Теоретико-методологічні засади формування та розвитку правової системи суспільства
На сьогоднішній день у науковій літературі зустрічається чимало думок щодо трактування поняття «правова система». Не дарма з цього приводу кажуть: «Скільки людей – стільки й думок».
Так, американський дослідник Л. Фрідмен в книзі «Вступ у американське право» розглядає правову систему як сукупність державних органів, норм права, зразків поведінки, конкретних рішень і дій та правової культури.
Тобто яскраво спостерігається особливість традиційної, англо-американської, правової сім’ї, де основним джерелом права є правовий прецедент, застосування якого змушує більше звертати увагу не на сутність процесів правотворчості, правореалізації, а на їх кінцевий результат – рішення державного органу з певного конкретного питання. На нашу думку, незалежно від типу правової системи, не слід забувати про принципи права як основоположні, вихідні, керівні положення, які є підґрунтям функціонування правової системи.
С.Б. Кобринська визначає правову систему як цілісне багаторівневе утворення, яке відображає сукупність взаємопов’язаних юридичних засобів (явищ), і, по-друге, в якості елементів розглядає такі правові явища, які забезпечують єдність соціальних і правових якостей.
Однак, слід зазначити, що така дефініція досить складна для розуміння, бо виражена в абстрактній формі. Зрозуміло, що автор розглядає структуру правової системи через призму її рівнів. Щодо елементного складу, то конкретно він не визначається, але, що особливо цікаво, зосереджується увага на такій ознаці правової системи як системність, під якою розуміється «…єдність соціальних і правових якостей». Хоча правові явища є різновидом явищ і процесів соціальної системи.
Досить вдало, на нашу думку, сформулювала власне бачення сутності правової системи професор О.Ф. Скакун. Вона під правовою системою розуміє зумовлений об’єктивними закономірностями розвитку суспільства цілісний комплекс взаємозалежних і погоджених спеціальних і загальних засобів правового впливу на суспільні відносини, що постійно відтворюється та використовується людьми та їх організаціями (у тому числі державою) як суб’єктами права для досягнення приватних та публічних цілей, забезпечення правопорядку. Хоча дане визначення правової системи не є чітко конкретизованим та лаконічним але воно дає нам змогу зрозуміти правову систему у системному вимірі.
Професор П.М. Рабінович, розмежовуючи правову систему і систему права, зазначає, що правова система – це система всіх юридичних явищ, які існують у певній державі або у групі однотипних держав, до складу якої входять: різноманітні правові акти і діяльність відповідних суб’єктів по створенню таких актів, різноманітні види і прояви правосвідомості, стан законності та рівень її деформації.
Представляється спірним твердження стосовно використання словосполучення «групи однотипних держав». На наш погляд, в теорії держави і права вже існує більш вдале поняття, яке стосується однотипних держав, мається на увазі таке сукупне поняття як правова сім’я. Навіщо вводити нові терміни, якщо дане явище вже визначено у загальній теорії держави і права, якщо це може внести плутанину у процесі тлумачення правових понять.
У «Словнику спеціальних юридичних термінів правоохоронної діяльності» за загальною редакцією Я.Ю. Кондратьєва міститься думка про те, що правову систему можна розглядати у двох аспектах:
1) у широкому значенні – це сукупність взаємопов’язаних однорідних юридичних засобів (явищ), за допомогою яких органи влади здійснюють стабілізуючий, регулятивний та управлінський вплив на суспільні відносини (шляхом закріплення, конкретного чи загального регулювання, дозволу, зобов’язання, заборони, переконання і примусу, попередження, встановлення санкцій тощо);
2) у вузькому значенні правова система – це єдність правових норм національного права та законодавства, які складаються з центральної частини (Конституції), периферійних (галузевих) і комплексних (міжгалузевих) законів.
По-перше, при розгляді правової системи у широкому розуміння, знову ж таки, не враховано принципів права, до того ж не конкретизована мета зазначеного впливу на суспільні відносини. Якщо мається на увазі, що це стабілізація, регулювання та управління, то варто згадати і про охорону суспільних відносин. По-друге, у вузькому значенні вживається недоречна термінологія, а саме: «…єдність правових норм національного права та законодавства…». Адже «правові норми національного права» якраз і знаходять своє відображення у законодавстві. Тому, доречніше буде сказати єдність системи права і системи законодавства, адже ці дві категорії співвідносяться між собою як зміст і форма відповідно.
І це далеко не всі варіанти тлумачення поняття «правової системи», однак, проаналізувавши їх, вже можна зрозуміти, що всі ці визначення пронизані єдиним стрижнем, а саме: єдність та взаємозалежність правових явищ і процесів одне від одного, завданням яких є регулювання, охорона суспільних відносин.
Дослідивши думки вчених щодо визначення правової системи, у нас склалося власне бачення даної юридичної категорії, а саме: правова система – комплекс взаємопов’язаних, взаємоузгоджених та взаємозалежних між собою правових явищ та процесів, які розвиваються системно, циклічно та послідовно, а також правових інститутів, які здійснюють управлінський вплив на суспільні відносини у відповідності з чітко визначеною процедурою.
Із визначення «правової системи» можна виділити ряд властивостей, що їй притаманні. Тобто мова йде про ознаки як найбільш характерні особливості будь-якого правового явища чи процесу. На нашу думку, основними ознаками правової системи є:
1) системність – із самого визначення «системи» ми розуміємо, що мається на увазі певне коло правових явищ і процесів, які до того ж пов’язані між собою кореляційними зв’язками;
2) циклічність функціонування передбачає те, що у правовій системі, в процесі регуляції, охорони та захисту суспільних відносин, взаємодія елементів відбувається за принципом «отриманий результат тягне за собою певні зміни, які в свою чергу створюють підстави для досягнення якісно нового результату», іншими словами, відбувається постійне вдосконалення системи;
3) послідовність розвитку правових процесів у системі – це визначений на основі здобутого досвіду та зумовлений необхідністю процесів регулювання та охорони суспільних відносин у різних умовах порядок переходу від одних елементів правової системи до інших, що зберігає при цьому зв’язки детермінізму і кореляції;
4) поєднання статики і динаміки можна визначити із двох характерних взаємопов’язаних блоків елементів правової системи: постійних (система права, система законодавства, правова культура …) і змінних (правовідносини, правотворчість, право реалізація…);
5) інтегративність правової системи можна розглядати у двох значеннях:
n внутрішній аспект – це глибокі взаємозалежні зв’язки між елементами правової системи, які забезпечують її існування як цілісної структури;
n зовнішній аспект – можливість правової системи, наприклад певної держави, «зближатись» з метою взаємопроникнення з правовою системою іншої держави, результатом чого є виникнення нового утворення, яке органічно поєднує у собі елементи та властивості обох правових систем. Географія регулювання таких утворень збільшується, взаємозв’язки держав у сфері регуляції, охорони та захисту суспільних відносин – спрощуються;
6) постійність – передбачає те, що саме в межах правової системи відбувається врегулювання суспільних відносин і їх розвиток неможливий без вдосконалення функціонування правової системи;
7) чіткість – забезпечується тим, що правова система структурована, тобто в ній визначені конкретні елементи, що і забезпечують її функціонування;
8) внутрішня впорядкованість, яка надає системі, при всій її динамічності, стійкого характеру. Мається на увазі те, що елементи всередині правової системи розвиваються і функціонують не хаотично, а на засадах взаємозв’язку і взаємозалежності одне від одного, вони являють собою ланки єдиного ланцюга, який називається «правова система».
Отже, проаналізувавши думки різних вчених з приводу тлумачення поняття «правова система», ми дійшли висновку, що дана правова категорія не має єдиного розуміння свого змісту, тобто внутрішньої сутності, однак ґрунтується на загальновизнаних принципах права. Незважаючи на те, наукова думка не одностайна у визначенні «правової системи», більшість науковців розглядають її через призму мети функціонування цього різновиду системи. Вона аналізується через врегулювання державно-правових явищ в країні та охорону соціальних відносин, вершиною досягнення якої є правопорядок. Перелічені вище аспекти дали змогу нам виявити найбільш притаманні, на наш погляд, ознаки правової системи. Тому, мабуть, буде доречною думка автора даного дослідження з приводу того, що питання «правової системи» як різновиду соціальної, на сьогоднішній день заслуговує на увагу. По-перше тому, що Україні необхідно привести до європейських стандартів свою систему, а для цього необхідно визначити, що саме ми розуміємо під правовою системою, і що саме ми можемо адаптувати відповідно до встановлених стандартів Європейського Союзу. В цій тезі вбачається життєва необхідність єдності поглядів багатьох вчених, консолідації їх думок для досягнення єдності у розумінні сутності такої юридичної категорії як «правова система».
Як і будь-яке цілісне утворення, правова система окрім того, що має певну сукупність елементів, інтегрованих детермінуючими та кореляційними зв’язками, ознак, які відображають найбільш характерні особливості тих правових явищ і процесів, які забезпечують функціонування самої правової системи, то вона структурно поділена на, так звані, рівні.
Отже, проаналізувавши буквально поняття «рівень» можна тлумачити як ступінь величини, розвитку, значимості чого-небудь. Екстраполюючи даний термін та правову систему, можна побачити, що «рівень правової системи» ототожнюється з її елементами. Але це не так, адже співвідношення між цими поняттями розмежовуються у площині їх розповсюдження. На нашу думку, саме рівні правової системи є тими критеріями, які визначають доцільність, обґрунтованість та можливість певного компонента називатися «елементом» і відноситись до правової системи. Рівні є своєрідним фільтром відбору до елементів і, в той же час, є тією площиною розповсюдження, де розвиваються елементи.
Тому, на наш погляд, дуже спрощеними видаються думки вітчизняних та зарубіжних науковців, які, структуруючи правову систему, виділяють в ній лише елементи як структурні одиниці, не згадуючи про не менш важливий компонент – рівень правової системи.
В цьому ми цілком підтримуємо думку В.Д. Перевалова, який аналізував структуру правової системи з точки зору взаємозв’язку її рівнів. Отже, на його думку, можна виділити п’ять рівнів правової системи:
1) суб’єктивно-сутнісний (суб’єкти права);
2) інтелектуально-психологічний (правосвідомість);
3) нормативно-регулятивний (норми права);
4) організаційно-діяльнісний (правовідносини, право реалізація, правова поведінка, правотворчість);
5) соціально-регулятивний (законність, правопорядок, правова культура).
Як відомо, метою існування будь-якої правової системи є забезпечення урегульованості суспільних відносин, досягнення високого рівня правосвідомості та правової культури, беззаперечне дотримання і виконання законів, в яких відчувається дух права, підкріплений високими моральними принципами.
Всі вище перелічені процеси мають безпосереднє відношення до діяльності людини щодо реалізації норм права. Отже, суб’єктивно-сутнісний рівень правової системи являє собою, так зване поєднання усвідомлення суб’єктом права змісту норми права та організації своєї діяльності у відповідності з ними. Людина, на наш погляд, є найважливішим елементом правової системи. Спробуємо з’ясувати роль людини у правовій системі. Наприклад, проміжною ланкою між системою законодавства і правореалізацією є людина, яка, по-перше, «приймає» певні нормативно-правові акти у стінах Верховної Ради України, Кабінету міністрів України тощо, по-друге, забезпечує їх реальне втілення в повсякденне життя через дотримання заборон, виконання обов’язків, використання прав, застосування норм компетентними суб’єктами. Саме людина, з’ясовуючи зміст тієї чи іншої норми права, роз’яснює його так, як вона до цього усвідомила його для себе. Отже, згадуючи стародавню приказку про те, що усі дороги ведуть до Риму, так само і всі правові процеси знаходять своє відображення у свідомості людини. І тому, людина, усвідомивши мету призначення, зміст певної норми права, зможе правильно, гуманно реалізовувати її у процесі правовідносин, суб’єктом яких вона виступає.
Дуже тісно переплітається із суб’єктивно-сутнісним рівнем правової системи другий її рівень – «інтелектуально-психологічний». Чому тісно, бо як на першому, так і на другому рівнях відбувається усвідомлення змісту правової дійсності. Різниця лише в тому, що на суб’єктивно-сутнісному рівні ця діяльність виступає як процес, а на інтелектуально-психологічному – як результат. Адже саме розуміння поняття «інтелектуально-психологічний рівень» дає змогу визначити ступінь усвідомленого людиною. Тобто, мова йде не про бажану сукупність розуміння правової дійсності, а про можливий обсяг її засвоєння.
Доречно, на нашу думку, охарактеризувати інтелектуально-психологічний рівень саме з точки зору розуміння його складових елементів – інтелектуального та психологічного.
Інтелектуальний підрівень – властивість свідомості людини сприймати інформацію правової реальності певного типу і характеру. При цьому, спостерігається прямо пропорційна залежність: чим вищий інтелектуальний підрівень сприйняття суб’єкта – тим складнішу і більшу за обсягом інформацію стосовно правової дійсності йому вдасться засвоїти.
Психологічний підрівень – якісна властивість правосвідомості людини, спрямована на сприйняття змін оточуючого правового середовища. Саме психологічний підрівень закладає підґрунтя правової поведінки, від того як людина сама себе налаштує залежить і характер її вчинків.
Отже, як бачимо із вищевикладеного, інтелектуально-психологічний рівень правової системи необхідно розуміти як певний кількісно-якісний ступінь сприйняття та усвідомлення правової дійсності.
Наступний рівень правової системи – нормативно-регулятивний. В основі діяльності або, точніше кажучи, функціонування будь-якої правової системи лежить норма права. Вона являє собою загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки, яке санкціоноване державою. Саме в нормі права знаходять своє вираження дух права і моральні принципи. Але ще раз нагадуємо, що це стосується країн романо-німецької правової сім’ї. Регулятивний вплив норми права на суспільні відносини забезпечується її офіційним статусом. Що мається на увазі? Офіційний статус передбачає те, що, знаходячи своє відображення у нормативно-правовому акті, норма права поширюється на всю територію держави, крім того вона набуває характеру загальнообов’язковості, бо була прийнята єдиним органом законодавчої гілки влади (в Україні – Верховною Радою). Крім того, через такий засіб як державний примус встановлюється обов’язок її виконання та дотримання.
Норма права є тим неподільним атомом, який забезпечує функціонування молекули – «правова системи». Саме норми надають права та обов’язки суб’єктам права на суб’єктивно-сутнісному рівні і є об’єктом усвідомлення на інтелектуально-психологічному. Норми права визначають вид і міру можливої або обов’язкової поведінки суб’єкта права, тобто визначає, які права використовуються, які обов’язки виконуються, яких заборон слід дотримуватися, або які нормативні приписи застосовувати.
Отже, із вище викладеного слідує, що норма права є тим неподільним, основоположним, базовим елементом, з яким пов’язані всі елементи правової системи і який зумовлює рух всієї системи.
Організаційно-діяльнісний рівень правової системи розуміється через систему відносин, які є необхідним атрибутом взаємодії між суб’єктами права. Хід та результат правових відносин залежить від наявності юридичних фактів, які безпосередньо встановлюють, змінюють чи припиняють їх розвиток. Організаційно-діяльнісний рівень – це та сфера об’єктивної правової дійсності, де знаходять своє відображення погляди різних суб’єктів правовідносин, що базуються на попередньому усвідомленні та засвоєнні змісту норм права. Саме вони зумовлюють різні види правової поведінки суб’єктів права. А в тому випадку, коли одна зі сторін правовідносин не виконує належним чином свої обов’язки – це дає підстави для правозастосовчої діяльності держави.
Останній, п’ятий, рівень правової системи – соціально-регулятивний, передбачає цілеспрямований вплив на суспільство з метою врегулювання суспільних відносин у ньому за допомогою норм права. Тобто, це і законність, і правопорядок, і правова культура тощо. Перелічені категорії є результатом такого регулюючого впливу на соціум. Недарма саме соціально-регулятивний рівень виділено останнім. Начебто, нічого особливого. Але це лише на перший погляд. Чому? Тому, що саме цей рівень базується і, водночас, гармонійно поєднує у собі властивості чотирьох попередніх. І це дійсно так. Зв’язок із суб’єктивно-сутнісним рівнем виражається в тому, що людина, як суб’єкт правовідносин, є частиною соціуму, на який і спрямований регулюючий вплив. Із інтелектуально-психологічним рівнем – у характері цього ж регулюючого впливу. Адже, безумовно, при виборі засобів впливу необхідно враховувати кількісно-якісний ступінь сприйняття та усвідомлення правової дійсності. Щодо нормативно-регулятивного – це засіб здійснення впливу або, інакше кажучи, врегулювання суспільних відносин, результатом яких є ті ж законність, правопорядок, правова культура. Організаційно-діяльнісний рівень – це та площина, в який і відбувається регулятивний вплив на суспільство.
Ми вважаємо, що доцільно роз’яснити категорії, які і складають своєрідний «кістяк» соціально-регулятивного рівня:
1) Законність – правовий режим точного і неухильного здійснення законів та інших юридичних нормативних актів держави як у сфері правотворчості, так і у сфері реалізації правових норм; режим, яким забезпечується всебічна охорона прав, свобод та законних інтересів особи, суспільства, держави.
2) Правопорядок – стан фізичної впорядкованості суспільних відносин, врегульованих правом, який виражає реальне, практичне здійснення законності.
3) Правова культура – це вид соціальної культури, що в якісному розумінні являє собою сукупність всіх правових загальнолюдських надбань в їх ціннісному для людства аспекті. Правова культура об’єднує правосвідомість, правове мислення, правотворчість, юридичну практику й інші правові явища, але тільки ту їх частину, яка відноситься до загальнолюдського ціннісно-правового надбання.
Аналізуючи рівні правової системи, відразу перед очима постає своєрідна піраміда, де на кожному ярусі розміщений певний рівень. Починаючи знизу, ми розуміємо, що суб’єктивно-сутнісний рівень є тим підґрунтям, на якому тримається вся піраміда. Потім по ієрархії догори – кожний попередній є ніби об’єднуючою ланкою між наступним і тим, що був раніше, у єдиній структурі рівневої піраміди правової системи.
Отже, із вище викладеного, можемо зробити висновок, що правова система – це складне та багатогранне явище, розуміння сутності, мети та безпосередніх процесів функціонування якої розкривається через знання і правильне відтворення у свідомості кожного таких правових категорій як «структура правової системи», «рівні правової системи», так і «механізмів її функціонування». Ці поняття не можна ототожнювати, адже кожне з них має свої власні зміст і форму, їх розмежування можна чітко уявити завдяки механізмам функціонування правової системи.
Варто замислитись над тим, яким чином відбуваються процеси всередині системи в процесі її функціонування і що змушує правову систему еволюціонувати, тобто змінювати хід і напрям свого розвитку. Ми впевнені, що відповіді на ці запитання можна одержати, звернувшись до характеристики механізмів функціонування правової системи.
Під поняттям «механізму» ми розуміємо систему засобів, за допомогою яких відбуваються внутрішньосистемні процеси, що зумовлюють зміни у процесі розвитку правової системи. Тобто, це всі ті об’єктивні та суб’єктивні чинники, які характеризують правову систему як динамічне явище.
На основі нашого внутрішнього переконання, ми висуваємо думку про те, що функціонування правової системи здійснюється в результаті співвідношення та взаємодії наступних механізмів: об’єктивного, суб’єктивного та формально визначеного. Спробуємо пояснити та обґрунтувати свою думку.
Розпочнемо із об’єктивного механізму функціонування правової системи. Він являє собою пояснення співвідношення таких категорій як «сучасний стан суспільних відносин» та «фактичний стан інструментарію правового регулювання». Інакше кажучи, об’єктивний механізм відображає здатність права регулювати суспільні відносини в процесі та після змін економічних формацій в цілому та соціальному житті суспільства зокрема.
Світ не стоїть на місці, постійно відбуваються процеси виникнення, зміни, припинення суспільних відносин, перетворення (перехід) від одних явищ суспільного життя до інших. У зв’язку з цим суспільні відносини також зазнають змін: вони розвиваються під впливом зазначених вище процесів. Тобто, кожного дня «життя» висуває перед суспільством якісь нові проблеми, нові вимоги, тому і державно-правові явища, виходячи на якісно новий рівень свого розвитку, потребують в результаті перетворень більш сучасного або модифікованого, тобто пристосованого до нових умов життя, інструментарію їх врегулювання.
З огляду на це, «право» у свою чергу має висунути власні «пропозиції» для розв’язання проблеми, що виникла. Результатом таких «пропозицій» є поява нових норм права, їх зміна та доповнення, інколи і взагалі їх скасування.
Саме взаємозв’язок між розвитком суспільних відносин та якісним показником регулювання їх з боку правових явищ, тобто здатність «права» швидко реагувати та пристосовуватись до змін у соціальному житті, і відображається у об’єктивному механізмі функціонування правової системи.
Це все дуже легко показати на прикладі: у зв’язку із переходом людства до нової епохи – електронної, глобального розповсюдження набули електронні мережі у всьому світі: це і процеси комп’ютеризації, поява мобільних телефонів, інших пристроїв та носіїв електронної інформації. Відразу ж відреагував на це і злочинний світ – зросла кількість злочинів, пов’язаних з нормальним функціонуванням ЕОМ (електронно-обчислювальних машин – комп’ютерів), з порушенням права володіння, користування та розпорядження майном (ЕОМ). На цьому підґрунті «законодавець» вносить зміни до чинного Кримінального кодексу України, в якому знаходять своє відображення статті (згруповані та виділені в окремий розділ), що передбачають відповідальність за несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин.
Цей приклад яскраво показує сам процес «механізму функціонування правової системи»: зміна суспільного життя – злочинні прояви у цій сфері – реакція «права», «держави», зміни у нормативно-правових актах. Інша справа – наскільки швидко відбуваються зміни у суспільних відносинах і реагування на них з боку держави.
Переходячи до розгляду суб’єктивного механізму функціонування правової системи необхідно, перш за все, зазначити, що його «дія» тісно пов’язана з існуванням об’єктивного. Тобто:
1) суб’єктивний механізм функціонування правової системи – це прояви суб’єктивного бачення розв’язання певного питання у відповідній нормі права.
Наприклад, народні обранці – депутати, нібито репрезентують волю (інтереси) всього народу, однак, при створенні та прийнятті нормативно-правових актів, вони не абстрагуються від власних суб’єктивних потреб та переконань. Мається на увазі те, що, при прийнятті рішень, особа, яка представляє інтереси певної групи населення, не може вкласти у його зміст індивідуальність думок кожного громадянина, а робить це виходячи із власного життєвого досвіду, думок і спостережень. Тобто таке рішення є результатом суб’єктивних суджень. Інколи ці судження можуть бути зумовлені корисливими мотивами і не відповідати принципам справедливості, демократизму, гуманізму тощо.
2) саме суб’єкти правовідносин є тією проміжною ланкою, яка забезпечує процес реагування з боку «права» на зміни у розвитку суспільних відносин. Адже всі зміни суспільного життя та процеси їх врегулювання знаходять своє відображення у свідомості людини, яка, в свою чергу аналізує наскільки повно чинні норми права регулюють суспільні відносини. В цьому аспекті і вбачається нерозривна єдність об’єктивного та суб’єктивного механізмів функціонування правової системи.
Людина здійснює підбір найбільш гармонійного діючих елементів системи з метою досягнення цілей її існування – регулювання, охорони та захисту суспільних відносин. Правова система в свою чергу є тим «інструментом», за допомогою якого досягається мета.
Незважаючи на те, що, на перший погляд, дія цих двох механізмів функціонування правової системи – об’єктивного і суб’єктивного, може забезпечити в повній мірі регулювання суспільних відносин правовим інструментарієм, існує ще один механізм – формально визначений, який, на наш погляд, являється своєрідною процесуальною гарантією забезпечення правильного вирішення проблеми, яка знаходить свій прояв у життєвій ситуації.
Передбачається те, що існує так звана форма розв’язання певного завдання. Це означає, що будь-який процес руху права має чітко встановлену процедуру чи то прийняття нормативно-правового акту, його зміни (внесення змін), скасування чи призупинення у дії або ж процес реалізації норм права, чи тлумачення норм права. На нашу думку, даний механізм можна назвати своєрідним «тунелем», через який необхідно проїхати потягу, щоб «побачити» світло, під яким в даному контексті слід розуміти законність та правопорядок.
Тому, аналізуючи зв’язок перелічених у даному підрозділі магістерського дослідження механізмів функціонування правової системи, ми дійшли висновку, що об’єктивний і суб’єктивний механізми тісно переплітаються між собою і доповнюють одне одного, а формально визначений механізм є своєрідною «стежиною» (шляхом), на якій розвиток і взаємодія об’єктивного і суб’єктивного механізму може забезпечити досягнення результату – прийняття законного рішення, з дотриманням відповідних процесуальних гарантій, встановлення режиму законності та забезпечення правопорядку.