Розвиток української освіти та друкарства
Шкільна освіта у литовсько-польські часи була тісно пов’язана з церквою. До початку ХVІ ст. українська освіта великою мірою продовжувала освітні традиції Київської Русі.
Церковнопарафіяльні школи, що існували при церквах і монастирях, організовувалися за грецьким зразком. У школах навчалися діти не лише феодальної знаті, а й селян та ремісників. У них вивчали азбуку, молитви, читали часослов і псалтир, вчилися скоропису та лічбі, тобто це були початкові школи. Вчителями, як правило, були дяки. Викладання проводилось церковнослов’янською мовою. Основним завданням таких шкіл було не лише надання початкової освіти, але й вивчення основ православного віровчення, єднання парафіян навколо церкви.
У другій половині ХVІ ст. більшість українських земель увійшла до складу Речі Посполитої. У зв’язку з цим відбулися значні зміни у шкільній справі. Через наступ католицизму й активізацію національно-визвольного руху ідеологічна боротьба переноситься передусім у сферу освіти. Вплив Реформації спричинився до того, що протестанти заснували у Польщі та Литві, а згодом і в Україні (Рахів, Хмельник) низку кальвіністських, лютеранських та аріянських шкіл, де вчилися й українці.
За їх слідами розгортають свою діяльність і єзуїти. З метою поширення католицизму вони протягом якихось 30 – 40 рр. відкривають цілу мережу єзуїтських колегій за зразком західноєвропейських вищих шкіл. Тут працювали досить високого рівня вчителі, головним завданням яких було поєднувати навчання з вихованням у католицькому дусі. Навчання було суворо регламентованим, за традиційною для Західної Європи схоластичною схемою. Курс поділявся на два рівні: “тривіум” (граматика, поетика, риторика) та “квадріум” (математика, астрономія, музика, діалектика). Додатково вивчали основи історії, географії, космографії, природознавства. Мовою навчання була латинська. Введення систематичного курсу теології (богослов’я) давало право на проголошення закладу академією. Українці, які не мали рівноцінних православних шкіл, віддавали своїх дітей до цих колегій, де ті майже повністю втрачали ознаки національної ідентичності (умовою вступу до єзуїтських шкіл було попереднє прийняття католицької віри).
Частина української молоді ще з середини ХІV ст. прокладала собі дорогу до навчання в західноєвропейських університетах. Так, у Краківському і Болонському університетах здобував вищу освіту Юрій Котермак (Дрогобич), що став науковцем європейського рівня. Він вивчав астрономію, медицину, мистецтво й згодом очолив як ректор Болонський університет. Дрогобич є автором першої української друкованої книги, яка називається “Прогностична оцінка 1483 р.”. Наукова діяльність усебічно обдарованого Дрогобича була відома в багатьох країнах Європи, а його праці зберігаються в бібліотеках та архівах Франції, Німеччини, Італії, Польщі. У паризькій Сорбонні навчався не менш видатний українець – Іван Ужевич, який 1643 р. уперше латинською мовою уклав “Граматику слов’янську”, в котрій яскраво відбилися риси власне української мови.
За відсутності власної школи, у ХVІ ст. в Україні постало питання про створення вітчизняного вищого навчального закладу європейського рівня. І такий заклад з’явився заходами найбагатшого магната Речі Посполитої й найвидатнішого мецената цього часу князя Василя (Костянтина) Острозького (Додаток 32). У 1576 р. він заснував у своїй резиденції в м.Острог славнозвісну Острозьку греко-слов’яно-латинську колегію, що задумувалася як майбутня православна академія. Сучасники й дослідники називали цей заклад “грецьким колегіумом”, “тримовним ліцеєм”, “академією”. Тут викладали “сім вільних наук”.
При академії зібрався колектив відомих учених і письменників. Це – Герасим Смотрицький, Дем’ян Наливайко, греки Діонісій Палеолог і Кирило Лукарис, колишній професор Краківської академії Ян Лятос та інші. За 47 років існування цього навчального закладу з нього вийшло чимало освічених людей. Досить сказати, що тут навчався майбутній гетьман Петро Конашевич Сагайдачний, письменники Мелетій Смотрицький та Іов Княжицький. Острозьку колегію закінчили близько 500 випускників, і національно-визвольний рух в Україні отримав значний загін своїх умілих захисників та пропагандистів. При Острозькій академії діяли друкарня й літературний гурток, що працював над перекладом слов’янською мовою Біблії. Князь Острозький подарував школі багатющу бібліотеку.
На жаль, академія і гурток після смерті князя К.Острозького (1608) відчутно занепали. А коли Острог перейшов до його онуки – ревної католички – школу реорганізували в єзуїтську колегію.
Велику роль в організації культурно-освітніх установ відіграли братства – національно-релігійні громадські організації православного міщанства, що виступили у кінці ХVІ – першій половині ХVІІ ст. на захист православної віри та української культури. Церковні братства існували в Україні з глибокої давнини, але активізували свою діяльність із другої половини ХVІ ст. і особливо після Берестейської церковної унії 1596 р., адже тоді православні опинилися фактично поза законом, оскільки у них було відібрано й передано уніатській церкві всі юридичні права. Першим відзначилося своїми заходами Львівське Успенське братство, яке у 1585 р. отримало від константинопольської патріархії ставропігію (незалежність). Надання ставропігії було першим визнанням подвижницької діяльності братчиків. Згодом братства виникли в Рогатині, Городку, Дрогобичі, Галичі, Луцьку, Немирові, Кременці, Києві та інших містах.
Братства дуже підтримували українські козаки. Так, у 1617 р. гетьман Петро Конашевич Сагайдачний вступив разом зі своїм військом (20 тис. козаків) до складу Київського Богоявленського братства. А після смерті славнозвісного гетьмана все його майно перейшло у спадок згаданому братству.
Головний напрям діяльності братств – це заснування українських братських шкіл із високим рівнем викладання. У 1585 р. Львівське братство заходами найвпливовіших братчиків Юрія та Івана Рогатинців, Івана Красовського організувало свою школу. Виховання в ній мало церковний, але порівняно з Острозькою академією більш демократичний характер. Предмети викладалися тогочасною українською мовою. Вивчалися слов’янська та грецька мови, а також “вільні науки”. У 1586 р. було складено дуже цікавий документ – “Порядок шкільний”, у якому викладалися педагогічні вимоги до вчителя. Він мав бути “побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильний єресі, а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому”. Для вчителя всі діти мали бути рівними, діти багатих і “сироти вбогі”.
За аналогією зі Львівською школою виникають братські школи у Галичі, Луцьку, Вінниці та інших містах – скрізь, де була можливість зібрати національно свідомі педагогічні колективи. Культурно-освітній і громадсько-політичний братський рух поступово поширюється із заходу на схід у стратегічному напрямі на давній Київ, куди, починаючи десь із 1600 р., перебирається значна частина найактивніших діячів українського братського руху.
У Києві братська школа була заснована у 1615 р. Першими трьома ректорами її були видатні українські культурні діячі – Іван Борецький, Мелетій Смотрицький та Касіян Сакович. Братські школи мали в цілому демократичний характер, тут навчалися представники практично всіх станів: міщан, козаків, дрібної шляхти, нижчого духовенства. Запозичуючи деякі елементи західноєвропейської системи освіти, такі, як диспути, декламації, виставляння приурочених до церковних свят драматичних сцен на біблійні сюжети тощо, братчики намагалися надавати всім цим елементам українського культурного забарвлення, готуючи національно свідому молодь. Учителі братських шкіл (дидаскали), студенти (спудеї) та учні початкових класів (бурсаки) подорожували по містах і селах України, поширюючи ідеї боротьби проти уніатства й католицизму.
У 1631 р. визначний культурний діяч, на той час архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила заснував при лаврі нову школу за латинськими взірцями, яка вже 1632 р. була об’єднана з Київською братською школою (Додаток 33). Так утворився Києво-Могилянський колегіум, що в майбутньому став одним із провідних центрів освіти та науки не лише в Україні, але й у всьому слов’янському світі.
Зростаючі потреби освіти сприяли розвитку книгодрукування в Україні. Майже до кінця ХV ст. книжка в Україні була рукописною. Головними осередками переписування книг залишалися монастирі. Нерідко переписувачами книг були священики, парафіяльні дяки, а також світські особи, включно до князів і княгинь, бо ця справа була богоугодною й сприятливою для спокутування гріхів та спасіння душі. Поруч з аматорами існувала категорія фахових переписувачів, які виготовляли найвартісніші рукописні фоліанти, як-от: “Пересопницьке євангеліє” (середина ХVІ ст.), над створенням котрого працювала ціла група переписувачів.
Пересопницьке євангеліє – визначна рукописна пам’ятка староукраїнської мови та мистецтва середини XVI ст., один із перших рукописних українських перекладів канонічного тексту Четвероєвангелія з мови болгарської на мову руську, тобто з книжної церковнослов’янської на мову просту, близьку до народно-розмовної, що було здійснено в 1556 − 1561 рр. (Додаток 34). Це один із символів української нації, оскільки ця пам’ятка відображає процес формування української мови та містить унікальний матеріал для вивчення історії української мови на всіх її рівнях. У ній чітко проступають риси живої народної мови (наявність народнорозмовної фонетики, закінчень, властивих живомовній практиці, виразно українська синтаксична структура та ін.). Саме на “Пересопницькому євангелії” складає тепер присягу при вступі на посаду Президент України.
Коли стало відомо про можливості книгодрукування, переписувачі-фахівці повели палку агітацію проти нового винаходу, запевняючи, що тільки писана від руки книга є приємною для Бога, а друкування є мало не диявольською вигадкою. В Україні ця агітація мала дещо менший успіх, ніж у тогочасній Московії, але також давалася взнаки.
Істотний вплив на початок українського книгодрукування справило виникнення наприкінці ХV ст. східнослов’янського кириличного друкарства у Кракові та Чорногорії. Так, у 1483 – 1491 рр. у друкарні Швайпольта Фіоля у Кракові кириличним шрифтом на замовлення православного кліру були видрукувані церковні книги – “Часослов” і “Октоїх”. До речі, відомо що Фіолю у цій справі допомагав Юрій Дрогобич. Типографія Фіоля проіснувала недовго, оскільки майже відразу виникли тертя з католицькою церковною ієрархією. На початку ХVІ ст. друкування книг кириличним шрифтом відновив білоруський учений Франциск Скорина.
Але справжнє поширення книгодрукування в Україні розпочинається лише з другої половини ХVІ ст. І пов’язане воно з ім’ям Івана Федорова, який змушений був покинути Московію через переслідування духівництвом і боярами й шукати собі притулок на білоруських та українських землях (Додаток 35). У 1572 р. він прибув до Львова, де за гроші українських меценатів заснував друкарню. У 1574 р. тут побачив світ “Апостол” – перша друкована книга в Україні, що мала церковний характер. У 1578 р. Федоров видає “Буквар” і “Азбуку”, призначені для мережі тогочасних шкіл. Із 1580 р. Федоров працює в Острозі, у друкарні знаменитого Острозького культурно-освітнього осередку, де за рік виходить повне друковане видання Біблії церковнослов’янською мовою.
Окрім друкарень Федорова, в Україні швидко почали роботу інші типографії – Дерманська, Рахманівська, Стрятинська, Кременецька на Волині, а дещо згодом – Київська Лаврська, Почаївська, Чернігівська та ін. Існували також “мандрівні” пересувні друкарні, які належали приватним особам, що перевозили їх із місця на місце. Все це яскраво свідчить про те, що потреба в книгах наприкінці ХVІ ст. в Україні значно зросла.