей, від яких залежать правила, прийоми та підходи даної науки.
Методологія історії психології постає у двох своїх якісних формах:
По-перше, вона дає уявлення про прийоми або техніки дослідження. Тобто, вона вивчає зовнішні та спеціальні ознаки групи явищ, які потребують особливих зовнішніх прийомів (засобів) їх пізнання. Оскільки історії психології належить до групи суспільних наук, то у суспільних науках «технічна» методологія є вченням про критичне (наукове) спостереження явищ соціального життя людини та взаємодії з цими явищами. До технічної методології історії психології може бути віднесене, наприклад, узагальнене уявлення про збір та перевірку історичних джерел.
По-друге, методологія може пізнавати ті широкі загальні властивості та співвідношення явищ, які відрізняють взагалі одну науку чи групу наук від інших, кожна з них має свою характерну точку зору, свої найвищі поняття (категорії), свої завдання. Так, суспільні науки вивчають явища життя людини, зумовлені її волею та свідомістю, прагненням до конкретних цілей та ідеалів. Це ті моменти, які не мають місця серед суто природних явищ, тому й закономірності існування суспільних явищ сутнісно відрізняються від закономірностей існування явищ природних. Ця методологія є логічна, або філософська.
Філософська методологія є загальною для широкої сукупності явищ (наприклад явищ суспільного життя людини) і потребує систематичного, послідовного та логічного викладу, оскільки обґрунтовується через логічний аналіз загальних формальних властивостей даної предметної сфери. Ця форма методології розкриває загальну своєрідність цілей історії психології — своєрідність, зумовлену загальними властивостями та змістом предмета історії психології.
В науковому дослідженні прийнято називати процедуру або послідовність здійснюваних пізнавальних і перетворюючих дій, операцій та впливів у цілому, які реалізуються в ході дослідження стосовно його предмета й спрямовані на розв'язання завдань дослідження. Як складова наукового методу історії психології методика може розглядатися на декількох рівнях: перший рівень — загальна методика дослідження; другий — методика здійснення конкретного типу наукового дослідження (теоретичного, емпіричного, прикладного та ін.); третій — детально описана послідовність реалізації того чи іншого прийому, засобу, способу дослідження.
Основні методологічні принципи в історії психології:
1. Принцип об’єктивності дослідження. Вирішує проблему співвідношення об’єктивного та суб’єктивного компонентів у науковому пізнанні історії психології, обмежує простір тлумачень змісту предмета досліджень.
Методика та методи дослідження відтворюють об'єктивний процес наукового пізнання предмета історії психології ї забезпечують об'єктивність розгортання у процесі пізнавального акту сутності предмета, що пізнається. «Об'єктивність розгортання» сутності досліджуваного явища виявляється у послідовному, системному та якісно завершеному поданні наукового знання про закономірності, характеристики та властивості існування певного явища в історії психології. Результати дослідження не можуть змінити сутність та закономірності існування даного предмета, а отже, об'єктивність існування його не залежить від наукових маніпуляцій з ним.
2. Принцип багатомірного та багаторівневого існування предмета в історії психології зумовлює спорідненість та завершеність наукових тлумачень сутності предмета дослідження. Визначення сутності предмета можуть стосуватися різних рівнів його існування, однак усі вони перебуватимуть у певній ієрархії, залежно від змістової ієрархії самих рівнів існування даного явища.
Пізнавальний процес сутності предмета може здійснюватися як послідовне осягнення кожного з можливих рівнів його існування, одного з них або окремої їх сукупності. Відповідно кожному з досліджуваних рівнів будується пояснювальна модель сутності предмета, обираються методи дослідження, аналізу та тлумачення. Однак загальне визначення предмета дається з урахуванням усіх можливих тлумачень його сутності. Тим самим процес дослідження постає як багатомірне та багаторівневе явище, в якому пізнавальні та перетворюючі дії здійснюються в різних змістових площинах та шарах, об'єднаних між собою «вектором сутності» досліджуваного явища.
3. Принцип дослідження явищ історії психології у їхньому розвитку, або принцип розвитку, ґрунтується на розумінні природи індивідуального світу
Явище історії психології розглядається в кожний окремий момент його існування як таке, що поєднує в собі елементи минулого, теперішнього та майбутнього. Змістовий простір існування явища історії психології формується відповідно до закономірностей розгортання сутності даного явища як самостійного сутнісного. Тому часові характеристики цього процесу є сутнісними у його дослідженні, а зміни, розвиток, прогресивна або регресивна реконструкція змістового простору можуть виступати ознаками процесу, що відбувається.
4. Принцип єдності історичного та логічного в історії психології. Становлення людського знання має дві сторони — логічне та історичне. Логічне спирається на історичну базу пізнання, є узагальнення його здобутків у певній системі з її структурною цілісністю. Система знань не витримує тиску з боку змістовного багатства фактів, стає для них номінальною формою, логічне переходить в історичне. Логічне є лише відображенням живої історії думки, але разом з тим — відображенням активним.
Як результат історії науки виступає сучасна її логіка. Розвиток науки починається з простого, в найбільш загального, абстрактного, з наочно-споглядального— найбільш доступного в звичайному досвіді. Логічність викладу системи психології має аналогічний початок. Завершується логіка науки поняттями найбільш конкретними, які збагачуються змістом понять минулих етапів пізнання.
Історичне та логічне виступають сторонами, моментами живого тіла науки. Логічне, розкриваючи свою суперечність, долаючи її, став історичним. Оскільки історичне завершується, підсумовується в певній системі, воно стає логічним. Суперечність системи, її логіки приводить до необхідності розгортання історичного процесу пізнання в даній науці.
Кожна система як єдність історичного і логічного розкриває повноту і драматичність свого буття. Вона вплітається в сукупність ідеологічних зв’язків даного часу, набуває свого неповторного виразу, так що її логіка, як кістяк, обростає м'язовою тканиною епохи. Система психології як історичне відображає епоху її культуру в цілому — науку, мистецтво, художню літературу, техніку, промисловість, політику тощо. Вони допомагають розкрити в системі психології такі структурні та змістовні тонкощі, які в рамках тільки даної системи розкритими бути не можуть.
5 . Принцип пізнання історії психології у формі спіралі. Наукове пізнання не становить прямолінійної висхідної траєкторії. Воно схоже на сукупність кіл, які перетворюються її єдину спіральну лінію. Повернення до вихідної точки є разом з тим підняття інтерпретації на більш високий рівень. Історія психологічної думки має таку ж спіралеподібну траєкторію. Складають її вузлові пункти переходу малих кіл одне в одне.
Рух як пояснювальний психологічний принцип мав місце у зовсім відмінні культурні епохи, зв'язані з іменами Демокріта і стародавніх натурфілософів, Ламетрі, Спенсера та інших. Асоціативний принцип виступає в працях Гертлі, Прістлі, Бена, Троїцького, Еббінггауза. Рефлекторний принцип висували Декарт, Сеченов, Павлов, Бехтерєв. Якщо Гертлі і Прістлі розглядали дію асоціації у зв'язку з фізичною теорією вібрацій Ньютона (перебуваючи в стані вібрації, окремі пункти мозку пов'язуються між собою), то в XX столітті переважають спроби тлумачити закони асоціацій у зв'язку з фізіологічним рефлекторним ученням про тимчасовий зв'язок. Новий підхід до принципу пояснення, який вже був в історії психології, не є тавтологічним, а модифікується з урахуванням загальнонаукового рівня епохи, досягнень наук, які перебувають на передньому краї людського пізнання.
6. Принцип боротьби матеріалізму та ідеалізму в історії психології. Розвиток психології, у зв'язку з соціальними та гносеологічними коренями її, незмінно пов’язується з боротьбою матеріалізму та ідеалізму. В дофілософському періоді такої боротьби ще не існувало, тому що тільки філософія вперше чітко протиставляє або принципово поєднує тіло і душу, матерію і дух, мозок і свідомість і т. п. Психологія показує типові взірці такої боротьби, представленій спершу на етапі категоріально-філософської психології, а далі — в сфері психології наукової — у спробах базуватись на філософських системах або у здійсненні виходу з проблематики суто психологічної у філософську. Цю боротьбу слід розуміти не як зовнішню сутичку протилежних точок зору, а як вираз гострої суперечності на важкому шляху людського пізнання. Платон виступає проти Демокріта, Лейбніц проти Локка, Сєченов проти Кавеліна, радянські психологи проти метафізики та ідеалізму в сучасній зарубіжній психології.