Навчально-методичні рекомендації. Розпочати розгляд першого питання слід з аналізу становища України в складі Російської імперії на поч

Розпочати розгляд першого питання слід з аналізу становища України в складі Російської імперії на поч. ХХ ст., наголошуючи на радикалізації національно-визвольного руху та утворенні українських політичних партій. Підкреслення значення розгортання подій першої світової війни на українських землях дозволить зрозуміти роль військових подій як каталізатора революційних зрушень 1917 р.

Характеризуючи діяльність Центральної Ради у 1917-1918 рр., акцентувати увагу на розумінні змісту Універсалів в контексті міжнародних подій та стосунків різних політичних сил.

Слід зазначити, що у ставленні до проблеми української державності склались три групи.

Ідею суверенності УНР підтримувала національне свідома інтелігенція, частина патріотично налаштованого селянства. Однак в суспільній думці домінували не вони. Робітничий клас, ліворадикальна інтелігенція і більшість селянства, висуваючи соціальні вимоги, були на боці радянської Росії. Прихильниками входження до складу єдиної небільшовицької Росії були буржуазія, середній клас та певний прошарок заможного селянства. Не менш строкатою була й етнополітична картина. Переважаюча частина росіян вимагала єдності Українських земель з Росією. При цьому пролетаріат сподівався на створення радянського ладу, а представники заможних верств орієнтувалися на парламентську демократію за західним зразком. Етнічні поляки Правобережжя й Західної України мріяли про возз'єднання з Польщею. Розкол був і серед єврейської меншини України: одні підтримували більшовицьке гасло інтернаціоналізму, інші — єдиної й неподільної Росії.

Розмежування політичних сил відбувалося за кількома напрямами:

— між новоствореною державою і суспільством;

— класовий розкол, в тому числі серед селянства;

— розмежування українських політичних сил на чотири ідеологічні табори;

— міжнаціональний розкол, внаслідок якого основні національні меншини не підтримали створення української державності;

— розкол на Захід і Схід, який ментально й політичне розділив українців, не давши реалізувати ідею соборності.

Аналіз причин поразки Центральної Ради:

розкол в українському суспільному русі, взаємні обвинувачення політичних партій, різних груп еліти, населення регіонів;

політична недосвідченість і наївний романтизм лідерів, їх схильність до народницької, а не державотворчої позиції;

утопізм соціально-економічного законодавства, особливо в аграрній сфері;

відсутність ефективних і авторитетних органів управління на місцях, нерозвинутість системи самоуправління, повноважень центру та регіонів;

однобока орієнтація на російську соціал-демократію, що переростала в більшовизм радикального типу, і на федеративний союз з Росією;

невідповідність між курсом на побудову парламентської республіки та політичними, соціально-економічними реаліями 1917—1918 рр.;

запізніле усвідомлення лідерами УЦР необхідності сильної виконавчої влади;

анархічні тенденції українського менталітету, непідготовленість мас до самостійного національно-державного життя; вірус деморалізації та апатії, що охопив значну частину суспільства, політична культура якого була розвинута надто слабко, залишаючись глибоко патріархальною;

небажання і невміння створити регулярні збройні сили, інші силові відомства у державі;

ідейна, матеріальна, психологічна неготовність національно-демократичних сил до побудови основ державності; орієнтація на стратегію руйнування старого ладу, розуміння демократії як нічим не обмеженого народовладдя, що плодило охлократичні тенденції в суспільстві;

більшість населення майже не була поінформованою щодо політичних програм сил, які боролися за владу, тому підтримка демократичних лідерів була слабкою.

незацікавленість сусідніх з УНР держав в існуванні незалежного, сильного українського державного організму.

29 квітня в Києві відбувся всеукаїнський з¢їзд хліборобів (6432 чол.) в цирку Крутікова, який вирішив, що потрібна диктатура – гетьманат, і був обраний П. Скоропадський.

При розгляді другого питання варто проаналізувати внутрішню і зовнішню політику гетьмана, її позитивні і негативні наслідки. Потрібно звернути увагу на аграрну, промислову, фінансову, правову, адміністративну, релігійну політику, військову реформу і непересічні досягнення у культурній сфері.

Причини падіння гетьманату:

поразка Центральних держав в першій світовій війні;

революція в Німеччині;

консервативні традиції не були розвинуті в Україні, яка століттями боролась під національно-визвольними і революційно-демократичними лозунгами;

гетьмана компрометувала залежність від окупантів;

зв¢язок з багатими класами, невдалий курс на відновлення старих порядків, що не могло принести порядку і класового миру;

непопулярні каральні експедиції проти селян;

українці вважали, що курс проросійський, адже Україна стала укриттям і центром відновлення “єдиної і неділимої” Росії, а чиновні місця займали росіяни;

не були швидко вирішені соціально-економічні питання.

Сформувалась широка опозиція гетьману: анархісти (Махно), народні рухи, страйки робітників, індивідуальний терор есерів, більшовики, російські шовіністи і монархічні організації, УНДС / УНС.

В третьому питанні потрібно проаналізувати особливості політики Директорії УНР, проблеми та причини поразки.

Основні риси:

політична нестабільність, періодичні реорганізації уряду (6 разів: В. Чехівський (уряд соціал-демократів), С. Остапенко (безпартійний, уряд соціал-федералістів), Б. Мартос, І. Мазепа, В.Пилипенко);

кардинальні зміни офіційної політичної лінії (еволюція до диктатури військових на чолі з С.Петлюрою);

жорстока боротьба за владу;

нескінчені переїзди (Вінниця-Проскурів-Рівне-Станіслав-Кам¢янець-Подільський);

безуспішні пошуки надійної зовнішньої і внутрішньої підтримки.

Ідея Директорії щодо створення федерації у складі Дону, Кубані, уряду Білоруської Народної Республіки не була підтримана країнами Антанти. Наприклад, Париж вбачав у керівниках Директорії УНР потенційних союзників більшовизму, їм не подобались спроби Директорії порозумітися з радянською Росією, лівий курс у соціальній сфері. Ситуація ще більш ускладнилась, коли у травні 1919 р. М. Грушевський створив у Франції «Комітет незалежної України», запевняючи місцевих політиків, що українську справу пов'язувати з Директорією недоцільно.

16 січня 1919 р. Директорія УНР оголосила війну більшовицькій Росії, що засвідчило країнам Європи принципове відмежування українських соціалістів від російських більшовиків.

Надзвичайно складною для Директорії стала проблема формування регулярних збройних сил. Командири нерідко виявляли самоправство, не бажали опановувати новітні методи ведення бою й управління військами. Доводилося постійно здійснювати кадрові перестановки, посилати каральні загони проти бунтівних частин, страчувати отаманів.

Напружена боротьба точилася серед прихильників класових та загальнодемократичних принципів будівництва української державності. Було вирішено дотримуватися «трудового принципу». Вибір такої форми влади зумовлений особливістю етносоціальної структури тогочасного українського суспільства, адже в ньому за соціально-класовою структурою в українському суспільстві домінувало селянство. Тому суперечності між етнічно українським селом та інонаціональним містом, українським селянством і чужоземним панством суттєво впливали на ідеологію державотворення доби Директорії. На думку провідників УНР, «трудовий принцип» передбачав владу трудового народу при позбавленні представників експлуататорських класів виборчих прав. Провідні в Директорії партії — УСДРП та УПСР — залишалися адептами соціалістичного будівництва, але якщо соціал-демократи були прихильниками поступового просування до соціалізму, то есери виступали за якомога швидке перетворення суспільства завдяки реформам, революційним заходам.

Єдність політичних сил існувала лише стосовно Злуки — об'єднання УНР і Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР), але цей союз мав більше ідеологічний, ніж державно-правовий характер. Соборна Україна існувала формально до 16 листопада 1919 р. — надто різним виявилося політико-ментальне середовище обох регіонів, вони мали різний політичний досвід, різні релігійні традиції, зазнавали протилежного зовнішньополітичного впливу.

Причини поразки Директорії УНР:

нечіткість програмних установок, суперечлівість та недалекоглядність вн. політики (складалась з політ. угрупувань різних пріоритетів і орієнтацій);

терор (хвиля арештів, міністри, військовополонені);

залишилися без підтримки селян, національних меншин, кваліфікованих кадрів (звуження соціальної бази);

відсутність чіткої моделі державотворення (3 форми: парламентська республіка, республіка Рад (В.Винниченко), військова диктатура), випробували кожну;

особисте протистояння лідерів (Винниченко, Грушевський, Шаповал – „радянська платформа”: союз з більшовицькою Росією, пріоритет соціальних проблем; Петлюра – орієнтація на Антанту, зміцнення незалежності, посилення армії);

зовнішні фактори – міжнародна ізоляція;

погано підготовлена та організована, “тануча на очах” армія (на поч. січня 21 тис.) (сучасник назвав “імпровізованою армією”), матеріальні нестачі (постачання і озброєння, фінансування; незадовільний санітарний стан (восени 1919 р. тиф знищив 3/4 складу)

втрата контролю за розвитком подій (параліч влади): хаос і безладдя, єврейські погроми, злочинність, спекуляція, отаманщина, анархізм (в січні 1919 р. два колишні петлюрівські отамани Григор¢єв і Зелений перейшли на радянські позиції, Н.Махно в “Гуляйполі” в Катеринославській губернії не визнавав Директорію).

Четверте питання.Необхідно проаналізувати створення ЗУНР, внутрішню та зовнішню політику, проблеми, перебіг воєнних дій, воз’єднання УНР і ЗУНР.

16 жовтня 1918 р. австрійський імператор Карл видав Маніфест “До моїх вірних австрійських народів” – про федеративний устрій держави. 18 жовтня 1918 р. у Львові створена Українська Національна Рада, яка 19 жовтня видала Маніфест про утворення Української держави. В ніч з 31 на 1 листопада українські військові (1,5 тис.) на чолі з Дмитром Витовським взяли під свій контроль Львів. 1 листопада – інші пункти Галичини. 8 листопада УНРада призначила уряд Державний Секретаріат, головою був Кость Левицький, з січня 1919 р. С. Голубович. 10 листопада була прийнята назва ЗУНР. 13 листопада прийнято “Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської імперії”. Було сформувано УГА (на листопад 1918 р. 50 тис., на січень 1919 р. 70 тис., влітку 1919 – 100 тис.).

Зовнішня політика:

Посольства в Автрію, Угорщину, Німеччину, дипоматичні представництва Чехії, Італії, Канади, США, Брализилії і ін.

Безрезультатна участь у Паризькій мирній конференції (2 делегації – УНР і ЗУНР).

28 жовтня в Кракові створена польська ліквідаційна комісія для передачі полякам влади в Галичині. 1 листопада почались українсько-польські зіткнення. 21 листопада 1918 р. уряд перебрався в Тернопіль, 2 січня 1919 р. в Станіслав.

16-18 липня 1919 р. УГА перейшла через р. Збруч і потрапила в розпорядження УНР Директорії. Брала участь в наступі на Київ, підписала угоду з Денікіним.

22 січня 1919 р. в Києві було підписано “Акт злуки” УНР і ЗУНР. ЗУНР отримувала назву Західна Область УНР.