Навчально-методичні рекомендації. У першому питанні слід зазначити, що Велике князівство Литовське було утворене Міндовгом 1236 р

У першому питанні слід зазначити, що Велике князівство Литовське було утворене Міндовгом 1236 р. Литовське проникнення почалося одразу після смерті галицько-волинського правителя Юрія ІІ Болеслава, коли в 1340 р. його змінив Любарт Гедимінович. Литва звільнила південно-руські землі від Золотої Орди в 1362 р., після битви на Синіх Водах, приєднавши Київщину, Поділля і Чернігово-Сіверщину. Руське населення опору литовцям не чинило, позаяк Велике князівство Литовське не порушувало існуючих на українських землях звичаїв і системи управління. Історики виділяють такі періоди литовської інкорпорації: «оксамитове проникнення» (1340-1362), асиміляція литовських правителів (1362-1385), втрата українськими землями автономії (1385-1480), посилення литовсько-російської боротьби за «збирання земель Русі» (1480-1569).

До середини XV ст. влада зосереджувалась у Велико­му князівстві Литовському в руках великого князя, який здобував престол, пройшовши через процедуру обрання батьком та Радою Панів (Пани-Рада). Ним ставав один з представників династії, не обов'язково найстарший. Ве­ликий князь зосереджував у своїх руках законодавчу, виконавчу та судову владу, керував військом, здійснював зовнішню політику. Він радився з великими феодалами (магнатами) лише з власної волі. До середини XV ст. значне місце в системі управлін­ня державою належало удільним (місцевим) українським князям або нащадкам Гедиміновичів. Кожний з них спи­рався на раду зі служивих бояр, представників знатних місцевих родин, єпископів. Після ліквідації удільних князівств територія країни була поділена на повіти (ста­роства), їх очолювали намісники (старости), призначені великим князем чи Пани-Радою. У великі міста призначали воєвод, малих урядовців. Вони відповідали за збір податків, виконували поліцейські та судові функції, ор­ганізовували військовий захист, управляли господарст­вом на землях великого князя.

З другої половини XV ст. Рада Панів поступово перетворилась у другий за значенням елемент державної влади, з яким великий князь повинен був ра­дитись обов'язково. Сприяла цьому унія між Литвою та Польщею, внаслідок якої глава обох держав — великий князь литовський та король польський — Казимир три­валий час вимушений був перебувати в Польщі, не маю­чи змоги займатись поточними справами у Литві. Більше того, Пани-Рада отримала повноваження захищати міс­цеві інтереси перед самим Казимиром як польським ко­ролем. Так Пани-Рада стала «вищим урядом країни». Вона розділила з князем права на управління державою, що було підтверджено спеціальними документами-привілеями 1492 і 1506 р. Питання зовнішньої політики, ого­лошення мобілізації, судові справи, призначення провін­ційної та центральної адміністрації залежали від неї. Згі­дно зі Статутом 1529 р. з'їзд Пани-Ради відбувався що­річно, а з 1532 р. — двічі на рік. До неї входили пред­ставники династії Гедиміновичів, бояри, магнати, уря­довці, впливові міщани, загалом до 70 осіб.

Від середини XV ст. започатковується практика скли­кання Вальних сеймів — загальних зборів представників усіх прошарків феодалів. В основному сейм збирався для виборів великого князя (вперше — у 1440 р.). Наприкін­ці століття він став головним центром боротьби проти унії, поглинання Литви Польщею. У XVI ст. Вальний сейм асоціювався у політичній свідомості шляхти з невід'ємним правом висловлюватись з проблем державного управління. У 1512 р. вперше обирали на сейм делегатів, хоча паралельно зберігалась практика вільної участі в сеймі всіх бажаючих. Тривалі війни з Москвою стимулю­вали політичну активність шляхти, яка намагалася впли­вати на встановлення податків для військових потреб, розмір військових загонів тощо. З часів Сигізмунда І шляхта активізувала сеймову діяльність, наполегливо ви­магаючи виборного земського суду, обмежень щодо втру­чання магнатів, місцевої адміністрації в її справи. Вальні сейми 1544, 1547, 1551 і 1554 р. фактично підготували прийняття рішень і закріплення Статутом 1566 р. цієї ін­ституції як державної установи з компетенцією, що збі­галася з компетенцією великого князя та Пани-Ради.

30 грудня 1565 р. було видано привілей про повітові шляхетські сеймики, які отримували право обговорюва­ти всі питання державного життя, ставали важливим по­літичним чинником. Другий Литовський статут 1566 р. закріпив право обирати двох делегатів від повіту на Валь­ний сейм. У «сеймових листах» (наказах станам прибути на місце збору сейму) зазначались місце і час проведення, питання, що виносились на обговорення. Староста пови­нен був вручати їх не пізніше, ніж за два тижні до від­криття сеймику. Запроваджувались штрафи за неявку шляхтича на сеймик, покарання за запізнення.

Центральна адміністрація Великого князівства була малочисельною. До її складу входили: маршалок земсь­кий та його заступник — маршалок двірський, які відпо­відали за роботу Пани-Ради; канцлер та підканцлер віда­ли державною канцелярією; земський та двірський під­скарбії займались фінансами, а земський (великий) та двірський (польний) гетьмани командували військом. Місцева адміністрація була чисельною та розгалуженою. Надання містам Магдебурзького права, проведення зе­мельної реформи («волочної поміри»), вдосконалення су­дової системи стимулювало появу нових категорій місце­вих урядовців: возних (судових урядовців), хорунжих (голів шляхетського ополчення воєводств), городничих (комендантів великих фортець), війтів (керівників місь­кого самоврядування), лавників та радців (членів місь­ких магістратів), фахівців, які займались обмірюванням та виділенням землі. Напередодні Люблінської унії укра­їнські (руські) землі Литви наблизились за своїм устроєм до європейської традиції, суттєво відрізняючись від Мос­ковської Русі.

Політичні особливості перебування українських земель у складі Литовсько-Руської держави:

— всі українські землі, що опинилися у складі Литов­ської держави, вважалися власністю династії Гедиміновичів, зберігаючи, особливо на перших порах, попередній політико-адміністративний устрій, певну автономію, правову традицію, давні місцеві звичаї, православну віру, яку ак­тивно переймали литовські правителі.

— руські князі та бояри на підставі угод з великим князем литовським служили йому як васали;

— в адміністративно-політичному устрої українських зе­мель стає помітною ініційована Литвою централізація влади.

При висвітленні другого питання варто наголосити, що процес укладення унії між Литвою та Польщею був довгим (з 1385 по 1569 рр.). В результаті Кревської унії київський, волинський і новгород-сіверський князі підписали присяжні грамоти разом з литовськими князями. Галичина після тривалого протистояння 1387 р. була захоплена Польщею. В 1392 р. князь Вітовт примусив Ягайла визнати його «великим князем Литви і Руси». Згідно Городельської унії 1413 р. Литва не тільки визнавала верховенство польського короля, а й вводила однаковий з Польщею адміністративний поділ. Люблінська унія 1569 р. знищила рештки українських державних традицій у Литві. Українські землі було поділено на шість воєводств: Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське і Белзьке. Польське проникнення в українські землі суттєво відрізняється від литовського, адже поляки запровадили тотальну полонізацію, католизацію і колонізацію краю, що призвело до загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин.

Третє питання. Протягом XІV - ХV ст. на ґрунті давньоруської мови під впливом народного мовлення сформувалася «руська мова», що була державною в Литовській державі до 1569 р. На зламі ХV – ХVІ ст. формується дві окремих літературні мови – староукраїнська та старобілоруська. Наприкінці ХVІ – ХVІІ ст. освіта стає одним з найважливішим засобів у боротьбі проти полонізації, за збереження етнічної цілісності України. У 1576 р. заснована Острозька Академія, а в 1632 р. Києво-Могилянській колегіум. Вони поєднали руські і ренесансні надбання. У 1586 р. у Львові з’являється перше братство, а на початку ХVІІ ст. їх вже налічується 30. Братства, спочатку як релігійні організації створювалися навколо церков, згодом фактично перетворилися на громадсько-політичні центри захисту мови і духовних цінностей українського народу. В числі провідних діячів братств були видатні вчені, письменники, політичні діячі того часу: Ю.Рогатинець, І.Красовський, С.Зизаній, І.Борецький, П.Беринда та ін. Берестейська церковна унія 1596 р. знаменувала подальший наступ на православну віру. Братські школи і козацтво стали на захист православ’я. Року 1620 р. за сприяння Петра Сагайдачного відновлена вища православна ієрархія. Козаки також врятували український етнос від турецько-татарських і польських загарбників.