Види міждержавних політичних акцій

Міждержавні політичні акції - це тактич­ний інструментарій, який використовуєть­ся в системі політичних технологій.

Державний тероризм ~ форма державної політики, екстре­містська за своєю суттю, яка проводиться спецслужбами, ар­мією, найманцями (вбивства і замахи на глав держав і урядів, дипломатів тощо). Це політика дестабілізації іншого суспіль­ства шляхом насилля. У сучасній політичній геометрії світу зміни­лась система координат і вирішальним для долі світового співто­вариства є конструктивний вихід з протистояння між розвинени­ми державами і країнами, що розвиваються. Держави, що обрали цю брудну технологію, повинні враховувати два існуючі рівні ре­альності — соціальний і політичний. Вони пов'язані і взаємо­діють, але не співпадають. Протилежність і несумісність соціаль­ного ладу з іншим - це соціальний рівень. Але навіть за наявності принципово відмінних цінностей кожна суверенна держава має право самостійно вирішувати, в якому суспільстві їй жити. Це вже є політичний рівень. Аргументами мають бути рівень і якість життя, зокрема, індекс розвитку людського потенціалу - ІРЛП, та велика кількість параметрів, що визначають соціальне здоро­в'я народу, а не силовий імпорт чужих зразків. До державного тероризму найчастіше вдаються тоталітарні і авторитарні режи­ми, а інколи й інші держави.

Термін «анексія» означає «приєднання, насильницьке вклю­чення». Тепер така акція заборонена міжнародним правом і Ста­тутом ООН.

Тандем «анексії» і «контрибуції» постійно характеризував світову політику; переможець у результаті війни одержував або прирощення території, або фінансові зобов'язання переможеної сторони. «Збирала» землі Росія, цим же займалась Пруссія. «Американський мир» (Pax americana) виявляв зловісний характер і реальну суть у своїй територіальній експансії. Так, в 30-ті pp. XIX ст. США почали примусове переселення аборигенів (індіанців) за річку Міссісіпі на «індіанську територію». Мирне плем'я чи років, яке мало конституцію, алфавіт, школи, газети, поступило­ся силі. Коли сенат Великої Колумбії відмовився від угоди між урядом республіки і США про купівлю зони Панамського каналу (Панама тоді входила до складу Великої Колумбії), тоді агенти США здійснили в Панамі «революцію» і проголосили її незалежність від Великої Колумбії. США негайно визнали нову республіку, а флот Сполучених Штатів перешкодив висадці колумбійських військ, що були послані на придушення заколоту. Панамська республіка піддала США зону Панамського каналу на тривалий час. У 1846 р. США домоглися від Англії визнання своїх претензій на Орегон і до середини XIX ст. досягли Тихого океану на всьому просторі від Канади до Мексіки. Техас, Флорида, Нова Мексіка, Північна Ка­ліфорнія - це XIX сторіччя. Аншлюс Австрії до «третього рейху», Судетська область, поділена між двома тоталітарними колосами Польща - це вже приклади XX сторіччя.

Демарш - це вплив на урядовий орган чи державу в основно­му через дипломатичні канали з метою провокування вигідної для себе реакції протилежної сторони. Є демарші «сильного» і «слабкого», останні - це протести, апеляції та інші подібні дії. Демарші «слабкого» потенційно можуть спровокувати небажані для цієї сторони дії «сильного».

Демарші «сильного» частіше всього ведуть до загострення відносин між сторонами і стають приводом до війни. Наприклад, «Емська депеша» в редакції канцлера Бісмарка була сприйнята урядом Франції як пряма образа держави. Франція негайно відреагувала і оголосила війну Пруссії. Бісмарк був задоволений: він жадав війни з Францією і домігся свого, до того ж в очах німець­кого народу Франція постала агресором.

Зовсім недипломатичний демарш прем'єр-міністра Хрущова в залі засідань ООН також викликав реакцію опонентів, але вже небажану.

Політична блокада - це система заходів і дій економічного і військово-політичного характеру в мирний і воєнний час дер­жавою чи групою держав проти держави (або групи держав) про­ти її (їх) території з метою припинення її (їх) зв'язків із зовнішнім світом, примушення до капітуляції чи до виконання вимог органі­заторів цієї політичної акції. Так, після розгрому Пруссії у 1806 р. Наполеон підписав декрет про континентальну блокаду Англії, що відіграло доленосну роль для європейських країн. Для здійснення блокади вимагалось підпорядкування всієї континен­тальної Європи Франції, об'єднання Європи під егідою Франції і в ім'я інтересів французької буржуазії. Французька імперія цією блокадою прагнула знищити економічний потенціал Англії і поставити її на коліна. Блокада виявилась важким тягарем для європейських країн, причиною економічних криз. У новітній історії блокада Куби, Югославії, В'єтнаму, Анголи, Чілі і ряду інших країн також відіграла «конструктивну» роль в долі цих країн. Проти Радянської держави країни Атланти створили «санітар­ний кордон» в особі Фінляндії, Прибалтійських республік, Польщі, Чехословаччини, Румунії - воєнно-політичну Малу Антанту. Термін «лімітроф» (так називали прикордонні області Римської імперії, які були зобов'язані утримувати римські легіони, що сто­яли на кордоні) одержав друге життя. Лімітрофами почали називати вищезгадані буржуазні держави, які утворились після 1917 р. на західних окраїнах колишньої Російської імперії.

Свого часу широко використовувалось поняття «прифрон­тові» держави. Так позначали групу країн Півдня Африки, які зазнали політики дестабілізації з боку Південно-Африканської Республіки. До неї входили Ангола, Мозамбік, Ботсвана, Замбія, Зімбабве і Танзанія. В офіційній радянській пропаганді не­обхідність спільних дій цих країн проти ПАР обумовлювалась завданням організації відсічі расистському режиму апартеїду. Часи змінились, іншою стала оціночна шкала, реформувався режим у ПАР, зникли поняття «соціалістична орієнтація» і «країни соціа­лістичної орієнтації», але не зникла необхідність ретроспективно­го аналізу справжньої ролі «прифронтових» держав.

У наш час ця акція реалізується в досить широкому діапазоні -від введення економічного і торгового ембарго до високих протекціоністських тарифних бар'єрів режиму найменшого сприяння.

Чітке уявлення про зміст політичної угоди як технології дає Версальська система угод, нав'язана Антантою в 1919 році післявоєнній Європі. Тоді в буржуазній пресі «гуляла» цікава карика­тура: на земну кулю накинуті дві петлі - за одну тягне президент СІЛА В.Вільсон (під ним підпис «14 пунктів» і «націоналізм»), за іншу тягне В.Ленін (під ним підпис «21 умова Комінтерну» та «інтернаціоналізм »).

Карикатура вірно висловила головну колізію післявоєнної Євро­пи - 14 пунктів післявоєнного врегулювання В.Вільсона спирались на «національну ідею» XIX ст. про самовизначення націй у самостійні держави. Найвизначнішим результатом її реалізації став розвал Габсбургської Австро-Угорської і Османської Турецької імперій, сан­кціонований творцями Версальської системи. По суті, це спроба втілен­ня лідерами США доктрини Монро (1823) «Америка для амери­канців» через 100 років після її прийняття, але вже стосовно Європи і Ближнього Сходу. В.Вільсон вважав, що конгломерат невеликих мононаціональних держав, створений на руїнах двох імперій, не ста­не серйозною перепоною для європейської політики США і цими «карликами» можна буде маніпулювати як і «банановими республі­ками» в Центральній Америці.

В.Ленін, навпаки, протиставив ідеї націоналізму принцип інтернаціоналізму, тобто принцип створення «радянських республік світу». Роль лідера пролетарської наддержави світу повинен був зіграти Комінтерн.

Потсдамські угоди 1945 року також дають підставу для роздумів. Якщо денацифікація, демілітаризація «третього рейху», викорчовування його злочинних політичних структур було акцією, що не викликала сумнівів, то розв'язання національно-територі­альної проблеми у вигляді створення двох німецьких незалежних моноетнічних держав явно викрило два принципово несумісні підхо­ди в міжнародних відносинах. Практично безкровне об'єднання двох Німеччин стало логічним завершенням нелогічного рішення великих держав. Це означає, що вибір свого соціально-політично­го ладу повинен стати привілеєм народу, навіть переможеного, а не якоїсь позанаціональної політичної сили.

Політичній науці час дати однозначну відповідь на питання про ефективність політичних угод, які приймаються позанаціональними суб'єктами політики. Проблемних «точок» дуже ба­гато. Боснійська криза, проблема Косово, тривала криза на Близь­кому Сході, ситуація в Іраку, Індії, Пакистані, Північній Ірландії тощо. Чи можна відшукати в соціально-політичній історії при­клад досягнення позитивного результату зусиллями наднаціональ­них арбітрів? Є очевидним, що подібні угоди повинні прийма­тись за обов'язкової участі зацікавленої сторони із наданням їй серйозних повноважень.

Схематично це можна зобразити таким чином: пряма лінія, точки на її кінцях позначені відповідно ГК - група країн, що укладають угоду щодо зацікавленої країни, і ЗК — зацікавлена країна. Середина лінії позначена символом У - угода. Символом ГК-1, ГК-2, ГК-3 з одного боку і символом ЗК-1, ЗК-2, ЗК-3 з іншого позначають напрям руху до символу У, тобто до угоди. Будь-яка із сторін, утримуючи свої вихідні позиції, програє, якщо не робить поступок. Рух однієї із сторін до символа У означає односторонній пошук компромісу. Бажаним є двосторонній рівно­мірний рух до точки У (ГК-1 і ЗК-1, ГК-2 і ЗК-2 і так далі). Такі дії можуть принести певний результат (див. схему).

У = угода

гк гк, гк2 гк3 зк3 зк2 зк, зк

Оптимум полягає в одночасному досягненні точки У обома сторонами ЗК (зацікавленою країною) і ГК (групою країн, що укладають угоду щодо зацікавленої країни).

Після об'єднання Німеччини і В'єтнаму на порядку денному стоїть проблема об'єднання Північної і Південної Кореї. Накопи­чений досвід, здоровий глузд з часом позитивно вплинуть на узгоджувальний процес у цьому регіоні.

Загальнолюдське містить сумарний позитивний досвід. «Зво­ротний досвід полюбовного «розлучення» Чехії і Словаччини дає прецедент компромісної технології навіть за відмінних вихід­них позицій сторін.

Політична анатомія міжнародних угод набагато складніша, ніж здається на перший погляд. їх реєстр несе в собі глибинний і прихо­ваний від недосвідченого ока зміст і призначення: трактат, пакт, хартія, конвенція, протокол, декларація, комюніке (як попередній етап договору), «відкритий договір», «закритий договір» тощо.

Зовсім не всі види угод містили в собі ідею зміцнення миру не тільки для договірних сторін, але й насамперед для «третьої сторони». Віденська система угод 1814-1815 pp. поставила малі країни в нерівні умови порівняно з їх укладачами. Версальська система угод за результатами першої світової війни містила в собі можливість боротьби за перегляд встановлених кордонів. Угоди або договори (у договорах найчастіше суб'єктами виступають дві держави) між метрополіями і колишніми колоніями часто ігнору­вали етнічні кордони і створювали прецедент прикордонних конфліктів між молодими суверенними державами. Кемп-Девід-ський договір надавав Єгипту односторонніх переваг порівняно з іншими країнами арабського Сходу.

Цей перелік дозволяє визначити руйнівну службову роль до­говору як засобу реалізації інших, а не лише формально-договір­них цілей. «Нав'язаний» договір, договір-афера, договір-змова - це деформації конструктивної суті договірної технології і демагогія, прихована дипломатичним протоколом.

Політичний договір в ідеалі покликаний забезпечити як мінімум рівність інтересів його учасників і не зазіхати на суве­ренні інтереси третіх країн.

Аналіз усієї політичної технології в міжнародних відносинах приводить до висновку про необхідність докорінних інновацій­них перетворень у механізмі політичних взаємодій. І. Кант був безумовно правий у своєму переконанні, що після постійних воєн держави будуть вимушені перейти до певного космополітичного устрою чи до правового стану федерації, заснованої на узгодже­ному міжнародному праві - космократії.

Упродовж майже всього XX століття тривало протиборство суспільних систем - капіталізму і соціалізму. Наприкінці 80-х -початку 90-х років двополюсний світ розпався і почав перетворю­ватись на багатополюсний. У ньому з'явились осередки нової ци­вілізації у вигляді Об'єднаної Західної Європи, модернізованої Японії, Китаю, мусульманських країн зі своїми власними інтере­сами і тенденціями розвитку. На відміну від біполярності, де існу­вав значний відрив двох наддержав від усього світу, для багатополюсності характерною є приблизна співвідносність можливостей одночасно багатьох країн світу. В таких умовах особливої ролі набуває збалансованість інтересів різних народів і держав.

Якісні зміни геополітичної і військово-стратегічної ситуації у світі вимагають радикального і комплексного переосмислення всієї

зовнішньополітичної лінії, що ґрунтується на біполярній основі балансу сил.

Окрім цього, необхідно поєднаними зусиллями розробити спільні підходи, аби гідно увійти у фазу підготовки рішень з глобальних проблем. Засновник «Римського клубу» А.Печчеї вказав на шість головних обставин, які треба врахувати. Перед людством, яке є політично багатополюсним, але однополюсне в аспекті виживан­ня, постали шість проблем: проблема «зовнішніх меж» планети, «внутрішніх меж» самої людини, трансляції культурного спадку на­щадкам, нової якості світового співтовариства, захисту середовища проживання і реорганізації комплексної виробничої системи.

Все це диктує необхідність політичного, науково-дослідного, інформаційного і морального співробітництва всіх суб'єктів світової політики.

Питання для самоконтролю й проблемні завдання

1. УК. Клаузевіца, крім відомої формули війни, є й інше її визначення: «війна є політика, що змінила перо на меч, але від цього не припинила мислити за своїми влас­ними законами». Який зворотний бік війни відкрив у цій фразі прусський генерал?

2. І. Кант вбачав у договорі «народів між собою», здавалося б, найбільш потужний об'єднуючий чинник - економічну вигоду міжнародної торгівлі. Який не менш важливий чинник, що пере­шкоджає цьому договору, не міг урахувати геніальний німецький філософ?

3. Чи можливий загальний нейтралітет як спосіб організації зовнішньої політики держави? Чи може такий нейтралітет стати тотожним поняттю «мир»?

4. Чи розумно розглядати мирне співіснування як «специфічну форму класової боротьби»? У чому абсурдність цього формулювання?

5. У чому полягають відмінності між державним гегемонізмом стародавніх імперій Сходу і сукупним державним гегемонізмом країн - учасниць військово-політичного блоку НАТО?

6. Чи є неминучими прояви регіонального політичного лідерства?

7. У чому полягає неконструктивний політичний зміст політич­них альянсів?

8. Будь-який політичний блок передбачає наявність об'єкту для свого впливу. Як на вашу думку, НАТО з метою впливу навіть розширюється:

а) на «гарячі точки» планети;

б) на процес розповсюдження ядерної зброї;

в) на народи, які прагнуть здобуття реального національного суверенітету;

г) на Росію з її внутрішньою нестабільністю як загрозу західній цивілізації?

9. Чи є міцними міжнародні угоди, «підкріплені» присутністю миротворчих сил ООН і військ НАТО?

10. Як оцінити політичну конфронтацію в міждержавних відно­синах з позицій теорії конфліктів?

11. До яких негативних наслідків може привести політична ізоляція в обох її варіантах?

12. 60-70-ті роки XX ст. - період «розквіту» діяльності спецслужб США в країнах «третього світу». Які аргументи можна підшукати для апологетів державного тероризму США?

13. Анексію офіційно заборонено міжнародним правом і Статутом ООН. Як у зв'язку з цим пояснити наявність військово-стратегічних анклавів (Гібралтар, Гуантанамо)?

14. Які держави стали об'єктом політичної блокади в другій половині XX століття?

15. Чи здатні неядерні держави на демарш «сильного»?

16. Чому колективні системи політичних угод за результатами обох світових воєн потенційно містили в собі джерело міждержавної конфронтації?

Терміни і поняття

Альянс - військово-політичний союз. Анексія - приєднання, насильницьке вклю­чення до складу держави частини території іншої держави.

Блокада політична - комплекс заходів економічного і військово-політичного характеру одних держав проти інших з метою припи­нення її зв'язків із зовнішнім світом.

Гегемонізм державний — здійснення курсу на переважання в міжнародній політиці на рівні держави.

Демарш - вплив на державу через дипломатичні канали з метою провокування вигідної для себе реакції.

Контрибуція - фінансові зобов'язання держави, яка програла війну.

Конфронтація політична - динамічний аспект міждержавних взаємодій, який характеризується напруженістю відносин.

Мирне співіснування - спосіб міждержавного політичного роз­витку, який характеризується утвердженням відносин добросусідства і норм міжнародного права, що виключають силову технологію.

Нейтралітет - спосіб міждержавного політичного розвитку; особ­ливий правовий статус держави і зовнішньополітична мета.

Тероризм державний - форма державної політики, яка ґрун­тується на застосуванні екстремістської технології.

Розділ 23

ПОЛІТИЧНИЙ ЕКСТРЕМІЗМ