Міф про слов'янську єдність. сучасний панславізм

Міф про слов'янську єдність прохо­дить через усю історію слов'ян і являє собою етноцентричну утопію, яка не має шансів на втілення, адже їх територіальні претензії залишаються досить небезпечними, бо слов'яни поділені на засвоєні ними грецьку та римську тради­ції. Навіть всередині релігійно ідентичних слов'ян напруга і конфронтаційність стають досить небезпечними. Про це за­свідчують розбрати в українсько-московських і сербсько-маке-донсько-чорногорських церковних відносинах.

Першою увертюрою до російської політичної експлуатації слов'янського патріотизму, в якому утопічні сподівання спи­рались на апеляцію до "сакрального носія панслов'янської ідеї" — московського царя — був трактат дубровницького іс­торика Мавра Орбіні "Королівство слов'ян" (1601 p.), який ві­дразу ж був включений папським престолом до реєстру заборонених книг, але згодом за наказом Петра І був виданий в Росії.

Речники слов'янофільської течії — досить потужної течії ро­сійської інтелектуальної думки — шукали у матеріально від­сталій Росії духовне багатство "Третього Риму", покликаного утворити й очолити нову, духовно глибшу, неєвропейську панслов'янську цивілізацію. Вони просто не розуміли, що ін­ші меншокількісні, передусім східнослов'янські народи не хочуть бути молодшими братами росіян. Міф про єдність русь­ких земель ідеологічно забезпечував "збирання земель" москов­ськими князями. Провіденціалізм руського царя розширив сферу московських інтересів на всі православні землі. Пансла­візм поширив її на всі слов'янські землі. Міфологема загибелі Європи — відродження Росії забезпечила московський поступ до Європи.

Російський експансіонізм протягом усього існування царсь­кої Росії призвів до глибокого вкорінення ідеї російського ме­сіанства на побутовому рівні. Росіяни просто не звикли розглядати себе як націю, обмежену будь-якими державними кордонами, не звикли рахуватися з національними побажан­нями інших народів, себто інородців. Російський панславізм був центром політичної культури Росії. Навіть найдемократи-чніші представники російської інтелігенції ніколи не розуміли прагнення українців до свого національного самовизначення. Яскравий приклад тому — С. Булгаков, який вважав україн­ців нацією, яка сама себе вигадала. У різних інтерпретаціях ця думка повторюватиметься потім. Твердитимуть, що німці вигадали Украшу, Ленін вигадав Украшу (Д. Волкогонов). Засліп­лені міфом "російської ідеї" — "ідеєю Третього Риму", імперські провідники мріяли про російську домінацію над цілим світом, марили Константинополем. Російська історіографія звикла ви­водити початок Росії з "матери городов русских" Києва. Якщо ж Київ — українське місто, значить, історія залишається без свого початку і "російська ідея" неминуче зазнає великої моди­фікації і трансформації.

Нежиттєздатність панславізму знайшла своє підтвердження в подіях XX ст. Більшовицьке братерство у подобі "пролетарсько­го інтернаціоналізму" ґрунтувалося на насильстві і братовбивчих війнах або ж "братерстві" та "єдності" в югославському варіанті — це відносини зверхності одного етносу над іншим.

На всіх етапах розвитку славізму не має жодного прикла­ду, коли б ідея слов'янського єднання як політична форма вирішення проблем недержавних народів дала позитивний результат. Усі спроби утвердити ідею славізму для держав­них народів закінчувалися поразкою, часом з вельми трагі­чними наслідками. Це і зникнення сербських поселень на Україні у XVIII ст. внаслідок російської колонізації, чис­ленні репресії українських прихильників єднання на засадах рівноправ'я.

Попри все, "слов'янська ідея" живе і нині. Здебільшого вона використовується спритними політичними містифікаторами задля порятунку агонізуючих імперій. Прикметно, що "сигна­ли" про єднання, скорбота про розпад найчастіше надходять саме з колишніх імперських центрів. Звідси — спалахи бєл-градсько-московського братства чи поширення міфологем про "сатанізацію сербів", "заколот проти православ'я", "опір усташизму" або "бастіон проти мусульманства". Балканський досвід засвідчив, що задля спрощення ідеологічного виправ­дання військових дій провокували міжетнічні конфлікти. У югославському конфлікті сербське слов'янофільство у своє­му державотворенні орієнтувалося на російську модель зби­рання земель, ідею "старшого брата", єдиний слов'янський центр. Тим часом сербські письменники ще XIX ст., відкри­ваючи для себе духовні скарби України та її страшну істо­рію, рішуче застерігали проти русофілії Виходить, що історія вчить тому, що вона не вчить нічому. Але все ж вона засвідчила стару істину: чим сильнішим є примусове з'єднання і його утри­мання, тим сильнішою буде майбутня розплата — роз'єднання.

Події жовтня 1993 р. в Москві, війна в Чечні, Дагестані, по­зиція Росії щодо Криму, її "миротворництво" тощо вказу-

ють на те, що російська ідеологія суттєво не змінила стратегію та тактику свого розвитку. Не засади демократії, прав люди­ни, вільної економіки, не прагнення до відкритого суспіль­ства домінують у Москві. Ні, російське суспільство (як і століття перед цим) єднає несумісна з цими поняттями "рус­ская идея". Але чи розумно брати з собою в XXI ст., де на нас чекають нові випробування, проблеми сторіччя, що минає?

Російське питання як головна етнополітична проблема України

Протягом короткого часу культурне відродження України стало розстріля­ним відродженням. Страхітливий го­лодомор 1932-1933 pp., свідоме вини­щення сталінським режимом селянства, духовенства, представників науки і культури, масовий геноцид проти інтелігенції та інших свідомих верств населен­ня, примусове насадження замість українського всього росій­ського — це все трагедія величезного масштабу, від якої і нині галузиться більшість негараздів.

Етнополітична проблема в Україні — це не проблема кримсь­котатарського, польського, німецького і навіть не російського народів. Росіяни в Україні, незважаючи на всілякі пропаганди­стські спекуляції і підбурювання, не відчувають ані найменших утисків. В Україні проживає 11,4 млн росіян. На тисячу працю­ючих вищу освіту мали 482 росіян і 355 українців. Висока кон­центрація росіян у містах зумовила великий відсоток росіян, зайнятих розумовою працею. Російське населення має вільний доступ до російської періодики, книг, кіно і т. д. 99 % фільмів українського кінопрокату демонструються російською мовою. Щорічно російською мовою виходить понад 40 % усіх ви­дань. Із більш ніж 1,5 тис. газет, що видаються в Україні, більше половини — російськомовні. Культурні потреби росі­ян задовольняють 13 державних російських театрів, 90 теат рів-студій. Російських філологів готують в Україні в 11 університетах, 20 педагогічних університетах і педінститутах. У вузах російською мовою навчається 55,6 % студентів, в ПТУ — 48 %. Це не остання причина того, що в Україні не­має соціальної бази для створення екстремістських організа­цій на зразок Інтерфронту чи "Пам'яті", які б ставили своїм завданням повернення в лоно Росії чи приниження гідності людей іншої національності. В Росії ж проживає близько 10 млн українців. Але там немає жодної української школи, фа­культету вузу, театру, газети. Все українське давно витруєно до тла.

Саме тому головна етнополітична проблема в Україні — не російські меншини, а проблема північного зухвалого сусіда, проблема відносин із Росією як державою, від якої постійно лунають територіальні, політичні та інші вимоги і погрози. Після 1930-го року в СРСР не було жодної союзної чи авто­номної республіки або області, де проти корінної нації не бу­ло б висунуто звинувачення у буржуазному націоналізмі і зраді батьківщині. Тільки російська мова була ознакою полі­тичної благонадійності, правовірності. Все російське розгля­далось як вище, добротніше і прогресивніше.

Події в Чечні показали, що Росія не бажає повернення ет­нічних росіян на батьківщину, тому останні шукають притул­ку в Україні і Білорусі, кавказьких республіках. Напрям політики Росії дозволяє стверджувати, що росіянам, зокрема в Україні, відводиться роль п'ятої колони, на яку можна спер­тись для знищення України. Очевидно, все буде залежати від економічних чинників. Підвищення життєвого рівня громадян автоматично призведе до послаблення сепаратистських настроїв серед російськомовного населення Сходу і Півдня України.

Очевидно, єдиним реально загрозливим об'єктом, яким Ро­сія здатна маніпулювати, є Крим, де Москва проводить шале­ну антиукраїнську пропаганду. Відвоювавши інформаційний простір в Криму, Москва під маркою "захисту російськомов­ного населення" втручається у внутрішні справи України, що не може не ускладнювати українсько-російські взаємини. Українці Криму — чверть населення автономної республі­ки,— не маючи своїх шкіл, театрів, газет, радіо і т. п., мо­жуть створити відповідні антиросійські прецеденти.