Політична думка стародавнього світу

Собчук В. Д. Конспект лекції з політології

Тема 2. ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

1. Політична думка стародавнього світу

2. Політична думка Середньовіччя

3. Політичні вчення доби Відродження

4. Політичні вчення епохи Просвітництва

5. Політична думка України ХІХ – початку ХХ ст.

Історія політичної думки посідає важливе місце в політичній науці, оскільки в сучасній науці накопичено й узагальнено досвід минулих тисячоліть, а сама політологія як наука виникла лише трохи більше, ніж століття тому.

Політичні ідеї минулого істотно впливають на сучасні політичні погляди. В них відо­бражається не тільки шлях прогресу політичної думки, культури людства, але й прогрес формування та ствердження загальнолюдських політичних і правових цінностей.

Вивчення історії політичної науки необхідне для адекватного розуміння та вирішення сучас­них суспільно-політичних проблем. Теоретичні знання про закономірності генезису та функціо­нування політичної влади і держави, формування політичних відносин та ін­ститутів в умовах су­часності базуються на досягненнях політичної думки на протязі усієї історії людства.

Політична думка стародавнього світу

Політична думка має своє коріння у IV – III тисячоліттях до нашої ери. Основа її за­родження лежить у Стародавніх Єгипті та Межиріччі. З появою державних утворень ви­никають перші паростки політичної думки.

Джерела, які дійшли до наших днів – "Повчання Птахетепа" у Стародавньому Єгипті та "Закони царя Хамурапі" у Межиріччі, свідчать про апологетичну концепцію обґрунту­вання ієрархічної структури суспільства. Вони є спробою підвести політико-правову ос­нову під необмежену владу правителів, базуючись на містично-релігійному фундаменті. По суті це перші в історії людства паростки тоталітарного режиму.

У І тисячолітті до н.е. людство робить перші кроки до раціонального самопі­знання.

У Стародавній Індії основним документом, який давав інформацію щодо раціоналіс­тичних уявлень про політику, був трактат "Артхашастра" (“Вчення про користь”). Його автором вважається Каутілья, один з вищих сановників IV століття до н. е. Маючи за мету збе­реження каст, він обирає для цього практичну користь, як основу й головний принцип політичної діяльності, яка відповідає завданням сильної влади.

У стародавньому Китаї стовпом філософської і політичної думки був Конфуцій (551–479 рр. до н.е.). Головним у його поглядах було поняття про ідеальну державу. Основою такої держави та суспільства мала бути ідеальна людина, яка володіє набором мораль­них якостей – милосердям, гуманністю, чесністю, справедливістю, повагою до батьків, предків та літніх людей. Конфуцій розвивав патерналістську концепцію держави. Він вважав, що держава ви­никла з об'єднання сімей і є є великою сім'єю, а правитель – ба­тьком для своїх підданих, що є його слухняними дітьми. Моральність правителів визна­чає моральність підданих.

Стрижневим періодом розвитку політичної думки стародавнього світу є політична думка Стародавньої Греції, особливо її класичний етап. На перший план виходить раці­ональна інтерпретація політичних явищ. Цей етап пов'язаний, перш за все, з Платоном та Арістотелем.

Платон (427–347 рр. до н.е.) належав до рабовласницької аристократії. Ця обставина наклала відбиток на його політичний світогляд. Основними політичними працями мис­лителя є "Держава" та "Закони". Платон запропонував концепцію ідеальної держави, сутність якої полягає у виконанні громадянином тільки тих обов'язків, які приписані йому, не роблячи нічого такого, що є обов'язком інших. Вв ідеальній державі кожен повинен займатися своєю справою. Отже, Платон уперше запропону­вав суспільний розподіл праці та обов'язків.

Ідеалом для Платона було аристократичне суспільство на чолі з філософами, які знають, як керувати державою. Завдяки цьому в державі існує чіткий порядок. Він про­тиставляв аристократію олігархії, де керують багаті прошарки. Платон також виступав із критикою рабовласницької демократії, оскільки вважав, що вона може трансформува­тися у тиранію. Це означає, що свобода для однієї людини може перетворитися у над­мірну владу, а для іншої – у рабство.

Арістотель (384–322 рр. до н.е.) визна­чив людину як істоту політичну, бо якщо людина живе поза дер­жавою, то вона або недорозвинена в моральному сенсі істота, або надлюдина. Тобто вона може реалізувати себе тільки у суспільстві і через суспільс­тво. Філософ розрізняв правильні та неправильні форми державного правління. До пра­вильних він відносив монархію, аристократію і політію, до неправильних – тиранію, олі­гархію і демократію. При правильних формах правителі діють на основі закону й задля суспільного блага, при неправильних – задля власної вигоди й усупереч закону. При цьому найправильнішою формою він вважав політію, яка, на його думку, поєднувала в собі найкращі риси олігархії і демократії (багатство і свободу) і була формою правління середнього класу.

Одним із найбільш яскравих представників політичної думки Стародавнього Риму був Марк Тулій Цицерон (106–43 рр. до н.е.). Причина походження держави, за Цицеро­ном. полягає у природженій потребі людей жити разом та необхідності охорони власно­сті. Таким чином, метою держави Цицерон вважає забез­печення безпеки громадян та вільного використання майна. Основне політичне кредо в Цицерона – гасло про прими­рення станів. На його думку, дер­жава, яка складена з поєднання вищих, середніх і ниж­чих станів, схожа на мелодію, де і низькі, і середні, і високі звуки знаходяться гармонійно у співі, якими керує добрий.