Становлення і розвиток суспільно-політичного руху в 80-90-х рр. XX ст

У другій половині 80-х рр. керівництво СРСР, не розуміючий усіх наслідків ситуації, поступово привело суспільство до таких масштабних перетворення, які призвели до змінусього укладу суспільно-економічного життя. В умовах цих перетворень, що отримали назву «перебудови» відновився суспільно-політичний рух в Україні. Протягом 1985-1996 рр. він пройшов кілька фаз перетворень і трансформацій.

На першому етапі – 1987-1989 рр. – громадська активність українців розвивалась в межах «неформального» суспільного руху. Головним завданням цього періоду було пробудження громадсько-політичної свідомості, формування початкових програмових засад майбутніх політичних сил.

Другий етап – 1990-1995 рр. – період формування формальної багатопартійності. В цей час створюється велика кількість політичних організацій, що іменують себе партіями Але за невеликим винятком вони нагадують політичні клуби, в основу яких покладено амбіції певної особи чи регіонально-кланові інтереси. В цей час в Україні був наявний весь ідеологічний спектр: від ультра-націоналістів (Українська Національна Асамблея – Українська Національна самооборона) до українофобів (Гражданский конгресс Украины), та екзотичної Партії любителів пива. Звичайно, що і мету своєї боротьби вони формували по різному: від боротьби за проголошення незалежності України (1990 р. – Українська Республіканська Партія) до боротьби за створення нового Радянського Союзу (комуністи після 1991 р.).

Третій етап починається з 1996 р., коли відбулося об’єднання кількох партій демократичного напрямку. Це призвело до створення нових політичних структур, які більш-менш відповідають класичним уявленням про партії.

Відсутність в українському суспільстві чітко виявлених за економічними, соціальними, політичними ознаками станів і груп, привела до надмірного політичного різнобарв’я, подібності програм і цілей, нечисленності і загальної слабкості політичних структур.

Першими «неформальними» (назва некомуністичних, некомсомольських організацій) організаціями стали осередки «зелених», або екологічні природоохоронні організації, діяльність яких активізувалася після Чорнобильської катастрофи у квітні 1986 року. Поряд з ними з’явилися політичні дискусійні клуби, історико-просвітницькі, культурологічні об’єднання. Сенсом їхнього існування стала можливість вільно збиратися й обговорювати до того заборонені теми з історії України. Серед відомих осередків були: Український Культурологічний Клуб (м. Київ), «Товариство Лева» (м. Львів), «Просвіта», «Меморіал», Товариство Української Мови. З'являється величезна кулькість профспілкових, жіночих, молодіжних, дитячих, економічних, освітніх, наукових і науково-технічних, творчих, оборонних, спортивних, туристських та ін. громадських організацій. З початку 1990-х рр. кількість громадських об’єднань в Україні неухильно і стрімко зростає. В 1991 р. в країні діяло близько 300 організацій, у 1996 р. – понад 12 тис., а в 2000 р. – близько 27 тис. Українські громадські організації виявляють значну активність, надають такі соціальні послуги як допомога бідним, інвалідам, дітям, репрезентують інтереси суспільства перед владою та надають можливість представникам суспільства брати участь у громадському та політичному житті.

У 1987 р. відновлює свою діяльність Українська Хельсінкська Група, яка згодом перетворюється в спілку (УХС). В декларації принципів УХС зазначалися наступні: необхідність відновлення української держави; проголошення Конфедерації замість Союзу республік; визнання української мови як державної, захист національних меншин; заохочення приватної ініціативи.

Чи не головною подією того часу стало створення масової народної організації на підтримку перебудови – РУХ. У своїх засадах РУХ трансформувався від підтримки «перебудови» і «гласності» до боротьби за незалежність України. Звичайно, партійна та радянська влада одразу засудила РУХ як націоналістичну організацію, а слово «рухівець» лунало як брутальна лайка, але повністю заборонити РУХ вже було неможливо. Це стало першою політичною поразкою влади.

1990 р. став роком початку створення формальної багатопартійної системи в Україні. В квітні створено, а згодом і першою зареєстровано Українську Республіканську Партію, в яку увійшли колишні дисиденти, лідери УХС. Очолив нову партію Л. Лук’яненко. Загалом за 1990 р.було створено такі партії як Українська Християнсько-демократична Партія (УХДП), «Державна Самостійність України» (ДСУ), Демократична Партія України (ДПУ), Українська Селянська Партія (УСП), Соціал-Демократична Партія України (СДПУ).

На основі забороненої в серпні 1991 р. Комуністичної партії почали діяти Соціалістична партія України (СПУ) та Комуністична партія (КПУ). В 1991-1995 рр. проходили процеси виникнення нових, розколу та об’єднання існуючих партій. Це свідчило про слабкість і нестабільність багатопартійної системи. В середині 90-х рр. було зареєстровано 40 партій. Переважна більшість з них, були дрібні і маловпливові. Виняток становили КПУ, СПУ, РУХ. Через те, що програми партій майже подібні (за винятком поділу «лівих» – «правих») принципові ідеологічні засади розрізнялись по таким напрямкам: ставлення до державності України; ставлення до економічного устрою та економічних перетворень; ставлення до політичного устрою держави.

У другій половині 90-х рр. тривав процес становлення багатопартійності. Характерними рисами цього процесу є: велика кількість партій (так, у 1993 р. зареєстровано 27 партій, в 1998 р. – 52 партії, у 2000 р. – більше 100); незначна кількість членів партії; відсутність соціальної підтримки; утворення партій не на основі об’єднання навколо головної ідеї, а навколо конкретного лідера чи окремої групи осіб; активна діяльність партійних структур лише в порівняно великих містах і промислових центрах.

Таким чином процес формування багатопартійної системи продовжується й на сьогоднішній день.

Література:

1. Громадські об’єднання в Україні: Навч. посіб. / За ред. В. Бесчастного. – К.: Знання, 2007. – 415 с.

2. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України / М. Грушевський. – К.: Наукова думка, 1992. – 544 с.

3. Гунчак Т.Г. Україна: перша половина XX ст. [Текст]: нариси політ. історії: [навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.] / Тарас Гунчак. – Київ: Либідь, 1993. – 288 с

4. Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. Вид. 2-ге. – Львів, 1998. – 488 с.

5. Історія України [Текст]: курс лекцій: у 2 кн. – Київ: Либідь, 1991-1992. Кн. 2: XX століття / [Л.Г. Мельник (кер.) та ін.]. – 1992. – 464 с.

6. Історія України та її державності: Навчальний посібник / Л.Є. Дещинський, І.О. Гаврилів, Р.Д. Зінкевич та ін. – Львів: Бескид-Біт, 2005. – 368с.

7. Історія України. Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів. Освіти / за заг. ред. д.і.н., проф.Бушина М.І. та д.і.н., проф Гуржія О.І. Черкаси: Черкаський ЦНТЕІ, 2007. – 474 с.

8. Історія України. Проблемні лекції / за ред проф.. М.І. Бушина та О.І. Гуржія. – Черкаси: В-во ЧДТУ, 2012

9. Історія України: Курс лекцій [Текст]: навч. посiб. для студ. вузів: у 2 кн. / Л.Г. Мельник, О.І. Гуржій, М.В. Демченко та ін. Кн. 1: Від найдавніших часів до кінця ХІХ століття, 1991. – 576 с.

10. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів до ХХІ ст. Навчальний посібник Л.І. Кормич, В.В. Багацький. – Х.: ООО «Одісей», 2001. – 480 с

11. Крип’якевич І. Всесвітня історія у 3 книгах. Кн. 2. Середньовіччя і нові часи. / І. Крип’якевич. – К.: Либідь, 1995. – 424 с.

12. Крип’якевич І. Всесвітня історія у 3 книгах. Кн. 3 Найновіші часи. / І. Крип’якевич. – К.: Либідь, 1995. – 288 с.

13. Крип’якевич І. Історія України / І. Крип’якевич. – Львів: Світ, 1992. – 555 с.

14. Лановик Б.Д. Історія України: навч. посібник / Б.Д. Лановик та ін. – К.: Тов-во «Знання» КОО, 2000. – 574 с.

15. Литвин В.М. Історія України: Навчальний посібник / В.М. Литвин, В.М. Мордвінцев, А.Г. Слюсаренко. – К.: Знання, 2008. – 957с.

16. Михальчук П.А. Історія України: курс лекцій. Навчальний посібник / П.А. Михальчук. – Тернопіль: Астон, 2009. – 280 с.

17. Новітня історія України [Текст]: підруч. для студ. іст. спец. вищ. навч. закл. / [А.Г. Слюсаренко, В.І Гусєв, В.П. Дрожжин та ін.]. – Київ: Вища школа, 2000. – 663 с.

18. Новітня історія України: Підручник / А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин та ін. – К: Вища школа, 2002. – 719с.

19. Політичні партії України. – К.: «К.І.С.», 1998. – С.704.

20. Політичні партії України: В 3 т. / [уклад. Шайгородський Ю.]. – К.: Український центр політичного менеджменту, 2005. – Т.1. – 876 с.

21. Політичні партії України: В 3 т. / [уклад. Шайгородський Ю.]. – К.: Український центр політичного менеджменту, 2005. – Т.2. – 900 с.

22. Політичні партії України: В 3 т. / [уклад. Шайгородський Ю.]. – К.: Український центр політичного менеджменту, 2005. – Т.3. – 872 с.

23. Полонська-Василенко Н. Історія України. – У 2-х кн. Т. 2. Від серед ХVІІ ст. до 1923 р.– К.: Либідь, 1992.– 606 с.

24. Попович М.В. Нарис історії культури України / М.В. Попович. – К., 1998. – 728 с.

25. Рибалка І.К. Історія України. Частина ІІ. Від початку ХІХ ст. до лютого 1917 року: Підручник для історичних факультетів вищих навч. закл. / І.К. Рибалка. – Х.: Основа, 1997 . – 480 с.

26. Субтельний О. Україна. Історія / Орест Субтельний. – К.: Либідь, 1993. – 720 с.

27. Україна в XX столітті (1900-2000) [Текст]: зб. док. і матеріалів: [навч. посіб. для студ. іст. спец. вищ. навч. закл.] / [упоряд.: А.Г. Слюсаренко (кер. авт. кол.) та ін.]. – Київ: Вища школа, 2000. – 352 с.

28. Юрченко О., Демченко М. Поширення марксизму і соціал-демократичні організації на Україні: (80-90-і роки XIX ст.) [Текст] / О.Т. Юрченко, М.В. Демченко, 1983. – 184 с.

29. Ярош О.Б. Загальна теорія політики / О.Б. Ярош. – Луцьк: РВВ «Вежа»Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2005ю – 240 с.

30. Ясь О.В. Енциклопедія історії України: Том 3: Е-Й / Редколегія: В.А. Смолій (голова) та інші. НАН України. Інститут історії України. – Київ: Видавництво «Наукова думка», 2005. – 672 с.

Лекція 7. Україна в системі міжнародних відносин (2 год.)

План:

1. Основні напрямки зовнішньої політики Київської Русі та Галицько-Волинської держави.

2. Українські землі у міжнародній політиці іноземних держав ( ХІV – перша половина ХVІІ ст.).

3. Міжнародні відносини України ( др. половина ХVІІ – ХVІІІ).

4. Україна в міжнародній політиці Російської і Австро-Угорської імперій та інших держав ( кінець ХVІІІ ст. – 1917 р.).

5. Україна на міжнародній арені в період національної революції 1917-1920 рр.

6. Зовнішньополітичне становище України між двома світовими війнами (1921 – 1939 рр.).

7. Українське питання у міжнародній політиці в роки Другої світової війни.

8. Україна в міжнародних відносинах після Другої світової війни ( 1945 – 1990 рр.).

9. Основні напрямки зовнішньої політики на сучасному етапі незалежної України.

1. Основні напрямки зовнішньої політики Київської Русі та Галицько-Волинської держави

Зародження і розвиток Київської держави, виходячи з її географічного розташування, проходив у кількох напрямках, які природно визначалися тогочасними умовами євразійського континенту і формували відповідну геополітику.

Особливість геополітичного положення середньовічної Київської держави – вона народжувалася і формувалася на межі двох світів – греко-візантійського та західного і об’єктивно ставала природною частиною їх обох. Саме ця надзвичайно важлива обставина мала той об’єктивний і закономірний наслідок, що у княжу добу одночасно складаються декілька векторів зовнішньої політики. Південний, який починаючи з ІХст. став традиційним торговим “шляхом з варяг у греки”, що простягнувся через Київ від Балтики до Візантійських земель. Він збігався із загальним поширенням етносу у процесі його розвитку і колонізації вільних територій вздовж північно-південної осі українських річок, мав велике значення для піднесення загального рівня і культурно-господарських здобутків українського суспільства: Русь-Україна прилучилася до високорозвиненої грецької культури, до передової християнської релігії у її візантійському варіанті, ввібрала деякі елементи соціально-політичного життя тощо.

Найбільш важливими і результативними кроками у реалізації прагнення до Чорного моря, втіленні південного вектора геополітики Київської держави був масштабний похід на Константинополь київського князя Аскольда у 860р., успішні морські походи на Візантію у 907 та 911рр. князя Олега. Перша письмова угода князя Олега з Візантією після другої успішної перемоги засвідчила про стрімкий вихід України-Русі на міжнародну геополітичну арену, її твердий намір зайняти гідне місце серед країн європейського континенту. Слід нагадати перше в історії русько-грецьких взаємовідносин мирне посольство княгині Ольги до Константинополя у 946р. та її хрещення за християнським обрядом.

Князювання Святослава, його активна завойовницька політика була яскравим прикладом геополітичної експансії Київської Русі того часу. “Цей великий стратег, – писав Ю.Липа, – впродовж дванадцяти літ свого завойовницького розмаху дав найсильніший вияв геополітичних тенденцій українських земель”. Його зусиллями були продовжені два геополітичні вектори, дві українські торгівельні магістралі. По-перше, розгромивши Хозарський каганат, він розчищає руським купцям дорогу до Дону і Кавказу. По-друге, здійснює кілька походів на Дунай і Балкани і, розуміючи важливе значення цього європейського регіону того часу, мав намір заснувати тут нову столицю української держави – Переяславець. Головною подією князювання Володимира Святославовича, безперечно, є загальнодержавна християнізація Русі у 988 р. Впровадження нової релігії зробило Україну-Русь членом співтовариства християнських держав, які об’єднувались навколо Другого Риму – Константинополя. Південний напрямок був головним орієнтиром геополітики і Ярослава Мудрого. Підписана 1046 р. русько-візантійська мирна угода незабаром була скріплена шлюбом сина Ярослава Всеволода з дочкою Візантійського імператора.

Другим важливим напрямком зовнішньої політики Київської Русі був східний. Слід відзначити, що у часи княжої доби він не був провідним, самостійним, а відігравав лише другорядне значення, бо основна мета здійснюваних у східному напрямку походів київських князів полягала у тому, щоб захистити державу від постійних набігів кочових племен і народів. Культурно-господарчі запозичення тут навряд чи були суттєвими, оскільки Київська держава знаходилась на порівняно більш високому рівні розвитку.

Утворений у VІІ ст. у пониззі Дону, Волги та на Північному Кавказі тюркомовними племенами Хозарський каганат, у часи своєї найбільшої могутності (ІХст.) сягав Дніпра, підкоривши собі слов’янські племена радимичів, в’ятичів, сіверян та полян, збираючи з них данину. Тому важливим напрямком східного вектора зовнішньої політики були походи проти хозарів з метою визволення слов’янських племен, що відбулося за князювання Олега у 883-885рр. Продовжуючи активне просування впливу давньоруської держави у східному напрямку, князь Ігор здійснює два успішні походи на Кавказ через територію Хозарського каганату, в результаті чого руські купці дістали змогу торгувати на Сході. У цьому ж напрямку активно діє син Ігоря і Ольги князь Святослав, який у 965р. розгромив Хозарський каганат, проводить війни на Північному Кавказі, де перемагає племена ясів та косогів, встановлює владу Києва на Керченському і Таманському півостровах.

Важливим напрямком зовнішньої політики є західний вектор, який вів до встановлення різнобічних зв’язків та співробітництва з країнами Західної Європи. Почав він формуватися дещо пізніше, ніж південний та східний, поясненням чого були серйозні, як політичні, так і природно-географічні причини. Як зазначає М.Грушевський: “…в міру того, як слабшали зносини чорноморські – з Балканськими країнами, Візантією, Малою Азією, в ХІІ і ХІІІ віці., зносини з німецькими землями набирали все більшого значення”. Християнізація Київської держави вивела русів на рівень плідних і взаємовигідних багатопланових політичних, торговельно-економічних та культурних зв’язків із Візантією, Болгарією, Польщею, Угорщиною, Германською імперією, які теж сповідували християнство. Починаючи із правління Володимира Хрестителя, західноєвропейський напрямок української політики зміцнів, значно розширився і набув нових якісних рис. З тих часів стосунки Київської Русі з Заходом можна відзначити як активні та постійні. Найважливішою формою здійснення західноєвропейського вектора української геополітики, поширення та зміцнення міждержавні зв’язків княжої доби були міждержавний династичні шлюби, які зміцнювали довіру між державами, сприяли збагаченню та взаємовпливу і засвоєнню досягнень європейської культури. Так, наприклад, син Володимира Великого – Святополк був одружений з донькою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав – з донькою короля Швеції Олафа ІІІ, донька Премислава стала дружиною угорського короля Владислава І, а дві інші – дружинами чеського та польського королів. З часом з’являється необхідність у поширенні західнополітичного напрямку як певної противаги у боротьбі, зокрема на півдні з Візантією. Князь Ярослав Мудрий з великою напругою зусиль зумів повернути тимчасово втрачені після смерті батька, до своєї держави Берест, Белз, всю Червону Русь, інші землі, здійснює військові походи на ятвягів у Литву, у Мазовецьку землю. За Ярослава Мудрого територія Київської імперії набула найбільших розмірів і міжнародного авторитету, вона займає чільне місце в одному ряду з найбільшими країнами середньовічної доби – Візантією та Германською імперією.

Можна стверджувати, що саме розвиваючи і посилюючи західноєвропейську орієнтацію своєї зовнішньої політики , надаючи перевагу дипломатії, а не війнам, схиляючись до загальнолюдських духовних цінностей, Ярослав забезпечив найвищий рівень розвитку Київської Русі за всю її багатовікову історію.

Широкі міждержавні зв’язки із західноєвропейськими державами продовжувалися і поступово набирали особливої ваги за часів Володимира Мономаха, коли Київська Русь все більше переходить від воєнних сутичок і протиборства з ближніми країнами до рівноправної участі у політичному житті західної Європи.

У ХІІст. відбувається дуже важлива з геополітичної точки зору подія – поліцентралізація Київської Русі, політичне розмежування окремих князівств і земель. Якщо у ІХ-ХІст. епіцентром соціального, економічного і політичного життя Русі був Київ, то в ХІІст. підносяться осередки інших князівств і земель: Чернігів, Смоленськ, Полоцьк, Галич, Володимир – на – Клязьмі, Новгород Великий, Володимир-Волинський. Але варто відзначити, що це не означало занепаду чи ослаблення Києва, який продовжує у 60-70рр. ХІІст. змагатися за об’єднання навколо себе удільних князівств південного регіону українських земель на противагу своєму головному північному конкуренту Володимиру – на – Клязьмі. Деструктивні, децентралізуючи процеси на теренах колись могутньої Київської Русі призвели до формування нового, послабленого геополітичного простору, що сприяло активному втручанню агресивних зовнішніх сил – татаро-монгольської. Для України-Руси настали страшні часи, що позначилися руїною українських міст включно з Києвом, спустошенням сіл, великими людськими втратами. Руйнівне, підневільне лихоліття на тривалий час загальмувало соціально-економічний і культурний розвиток українського народу. Проте, як зазначав С.Рудницький, “монгольська хуртовина ХІІІ віку, що зруйнувала так багато могутніх народів і держав, не змогла знищити українського народу”. Слід особливо відзначити, що в цей складний підневільний період татаро-монгольської окупації українські державотворчі процеси фактично не припиняються, українська геополітика еволюціонує, вимушено наповнюючись новим змістом та знаходячи відповідно нові форми свого існування у житті Галицько-Волинського князівства, для якого, під тиском різних внутрішніх та зовнішніх обставин західний напрямок української геополітики стає визначальним.

Геополітичні чинники відігравали вирішальну роль у розвитку Галицько-Волинської держави, міста якої стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходом. Крім того, у Галичині були великі родовища солі – товару, від якого залежала вся Київська Русь. Державна геополітика князівства мала щонайменше два основних напрямки: 1) західний, який галицькі князі намагалися якомога більше розширити і використати, насамперед для збереження і зміцнення своєї держави; 2) східний, основне завдання якого полягало у протистоянні завойовницьким зовнішнім силам, татаро-монгольській орді і мали суто оборонний характер. Метою цього своєрідного геополітичного дуалізму стало досягнення певного геополітичного балансу, рівноваги політичних сил у регіоні, що було необхідною умовою для збереження й існування Галицько-Волинської держави.

Особливу важливу роль у боротьбі за відновлення колишнього геополітичного простору держави, за збирання батьківських земель довелося виконати князю Данилу Романовичу Галицькому. За час його правління було засновано місто Львів, яке згодом стало осередком широких західних впливів. Зміцніли і поширились політичні, торгівельні та культурні зв’язки із західними сусідами. Незважаючи на організацію рішучого опору загарбникам, князь Данило змушений був визнати себе васалом татарського хана. Але боротьби не припинив, проводячи активну політику на Заході, шукаючи підтримку і союзників для звільнення від загарбників і створення геополітичної рівноваги у Східній Європі.

Для вирішення цих завдань Галицько-Волинська держава активізувала відносини із Західною Європою. Саме в цей час виникає ідея нового “хрестового походу”, що мав би об’єднати західноєвропейські країни на чолі з Галицько-Волинською державою у боротьбі проти татаро-монгольської орди. Отримання князем Данилом Романовичем королівської корони від Папи Римського у 1253р. у Дорогочині, слід розцінювати як офіційне визнання західним світом європейського характеру очолюваної ним держави, яка формально стає рівноправною серед коаліції європейських країн, що визнавалися Ватиканом.

Порівнюючи роль і місце Галицько-Волинської держави у європейському геополітичному просторі із Київською Руссю у період її апогейного розвитку, слід відзначити, що найзахідніша частина колишньої Києво-Руської імперії закономірно зберегла і продовжила основні вектори її геополітики. Однак, необхідно врахувати ту обставину, що це була все ж таки інша держава і за складом свого населення, і за розмірами, і за географічним розташуванням. Вона територіально була значно ближче до Західної Європи, ніж Київ, західна складова набула в ній більш широкого і змістовного наповнення, стала домінуючою.

2. Українські землі у міжнародній політиці іноземних держав ( ХІV – перша половина ХVІІ ст.). Із занепадом Галицько-Волинської Держави українські землі перестають бути серцевиною важливих політичних об’єднань, стають об’єктом боротьби сусідніх держав – Литви, Польщі та Московії. У завоюванні руських земель спочатку значних успіхів добилася Литва. Однак більш чисельніша й агресивніша польська шляхта, вдаючись до військового тиску та дипломатичних угод, витіснила литовців з України. Швидко зростаюче Московське царство починає виношувати думку, що саме воно є правонаступником Київської Русі. З півдня українські землі зазнавали спустошливих татарських і турецьких набігів. Силою, яка зуміла зупинити войовничий наступ Османської імперії і Кримського ханства, стали українські козаки, які заснували військову організацію – Запорізьку Січ, з іменем якої пов’язане відродження української державності, яка в середині ХУІІ ст. існувала уже в завершеному вигляді.