XXXI. ПИСЬМЕНСТВО XVII—XVIII СТ

Видання острожської Біблії (1581), як теж культурна праця «острожського гуртка» вчених та письменників, стали угольним каменем українського літературного руху двох чергових століть. «Від тієї дати почавши, наше письменство виходить з рямців припадковости й набірає характеру планомірної й систематичної праці, овіяної ідеєю посту­пу, визволення та боротьби за. національні ідеали під формою ре­лігійних інтересів» (С. Єфремов).

В атмосфері цієї боротьби повстає ціла низка полемічних та на­укових творів з обсягу мови та історії ріднього краю, промощуючи рів­ночасно дорогу свіжим паростям гарного письменства — драмі та поезії.

Полемічне письменство

Церковна унія, накинута українському народові й підтримувана «згори», викликала не тільки збройні але й словні протести. Вона м. і. покликала до життя цілу вітку полемічного письменства, що в де­яких своїх памятниках підіймається до дуже високого рівня політичної публіцистики. Бож не сама православна церква була загрожена унією. Загроза постепенної польонізації нависла рівночасно й над укра­їнською нацією. Тому й недиво, що хто ставав до оборони православ­ної церкви, був рівночасно оборонцем української національности пе­ред заладою. Так ставили питання сучасники, так на нього слід диви­тися й сьогодня.

Започатковує наше полемічне письменство безіменне «Посланіє до латин із їх же книг» (1582) а за ним ідуть усе нові й нові. «Ключ царства небесного» ректора острожської академії Герасима Смотрицького, що вийшов 1587 р. у Львові; «О единой істиной пра­вославной вірі» (1588) В а с и л я С у р а з ь к о г о, та інші.

У відповідь на книгу Петра Скарги про Берестейський собор, по­являється ціла низка реплік. В 1597 р. появляється протокол бере­стейського собору п. з. «Ектезіс» та подробичне обговорення ухвал того собору, написане Хоистофом Філялєтом п. з. «Апо-коизіс або отопов'дь на книжки о соборі берестейском». Під псевдоні­мом Філялєта укривався тут мабуть, близький до гуртка острожських книжників шляхтич Мартин Броневський, що проти наступу Петра Скарги «викотив тяжку артилерію історичних та льогічних аргументів». Це один з найгрунтовніших творів того часу, що вдосто­ївся цілої літератури відповідей з боку католиків та уніатів.

Великої популярности в боротьбі з унією досяг невідомий нам близше «К лирик церкви Острожської» своїми двома отвертимивідповідями на листи «велебного отця Іпатія» (1598 і 99), писані до князя Константина Острожського в справі унії. Листи ці, це вже не богословські трактати, а справжня талановита публіцистика проти «бурхливої й вихруватої згоди», як окреслює їх автор унію. «Ви росварили світ — каже Клирик уніатам — потурбували людей, висуши­ли в них взаїмну любов, розєднали батьків з дітьми, росярили брата на брата, поставили одного проти другого, розпорошили братерство, про­гнали приязнь і завели розярення».,.

Неменчої популярности зажив і памфлет Клирика про флорентій­ський собор (1598) часто потім використовуваний православними як «історичне» джерело.

Дехто бачив поза криптонімом «Клирика» — Мелетія Смо­трицького (І578—1633) що крім острожської академії побував у світі, а навіть вчився в єзуїтських школах. Куліш зве його «одною з найзамітніших постатей нашої історії». В 1610 р. видав він, під псевдо­німом Теофіля Ортольога «Тренос або Плач» України над дітьми-відступниками, що покинули нещасну матір, церкву православну на со­ром, ганьбу й поневірку». Книжка написана поетично й зі справжнім надхненням, викликала підйом захоплення серед своїх і громи обурен­ня з боку противників. «З віку ще ніхто з єретиків не нападав «а святий престіл так злосливо; кожне слово гут язва, кожна думка — отрута, тим гірша, що автор розпустив її в красі стилю, як у солодкій воді»,— писав про «Тренос» Яків Суша. Книжку конфіскували й палили, за ав­тором шукали й готові були покарати його за «єресь» хочби смертю. Й не диво. Написана з талантом, знанням і щирим обуренням на запро­данців та глибоким зворушенням на вид лихоліття рідного краю, вона в рівній мірі захоплювала як обурювала й тому була небезпечна.

«Мої руки в кайданах, на шиї ярмо, на ногах заліза, ланцюг довко­ла стану, обоюдний меч над головою, під ногами безодня, звідусіль плач та острах та гонитва люта» — плаче українська церква, не церква, а сама Україна, устами Смотрицького.

«Народи всього світу збірайтеся й послухайте моєї мови. Довідай­теся чим я була і. великим дивом дивуйтеся. Нині глум людям — була я прекрасна, мов зірниця на сході, мов місяць гарна, одиначка в неньки моєї, чиста мов голубка, людям і янголам навдивовижу».

Алеж... «породила я діток, згодувала їх і до розуму довела, а вони мене відцуралися, за сором і ганьбу мені стали...»

Такий був той «плач* Мелетія Смотрицького над горем рідної церк­ви й батьківщини, та як мусіла заплакати Україна, коли письменник, що так щиро й жагуче виплакав матірні болі, дуже скоро й сам «отцурався матері нещасної і став їй за сором і ганьбу»...

Охоловши з молодечого запалу й обурення, Смотрицький якийсь час працював науково («Славянская граматика»), але 1619 p., вже бу­дучи полоцьким архиєпископом, одною рукою писав ще статті проти унії, а другою накладав з уніатами, поки в 1623 р. в книзі «Апольогія» не вирікся своєї минувшини та явно приступив до унії. Тут йому довело­ся станути до бою не тільки з усіми православними полемістами, але і з самим собою, лаючи останніми словами автора «Треносу» вкритого гід псевдонімом Теофіля Ортольога...

До писань, що гідно й успішно ставали на оборону «віри й нації руської» належить тел. «Пересторога православним христіянам», написана в перших роках XVII ст.., львівським братчиком Юрієм Рога т и н ц є м. «Пересторога», зложена з двох частин — історичної й полемічно-публіцистичної, вийшла своїм змістом далеко поза рямці обря­дового спору й підкреслювала не тільки стан занепаду українського на­роду, але пробувала зглибити його сутєві причини. Рогатинець вміняє це в прогріх предкам, що вони дбали тільки про церкви та монастирі, а не про школи, головнож «посполиті». Колиж нарешті народ спромігся з останнього, зорганізувався в брацтва та спільними силами двигнув шкільництво з занепаду, коли «люди вчені почали в церкві показувати­ся й книги друковані почали множитися», тоді прийшла унія, що зни­щила всю ту працю в зародку. Рогатинець виступає проти унії як проти кости незгоди кинутої в народ й закликає читачів єднатися під крилами предківської церкви.

«Пересторога» не попала в друк, але це не перешкодило її популяр­ности й не підірвало впливу, що вона його мала на сучасників. Пере­конувала їх історична частина «Перестороги» а захоплювала справді літературна форма й ядерність викладу. Тимто «Пересторога» кромі своєї практичної ваги для сучасників, має ще й цінність першорядного літературного памятника.

Сам Рогатинець,цікавий як представник Львівської Руси, що не обмежувався до боротьби пером; він заступався за справи православ­ної церкви особисто, а навіть в 1592 р. відбув публичну диспуту з виленськими єзуїтами. Про те, яке становище займав Рогатинець серед Львівської Руси свідчить лист молдавського воєводи до львівських брат­чиків, мовляв вони мають Красовського за Бога а Рогатинця за проро­ка... Один з уніатських полемістів Касіян Сакович написав був у своїй брошурі з 1620 р. що у Львові стоїть на перешкоді унії «секта рогатинців»...

Про Івана Вишенського (1550—1620), як непохитного представника українського консерватизму в усіх ділянках культурно-духового життя, ми вже згадували (ст. 47). Тут тільки підкреслимо його виїмкове становище на тлі тогочасної полемічної літератури й бо­ротьби з унією взагалі.

Хоча він був до самозабуття невтомний в писанню, то з безлічі його полемічних творів, отвертих і приватних листів, попало в друк за його життя тільки «Посланіє благочестивому княжати Василію Острожському» («Книжиця» 1598) але, подібно як і іншим його сучасникам, це не шкодило популярности його писань та киданих в народ гасел. Не надто освічений, не дуже то й вишколений в діялєктиці, надолужував Вишенський ті недостачі непохитною вірою в слушність своїх думок як теж незрівняною палкістю вислову. Нехтуючи сухими трактатами, він обмежився до «посланій» тобто листів звернутих до різних осіб а то й зовсім не адресованих, мовляв «до всіх взагалі, в польській землі живу­чих».

Сам аскет, він не переставав почувати себе громадянином, що тур­бується так добре занепадом моралі й церковного життя, як і злиднями та кривдами простолюддя. В його обороні картає Вишенський своїх таки панів та духовних єрархів. Він бачить рятунок для краю не в панах і не в духовних єрархах, а в «хлопах» та міщанах, згуртованих у церков­них брацтвах. Голосючи рівність поміж людьми, мовляв всі створені з однакового тіла й кости, Вишенський рівночасно громить відступників

батьківської віри й нації, що їх повинен би сам Бог викорінити. Бачучи, що найбільше відступників дає інтелігентська верхівка, Вишенський бунтується проти «Аристотеля, Плятона й фільософів мудрих», проти «єзуїтських колеумів», проти «комедій і машкар», як розсадників окато­личення й польонізації. Як консерватист з глибокого переконання, він противиться вживанню народньої мови до богослужби, але дає їй зате просторе місце: в літературі та науці. «В особі Вишенського — каже Іван Франко — жила немов непідкупна совість українського народу, якої голос, непідкрашений і різкий, дуже часто немилий, деколи занадто строгий, але все був щирий і в основі своїй правдивий».

«Навчився я — каже Вишенський про себе — від Христа істини, без похлібства: брехню брехнею, вовка вовком, злодія злодієм, розбійника розбійником, чорта чортом називати».

Як аскет-правдомовець, лицар топтаних ідеалів, як громадянин і патріот станув Вишенський в перших рядах тогочасного фронту за «віру й націю», здобув собі популярність і вплив сучасників, а його па­мять в грядучих поколінь увіковічнив І. Франко в поемі «Іван Вишен­ський».

По буйному розцвіті нашого полемічного письменства на прикінці XVI й початку XVII ст., що винесло на поверхню культурно-національ­ного життя такі імена, як Клирика Острожського, Мартина Броневського, Мелетія Смотрицького. Юрія Рогатинця та Івана Вишенського, прийшов занепад в розумінню ширини питань, що їх розгортали перед собою епігони перших полемістів. Писання Й. Борецького. Петра Мо­гили, Інокентія Гізеля, Лазаря Барановича, Йоанікія Галятовського, Степана Яворського, Дмитра Туптала та інших, обмежуються вже до самих тільки богословських тонкостей. Боротьба за справи суспільної, загальнонаціональної ваги перейшла вже тоді в інші руки й покотила­ся по іншій площині, аніж та, на якій витримувала їх полеміка книж­ників та богословів. Там, де порушувані колись полемістами питання вирішувано мечем і кровю, забракло зацікавлення для паперової бо­ротьби тим більше, що й сама вона, насторожена абстракціями акаде­мічного теоретизування відсунулася була від життя в глибину черне­чих келій та владичих кабінетів. Роля, яку доля призначила україн­ській полеміці в боротьбі «за права віри й нації руської», була скінчена.

Боролися на всі лади з унією православні, не засипляли діла й уніати. Головною їх підпорою був талановитий письменник-полєміст, уніатський митрополит І п а т і й Потій (1541 —1613). Магнат з по­ходження , сенатор Речі Посполитої, постригся в черці головно з намо­ви князя Острожського, що бачив у ньому людину провидіння для православної церкви. Та замісць стати реформатором і оборонцем православя, Потій перейшов на унію й став найзавзятішим і найгрізнішим, бо освіченим і талановитим, противником православної церкви. Ще в 1595 р. видав Потій у Бильні книжку «Унія альбо виклад преднейших артикулов ку зодноченю греков с костелом римским належащих». Рік згодом стає Потій в обороні Григоріянського календаря в брошурі «Калєндар римскій новий», й нарешті по берестейському соборі він видає переклад книжки Петра Скарги «Про єдність Господньої церк­ви» та власне «Справедливое описане поступку і справи синоду берестейского» (1597). Позатим він невтомно реагує на всі наскоки право­славних полемістів і з невичерпаною енергією проповідує 2 ідею зєдинення православної церкви з римським престолом. («Гармонія або согласіє віри» 1599.)

Як аристократ з походження й вихованець західньо-европейської культури, Потій стоїть непохитно на становищі найвищого авторитету церкви й тому гіршиться пануючим у православній церкові демократиз­мом, мовляв «люд простий, ремесний, которий покинувши ремесло своє (дратву, ножиці й шило)» вмішується в церковні справи. В полеміці По­тій гострий і неперебірчивий у словах, своїх противників трактує з ви­соти свого аристократичного походження й сенаторського крісла. Алеж в «його розхрістаному стилю й нестриманности і навіть у самих пере­борщеннях почувається всеж енергічна рука, могутня індивідуальність, свідома себе сила» (С. Єфремов.) Нарешті і його мова і стиль не позбав­лені «високих прикмет літературної творчости» що й ставить його на чоло уніатських полемістів взагалі, куди вище таких його однодумців, як митрополит Венямин Рутський або Касіян Сакович.

Перший з них здобув собі історичне імя, як реформатор василіянського чину та як автор меморіялу до папського престолу, в якому він заступається не тільки за своїми однодумцями-уніатами, але й за всім українським народом, виставленим на утиски й зловживання поль­ського уряду, й душехватства латинського духовенства.

Другий з них — Касіян Сакович, перший ректор братської школи в Києві й автор чи редактор відомих віршів на похорон геть мана Сагайдачного, подібно, як Смотрицький, відцурався православя, й вступивши до єзуїтського монастиря в Кракові стріляв відтіля памфлетами на пра­вославя та його приклонників.

Драматичне письменство

Драматичне письменство не виросло самочинно з українського ґрунту; його перші зразки були перещеплені до нас з Заходу, що теж призабувши на класичну, греко-римську драматичну спадщину, почав творити свої «містерії», «моралі» та «міраклі» на маргінесі христіянської богослужби. Там, де латинський текст або сама суть богослужби була незрозуміла для ширших мас, старалися пояснювати й унагляднювати представлюванням Христових страстей, епізодів з життя Богородиці й святих, всяких чуд і моральних научувань, переведених на моно- й діяльоги, та обєднаних спільною композицією драматичної акції. Надхненням для тої драматичної творчости була церква, а її прибіжищем тісно з церквою звязана школа. Шкільною драмою, твореної ю на канві богословських тем, послугувалися не тільки католики але й протестанти, та найбільших успіхів у тій ділянці духової культури досягли єзуїти. Вони то виставляли свої довжелезні драми-містерії та міраклі, а щоб бува слухачі не поснули, в антрактах додавали «інтерлюдії» та «інтер­медії» з побутовими сценками та сміховинками з реального життя. Так з простого зацікавлення новинкою, як теж для протиділання ворожим впливам на українську культуру, українці переймають від єзуїтів тип шкільної драми, разом з її «інтермедіями» та «інтерлюдіями ».

Вже Іван Вишенський, що лякався усяких новинок, нарікає на ки­ївських духовників, мовляв вони «трудитися в церкві не хочуть, тільки комедії строять та грають». Але нової хвилі Вишенський таки не спинив у ході. Живі змістом і загально приступні, своєю народною мовою, інтермедії найшли в нас пригожий грунт для розвитку й поширення. Започатковує рух Галичина, а в ній Львів, Як це не дивно, але батьком нашої інтермедії став католицький священик Яків Гаватович (1598—1679), що свою пасійну драму п. з. «Трагедія або візерунок смерті пресвітлого Івана Хрестителя», виставлену в 1619 р. на ярмар­ку в Камінці Струмиловій, уріжноманітнив двома народніми інтер­медіями, про школяра, що продав кота в мішку, та про хитрого Дениса, який зїв пиріг на очах трьох претендентів на нього тому, що йому при­снився найкращий сон. Драма була виставлена по польськи, але інтер­медії були українські. В черзі перших українських драм слід згадати «Трагедію Хрісгос Пасхон», львівського печатника Андрій Скульського (1630 р.) та «Розмишленія о муці Христа Спасителя нашого, при тому весела радість з триумфального его Воскресенія», написана львівським черцем Йоанікієм Волковичем (1631 p.). Сюди на лежать і безіменні драми «Містерія страстей Христо­вих» та «Слово о збудуванню пекла», що їх виставляли учні брацької школи у Львові. Особливо цікава своєю композицією й віршованим складом, що нагадує подекуди козацькі думи, остання драма.

В міру того, як Київ, з своєю могилянською колегією почав вибива­тися на чоло українського, культурно-національного руху, починає й тут розцвітати й драматична творчість. Драми складають тут учителі поетики, а виставляють їх «спудеї» перед всіми учнями колегії та за­прошеними гістьми.

Одною з перших драм, створених на київському ґрунті, була «Тра­гедія про Йосифа прекрасного», виставлена в 1630-их роках. Далі пі­шли такі речі, як «Олексій чоловік божий» (1673 p.), «Дійствіч на страсти Христові», «Царство натури людської» (1698 р.), «Мудрость предвічная» (1703 р.) та інші. Писані вони з обовязку, ніби професіо­налістами, без талан ту й захоплення, до тогож особливим «академічним язичієм», вони не викликали вражіння на глядачах і поза академічні мури не вийшли. Поза академією процвітали не ті важкі й абстрактні «драми», але деклямації та «діяльоги», що їх складали й виголошували самі студенти; в народній мові порушували вони справи й питання, які турбували глядачів, байдужих для тонкостей офіціальної, академічної драми.

Алеж не самі учителі й учні київської академії займалися фабрика­цією драм та інтермедій. Пробували сил на цьому полі й люди зпоза академічних кругів.

Такий прим. Данило Туптало, відомий під іменем св. Димитрія Ростовського (1651 —1709 р.) залишив по собі кілька драм, що хоч виставлювані в Ростові для московської публика, мусіли бути при­стосовані до неї як мовою так обстановкою, все таки, як каже Єфремов, не загубили свого первісного, українського кольориту. Драми Туптала, «не зважаючи на сильно вцерковлену мову, стають ближче до житя й зародками психольогічної аналізи. Симпатична й гуманна вдача самого автора відбились на цих творах виразним елементом людяности й спо­чуття до людини, а також щирістю й безпосередністю настрою, тобто рисами, що вирізняють індивідуальний твір з гущі безименної шкільної драми».

Дальшим ступенем у розвитку української драми була творчість єромонаха Семена Полоцького (1629—1680 p.), що залишив по собі дві комедії: «О Навуходоносорі» та «О блудном сині». В порівнанні з шкільною драмою, яку перевантажував алегоризм і абстракція, «комедії» Полоцького більш реалістичні, їх дієві постатті живі й виве­дені на реальному тлі сучасного авторові життя.

Найвидатніше зарисувалося змагання наблизити українське дра­матичне письменство до життя в творчості Т є о ф а н а Прокоповича (1681 —1736 p.), що не тільки дав теорію нової драми («трагедокомедії») в своїй поетиці, але й її класичний зразок у пєсі «Владимір славяноросійских стран князь і повелитель» (17О5 p.), яку він по­святив «добродію і ктитору» київської академії — гетьманові Мазепі.

Повістю в тій пєсі був уже сам її сюжет, узятий з рідної, а не біблій­ної історії, як це дотепер було правилом. Новиною була основна теза драми, що замісць вічного спасения проповідувала боротьбу поступу з назадництвом, освіти з темнотою й забобоном. Нарешті психольогічна аналіза головного героя, як теж сатиричні нотки в мальованню недома­гань побуту й громадського життя, ніби часу Володимира, а поправді сучасного авторові, роблять з його твору межевий стовп на грані нового й старого світу української духовости.

Прокопович, добре начитаний в класичній літературі й не байдужий до сучасних йому літературних новин європейського заходу (на «Вла­димирі» помітний вплив Расінової «Аталії») написав около 1716 p. ще два цікаві «Діяльоги» — «древоділа з купцем» та «гражданина з селя­нином та дячком церковним». Купець та міщанин обстоюють кличі нау­ки й освіти тоді, як дереводіл та селянин тягнуть за безпросвітньою ста­ровиною, мовляв «батьки наші не знали грамоти, а їли хліба доста й Бог тоді кращий хліб родив, аніж тепер, коли намножилося грамотіїв га латинииків»...

Одним з найкращих творів нашого старого драматичного письмен­ства є «Милость Божія, Україну от неудоб носимих обид лядських, че­рез Богдана Зиновія Хмельницкого свободившая» , вперше виставлена в Києві, в 1728 р.

Дехто приписував її авторство знаменитому Прокоповичеві, але більш правдоподібно її автором був Т є о ф а н Трофимович, то­гочасний вчитель поетики в Могилянській Академії.

Своїм сюжетом ця драма ще близша до сучасного життя аніж «Володимир» Прокоповича, ще більше споріднює. її з тогочасним гля­дачем виїмковий реалізм в опрацюванні й щирий демократизм в ідейно­му підході. Вірно з історичного боку змальовані тут причини Хмель­ниччини, як теж і сам її герой, що дивлючись на «слави нашої занепад последний», бачить один вихід з положення в збройному повстанню, мовляв, від самих козаків залежить, чи мають «при козацьких вольно­стях жити», чи «вічними рабами гнити». Як у «Володимирі» Прокопо­вича, тік і тут вплетено в драму натяки на тогочасні недомагання суспільно-громадського життя й накреслено способи їх уздоровлення.

Наші чергові драматурги XVIII ст. не підіймаються вже до висот «Володимира» та «Милости Божої». Такий приміром Юрій Кон и с ь к и й (1719—1795) в своїй трагедокомедії «Воскресения мерт­вих», вертає назад до закинутих уже богословських сюжетів, хоча й за­крашених українською побутовщиною. Споконвічна тема про багатія й Лазаря, тут перещіплена на грунт тогочасних суспільних відносин у Гетьманщині й тому небесна заплата героєві драми Гіпоменові, за його злидні й муку на землі, закравує в Кониського на гірку іронію. Пи­тання сучасного собі занепаду моралі розгортає й Варлаам Лащевський в своїй «Трагедокомедії о тщеті міра сего». (1742 p.).

Поруч отих передовиків нашої драматичної творчости XVII— XVIII ст. гострила свої пера ще й дрібніша братія драматургів, з яких слід би згадати — Лаврентія Горку, Філотея Ліщинського, Михайла Козачинського, Юрія Щербацького, Мануїла Базилевича та інших, що «до краю вичерпали розвиток шкільної драми з усіма її додатними й відємними рисами» (С. Єфремов). Досягнувши свого найвищого рівня в творах Прокоповича й Трофимовича, наше драматичне письменство XVII—XVIII ст. заглохло, так у своїй штучній мові, як і в академічній абстракції богословських сюжетів, що не могли вже найти консумента поза академічними мурами. Цікавішими для нього були вже оті «інтер­медії» та «інтерлюдії», що зрезигнувавши з патосу «трагедокомедій», промовляли до глядача більш зрозумілою мовою й куди приємливішими критеріями світогляду.

Зразу були ці інтермедії та інтерлюдії тільки додатками й вставка­ми до трагедокомедій, але згодом вони здобули собі самостійне стано­вище в життю й літературі.

Великою популярністю тішилися в нас побутові сценки Митрофана Довгалевського, що своєю вагою і розмірами далеко переростали його драми в роді «Коміческоє дійствіє» (1736) або «Властотворний образ человіколюбія божія» (1737). Писані майже зівсім чистою, народною мовою, з великим обсерваційним хистом і щирим комізмом ситуацій, вони порушували найболючіші питання тогочасного життя-буття, заєдно заступаючись за покривдженими й ідеалізуючи їх оборонця й месника — козака. Інтермедії Довгалевського подобалися слухачам, їх наслідували й автори поважних трагедокомедій (Кониський) багато їхніх мотивів перейшло до «вертепу» та устної словес­ности, у витвореній ними атмосфері зродилася й муза батька нового українського письменства — Котляревського.

Вертеп

Від різдвяної драми й інтермедій виводить свій родовід і ляльковий український театр — «в є р т є п». Велику сцену заступила тут перенос­на скринька в два поверхи, акторів заступили кукли порушувані «вер­тепником», що говорив за них зпоза вертепу. Вертепна драма була двохскладна, як і сам вертеп, що його горішній поверх був призначе­ний на «Вифлиєм» і драму Різдва Христового, а долішній на побутові сцени з народнього життя. Так і вертепна драма першу свою частину віддавала божественній події Христового народження, а другу побуто­вим сценкам з діяльогами дідів, баб, салдатів, циганів, мадярів, поляків, жидів та запоріжців. Тут-то в тих невибагливих а щирих моно-й діяльогах висловила себе вся душа народніх мас, що з нею ніколи не рвали звязків творці й виконавці вертепних драм — усі ті «спудеї», дячки та мандрівні «пиворізи». Народний вертепу припадають в глибину XVII ст. а його життя продовжується мало не до самого кінця XIX ст. Під укра­їнським впливом повстала вертепна драма й на Московщині, а навіть на далекому Сибірі, поки їх не прогнали відтіля заборони церковної єрархії.

Вірші

Подібно як драматичне письменство, так і віршовницьке ремесло витворилося в нас під західньо-европейгькими впливами. Зразу панува­ла в нашому віршовництві, незгідна з духом української мови силабічна система латинських та польських зразків, поки подув народньої поезії й пісні не визволили його з тої «вавилонсько! неволі» чужинецьких зразків.

Найраньші зразки українського вірша датуються ще XVI сторіч­чям, але де далі віршовницька язва починає огортати всіх грамотіїв, що віршують при всякій нагоді, на всякі події и особи або просто таки без нагоди й без пригоди. Віршами пишуться передмови до богослужеб­них книг, похвали на магнатські герби, віршуються календарі, віршами рекомендуються навіть граматики. Віршування, по тогочасному розу­мінню — «мова богів», стає не тільки модою, але й обовязком учителів та учнів академії, де попросту вчать писати вірші, в теорії и практиці, штучно й насильно годуючи «поетів» по правді ж безталанних віршо­мазів. Особливо буйно розвився віршовницький пустоцвіт у XVII ст,, коли в нас завелася мода на пансгірики-похвали, «сильним міра цього»; манія на віршовані похвали гербам доходить до того, що навіть Богові вигадують герб і пишуть похвали на нього (Галятовський).

Згадаємо тут такі вірші, як «Лямент дому княжат Острожских» (1603), якого безіменний автор, станувши над труною князя Олексан­дра Острожського, плаче над перебіжицтвом нащадків цього славного дра Острожського, плаче над перебіжництвом нащадків цього славного дому в табор ворогів українського народу: вірші ігумена Віталія в кни­зі «Діоптра альбо Зерцало» (1612), панегірик Єлисеєві Плетенецькому «Візерунок цнот» Олександра Митури (1618), «Вірші на жалосний по­греб зацного рицаря Петра Конашевича Сагайдачного» (1622), напи­сані «спудеями» київської школи, віршовані передмови Тараса Земки до київських видань 20—30 pp. XVII ст., пасійні вірші Йоанікія Волковича, цілу низку панегіриків Петрові Могилі й нарешті «Перло Многоцінноє» (1646) Транквіліона Ставровецького, в якому зібрано вірші на всякі оказії, та дума «О войні Віденской» (1683) написана львів­ським владикою Йосифом Шумлянським. До яких розмірів доходило тогочасне віршовництво, свідчить хочби «Богородице діво радуйся» Івана Максимовича (f 1715 p.) зложене з... 25.000 силябічних віршів, що навіть для часів хоробливого віршоробства були дивоглядом.

В атмосфері київської академії, де «піїтика», в теорії й практиці, була одним з головних предметів навчання, де «акростихи» й «куріозні» вірші, що читані з переду і ззаду давали той сам склад букв, вважалися вершком «поетичного надхнення», не могла розвинутися справжня пое­зія. Вона розвинулася й розцвіла подальше від академії а поблище на­роду, з його невичерпаною скарбницею — устної словесности.

Тогочасні історичні події, нерівність суспільно-громадських відно­син і нарешті вічно невміруща тема кохання, покликували до життя й творчості справжніх поетів, що не здеморалізовані ще академічною схолястикою, реагували на все щиро й безпосереднє). Станувши на до­розі поміж штучним, академічним віршоробством і справжньою народною поезією, всі ті «недоучені спудеї», козаки та міщани, «бакаляри й «пиворізи», яким стільки завдячує вертепна драма, причинилися й до розцвіту українського віршовництва. Більшість авторів цих полународніх і полуінтелігентських віршів — безіменна. Але традиція, не зав­жди певна, зберегла нам і кілька їхніх імен. Якійсь Марусі Чур а ї в н і й приписує традиція пісню «Ой не ходи Грицю», гетьманові Мазепі приписується пісня «Бідна моя голівонько». Пісню «їхав ко­зак за Дунай» мав скласти козак Семен К л и м о в с ь к и й, по словам Карамзіна «учень природи, нажаль недовчений»... Далі йдуть Яків Семеринський, Захар Дзюбаревич, Лобисевич (перекладав «Буко­ліки» Вергіля), Танський, кошовий Антін Головатий, священик Некрашевич та інші. Вони то й їх безіменні товариші створили цілий репер­туар віршів і пісень, духовних і світських, набожних «кантів» та «компліментів блудних», що черпаючи свої сюжети й форми з народньої поезії, нерідко вертали до неї назад і збереглися до нас уже в чисто на­родній формі устної словесности.

Цінною антольогією духовних віршів XVII—XVIII ст. є славний почаївський «Б о г о г л а с н и к», вперше надрукований в 1790 p., але потім кількакратно перевидаваний. В ньому збережений ледви не весь репертуар наших духовних віршів з особливо вартісним циклем різдвяних та великодних пісень, що хоч і вийшли з духовних кругів, «але своєю живістю, реалізмом і цілком світським поглядом на речі потрапили на народній смак і залюбки ширилися в народі». Тон свя­тих розмов у цих віршах вільний, невимушений, життя й обстанова раю та пекла перелицьовані на земний і людський лад; святі лаються й радуються як і люде, що з свого боку мріють не тільки про далеке «царство небесне» але й про блище їм земне щастя, визволене від нево­лі й нужди тогочасного лихоліття. Олімп з «Енеїди» Котляревського живе вже у тих духовних віршах з усею свіжою і заплоднюючою силою.

Коли в офіціяльній, академічній літературі розпаношується пусто­цвіт штучного й нещирого панегіризму (вистане згадати панегі­рики в честь Мазепи, поки він був при владі й однаково нікчемні вірші тихже авторів з, анатемою на нього за «зраду», коли вже за неї платив хто інший!) в українській, полународній вірші народжується сатира.

Одною з перших українських сатир була невиголошена сеймова промова, вложена автором в уста смоленського каштеляна Івана Мелешка. Змальовано в ній порядки в Польщі XVI ст. з підчеркненням німецьких мод та розпусти, що розпаношилися по польських дворах Сатиричної закраски набірають деякі історичні в і р ш і, як от — «Висипався Хміль із міха», «Глянь, обернися», «Плач України о ляхолюбцях», вірші про Палія й Мазепу, про зруйнування Січі, панщину на Україні й нарешті вірша про оселення запоріжського коша на Чорноморю, написана Антоном Головатим (1792).

Чим далі тим дуще висловлюється в тих віршах не тільки про­тест проти соціяльного визиску але й національного поневолення, що в «Розмові Московщини з Україною» написаній товмачем генераль­ної канцелярії Семеном Дівовичем (1762) доходить до зовсім ясного очеркнення дезидерату повної рівности України супроти Мо­сковщини.

Зацікавлення минулим України, що створило цілу низку козаць­ких літописів, позначило себе й у віршовництві, залишаючи по собі спроби віршованої історії козацтва, як от «Героїчні стихи о славних воєнних дійствіях войск запорожских» зложені якимсь черцем Іва­ном (1784). З історичними віршами переплітаються й сатиричні випади на тогочасну «злобу дня»,— про скасування козацького ладу на Слобідщині абож про заходи «посполитих» над здобуттям дворян­ства «Доказательства потомственні Хама Данила Кукси» та інші. Збереглося з тих часів чимало ліричних, головнож любовних пісень і романсів, що попадаючи в співаники, поширюють плоди української поетичної музи далеко поза межі України.

А хоч уся наша віршована література XVII—XVIII ст. не видала з себе ніодного творчого велитня європейської міри, то в своїй поза-академічній, зближеній до народу сфері творчости, дала багато мініятур-жемчугів, що підсилені народною словесністю, були плодо­носним посівом під відроджену на прикінці XVIII ст. українську літературу.

Від «Літопису Самовидця» до «Історії Русів»

Культурно-національний рух XVI—XVII ст. та визвольна боротьба козаччини за українську Державність, розбудили серед освічених кругів українського громадянства тих часів живе зацікавлення історією. В 70-их роках XVII ст. повстає т. зв. «Л і т о п и с Самовидця» (Романа Ракушки?), хроніка сучасних анонімному авторові історичних подій, від повстання Хмельницького до 1702 р. «Літопис», створений представником шляхетських сфер українського громадянства, характе­ристичний простотою стилю й ясністю викладу, при неприхильному наставлені до скрайного демократизму, все таки відзначується великою обєктивністю. Писаний мовою зближеною до народньої, має «Літопис», крім історичної, ще й літературну вартість.

Цінний з історичного, хоча слабший під літературним оглядом є Літопис Григорія Грябянки, гадяцького полкового судді а відтак полковника, що згинув у кримському поході 1738 р. Його «Дійствія презільной і от начала поляков ставшой, небивалой брали Богдана Хмельницкого, гетмана Запорожского с поляки», закінчені в 1710 р., зберегли в собі багато з пропавшого документарного матеріалу часів Хмельниччини, але писані т. зв. «високим стилем», втратили через те свою позицію в літературі.

Ціннішою під тим оглядом є хронікарська праця Самійла Ве­ли ч к а (1690—1728), «колишного карцеляриста Війська Запоріжського», як він себе сам радо титулував. Під історичним оглядом його «Сказаніє о войні козацкой з поляками чрез Зиновія Богдана Хмельницкого», доведене до 1700 р. а написане в 1720, дає не тільки документарний, історичний матеріал, а й ідеольогічне насвітлення подій з точки погляду козацької верхівки на переломі XVII—XVIII ст.

Величко, студіюючи історичні праці інших народів, помічує занед­бання тієї ділянки науки в нас. Проходячи зруйновану війнами україн­ську землю він, мов Єремія, плаче над запустілою країною, що «перед війнами Хмельницького була наче другою обітуваною землею, пливу­чою молоком і медом»... А надивившися на те все, згадавши причини й передбачуючи наслідки загальної руїни, Величко «поболів серцем і ду­шею, що така гарна й всякими добрами багата земля й батьків­щина наша українська, наче пустиня залишена Богом а її мешканці, славні наші предки залишилися невідомими».

Розпитуючи про історію рідного краю в тямущих людей і розчитуючися в старих книгах і документах, Величко «відважився для вигоди цікавого українського читача виложити простим стилем і мо­вою козацькою історію про війну Хмельницького з поляками та про запустіння тогобічної України»; він пятнує українську незгідливість й заєдно апелює до козацтва, щоби не побоялося станути «за давні вольности наші», за «матір нашу, милу батьківщину українську». Під тим оглядом стає літопис Величка вже на порозі розбудженої націо­нальної свідомости й культурно-політичного відродження України наче передвістником знаменитої «Історії Русі в». Далекими від його патріотичного патосу й ідеольогічної програми є сучасні йому й пізніші хроніки та записки, як от «Д і я р і у ш» Миколи Ханенка (1722—1753), Щоденні Записки Якова Марковича, «Краткое описаніс; о козацком народі» Петра Симоновського (1765), «Краткая літопись Малия Росії» Василя Рубана (1776), «Собраніє Історическое» Степана Лукомського (1770), «Записки» Григорія Винськогой нарешті «Літописноє повіствованіє о Малой Росії» Олександра Рігельмана (1778).

Усіх їх притьмарила «Історія Р у с і в і л и Малой Росії», донедавна приписувана білоруському архієпископові з часів розборів Польщі Юрієві К о н и с ь к о м у. Написана в 60-их pp. XVIII ст. вона попала в друк щойно в 1846 р. але розходячись у відписах, вона зразу здобула собі популярність. Вистане сказати, що саме вона надхнула музу Шевченка й послужила основою для цілої низки історичних компендій, в першуж чергу для «Історії Малоросії» Бантиш-Каменського та Марковича (1842—1843). її відписи кружляли по всій Україні на довго перед її надрукуванням, вона то й підтримувала та розбуджу­вала національну свідомість в найширших колах українського грома­дянства.

Вільнодумний дух «Історії Русів» задихаючий «вольтеріянством» свого часу, виключає можливість написання ЇЇ не то архієпископом Кониським, а духовником взагалі. Автора ЇЇ слід шукати в колах укра­їнської аристократії кінця XVIII ст. освіченої на зразках тогочасної, французької літератури й науки. Найправдоподібніше був ним згаду­ваний уже Григорій Полетика, «відомий ученістю й знатністю депутат шляхетства українського» (лубенського полку), що в 1767 р. був речником його автономістичних побажань на скликаному Катери­ною законодатному конгресі. Про нього сказано в передмові до «Істо­рії», нібито він дістав її текст від архієпископа Кониського.

«Та хтоб він не був — каже С. Єфремов,— це насамперед непо­хитний український патріот». Історію України починає він з часів словянського розселення, а український народ вважає окремим від поляків і москалів. До Московщини приєдналися українці «як рівні з рівними, вільні з вільними». З особливою симпатією освітлює автор добу Хмель­ниччини, скрізь підчеркуючи боротьбу України «за давні свої права й привілеї». В уста Полуботка вкладає він слова, що мов полумя про­йшли тоді по цілій Україні: «коли за всяку кров пролиту на землі, впімнеться її рід, то яка помста буде за кров українського народу, пролиту, від крови гетьмана Наливайка до сьогодня, пролиту великими потоками тільки за те, що він шукав волі й кращого життя на своїй власній землі, й думав думками, вродженими всій людськосте?».

Оповідаючи про насильства часів Бірона каже автор, ідо «колиб пальцем Господньої руки зрушити частину землі на тому місці, то з неї стрілилаб фонтаною людська кров, пролита рукою міністра»...

Лаючи москалів і взагалі негодуючи на політичних противників України, автор вміє звернутись з заслуженим докором до верхівки власного громадянства, що то «захоплена надією доробитися маєт­ків на рахунок нації, залишила її ждати божого спасения з неба»...

Так то «Історія Русів» — зібрала й сформувала думки, що панували серед тодішної української інтелігенції й видвигала ідеольогію україн­ської окремішности та права на самостійне культурно-національне й державно-політичне життя України. А хоч писана вона російською мовою, хоч під скалпелем сучасної історичної науки не в одному виявилася вона недосконалою, то як свого роду історичний памфлет має для нас «Історія Русів» виїмкове значіння.

«Любов до рідного краю, автононізм, демократизм, зненависть» до всякого поневолення, були прикметами цього блескучого, палко Н захватом написаного памфлету. Серед українського громадянства будив він приспану думку про волю рідного краю, він перший виразно поставив ідею державности України, через голови нездарних зрадників та перекинчиків переніс її в пізніші часи. «Історія Русів» була немов пророкуванням про близьке національне відродження України й оправданням його нового письменства, з якого те відроджен­ня почалося» (С. Єфремов).

Григорій Сковорода

Імя самородного фільософа Григорія Сковороди (1722— 1794) куди популярніше серед сучасного українського громадянства, аніж праця й творчість його життя. Й не диво. Вплив, що він його мав на сучасне собі громадянство, зясовувався не так у його творах, сьогодня вже важких до читання й перестарілих, як у самому життю, в його живому слові й примірі. Ходючи по Україні в сірій свиті, на зразок якогось українського Сократа, був Сковорода для сучасників «мандрівною академією», джерелом знання й етичного підйому; його надхнення помітне на творах перших письменників відродженого українського письменства — Котляревського й Квітки. Вистане завважити, що саме на Слобідщині, де жив і навчав цей «старець» повстав перший на Україні університет, а головна сума пожертв на цю наукову установу поплила з рук «сковородинців», тобто тих, що їх Сковорода власним прикладом і живим словом навчив думати й прагнути знання. Сьогодні все те належить до історії й ми не всилі уявити собі справж­ньої ваги Сковороди для української культури.

Сковорода не тільки навчав живим словом; він багато писав. Але за його життя ніодин з його творів не попав до друку, а й по смерті переслідувала їх московська цензура «за думки противні св. Письму та образливі для чернецтва»... Та подібно, як «Історія Русів», вони кружляли по Україні в відписах, а читалися не тільки по панських домах, але й по селянських хатах. Його пісні й псальми виспівували лірники, його вірші переходили в усну словесність. Основою його фільософічного світогляду був клич «пізнай себе».— «Немає нічого важ­нішого, нічого більш корисного й величнього, як пізнати себе самого й вичувати в нашому попелі загребану іскру щастя». «Зерна всіх наук криються в душі людини» — навчав Сковорода. Ідеями внутрішнього щастя й самовдоволення зі сповнених наказів етичного світовідчу­вання пройняті й усі фільософічні твори Сковороди, як «Наркиз або розмова про «пізнай себе», «Книга Асхань, про самопізнання», «Друж­на розмова про душевний спокій», «Альфабет або буквар спокою», «Бій архангела Михаїла з сатаною», «Діяльог про старинний світ» і т. д. До них вертається Сковорода і в своїх літературних спробах, як «Харківські казки», «Вбогий жайворонок» або «Сад божеських пісень».

Сковорода не обмежувався єдино до проповідування особистого щастя, випливаючого з самопізнання й контемпляції. Він розумів вагу громадського життя й відчував звязок поміж особистим щастям і за­гальним. «Щасливий, хто звязав свій приватний обовязок з загальним». Цікаві теж його погляди на взаїновідносини «чорного» народу з панством, що якраз тоді відсунуте від політики, з тим більшою силою попускало вудила свойому рознузданю над безмовно» селянською масою:

«Панська думка про те, будьто простий народ є чорний, здається мені смішна так само, як думка деяких фільософів, будьто земля є мертва. Якже це мертва мати може родити живих дітей? І якже це з ут­роби «чорного» народу вилонилися «білі» пани? Кажуть: простий народ спить — хай спить, сном сильним, богатирським. Алеж усякий сон є пробудний, а хто спить, це ще не мертвець, не труп. Коли виспиться, то проснеться, коли намріється то опритомніє і розхоробриться!» — наче пророчить Сковорода на передодні нашого відродження...

«Знання — писав Сковорода — не повинно обмежувати cвогo впли­ву на самих тільки жреців науки, що їдять і переїдаються, але повинно поширитися на весь народ, війти в нього й заясніти в душах усіх тих, що мають право сказати: і я людина, й мені усе, що людське, не чуже»...

Як вихованець Могилянської Академії, Сковорода висловлював свої глибокі думки «мовою», що її тоді досконалили в академії, як щось краще й шляхотніше за народню. Навіть тоді, коли він був пев­ний, що говорить чи пише «українським діялектом», він насправді го­ворив і писав схолястичною мертвеччиною. Але його думки, одягнені в цю мертву шкаралущу, були живі й заплоднюючі. Вони кинули в від­чужену від «чорного» народу й української нації аристократичну вер­хівку клич повороту до народу, до того «чорного», що вилонив з себе «білих панів».

«Світ ловив мене та не впіймав»; такі слова завіщав Сковорода випи­сати на свойому нагробнику. Справді, далекими від життєвої суєти були думки й ціле життя цього мандрівного «старця», але тим чисті­шими й більш переконливими були ідеали, що він їх сіяв в український чорнозем на провесні відродження. Без «Історії Русів» і без Сковороди це відродження булоб дуже, дуже загаялося.

На досвітках нової доби

Порівнюючи з тогочасним письменством європейського Заходу, українська література XVII—XVIII ст. була відсталою й доволі одно­бічною. Але в зустрічі з московським варварством того часу вся україн­ська культура була високою, європейською культурою. її впливу ляка­лися московські книжники, в ній бачили небезпеку для свого «благочествія» й тому старалися її нищити. Вже в Катехізісі Зизанія Тустановського (1626) бачили москалі «єресі» взяті «от волхвов еллинскіх і от ідолослужителей», тобто від грецьких письменників та фільософів. Чіпляючись до думок вони не залишали в спокою й мови наших того­часних письменників. її українська закраска дратувала їх і вони нама­галися за всяку ціну її обмосковити, мовляв «когда будеть много язиков, то пойдеть смута по землі»... Колиж київську митрополію обєднано з московським патріархатом, то кинуто заборону на всі богослужебні книги України (1690). Одні переправлювано на москов­ський лад, а другі таки палено, як «єретичні». Помагали їм у цьому й са­мі українські книжники. Такий прим. ряний москвофіл Л. Баранович радить І. Галятовському забігати московської ласки й тому «інакше говорити і не шелягів, а копійок шукати»...

В 1720 р. вийшов з Петербурга указ з забороною друкування українських книг взагалі а церковних тільки по стислому узгідненню з московськими друками «даби нікакой розні і особаго нарєчія в ніх нє било». Рівночасно настановлено над українськими друками осібного «протектора», без якого одобрения не могла появитися в світ ніяка нова книга.

Не диво, що в таких умовах українське друкарство занепадає, все цінніше з тогочасного письменства ховається перед оком московського цензора в рукописних відписах. Вслід за друкарнями зни­кають школи а навіть оті мандрівні дяковчителі, що досі розсівали тьму невіжі й неграмотности. Навіть будування церков з трьома банями, заборонено указом царя Павла І з 1800 р. «Прибирання до рук» України, завершене, під політичним оглядом скасуванням Гетьманства й Запоріжської Січі, набірало чимраз дужчого розгону й у культурній ділянці.

Та саме в момент найпотужнішого ворожого засилля, на обрію українського письменства починають «зорі світ заповідати».