УПРАВЛІННЯ "СИЛОЮ" І МІЖНАРОДНІ ПЕРЕГОВОРИ

Політика балансу сил передбачає певну дипломатичну "тех­нологію". Наприклад, у США розроблена система пріоритетів дипломатичних функцій з урахуванням вимог такої політики.

Перша вимога — дипломатія значною мірою є технікою примусу.

Друга — техніка переконання.

Третя— це процедури врегулювання.

Нарешті, четверта — техніка досягнення згоди.

Враховується специфіка переговорів між сторонами різної силової категорії. Наприклад, вважається, що менш сильна сторона може використовувати такі способи впливу на партнера, як апеляція до принципу, до історії стосунків з іншою стороною або до майбутнього, до національного інтересу, передбачення нових переговорів, звернення до вищестоячої міжнародної інстанції, обструкція, використання третіх сил як посередників, пошук внутрішніх суперечностей, створення коаліцій, приєднання до ворога, погроза зверну­тися до "громадськості".

"Силова" концепція зовнішньої політики виступає не тільки у формі дипломатії чи війни. Вона може здійснюватись і у вигляді "управління силою". Відповідно до першого підходу війна, в тому числі і ядерна, покликана бути головним засобом регулювання балансу сил у світі. Другий підхід заперечує таке призначення війни. Всі ретельно розроблені концепції та сценарії ядерної війни, зазначає X. Кокс, є небезпечним абсурдом. Ядерна зброя служить раціональним засобом тільки для стримування. Він вважає, що химерною є гонитва за ядерною перевагою. Мета повинна бути інша — заморозити ядерне озброєння на найнижчому, що може забезпечити стримування, рівні.

А. Клод вбачає розв'язання проблеми "мир або вижи­вання" в правильній постановці "управління силою" в світовому масштабі.

Він стверджує, що сили не можуть бути ліквідовані, оскільки людські групи завжди будуть здатні вчинити шкоду одна одній.

Тому треба прагнути не до знищення сили, а до управління нею. Звідси "силовий менеджмент" — це не роззброєння.

Йдеться про те, що війна повинна бути уявною, контрольованою і практичною. Вона не повинна загрожувати існуючій системі міжнародних відносин. А, по суті, концепція "силового менеджменту" трансформується в проблему управління гонкою озброєння. Прихильники такого управління вбачають у ньому мож­ливість запобігти війні.

Деякі політологи вважають, що міжнародна стабільність залежить не від нагромадження зброї та її характеру. Більше того, чим вона руйнівніша, тим краща. Все визначається тим, як такою зброєю розпоряджатися. Зокрема, гонка озброєння може. бути засобом знекровлення потенційного супротивника, своєрідним "замінювачем" самої війни.

На думку А. Мурадяна, підхід до дипломатії як техніки "культурного використання силових факторів" повністю вип­равданий. Аргументується це тим, що мистецтво дипломатії впродовж історії найчастіше досягало успіху тоді, коли спиралося на значну воєнну силу.

Поряд з цим дедалі більш домінуючою стає точка зору, згідно з якою незворотний процес втрати силовим фактором своєї ролі фундаменту міжнародної політики зумовлює зро­стання арсеналу політичних інструментів. Звідси зміщення акцентів з методів примусу до мистецтва "врегулювання" і "порозуміння".

Вирішального значення набувають міжнародні переговори. Це особливий спосіб досягнення мети зовнішньої політики.

Традиційно переговори розглядались як прихована форма протиборства, в якій першочерговим завданням кожного учасника повинна бути "перемога", здобута шляхом укладення угоди на його умовах.

Переговори прямо пов'язувались із співвідношенням сил партнерів: є сенс йти на переговори, якщо співвідношення сил влаштовує їх учасників, в іншому випадку переговорів слід уникати. При цьому за основу розрахунку бралося співвідношення воєнних сил. Переговори розглядались як

певне доповнення до односторонніх дій держави (чи групи держав) для досягнення ними зовнішніх цілей. Такий підхід відповідав конфронтаційному періодові у міжнародних відно­синах, коли взаємодія держав, насамперед тих, що належали до різних суспільних систем, зосереджувалася в сфері воєнно-політичного і воєнно-технічного змагання. На його тлі переговори були лише епізодичною "нетиповою" формою впливу, що доповнювала основну, воєнно-силову форму.

Нині формується принципово новий підхід до переговорів. Вони розглядаються як оптимальний механізм розв'язання спірних міжнародних проблем, який грунтується на дотри­манні рівної вигоди і взаємного врахування законних інте­ресів сторін. Переговори повинні фіксувати баланс цих інтересів, без чого неможливо розраховувати на досягнення рівноправної і тривалої угоди.

Переговори із разової дії переходять у розряд повсякденної роботи по перебудові механізму міждержавних взаємин.

Ставиться мета створити механізм міжнародного спілку­вання, який би діяв постійно. З допомогою якого можна було б розробляти і приймати норми, що регулюють правила життя в умовах взаємозалежності народів і способи уп­равління цією взаємозалежністю, особливо при розв'язанні глобальних проблем. Прикладом таких переговорів є загаль­ноєвропейський процес, розпочатий у Хельсінкі і продовже­ний в Белграді, Мадріді, Стокгольмі, Відні, Парижі.

На переговори лягає основний тягар по врегулюванню конфліктів і встановленню справедливого демократичного світового порядку. Тому зростає відповідальність учасників переговорів. Крім цього, розширюється масив переговорів, їхньою сферою стає безпека, політичні відносини, економічні і гуманітарні проблеми. Утворення цілісної системи перего­ворів призводить до серйозних змін не лише в стилі і поведінці сторін, айв організації та управлінні перегово­рами.

Щодо розробки стратегії переговорів, то існує два основ­них принципи. Перший — принцип оптимізації однобічного виграшу, заснований на методі гри із змішаними мотивами (співробітництво — суперництво). Процес переговорів мислиться як продовження конфлікту дипломатичними засобами, в ході якого відбувається зближення позицій на основі компромісу.

На перший погляд, це дуже вдалий метод. Насправді, він породжує чимало нетривких угод. Другий принцип — розв'язання проблем — виступає як заміна процесу "торгу" на переговорах. Для його впровадження потрібні солідні міжнародні наукові експерти, котрі могли б пропонувати моделі розв'язання проблем у галузі безпеки, економіки, екології та інших сфер.

Принцип "розв'язання проблем" дає змогу активніше використовувати для розробки стратегії переговорів методи моделювання із застосуванням електронно-обчислювальних машин.

Загалом зовнішня політика змінюється відповідно до зміни системи міжнародних взаємин. До середини XIX ст. склалася традиційна система. Сучасна система істотно відрізняється від неї. Так, війна перестала бути фактором урівноваження міжнародних відносин. У той час, коли при традиційній системі не тільки мир, а й війна були залучені до неї як інтегровані частини.

Традиційна система охоплювала здебільшого політичну сферу. Дипломатія мала значні можливості для автономії. Звідси і свобода маневру при прийнятті зовнішньополітичних рішень. Нині міжнародні відносини, як зазначалось, охоп­люють економічну, політичну та ідеологічну сфери. Саме через них вплив внутріполітичних факторів набув безпосе­реднішого характеру.

А автономність дипломатичних рішень істотно звузилася.

Якщо в XIX ст. міжнародна система була рівнодійною зовнішньої політики небагатьох великих держав та кількох десятків середніх і невеликих, то нині йдеться про результат взаємодії майже двохсот держав. Крім цього, виник такий чинник, як держави, що не приєдналися. Загалом позитивний процес зовнішньополітичної емансипації, суверенізації на­родів ускладнює систему міжнародних відносин.

Якщо в минулому держави-суб'єкти зовнішньої політики мали високий рівень господарської автаркії, то нині ре­альністю стала всезростаюча їх інтеграція. Звідси і обов'яз­ковість мінімально необхідного рівня взаєморозуміння і довір'я.