Розвиток освіти у країнах світу: економічна ефективність освіти, соціальний попит на освіту, політичні чинники розвитку освіти, проблема демократизації освіти

Прогрес освіти безпосередньо пов'язаний з потребами сучасного етапу науково-технічної революції і становленням високотехнологічного суспільства. Якщо промислова революція XIX ст. вимагала ліквідації неграмотності і широкого розвитку початкової освіти, то сучасна НТР поставила об'єктивне завдання: створити систему масової середньої освіти та істотно розширити охоплення молоді різними видами навчання після середньої освіти. Така тенденція була характерна і для СРСР.

У розвинених країнах підвищення освітнього рівня населення об'єктивно відповідає магістральним напрямам розвитку економіки. Така установка починає знаходити відображення в державній освітній політиці багатьох західних країн. У Франції, Великій Британії, Італії сама держава — найбільший підприємець, який володіє величезними промисловими комплексами і цілими галузями економіки. У таких умовах державна влада безпосередньо зацікавлена у створенні й функціонуванні найраціональнішої системи підготовки робочої сили, що потребує поступального розвитку загальної і професійної освіти.

Однак рівень розвитку освіти в тій чи тій країні не визначає безпосередньо стан її економіки, оскільки освіта, особливо загальна, не веде автоматично до відповідного зростання продуктивності праці та підвищення ефективності виробництва. Між загальними витратами на освіту і їхньою економічною віддачею існує неминучий хронологічний розрив (за наявними підрахунками — 10—15 років), а самі ці витрати виявляються економічно рентабельними лише за умови, що випускники навчальних закладів мають реальну можливість застосувати здобуті знання на практиці.

Донедавна державні програми розвитку освіти в країнах Заходу спиралися на прогнози, що мають за мету визначити конкретні потреби національного виробництва в робочій силі на наступні роки. При цьому одне із завдань планування полягало в тому, щоб уникнути зайвої «перенавченості» населення.

Нині висувається ідея створення так званого «кваліфікаційного запасу», тобто підготовки такої кількості кваліфікованих кадрів, яка відповідно до сьогоднішньої ситуації може здаватися надлишковою, проте в перспективі сприятиме розвитку високотехнологічного виробництва.

У країнах, що розвиваються (Азії, Африки і Латинської Америки) показники стану освіти— істотно різняться, проте вони мають і загальні тенденції: для створення сучасної економіки, розвитку соціальної і культурної сфер багатоукладного суспільства потрібні висококваліфіковані кадри; системи середньої і вищої освіти за темпами кількісного зростання обганяють розширення тих сфер трудової діяльності, що потребують кваліфікованих фахівців у галузі науки і техніки, тим більше, що значну частину таких фахівців становлять іноземці; нинішній рівень соціально-економічного розвитку ще не створює достатніх стимулів для широкого застосування кваліфікованої праці, однак майбутнє вимагає розвитку освіти, підготовки національних кадрів, потрібних для досягнення поряд із політичною незалежністю економічної самостійності та просування до соціального прогресу.

У сучасному світі збільшується соціальний попит на повноцінну освіту, що особливо характерно для розвинених країн. Населенню цих країн властивий такий спосіб життя, для якого характерні вищі економічні стандарти і вищий рівень соціальних домагань. Значна частина молоді розглядає отримання повноцінної освіти як необхідну умову досягнення бажаного соціального статусу. Між рівнем освіти і розміром заробітної плати існує чітка залежність.Високий освітній рівень розглядається і як певна гарантія від безробіття, першими жертвами якого стають саме некваліфіковані працівники з мінімальним рівнем освіти. Зросло значення освіти і для молоді з привілейованих верств населення, що пов'язано з новими способами формування соціальної еліти західного суспільства. Зростання соціального попиту на освіту значною мірою пов'язане із розширенням охоплення дівчат середньою і вищою освітою. Збільшення припливу жінок на ринок праці — глобальне явище. У 80 -х роках в СРСР жінки становили понад половину загальної чисельності трудового населення, а в галузях охорони здоров'я, освіти, культури, торгівлі і громадського харчування — понад 75 %. У цей самий період частка жінок в економічно активному населенні США, Швеції, Данії становила приблизно 45 %, Франції, Великої Британії, ФРН — близько 40 %.

У розвинених західних країнах дівчата, які навчаються у повних середніх школах, становлять більше половини всіх учнів, і майже половину студентів вищих навчальних закладів. Значно зріс жіночий контингент бакалаврів, магістрів, докторів наук.

У країнах, що розвиваються, також є великі зрушення в розвитку жіночої освіти. З 1970 по 1990 р. частка дівчат, які навчаються у середніх навчальних закладах, збільшилася: в Африці з 33 до 38 %, в Азії з 35 до 40 %. Така сама тенденція спостерігається й у вищих навчальних закладах.

На розвиток освіти значною мірою впливають демографічні чинники. Еволюція народжуваності зумовлює зміни через певний проміжок часу кількості учнів тих вікових категорій, які підлягають обов'язковому навчанню. У розвинених країнах спад народжуваності зумовив зменшення чисельності учнів у початкових школах. Сьогодні тільки вища школа не виявляє прямої залежності від демографічної кон'юнктури: її контингенти продовжують зростати майже в усіх країнах.

Стан освіти і перспективи її розвитку значною мірою залежать від державної і суспільної політики. Цілі, пріоритети, методи і результати освітньої політики визначаються поєднанням глобальних тенденцій і національної та регіональної специфіки, як-от: « у промислово розвинених країнах з ринковою економікою і подібними ознаками суспільно-політичного ладу становлення високотехнологічного суспільства і наслідки цього процесу зумовили нові аспекти освітньої політики, що стає однією з найважливіших складових соціальної стратегії; у країнах, що розвиваються, після завоювання ними політичної незалежності важливим завданням стає розроблення законодавчих основ освіти.

Одним із важливих принципів державної політики більшості країн світу проголошується демократизація освіти. Новітні закони про освіту та офіційну педагогічну документацію передбачають: встановлення чіткої наступності різних ступенів освіти; підвищення якості навчання у навчальних закладах усіх типів; зміцнення зв'язку змісту освіти з життям; виховання учнів у дусі високих цивільних, моральних та естетичних ідеалів.

Значення освітньої політики певною мірою визначається масштабами фінансування цієї сфери. Так, у 1990 р. витрати на освіту в перерахуванні на одного жителя в розвинених країнах були майже в 25 разів вищими, ніж у країнах, що розвиваються. На освіту витрачається не більше 2 — 4 % ВНП, а для задовільного функціонування шкіл нинішні асигнування потрібно принаймні подвоїти. Однак існуюча сьогодні у більшості країн, що розвиваються, соціально-економічна й політична ситуація переконує, що зробити це у найближчому майбутньому неможливо.

Проте саме в розвинених і багатих країнах системи освіти відчувають тою чи іншою мірою фінансовий дефіцит. У структурі поточних витрат на освіту значна частина йде на заробітну плату педагогічного персоналу (у Франції — 72 %, Великій Британії — 74 %, ФРН — 75 %), а на розвиток шкільної інфраструктури виділяється недостатньо коштів. Міжнародний досвід показує, що найбільші капіталовкладення в освіту можуть виявитися марними, якщо вони не будуть пов'язані з глибокими реформами організаційного та змістовного характеру.

В останні десятиліття виявився новий аспект освітньої політики, пов'язаний із розвивальним процесом економічної, соціальної і культурної інтеграції. У ньому знаходить вираження характерна для сучасного світу об'єктивна тенденція до інтернаціоналізації світу, зближення країн і народів, спільного вирішення глобальних проблем, що виходять за національні й державні межі.

Інтеграція відбувається переважно у масштабах геополітичних регіонів, що поєднують країни з подібними умовами історичного розвитку і соціально-економічною структурою. Головну роль у розвитку інтеграційних процесів у Західній Європі відіграє Європейський Союз (ЄС). У 1976 р. було створено постійно діючий Комітет освіти держав — членів ЄС, функції якого полягають у розробленні стратегії співробітництва з метою «гармонізації» національних систем освіти. Під його егідою діє Європейський інститут виховання і соціальної політики, розміщений у Парижі. Складовою Комітету є Бюро співробітництва у сфері виховання (Брюссель). У 1987 р. Рада міністрів освіти держав — членів ЄС затвердила програму «ЕРАЗМУС», головна мета якої — сприяти розширенню обміну студентами між вищими навчальними закладами країн, що входять до ЄС.

Координаційні органи ЄС у співробітництві з відповідними організаціями ЮНЕСКО проводять роботу з уніфікації педагогічної термінології і параметрів національних статистик освіти. Розроблено західноєвропейську систему документації та інформації у сфері освіти.

У рішеннях і рекомендаціях координаційних органів ЄС перед навчальними закладами поставлене завдання формування «наднаціональної європейської свідомості» молоді. Інтеграція в галузі освіти набуває дедалі більшого розвитку і розглядається нині як необхідна умова подальшого політичного зміцнення ЄС.

У сучасному суспільстві важливого значення набуває ідея неперервної освіти набуває характеру парадигми науково-педагогічного мислення. Жодна країна ще не має чіткої системи неперервної освіти. Проте досвід багатьох країн, які керуються стратегією такої освіти, дає можливість побачити вже тепер деякі істотні ознаки моделей нової освітньої системи. У соціально-освітній практиці велике значення для здійснення неперервної освіти мають наступність ланок освітньої системи та розгалуженість каналів неформальної освіти за межами базової освіти. Неперервна освіта одночасно виступає як: засіб зв'язку та інтеграції елементів існуючої системи освіти;основний принцип організації перебудови різних ланок освіти.

Провідними принципами неперервної освіти є: гуманістичний характер; демократизм (рівність доступу); всезагальність (задіяність усього населення в різних структурах і рівнях освіти); інтеграція (формальних і неформальних освітніх структур традиційного і нового типу); гнучкість навчальних планів і програм, альтернативність способів організації навчального процесу, варіативність стратегій навчання; релевантність (зв'язок із життям індивіда, професійною і соціальною діяльністю).

Проблема демократизації школи залишається в центрі уваги суспільних і педагогічних кіл у провідних країнах світу. Поняття «демократична система освіти означає: рівність усіх членів суспільства перед освітою; децентралізацію шкільної системи; відкритість освітньої системи; право батьків і учнів на вибір навчального закладу; організацію навчального процесу, спрямованого на формування творчої особистості.Ці тези перегукуються з принципами демократизації освіти, проголошеними в Україні та Росії на початку 90-х років, а саме: а) ліквідація монополії держави на освіту; б) децентралізація управління освітою; в) участь місцевої влади в управлінні освітою; г) самостійність навчальних закладів при визначенні напрямів навчальної діяльності; д) перехід у педагогічних відносинах до системи співробітництва.

Таким чином, процес демократизації тісно пов'язаний з управлінням освітою. Демократизація відбувається у межах руху світової школи до «золотої середини»: між централізованим управлінням і наданням великих повноважень регіонам, місцевій владі, громадськості, навчальним закладам.

Наши рекомендации