Формування особливостей української мови

Змішуючи поняття "розмовна мова" та "мова писемності", радянські історики ще донедавна переконували, що її побутуван­ня в усіх землях-князівствах служить од­ним з головних доказів існування "єдиної давньоруської народності", яка буцімто склалася протягом IX— X ст., а далі розпалася разом із розпадом Русі, і це стало поштовхом до появи білоруського, російського та українського на­родів, а відтак - і їхніх мов. Щодо писемної мови, то вона справді була однаково зрозумілою для усіх письменних від Києва до Нов­города і від Галича до Курська. Інша справа, що жоден з них нею не розмовляв, та вона й не призначалася для живої розмови. Саме тому як породження спільної духовно-церковної традиції ця штучна (а отже, консервативна) мова змогла залишитися за­собом культурного спілкування і в багато пізніші часи, коли від Київської Русі не зосталося нічого, окрім історичної пам'яті.

Іншою була доля діалектів живої мови. Формування особли­востей, властивих українській мові, відбувалося починаючи з VI-XI ст. в межах двох територіальних діалектів, які увібрали в себе племінні діалекти Середнього Подніпров'я та Прикарпаття. На території сучасної України існували дві споріднені між собою діа­лектні макрозони - північна поліська (Північна Волинь, Київщи­на і Чернігово-Сіверщина) і південно-західна, або галицько-во­линська (Галичина і Південна Волинь). При певних відмінностях спільними рисами обох протоукраїнських діалектів було те, що (ймовірно, вже з VI-VII ст.) тут утвердилися мовні норми, ха­рактерні для сучасної української мови. Можна помітити при­наймні два шляхи, якими відбувалося виокремлення протоукраїнської мови серед споріднених слов'янських, у тому числі східно­слов'янських, мов: по-перше, це збереження праслов'янських мовних норм, які були втрачені російською і білоруською мова­ми; по-друге, придбання нових норм під впливом скіфо-сарматського та іншого оточення.

Про стан і особливості давньоруського народного мовлення можна судити лише на основі писемних пам'яток. Переписуючи тексти, створені церковнослов'янською мовою, книжники впер­то повторювали одні й ті ж "описки" (відступи від канонічних норм), що наводить нас на думку про невипадковість таких "по­милок": вони підсвідомо шукали способу передачі на письмі звуків, які у старій книжній мові були відсутні. Найдавніші оригі­нальні твори книжного мистецтва України до нас дійшли від XI ст. ("Остромирове євангеліє" 1068 р. та "Ізборники" Святослава 1073 і 1076 pp.) Наведемо окремі приклади з цих книг, які свідчать про наявність мовних особливостей першого роду:

I.I. Закінчення -ові, -еві в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду: ангелови; духови; мужеви; Рюрикови; Петрови.

1. 2. Кличний відмінок іменників: владико; друже; сыну; жено; слуго; дружино; княже; Всеволоде; брате; человіче.

І. \. Чергування задньоячикових приголосних г,к, х зі свистя­чими з, ц, с у давальному та місцевому відмінках однини: слузі, книзЪ, по pЪецЪ, владыцЪ.

1.4. Форми 3-ї особи дієслів теперішнього і простого майбут­ньою часів і дієвідміни типу "пише", "несе" (без кінцевого-ть): може; рож'дас; подобие; рече; йде; буде; почне.

1. 5. Закінчення -мо у дієсловах першої особи множини те­перішнього й майбутнього часів: "маємо", "пишемо". Ця форма зводиться до індоєвропейського—mos, —mes, —mus.

До новопридбаних норм відносяться такі:

2. 1. Вживання м'якого "г" [h] замість праслов'янського "ґ" [g]. Про звичку переписувачів давньоруських книг до вимови українського "г" свідчать такі їх помилки, як снЪх замість "снЪг", хрЪх замість "грЪх", ход замість "год", бЪхство замість "бЪгство", изънаша замість "изгьнаша" тощо.

2.2. Злиття звуків ы, і > и. З'явився типово український звук "и", який виник внаслідок злиття праслов'янських голосних "і" та "ы"; це, зокрема, призводило до постійного змішування на письмі літер ы/i: хліби замість "хлібьі", язик замість "язык", рызыi замість "ризи", просыти замість "просити" та ін.

2. 1. Перетворення е(Ъ) в і, е. Усталилась вимова "Ъ" [ять] як звука "і", чим українська мова відрізняється від решти слов'янських. Змішування літер "і" і "и" простежується вже в пам'ят­ках книжності XI ст., коли переписувачі раз у раз помиляються, пишучи нимая, а не "нЪмая", ecu, а не "всЪ", витры, а не "вЪтры". Отже, книжники київської школи "вЪче" читали як віче, "грЪхъ," - як гріх, "Ъти" - як діти, "лЪсъ" - як ліс.

2.4. Закінчення -ої в родовому відмінку однини прикметників жіночого роду: великої, доброї. Про поширення цієї норми свідчать такі звороти в книжних текстах, як "святоЪ мученицЪ", "ветхоЪ деревяноЪ" (церкви), "пагубноЪ сьмрьти", "борзости ради конское".

Отже, протоукраїнські мовні риси можна вважати засвідче­ними уже в перших пам'ятках писемності Русі XI ст., а почали вони оформлятися, як вважають, приблизно у VI-VII ст.

На кінець XII ст. переважна більшість рис, характерних для українських діалектів, уже сформувалася. Причому у ХІІ-ХШ ст. на території сучасної України виділялося щонайменше три діалектно-етнографічні зони: південно-західна галицько-волинсь­ка; карпатська; поліська. Південно-східного наріччя в той час не існувало взагалі (воно є новоутвореним), а київсько-переяс­лавські говірки мали виразно поліську діалектну основу.

...

Шляхами віків

...

Перші паростки християнства на Русі.«Повість временних літ» повідала прадавню легенду, згідно з якою апостол Христа Андрій Первозванний побував на місці майбутнього Києва, по­ставив там хрест і мовив: «на цих горах буде велике місто і збудує Бог багато церков». Однак ця легенда, що народилась у київському церковному середовищі XI — на поч. XII ст., позбавлена фактичної основи. Говорити про початки християнства у східнослов'янському середовищі у І ст. н. е. немає підстав. Не так давно археологи, ґрунтуючись на деяких особливостях похо­вального обряду предків східних слов'ян кін. III — IV ст. н. е., висунули гіпотезу, за якою в їхнє середовище тоді почали прони­кати християнські уявлення. Однак аж до IX ст. ні в писемних, ані в археологічних джерелах серйозні докази побутування хри­стиянського віровчення у Східній Європі відсутні. Твори східних географів, істориків та мандрівників IX ст. дають підстави припу­скати, що християнство почало проникати на Русь саме у той час. Знаменитий араб ал Масуді, котрий писав у першій пол. X ст., але користувався джерелами IX ст., твердив, нібито части­на східних слов'ян сповідує християнство і навіть має храми із дзвонами. Проте інші джерела не підтверджують цих слів. Пам'ятки візантійської писемності з 60-х pp. IX ст. твердять, що князь Аскольд, котрий облягав Константинополь 860 p., бл. 866 р. хрестився з купкою своїх дружинників. Однак тоді християнство не було запроваджене на Русі. На сер. X ст. воно дещо поширилось у середовищі панівного класу. З договору київського князя Ігоря з Візантією 944 р. виходить, що частина дружинників того князя була християнами, а в Києві існувала церква св. Іллі.

...

Пантеон язичницьких богів.Літопис Нестора під 980 p. уміс­тив барвисту розповідь про зведення Володимиром невдовзі піс­ля вокняжіння в Києві своєрідного пантеону язичницьких богів: «І поставив (князь.— Лет.) кумирів на пагорбі за теремним (князівським.— Авт.) двором: дерев'яного Перуна із срібною головою та золотими вусами, далі Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла і Мокош. І приносили їм жертви, називаючи їх богами». Довгий час вчені вважали, що в цьому пантеоні князь об'єднав основних, найбільш розповсюджених на Русі язич­ницьких богів, чим начебто уніфікував державний культ. На

перше місце слушно було поставлено Перуна — бога-громовержця, подібного до римського Юпітера. Далі йшли боги місяця (Хорс), Сонця (Дажбог), вітру й, можливо, водночас війни (Стрибог), охорони посівів (Симаргл) і єдине жіноче божество у пантеоні— плодючості й домашнього вогнища (Мокош). Двоє з названих Нестером богів, Хорс та Симаргл, вважаються іранськими за походженням, що підтверджує давно вже вислов­лену думку про поліетнічний характер Давньої Русі, в якій, поряд із слов'янськими, були й неслов'янські, у тому числі іранські племена.

Однак у 20-і pp. XX ст. з'явилася версія, згідно якій нібито Володимир зовсім не лаштував язичницького капища з шістьма божествами, а встановив культ єдиного верховного Перуна, вия­вивши тим самим відчутне прагнення до монотеїзму, що так швидко, вже через 10 років, втілилось у запровадженні на Русі християнства. Деякі документальні свідоцтва дозволяють вва­жати, що 980 р. в Києві, а потім у Новгороді й інших великих містах Русі було поставлено дерев'яні скульптури самого лише Перуна. Пантеон же, ймовірно, народився в уяві християнських книжників кін. XI — поч. XII ст., котрі вважали, що язичництво рішуче відрізняється від християнства тим, що має не одного бо­га, а декількох.

«Влесова книга». Одна з уявних загадок вітчизняної історії. її текст начебто було написано на дерев'яних дощечках, які 1919 р. знайшов в покиненому панському будинку полковник царської армії Ізенбек. У 1925 р. він показав ці дощечки ро­сійському емігрантові, філологові-любителю Миролюбову, кот­рий багато років переписував і вивчав їх. 1941 р. Ізенбек помер, і доля дощечок, писаних нібито в прадавню давнину слов'янсь­ким письмом, залишається невідомою. Протягом 1953—1957 pp. зроблений Миролюбовим список з «давнього рукопису», назва­ного «Влесовою книгою» (від імені язичницького бога Влеса-Велеса-Волоса), публікував російський емігрантський журнал «Жар-птица» у Сан-Франціско. Книга містить історію древніх русичів за 1800 p.: з IX ст. до н. є. аж до часів Аскольда й Діра, тобто до сер. IX ст. н. є. Однак усі фахівці — історики, археоло­ги, лінгвісти, філологи, палеографи — одностайно визнали «Влесову книгу» підробкою, та ще й примітивно виконаною.

Абсолютно неймовірною виглядає сама можливість того, щоб дерев'яні дощечки могли вціліти на протязі більш ніж тисячі років у несприятливих умовах. Крім того, як свідчив Ізенбек, ча­стина дощечок була розчавлена солдатськими чоботами. Насторожує втрата не лише самих дощечок, а й фотографій з них. Мо­ва «Влесової книги» недвозначно свідчить про фальшивку: це

хаотичний набір штучно викривлених давньоруських слів, що не підлягають жодним правилам граматики. Тим часом старослов'янська йдавньоруська мови були суворо регламентовані граматичними узаконеннями. «Влесова книга» являє собою нагромадження історичних нонсенсів. Чого варте лише одне її твердження, начебто русичі цілу тисячу років вели війну з римлянами! Вчені дійшли висновку, що «Влесову книгу» з псевдо-патріотичних міркувань створив сам Миролюбов, силкуючись у такий спосіб «обґрунтувати» глибоку древність слов'янського племені, «відкрити» (тобто вигадати) невідому раніше слов'янську грамоту й тим самим прославитися. Однак ласі до сенсацій журналісти й дилетанти, любителі рідної минувшини у нашій країні й за кордоном час від часу намагаються відродити суспільний інтерес до цієї курйозної підробки, без найменших підстав наполягаючи на справжності хоч яких-небудь її відомо­стей.

«Змійові вали».Так з давньоруських часів називають у на­роді земляні вали в Середньому Подніпров'ї, що оточували Київ з півдня, сходу й заходу й простягалися приблизно на тисячу кілометрів. Частина з них непогано збереглася. Ці оборонні спо­руди тривалий час становили одну з найбільших загадок вітчиз­няної історії. Лишилося невідомим, хто й коли їх збудував. Спо­чатку вважали, що це зробили скіфи за кілька століть до нашої ери, потім —ранні слов'яни в II — V ст. н. є. Назва походить з прадавніх східнослов'янських легенд, в яких оповідається, як міфічний народний герой Кузьмодем'ян або Борисогліб, борю­чись з велетенським казковим змієм (драконом), начебто запря­гав його у плуг і проорював гігантські борозни. Змій сконав, а борозни збереглися у вигляді валів, названих на честь події «змійовими». Завдяки десятилітній діяльності археологічної екс­педиції Інституту археології Академії наук України виявилося, що майже всі вивчені нею «змійові вали» створено протягом історично невеликого проміжку часу — напр. X — у першій трет. XI ст. Абсолютну більшість їх споруджено за князювання Воло­димира Святославича для захисту від набігів кочовиків-печенігів. Будівництво цих захисних споруд було продовжене на поч. 30-х pp. XI ст. сином Володимира Ярославом Мудрим. Ли­ше окремі вали були зведені в другій пол. XI — на поч. XII ст. (проти половців). Вони доповнювалися баштами, на них стояли дерев'яні стіни, але ні те ні інше не збереглося.

Охрещення Русі. Реформа язичницьких культів — проголо­шення Перуна верховним і, певно, єдиним богом Київської Русі — не сприяла державному будівництву, усталенню привілеїв панівного класу феодалів, розвиткові писемності й куль­тури, налагодженню зв'язків з іншими, в абсолютній більшості християнськими, країнами. Тому в сер. 80-х pp. X ст. київський уряд помалу схиляється до думки щодо прийняття іншої, якісно нової релігії—християнства. Нагода не примусила себе довго чекати. 986 р. візантійський імператор Василій, проти якого по­встали земельні магнати, попросив допомоги у могутнього київського князя Володимира. Князь не відмовив, але висунув умову: одруження із сестрою імператора Анною. Натомість Василій зажадав, щоб Володимир охрестився і запровадив христи­янство у Київській Русі. На таких умовах і було укладено русь­ко-візантійську угоду. Давньоруські джерела, навіть найбільш докладна «Повість временних літ», викладають події у фольклорно-легендарному дусі.

До Володимира начебто завітали місіонери, представники різних вір: мусульманства, іудаїзму, католицизму й православ'я. Кожний вихваляв переваги своєї віри. Найбільше враження на Володимира справила промова візантійського філософа. По деякому роздумі князь схилився до православ'я. Ще й досі в науці час від часу відроджується ця версія. Насправді ж руський князь та його оточення з самого початку орієнтувалися на пра­вославний варіант християнства, найбільше їм знайомий. До то­го ж він ставив церковного владику в залежність від світського володаря, що особливо приваблювало владного Володимира.

Запровадження християнства на Русі супроводжувалося ру­сько-візантійською війною. Виконуючи умови угоди з імперато­ром, Володимир послав до Візантії великий як на ті часи, добре озброєний і дисциплінований 6-тис. загін відбірних воїнів, які допомогли Василію здолати ворога. Однак віроломний імператор вирішив обманути київського князя й відмовив йому в руці сест­ри. Щоб змусити Василія виконати умови русько-візантійської угоди, Володимир здійснив стрімкий похід до Криму, що нале­жав тоді Візантії, й обложив місто Херсон (околиця нинішнього Севастополя), головну житницю імперії. Після здобуття русами Херсона імператор був змушений спішно відіслати сестру до пе­реможця. Урочистий шлюб відбувся у Херсоні восени 989 p., a навесні наступного року Володимир з дружиною повернувся до Києва й заходився енергійно насаджувати християнство. В літо­писі події трьох років — 988, 999-го і 990-го зведені під одним — 988-м, що традиційно вважається роком запровадження нової віри на Русі. По всій країні нищились язичницькі капища й бо­жества, на їхньому місці ставилися церкви. Людей хрестили насильно. Однак спочатку були охрещені лише жителі Києва, Новгорода і ще кількох міст. Процес християнізації величезної країни розтягнувся на кілька століть. Невдовзі по прийнятті хри­стиянства на Русі була влаштована митрополія, підпорядкована константинопольському патріархові.

Запровадження християнства на Русі мало прогресивний ха­рактер. Давньоруська держава прилучилась до європейської цивілізації, античної культурної спадщини. Почали бурхливо розвиватися писемність і культура, народилося літописання. Зміцнилася державність, пожвавились міжнародні зв'язки. Не варто забувати, проте, що християнство того часу вже було релігією класового суспільства, воно освячувало нерівність лю­дей, узаконювало експлуатацію людини людиною, обожнювало князівську владу.

Десятинна церква.Перший кам'яний храм Київської Русі, збудований і прикрашений візантійськими майстрами в 989— 996 pp. Згідно літопису Нестора, після завершення будівництва князь Володимир мовив: «Даю церкві цій святої Богородиці де­сяту частку від багатств моїх та моїх міст». Звідси й виникла назва тієї церкви. Певний час історики гадали, що десятину бу­ло надано на утримання одного лише храму Богородиці, але потім дійшли висновку, що йшлося про взяття на утримання державою всієї давньоруської церковної організації. У грудні 1240 р. монголо-татарські орди штурмом здобули Київ і зруйнували Десятинну церкву. Вона так і не була відновлена. Архео­логічними розкопками встановлено, що храм було прикрашено мозаїками й фресками, мармуровими колонами, шиферними плитами тощо.

Богатирські билини.Епічні пісні героїчного змісту, що скла­дають своєрідний художній літопис боротьби давньоруського народу проти степових кочовиків та інших ворогів за незалежну, сильну й централізовану державу. Героями билин виступають, як правило, богатирі, могутні велети, що здійснюють подвиги на славу Русі. Найдавніші билини створено ще в дохристиянський період нашої історії: VIII — першій пол. X ст. Вони населені страшними чудовиськами, багатоголовими зміями (драконами), казкові мотиви у них переважають над реально-життєвими. Існують дві основних школи тлумачення билин: міфологічна та історична. Представники першої вважають, що билини віддзер­калюють історичне минуле в художньо-узагальненій формі, у них майже відсутні дійові особи та сюжети давньоруської історії, до­бре відомі нам з літописів. Апологети ж історичної школи вбача­ють у билинах мало не адекватне відбиття історичних подій, кон­кретних людей тощо.

Насправді билини являють собою дуже своєрідне історичне джерело, що відбиває, одначе, не реальні події й реальних лю­дей, а загальні тенденції доби, народне ставлення до того, що відбувалося. Одним з найбільш древніх є епіко-героїчні твори

так званого Київського чи Володимирового кола, в яких діють Ілля Муромець, Добриня Нікітич і Альоша Попович, а Руссю править, командує богатирями могутній і ласкавий, справедли­вий і мудрий князь Володимир «Красне Сонечко». Богатирі їздять у чистому полі, стоять на «заставі богатирській», охоро­няючи Русь і захищаючи князя Володимира, здійснюючи славні подвиги на благо Вітчизни. Поряд із Добринею, котрий був ре­альною історичною особою, рідним дядьком князя Володимира, в билинах діють і збірні образи: Ілля Муромець, Альоша Попо­вич, Святогор та ін. Не повинно вводити в оману те, що названі витязі згадуються у деяких літописах XIII — XIV ст.: то лише прізвиська, дані вдячним народом мужнім воїнам, які нагадува­ли сучасникам героїв билин.

Софійський собор.Головний (митрополичий) храм Давньо­руської держави, присвячений Мудрості Господній. Зберігся до нашого часу. Являє собою розкішну 13-главу будівлю (що сим­волізує Христа та його 12 апостолів), прикрашену різнобарвни­ми мозаїками та фресками. При храмі у давнину був монастир. Літописи по-різному датують будівництво Софійського собору: Новгородський—1017-м, «Повість временних літ»—1037 pp. Однак стаття «Повісті» від 1037 р. є взагалі узагальнюючою, бо характеризує будівничу діяльність Ярослава Мудрого в Києві в цілому. Київський учений С. Висоцький знайшов докази на користь першої дати зведення собору. Із знайдених ним у храмі написів (графіті) виходить, що Софійський собор на 1030 р. був уже споруджений і розписаний фресками.

Бібліотека Ярослава Мудрого.Літопис Нестора, що під 1037 р. оспівав мудрість Ярослава, свідчить: «Ярослав же любив книжки й, багато їх переписавши, поклав у церкві святої Софії». Цей короткий запис досі збуджує палкий інтерес істориків і численних шанувальників рідної минувшини. Деякі вчені гадають, що зібрана князем бібліотека розміщувалась в одній з апсид, а то й в одній з двох башт собору. Досі її не знайдено. Одні дослідники вважають, що бібліотека загинула під час штурму монголо-татарами Києва в грудні 1240 p.,— але чому тоді вцілів сам храм? інші — що вона розійшлася між різними книжковими зібраннями по смерті Ярослава; треті — що вона зберігається або в самому Софійському соборі, або в іншому місці. Не так давно журналісти заходилися доводити, начебто бібліотека замурована в підземеллях Межигірського монастиря на околиці Києва. Але ця думка надзвичайно сумнівна, оскільки сам той монастир за часів Ярослава не існував. Логічніше за все думати, що після кончини князя його книжкове зібрання було розподілене між найбільшими церковними й монастирськими бібліотеками Києва: софійською, печерською, іринінською, геор­гіївською та ін. Частина книжок могла загинути у наступні століття під час численних пожеж і ворожих навал (пожежа 1718 p. повністю знищила бібліотеку Києво-Печерського мона­стиря, в якій, згідно свідчень середньовічних мемуаристів, збері­галися книжки XIст.), інша ж досі перебуває в ряді бібліотек колишнього СРСР та за його межами.

...

«Повість временних літ».Найдавніший серед літописів, що збереглися до наших днів. Названа так за вступним реченням: «Ось повісті временних літ, звідки пішла Руська земля...» Досі не вщухають відгуки багаторічних дискусій у вченому середовищі щодо часу й обставин народження літописання на Русі, про зміст і характер перших літописів. Дилетантськими слід вва­жати твердження деяких радянських істориків про існування «літопису Аскольда» або ж «язичницького літописання» часів Олега Віщого або Ігоря. Нині абсолютна більшість вітчизняних і зарубіжних фахівців переконана в тому, що літописання на Русі розпочалося в кін. X — на поч. XI ст. Порічні статті були об'єднані в перший давньоруський літописний звід 1037— 1039 pp. при дворі Ярослава Мудрого. Далі були створені Новгородський звід 1050 p. і два Київських— 1073-го і 1095 pp. Всі ці літописи не збереглися. Завдяки подвижницькій праці акаде­міка О. Шахматова (твори поч. XX ст.) і його послідовників по­щастило реконструювати їх на матеріалі уривків, що потрапили до «Повісті временних літ» та одного з пізніших новгородських літописів.

«Повість» пережила три редакції. Перша складена Нестором в головному центрі літописання на Русі — Печерському монас­тирі Києва — бл. 1113 р. Але творіння Нестора не дійшло до нас у первісному вигляді. За вказівкою князя Володимира Мономаха його двічі редагували у 1116-му і 1118 pp., але вже не у воро­жому цьому князеві Печерському, а в заснованому його батьком Всеволодом Видубицькому монастирі на околиці Києва. «Повість» збереглася в редакції 1118 р. Літописець Нестор зумів пов'язати давньоруську історію з всесвітньою, проголосив важ­ливу роль Русі в світовому історичному процесі. Він прославив її народ, прослідкував його багатовікову історію і пророкував йому славне майбутнє. «Повість временних літ» має й високі літера­турні якості. Вона являє собою головне, а в багатьох випадках і єдине джерело з історії східних слов'ян і Київської Русі перших століть н.е.— поч. XII ст.

Нестор (р. н. не від.— після 1113). Вчений чернець Києво-Печерського монастиря, складач «Повісті временних літ». Три­валий час вважався найдавнішим літописцем на Русі. Не дивля­чись на те, що в надзвичайно авторитетному Хлєбніковському списку «Повісті» прямо сказано, що її написав Нестор, деякі вчені досі сумніваються в його авторстві, оскільки в інших спи­сках цього літопису його ім'я відсутнє. Однак ще в XIII ст. на Русі Нестора вважали автором «Повісті временних літ». Життєвий шлях його мало відомий. У складеному Нестором «Житії Феодосія», присвяченому одному з засновників Києво-Печерського монастиря, мовиться, що літописець вступив до то­го монастиря вже по смерті Феодосія (1074 p.). Ігумен Стефан, наступник Феодосія, постриг Нестора в ченці й надав йому сан диякона. Нестор повідомив також, що «Житіє Феодосія» — його другий літературний твір, написаний, слід гадати, 1091 p., а пер­шим було «Житіє Бориса і Гліба», створене, ймовірніше, 1072 p., незабаром після канонізації цих перших руських святих. Ви­значна пам'ятка давньоруського часу «Києво-Печерський пате­рик» свідчить, що Нестор користувався великим авторитетом у монастирі та у вчених колах Києва.

Іларіон (Никон?)(р. н. не від.— 1088). В останні роки вчені дедалі впевненіше пов'язують написання першого давньорусько­го літопису — Найдавнішого ізводу Ярослава Мудрого 1037— 1039 pp.— з ім'ям видатного мислителя, філософа й церковного діяча Іларіона, поставленого князем Ярославом в обхід констан­тинопольського патріарха загальноруським митрополитом бл. 1051 р. На той час Іларіон був визнаним ученим і письменником, що створив перлину вітчизняної філософської літератури «Слово про закон і благодать», яке оспівало давньоруський народ і пе­редбачило його культурний розквіт. Ідейний зміст, мовні й сти­лістичні особливості зближують «Слово» Іларіона з Найдавнішим літописним ізводом.

Поставлення Іларіона у митрополити викликало обурення в Константинополі. Тож при підписанні на поч. 50-х pp. XI ст. ви­гідного для Русі договору з Візантією Ярославу довелося прине­сти в жертву свого духівника й близького друга. Іларіона змістили з митрополичої кафедри. Тривалий час учені думали, що він невдовзі по тому помер. Літописання в Києві на довгі ро­ки перервалося.

1073 р. в Києво-Печерському монастирі було складено літо­писний звід, автором якого вважався чернець того ж монастиря Никон. Але відомий російський вчений М. Присьолков висунув гіпотезу, що творцем літопису був не хто інший, як Іларіон, кот­рий «воскрес» як літописець під ім'ям Никона. Дійсно, як за­свідчують джерела, відразу ж по своєму раптовому приходові до Києво-Печерського монастиря Никон почав користуватися вели­чезним авторитетом і повагою — не меншими, ніж настоятель і засновник його Феодосій. До того ж Никон оселився у печері, яку колись викопав для себе Іларіон,— чи не повернувся він до власної підземної келії? Никона страшенно переслідував новий київський митрополит, бачачи в ньому, ймовірно, конкурента. Ідейні та стилістичні властивості також зближують літопис Никона 1073 р. із «Словом про закон і благодать» Іларіона. З чималою часткою впевненості можна твердити, що Іларіон прий­няв чернече ім'я Никона і в новому своєму образі не лише знову взявся за літописання, а й, подібно до колишнього Іларіона, ак­тивно поринув у політичне й церковне життя Русі. Зокрема, ним у 60-х pp. XI ст. засновано монастир у Тмутаракані, що став од­ним з головних осередків книжності й освіченості на Русі. Помер Іларіон-Никон у похилому віці в Києві 1088 р.

...

«Слово о полку Ігоревім». Видатна пам'ятка давньоруської літератури кін. XII ст. Згідно з останнім дослідженням філологів, створена бл. 1188 р. З часу свого відкриття напр. XVIII ст. й до наших днів «Слово» перебуває у фокусі уваги вітчизняних і за­рубіжних літературознавців, лінгвістів, істориків. Досі на ньому лежить запинало таємниці. Знайдений у списку XVI чи XVII ст. О. Мусіним-Пушкіним і виданий ним з багатьма помилками 1800 р. єдиний рукопис пам'ятки загинув у пожежі Москви 1812 р. Не до кінця з'ясовані обставини відкриття, загадковість самого рукопису, незвичайність мови (не схожої на мову інших тогочасних давньоруських пам'яток), численні «темні» місця, що досі не мають задовільного пояснення,— все це обумовило скеп­тичне ставлення деяких вчених до «Слова». Неодноразово ви­словлювались сумніви щодо його автентичності й древності. Дех­то бачив у ньому навіть підробку XVIII, а то й XIX ст. Однак зу­силлями численних спеціалістів, головна роль серед яких нале­жить академікові Д. Лихачеву, доведено принципову схожість «Слова» з багатьма літературними пам'ятками XI —XII ст. Цей твір відбиває історичну дійсність Русі XII ст. у художньо-символі­зованій, узагальненій формі, тому не можна розраховувати на те, що в ньому можуть бути з буквальною точністю відбиті події та особи тієї доби.

...

Виникнення Львова.Точна дата цієї події відсутня в джере­лах. Галицько-Волинський літопис вперше мимохідь згадує Львів, оповідаючи про страшну пожежу волинського міста Хол­ма, що сталася 1256 р. Сучасна наука дійшла висновку, що місто було засноване бл. сер. XIII ст. Археологічні розкопки свідчать, що на місці майбутнього Львова, на Замковій горі, з XI чи XII ст. існував давньоруський укріплений городок. Та він не переріс у Львів. Найбільш вірогідною виглядає думка ака­деміка І. Крип'якевича, згідно якої Львів був закладений Дани­лом Галицьким 1247 р. на честь шлюбу його сина Лева з угор­ською королівною Констанцією. Пізньосередньовічні хроніки XVI—XVII ст. (Груневега, Кромера, Зиморовича та ін.) одно­стайно називають засновником міста Лева Даниловича, але та­ка думка сумнівна.

Як і переважна більшість давньоруських міст, Львів складав­ся з двох частин: сильно укріпленої фортеці на горі «Високий замок», заснованої Данилом, і посаду або подолу—торговельно-ремісничого осередку, що формувався протягом багатьох років. За авторитетним свідченням польського історика XV ст. Яна Длугоша, у Львові в сер. XIII ст. виникло два замки, складених із дубових колод. Спочатку на горі Данило збудував дитинець («горішній замок»); пізніше на її західних схилах виріс «нижній замок», в якому оселився Лев. А вже потім на терасах поміж двома замками почали ставити власні двори бояри, княжі слуги, дружинники, купці та інший люд.

Львів закладено на високих пагорбах («горах»), прорізаних глибокими ярами. Місто посідало вигідне стратегічне становище, пануючи над великою округою. Археологічні дослідження пока­зали, що вже невдовзі по заснуванні Львів почали укріплювати кам'яними стінами та баштами. Надзвичайно вдало розташо­ваний у економічному відношенні (тут схрещувались торговельні шляхи), Львів був важливим форпостом князівської влади на шляху між старою столицею Галицько-Волинського князівства Галичем і новою — Холмом. Поступово, на кін. XIII ст., Львів висувається на перше місце серед міст князівства і перетворюється на його головний соціально-економічний осередок і, по суті,— на стольний град.

Галицько-Волинський літопис.Єдине систематичне й досить докладне джерело з історії Галицько-Волинського князівства й узагалі Південно-Західної Русі XIII ст. Збереглося у складі кількох літописних ізводів, головні серед яких — Іпатіївський поч. XV ст. і Хлєбніковський XVI ст. Власне кажучи, це не тра­диційний літопис, а два світських житія князя Данила Романо­вича та його брата Василька. Складається з двох частин: Гали­цької — з 1205 р. по кін. 50-х pp. XIII ст., і Волинської — з межі 50—60-х р. до кін. XIII ст. Галицько-Волинський літопис не роз­бито на порічні статті. За художньо-літературними якостями він не має собі рівних у всьому давньоруському письменстві. Не див­лячись на відсутність датування подій, часті порушення хронологічної послідовності викладу, цей літопис дає дорогоцінну можливість реконструювати історію Галицько-Волинського кня­зівства XIII ст., а також Південно-Західної Русі в цілому, Польщі, Угорщини, Литви, ряду ін. держав. Його відомості знаходять підтвердження у польських, угорських, германських хроніках, документах папського архіву у Ватикані й актах багатьох західноєвропейських країн. У мові літопису помітні вже ри­си майбутньої давньоукраїнської мови.

...

Король –старий