Семіоцентризм: ноосфера як небезпека
Людство перебуває у тотальній залежності від семіотехніки. У наших поглядах на комунікацію все ще домінує антропоценотичний підхід, згідно з ним людина – «вінець» інформаційного світу. Його головний, а то і єдиний «суб»єкт». У світобудові, у самому її центрі перебуває семіотична структура, що через вибухову природу здійснює свою вибухоподібну експанєію. Ця експансія власне і полягає в організації Всесвіту. При цьому можна виділити кілька рівнів експансії : перший стосується виникнення й розширення фізичного всесвіту. Другий – виникнення живого. Третій пов»язаний з людською світомістю . Агресивна роль семіотичних структур явно недооцінені. Людина включає в семіотичну структуру, як записувальний, множильний. Ми стали частиною системи. Що розширюється.
Семіоцентризм: ноосфера як небезпека 189 бо - процес, як правило, індивідуальний, спонукає до самоізоляції. Проте електронна епоха знову повертає на перший план "людину вуха" (щоправда, на вищому рівні). Роботи цього автора, як інших медіа- екологів, допоможуть відповідно налаштуватися тим читачам, які раніше не замислювалися над проблемою стосунків людини і медіа; над тим, яку владу над людиною може мати її власне породження, продукт її праці, інструмент. Тобто згадана школа спричинилася до сприйняття медіа як автономного, мало залежного від волі людини чинника. Особливо виразним і навіть загрозливим цей чинник стає у XX - на початку XXI ст. Наростання медіакритики, з нашого погляду, є реакцією людей на "повстання медій". Спробуймо дати свою інтерпретацію цього повстання в термінах семіотичної експансії. Однак перед тим кілька слів про СУБ'ЄКТНО-ОБ'ЄКТНІ СТОСУНКИ ЛЮДИНИ І ТЕКСТУ. З часу появи робіт О. Потебні, М. Гай- деґґера чи Р. Барта слово "стосунки" вже не виглядає дивним у цьому контексті. Хоча раніше воно, певно, сприймалося б як недоречне. Які стосунки можуть бути поміж людиною та її продуктом (чи творінням), яке не має сенсу поза людиною? Людина і природа - інша річ. Що ж до штучних, рукотворних сфер (сфера техніки, сфера мистецтва, сфера тексту), то вони, на перший погляд, справді функціонують стільки, оскільки існує їхній творець - людина.
Ці релікти антропоцентричного погляду на інформаційні процеси, як виглядає, не скоро будуть подолані. Проте стосунки людини і тексту, в яких обоє є об'єктом і суб'єктом впливу водночас, виглядають для багатьох з нас цілком вірогідними. У цій роботі, заради подолання "антропоцентричного перекосу", подивимося на ці стосунки не з погляду людини, а з боку тексту. У такому разі людина є: а) об'єктом впливу тексту; б) джерелом продукування нового тексту, тобто \збільшення фізичної "маси" тексту, його кількості; в) умовою функціонування тексту як такого. З пунктом (а) поки що все зрозуміло. До пункту (б) варто додати такі міркування: "Джерело" ліпше продукує новий текст, якщо його сильніше стимулюють попередні тексти. Мовою людини це означає збуджувати думку і стимулювати творчість. Проте, коли абстрагуватися від цього людського виміру, то мова йтиме лише про ефективніше використання психічних ресурсів "джерела-людини" з метою нарощен- 190 Відступ II. Семіоцентризм: ноосфера як небезпека ня тієї ж "маси" тексту. До пункту (в) можна додати таке: без людини текст не має сенсу, оскільки це - "мертвий" матеріал. Доречна аналогія з вірусом, який експлуатує біологічні ресурси вищих організмів для власного розмноження. Людство перебуває у тотальній залежності від семіотехніки. Здавалося б, що цю залежність можна не менш переконливо захистити: машина - наш помічник, наш раб. Саме тому мало хто в нинішньому світі добровільно відмовиться від послуг і можливостей, які надають нам машини. Переступаючи через залежність, ми досягаємо нового рівня можливостей. Так само, як і перетворюючись у раба кохання чи підпорядковуючи своє життя жорстким вимогам релігії, ми здобуваємо нову свободу. Тобто можна вести мову про звільнення через поневолення, зокрема й через поневолення текстом. Начебто й логічно. Та попри всі доводи ми нікуди не подінемося від факту тотальної запрограмованості семіотехнічним середовищем. А втім шанси людини в рамках агресивної семіотичної структури стануть предметом нашої уваги наприкінці.
13. Критерій автоматизму, зона людей,зона машин, комунікаційні машини і роботи.
Треба одразу сказати, що такої зони в "чистому" вигляді, з нашого погляду, неіснує. І не тільки тому, що машини, розмаїття механічних та електронних пристроїв надто глибоко глибоко увійшли в наше життя. Річ у тому, що лдюдина, за своєю природою, завжди схильна творити організацію, у тому числі організацію комунікації.
Умовною зоною людей можна вважати певну психологічну налаштованість або антропоцентричну віру людей в те, що всі ключі від технологій і головні кнопки керування перебувають у їхніх руках. Власне типові взірці медіакритики цієї зони мають характерне антропоцентричне забарвлення.
Зони машин.
Критичних закидів на адресу машин завжди вистачало. Структуру мегамашин можна вважати змінною. Ті чи інші компоненти, як-от військовий, індустріальний, почергово домінують упродовж певних періодів. Сьогодні на вершині піраміди перебуває медіакомпонент. Тим паче. що до комунікаційних машин умовно можна віднести ві пристрої, які " продоктують час".
Періодичні повідомлення про точний час можна вважати звичайною довідковою інфор. а можна розглядати як своєрідні рамки,які задають ритмічну основу і темп усього нашого життя, у тому числі й масової комунікації.
Мегамашина
Медіамашина привчила нас покладатися на майже автоматично розповсюджувані готові до вживання уніфікоівні інформаційні фабрикати.Інтернет є доброю ілюстрацією того, як важко контролювати мегамашину. Ми бачимо як важко послабити контроль мегамашини над ними.
Мегамашина Більшість сучасних суспільних механізмів підпали б під визначення мегамашини (назвемо її коротко "мега"), включно з медіамеха- нізмом, схильним до автоматичного розширення аудиторії та збільшення доходу. Взаємодіючи, вони творять ще більший механізм, який диктує свої правила кожному з нас. Мегамашиною Луїс Мамфорд вважав соціальний механізм, складений з "людських частин", на кшталт стародавніх царств. Мамфорд навіть вирахував, скільки тисяч людських (і в умовному перерахунку - кінських) сил мала мегамашина, застосована при будівництві давньоєгипетських пірамід. Він переконував, що саме соціальний механізм був "батьком", цебто попередником механічних та електронних пристроїв, які нині входять до складу мегамашини поряд з "людськими частинами". Соціальні людські механізми стародавніх суспільств, - призначені для будівництва чи завоювання - розглядаються як матриця, як прототип інших машин. Невдовзі після первинного запуску, на його думку, мега- Критерій автоматизму.