Економічна думка стародавнього сходу

Писемні джерела, на підставі яких можна досліджувати економічну думку стародавнього Сходу, — це, як правило, зведення законів, юридичні акти, документи господарської звітності та твори, присвячені управлінню державою й державним господарством. Багато з них мають нормативний характер і відображують позицію насамперед правлячих верств — фараонів, царів, вельможних придворних та чиновників. Тогочасному економічному знанню притаманні догматизм, апріорність і значною мірою символізм. Незважаючи на це, давньогрецькі мислителі згодом намагалися осягнути та використати це знання. Найважливіші економічні ідеї народів стародавніх цивілізацій неодноразово коментували й розвивали наступні покоління, саме їх було покладено в основу економічних поглядів учених середньовічного Сходу. Тоді ж (починаючи з IV тисячоліття до н.е.) було започатковано конкретні економічні науки (статистику, облік та аналіз господарської діяльності, управління і т. ін.), які набули дальшого розвитку вже в античному періоді (І тисячоліття до н.е. — IV століття н.е.).
Чи не найперші відомі нам пам'ятки економічної думки належать до епохи Стародавнього Єгипту. У них знайшли відображення численні питання організації та управління державним господарством, а також уявлення стародавніх єгиптян про власність, рабство, товарно-грошові відносини. Про економічну думку Стародавнього Єгипту можна довідатися насамперед з творів державних чиновників (писарів). До нашої доби дійшли «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара», «Пророчення Іпусера», «Пророцтво Неферті», «Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі», різні адміністративно-господарські та юридичні документи.
Адміністративно-господарські документи характеризують організацію та управління державним (царсько-храмовим) господарством, організацію праці царських майстрів та землеробів тощо. Крім того, як видно навіть із назв творів, важливе місце в давньоєгипетській літературі належить творам дидактичного характеру, що викладають правителям «правила» державного управління і керівництва господарством.
Одним з найдавніших центрів людської цивілізації була Месопотамія (Дворіччя). На відміну від Стародавнього Єгипту, у державах цього регіону порівняно швидко розвивалися приватна власність та товарно-грошові відносини, посилювалося соціальне розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогою законодавства регулювати економічну діяльність населення та регламентувати приватноправові відносини. Відомою пам'яткою економічної думки є закони царя Хаммурапі — система правових норм, спрямованих на регулювання соціально-економічних відносин у Вавилоні XVIII ст. до н.е. Основна мета законів — усебічне зміцнення економічної влади держави. Найцікавішими (з економічного погляду) є статті, присвячені питанням охорони власності вавилонських громадян, питанням оренди, найму, лихварства. Розвиток товарно-грошових відносин допускається в тій мірі, яка не спричинятиме масового зубожіння вільних громадян. Закони Хаммурапі захищають приватну власність, особливо власність царя, храмів, державних службовців та воїнів. Зазіхання на неї карається смертю або, у ліпшому випадку, продажем винуватця в довічне рабство.
Вивчаючи економічну думку Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю, слід звернути увагу на те, що ціла низка її особливостей зумовлюється специфікою розвитку суспільних відносин цих держав, і насамперед кастовим устроєм в Індії та чиновницько-бюрократичною системою в Китаї. Ці особливості сприяли збереженню традиційних релігійно-міфологічних уявлень у процесі формування економічної думки, яка ґрунтувалася переважно на категоріях моралі, етики тощо.
Економічна думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв'язку зі спробами розв'язання конкретних соціальних та політичних завдань. В основу староіндійських уявлень про суспільство було покладено концепцію станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Писемними джерелами середини І тисячоліття до н.е. є переважно релігійні трактати — буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони дають уявлення про соціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економічних категорій, зокрема власності, майна.
Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевого спасіння — нірвани. І хоч воно не заперечує господарської діяльності мирян, подаянням яких мають жити буддійські монахи, але спеціальної уваги їй не приділяє. Рабство розглядається як перешкода до досягнення нірвани, а боргова кабала визнається за страшне лихо. Тому сповідується необхідність всіляко уникати заборгованості та своєчасно сплачувати борги.
Велика кількість брахманістських творів ґрунтується на концепції трьох цілей життя людини — релігійного обов'язку, матеріальної вигоди та чуттєвої любові. Кожній з них присвячено відповідну літературу. Матеріальній вигоді, користі присвячено трактат «Артхашастра» (між IV та III ст. до н. є.). У ньому подано ґрунтовні відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику індійської держави, показано величезну роль держави в господарському житті країни. За «Артхашастрою», головною метою економічної політики держави є поповнення скарбниці. Відповідно до цього у трактаті викладено вчення про управління і державні доходи, зокрема розглянуто їх основні джерела, подано рекомендації щодо організації оподаткування та з інших питань економічної політики.
Для розуміння змісту й особливостей економічної думки Стародавнього Китаю слід ураховувати, що вона виникла та розвивалася в рамках тогочасних філософських та політичних учень, основними напрямами яких були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм, котрі сформувалися у IV — III ст. до н.е. Протягом століть між цими напрямами велася гостра полеміка щодо економічного ладу суспільства, общини, її історичної долі, міри втручання держави в економічне життя країни та методів управління ним. Провідним напрямом було конфуціанство, яке, перетворившися на державну ідеологію, справляло великий вплив на соціально-економічний та політичний розвиток Китаю протягом майже двох тисячоліть.
Виходячи з цього, необхідно розглянути кожний з названих напрямів, вивчити економічні ідеї та погляди їх засновників і основних представників. Треба добре зрозуміти для себе, що вчення Конфуція (бл. 551—479 до н.е.), розвинене його численними послідовниками, постійно еволюціонувало, усе більше пристосовуючись до умов централізованої держави, до завдань забезпечення її стабільності, надійності функціонування чиновницько-бюрократичного апарату. На перший план висувалися ідеї соціального порядку, заснованого на беззаперечному підкоренні владі, що асоціювалася зі старшинством та мудрістю. Конфуціанство прагнуло міцного, незмінного соціального порядку. Щоб уникнути соціальних конфліктів, конфуціанці закликали правителів не відривати селян від сільськогосподарських робіт, дбати про поліпшення народного добробуту, зменшувати податки та ін.
На відміну від конфуціанців, котрі розглядали здебільшого морально-етичні питання, представники легізму велику увагу приділяли питанням організації державного управління, яке, на їхню думку, мало ґрунтуватися не на традиціях і ритуалах, а на досконалому законодавстві. До критиків конфуціанства належить Мо Ді (Мо-цзи) (479—400 до н.е.) — засновник школи моїстів. Він та його прихильники виходили з принципу природної рівності всіх людей, виступали проти станового поділу суспільства, засуджували рабство, розкіш і паразитизм панівних станів, гноблення ними землеробів і ремісників. Вони вважали фізичну працю джерелом багатства й закликали всіх старанно працювати, щоб досягти щастя та добробуту. Шлях до вдосконалення громадського життя моїсти вбачали в утвердженні у відносинах між людьми принципів «загальної любові» та «взаємної вигоди».
Економічну думку Стародавнього Китаю яскраво відображено також у трактаті невідомих авторів «Гуань-цзи» (IV ст. до н.е.). Трактат визнає закономірність змін у природі й суспільстві. Зміни в громадському житті пояснюються чергуванням урожайних і неврожайних років. Автори трактату приділяють значну увагу економічній політиці держави, висловлюються за постійний вплив держави на господарське життя, щоб «держава була багатою, а народ задоволеним». Через це в трактаті досить глибоко, як на той час, розроблено систему державного регулювання економіки. Для зміцнення землеробства, що вважалося найважливішою умовою забезпечення стійкості економіки, пропонувалося вжиття низки спеціальних заходів: визначення родючості ділянок ріллі, рівномірніший їх розподіл, установлення рівня оподаткування відповідно до якості землі, звільнення селян від усіх інших
робіт протягом сільськогосподарського року та ін. Великого значення автори трактату надавали товарно-грошовим відносинам з погляду їх використання державою для регулювання економіки. Зокрема, вони вважали важливим регулювання державою цін на хліб, створення державних зернових фондів, надання пільгових кредитів землеробам, заміну прямих податків на залізо та сіль непрямими, застосування для стабілізації господарства нормованої емісії грошових знаків тощо. Багато ідей «Гуань-цзи» було використано в господарській практиці Стародавнього Китаю.

На теренах України стародавні люди з'явилися (за різними даними) від 1 млн. до 300 тис. років тому. Україна, як і Європа в цілому, не належала до ареалу антропогенезу, тобто регіону, де відбувався найперший етап еволюції мавпи в людину. Найвірогідніше, що найдавніші люди (архантропи) прийшли на територію України з Передньої Азії через Кавказ та Балкани.

Від людиноподібних мавп вони відрізнялися прямоходінням і тим, що вміли робити знаряддя праці, мали примітивну мову і мислення. Тому такий фізичний тип людини називають «людина вміла».

Найдавніша епоха в історії людства визначається як кам'яний вік. Він поділяється на три періоди: палеоліт (від 1 млн. pp. до X тис. до н. е.), мезоліт (IX-VI тис. до н. є.) і неоліт (VI-IV тис. до н. е.). Кам'яний вік тривав на території України від 1 млн. pp. до н. є. і до 3 тис. pp. до н. є. Кам'яним він називається тому, що основними знаряддями праці були вироби з каменю, які поступово вдосконалювалися. Це вдосконалення привело до першого поділу праці, коли з'явилися знаряддя праці різного призначення. Стародавні люди жили в печерах, одягалися в шкури. За допомогою тертя вони навчилися добувати вогонь, що стало ці лою революцією в їхньому житті, оскільки вони стали менш залежними від природи і могли краще забезпечити своє існування (тепло, термічна обробка їжі). Це сталося близько 100 тис. років тому, що означає: 90% історії людства пішло на здобуття цього першого великого досягнення.

Спочатку стародавні люди змушені були кочувати в пошуках їжі, але з еволюцією знарядь праці і розвитком суспільства почали вести осілий спосіб життя. Виникають стоянки-поселення. Найдавніші стоянки людей на території України знайдені археологами біля м. Амвросіївка Донецької обл. та с. Лука-Врублевецька Хмельницької обл.

Першою суспільною організацією людей було первісне стадо, потім на зміну йому близько 40 тис. років тому прийшла мат ріархальна родова община. Основним осередком суспільства став рід — група кровних родичів по материнській лінії, оскільки при груповому шлюбі інакше спорідненість визначити було не можливо. Крім того, жінки посідали провідне місце і в суспіль ному виробництві (гончарство, ткацтво), зборі їстівних рослин.

Близько 40 тис. років до н. є. з'являється людина сучасного фізичного типу — «людина розумна» — homo sapiens («кроманьйонець» — від назви печери у Франції, де були вперше знайдені рештки такої людини). В цей же час виникають перші форми світогляду у вигляді релігійних вірувань: анімізму (віра в те, що живі і неживі предмети мають душу); тотемізму (віра в походження людей від єдиного предка — тварини чи птиці); магії (чаклування); фетишизму (віра в надприродні властивості предметів).

У період мезоліту відбулися суттєві зміни в озброєнні людини — з'явилися лук і стріли, із знарядь праці — було винайдено сокиру, долото, гачки для ловлі риби, сітки, човни, видовбані з дерева. Особливо важливе значення мало винайдення лука — складного як на той час механічного знаряддя, що давало змогу полювати на звірів на відстані і зменшити кількість мисливців, вивільнивши їх для інших робіт. Почалося приручення диких тварин, спочатку собаки, потім свині.

У період неоліту відбулася так звана «неолітична революція» — перехід від привласнювальних форм господарства до відтворювальних. Раніше основними формами економіки були мисливство, рибальство і збиральництво, коли люди привласню вали продукти природи. Тепер вони почали їх відтворювати за допомогою розвитку скотарства і землеробства. Це був якісно новий етап у розвитку людства, коли воно вийшло з «колиски» господарювання і перейшло до свідомого виробництва продуктів харчування. З цього починається відлік людської цивілізації. Наслідком неолітичної революції стало не лише суттєве зростання продуктивних сил, а й помітне покращання умов життя, зростання харчових запасів, збільшення тривалості життя (до 30-32 років). Відбувається перший «демографічний вибух» і населення Землі зростає з 5 млн. до 80 млн.

Одним із найважливіших досягнень стало вміння виготовляти глиняний (керамічний) посуд. Випалена на вогні глина була першим штучним матеріалом, який створила людина. Вироби з кераміки дозволяли краще зберігати запаси харчів та готувати варену їжу, що стало певною революцією в стародавній «кулінарії». З'являється прядіння, а на його основі — ткацтво, яке дало ще один штучний продукт — тканину.

Змінилася організація суспільного життя. Надлишки продуктів сприяли відокремленню парної сім'ї, оскільки можна було вже прожити не лише за допомогою колективного господарювання, а й сімейного.

Кам'яний вік охоплює більше 99 % історії людства. Перехідною епохою від кам'яного до металічного періоду був енеоліт — мідно-кам'яний вік, коли поряд з кам'яними почали виробляти знаряддя з міді (III—II тис. до н. е.). Перехід до використання металу — одна з найважливіших віх в історії людства. Самородна мідь оброблялася методом холодного кування, а пізніше люди навчилися витоплювати метал з руди, застосовувати ливарництво. Крім міді, використовувалися також срібло і золото, але із-за їх дефіциту ці метали майже зразу стали дорогоцінними. На території України в цей час проживали племена, культура яких відома під назвою трипільської (від с Трипілля Київської обл.). Сільське господарство у трипільців було уже на до сить високому рівні. Землю обробляли за допомогою дерев'яної сохи (орне землеробство, а не мотичне, як раніше). Урожай збирали серпами з крем'яними лезами, розмелюючи потім зерно ручними кам'яними зернотерками. Високого розвитку досягло гончарство — виробляли посуд з тонкими стінками, добре ви палений, з багатим орнаментом. Відомо їм було вже і ткацтво. Трипільці застосовували (уперше в Україні) механічний предмет — свердло.

На зміну енеоліту прийшов бронзовий вік (II тис. до н. е.), коли люди навчилися виробляти бронзу (сплав міді з оловом) — перший штучний сплав, знаряддя з якого мали переваги над кам'яними. Відбувається перший великий суспільний поділ праці — відокремлення скотарства від землеробства. Розподіл праці між орачами і скотарями передбачав необхідність обміну продуктами праці, тобто примітивної торгівлі, яка включала в себе тепер не лише злаки (ячмінь, пшеницю, просо, жито) і м'ясо, але й металеві вироби і сіль. Це призвело до того, що на зміну матріархату приходить патріархат, оскільки чоловіки починають відігравати більшу роль в металургії та скотарстві. Рід тепер складається з ряду сімей, споріднених по батьківській лінії. Роз виток скотарства і землеробства призвів до виникнення засобів пересування, в тому числі за допомогою коліс, що стало одним з найвидатніших винаходів людства. Підвищення продуктивності праці спричинило появу надлишків продуктів, викликало потребу в робочих руках. Способом розв'язання суперечностей, досягнення цілей все частіше стають війни, які ведуться для роз ширення власної території, пограбувань, постачання підневільної робочої сили. Війни стають вигідним заняттям і ремеслом. Захоплені під час воєн полонені перетворюються на рабів, які виконують найтяжчі роботи.

Родові общини об'єднувались в племена. Вони займали певну територію, мали свою мову, звичаї, управління. На чолі племен стояли ради родових вождів — старійшин, які обиралися з найавторитетніших осіб. Для вирішення найважливіших питань скликались збори всього племені. Ради старійшин розподіляли між родами племені ділянки для полювання і скотарства, землі для обробітку і побудови житла, вирішували спільні питання.

Поступово первісне суспільство вступає в період розкладу, оскільки виділяється як основний його осередок патріархальна сім'я, виникає поділ общинників на багатих і бідних (майнова і станова нерівність), з'являється приватна власність, що було дуже важливим явищем в історії людства. На зміну родовій общині кровних родичів приходить сусідська (територіальна), де родинні зв'язки змінилися спільністю території і господарського життя.

Ці процеси посилилися в часи залізного віку (І тис. до н. е.), коли використання заліза, твердішого від бронзи, призвело до ще одного великого суспільного поділу праці — ремесло відділяється від землеробства і стає самостійною галуззю. Активно йде процес етногенезу, тобто утворення народів за рахунок об'єднання племен. Формується цивілізоване суспільство, яке характеризується існуванням спільностей людей з певною ієрархією, суспільним поділом праці в різних галузях, наявністю знарядь праці певної досконалості, виникненням світогляду, де якої культури (розвиток мови і початків писемності) та появою приватної власності.

Наши рекомендации