Основні літературні угруповання першої половини XX століття

XX ст. для української літератури, з одного боку, дуже плідна пора, бо дало нашій культурі багато талановитих митців і геніальних творів, а з іншого — це період трагічного винищення величезного культурного пласта, яке відкинуло українську літературу в її розвитку на кілька десятиліть назад. Повалення в 1917р. царського режиму і проголошення Української Народної Республіки пробудило надії на вільний демократичний розвиток українського народу. Після встановлення в Україні більшовицької радянської влади частина української інтелігенції, яка не сприйняла поразки УНР, опинилася в політичній еміграції за кордоном, а друга половина прагнула розвивати українську літературу на Батьківщині. Початок 20-х pp. XX ст. ознаменувався появою великої кількості літературних угруповань, які бажали самовиявлення і творчої свободи.

Утворюються такі угрупування: «Неокласики»,«Гарт»,«Ланка», МАРС, ВАПЛІТЕ, «Молодняк»,СПУ, «Празька школа» ,МУР. Представниками цих угрупувань були: Хвильовий, Яловий, У.Самчук, Ю.Клен, О. Теліга, Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, , Максим Рильський та б.ін. Усі українські літературні організації припинили існування на початку 30-х pp. Але жодна з цих організацій не була заборонена.Всі організації припинили існування в зв'язку з тим, що найактивніші члени цих угруповань «виявились контрреволюціонерами, які мали бути знищені заради світлого майбутнього країни». Зосереджений, масовий удар, завданий більшовизмом українській літературі, припав на 1934 р. Більшість українських письменників і більшість українських літературних організацій припинили своє існування саме цього року.

21. Розстріляне «відродження»Розстріляне відродження — літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового.Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком був розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.

22. Розвиток українського кінематографуСаме кіно дозволяє,поринути у новий незвіданий світ – світ фантазій,історій та мрій, у якому нам ніколи не побувати насправді.Сьогодні навіть важко уявити життя без кіно. А українське кіно – це особливі кінострічки. Вони зняті на Батьківщині, в них проглядається історія нашого народу, сяють українські кінозірки, творять українські режисери. Це наша гордість і наша надія. Розпочавши аналіз українського кіно, не можна оминути ім’я Олександра Довженка. За часів Радянського Союзу кінорежисери знімали дуже мало справжніх українських фільмів – таких, які б показували правдиву історію нашого народу, були україномовними, прославляли українську культуру. Створюючи таке кіно, можна було легко стати звинуваченим у націоналізмі, за що в ті часи жорстоко карали. У 60–70-х роках на небосхилі українського, а також світового кінематографу яскраво засяяли імена, що прославили Україну на весь світ, – це режисери Сергій Параджанов, Леонід Осика, Микола Мащенко; актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков,Богдан Ступка.У рамках «українського поетичного кіно» у 1964 році з’являється легендарна стрічка Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», екранізація однойменної повісті Михайла Коцюбинського. Фільм, в основі сюжету якого вічне кохання, над яким невладна навіть смерть, у 1966 році отримав золоту медаль на міжнародному кінофестивалі в Салоніках.Отже, кіно – це засіб наймогутнішого впливу на свідомість людини, формування люблячого ставлення до власної країни, а також велика складова української культури, необхідна для дозрівання менталітету та патріотизму. Нині українське кіно лише намагається піднятися з колін, але ні влада, ні суспільство не хоче йому в цьому допомогти.

23. Театральне життя України 20 ст.Провідне місце в театральному житті України на поч.20 ст. належало акторським колективам., які очолювали корифеї укр.сцени П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, М.Садовський. Періодом найвищого творчого піднесення їхньої театральної трупи були 1900-1903рр, коли в її репертуарі було близько 60 п’єс. У 1907 році М.Садовський заснував у Києві перший стаціонарний театр. У цей час у Львові й далі успішно працював єдиний укр.професійний театр «Руської бесіди». Під впливом Російської демократичної революції 1905-1907 рр. репертуар укр..театру значно збагатився. Його основою, як і раніше залишалися п’єси укр..класиків Старицького,Кропивницького,Карпенка-Карого. Проте в репертуарі театру все частіше з’являються п’єси Л.Українки, Франка, Яновської, у яких реалістично зображувалося минуле і сучасне укр.народу. У 1916 р. було створено Молодий театр, керівником якого став Лесь Курбас (1887–1942 рр.). «Березіль». Режисер виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобів виразності. Невипадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 р. Тут були вперше поставлені п’єси видатного драматурга М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло». Він ставив п’єси давньогрецького драматурга Софокла, англійського автора Бернарда Шоу, російського письменника Леоніда Андрєєва, інсценізації поем Т. Шевченко «Ян Гус», «Гайдамаки», які сам і писав, п’єси Лесі Українки тощо.

24. Роль Довженка у розвитку укр.культуриОлександр Петрович Довженко увійшов у світову літературу не лише як автор низки творів, але й як основоположник нового жанру, який поєднав у собі два мистецтва (літературу та кінематограф), - кіноповісті. Довженко писав не кіносценарії, не повісті, а саме кіноповісті - новий жанр літератури, настільки унікальний, наскільки незвичними є і самі його твори.Варто сказати, що без Довженка не існувало б таких прекрасних кіноповістей, їх екранізацій та, напевне, й самого українського сучасного кінематографа. Не було б всесвітньо відомої кіностудії у Києві, на території якої щорічно знімають десятки фільмів не лише українські режисери, але й чимало іноземних. Не побачив би ніхто і знаменитого довженківського саду, у якому зібрано сотні кращих представників флори з усього світу.Хто б що не казав, але саме Довженко є творцем сучасного українського кіно. Відомий американський актор і режисер Чарлі Чаплін одного разу сказав: «Слов'янство поки що дало світові у кінематографі одного великого митця, мислителя і поета - Олександра Довженка».А 10 вересня 1994 року Указом Президента України Л. Д. Кучми з нагоди 100-річчя від дня народження видатного діяча української культури Олександра Довженка була заснована Державна премія України імені Олександра Довженка , що присуджується за видатний внесок у розвиток українського кіномистецтва.

25. Українська культура в добу тоталітаризмуКультурне життя в радянській Україні 30-х років було цілком обумовлене системою і режимом політичної влади, що склалася в СРСР внаслідок «великого перелому» кінця 20-х років. Воно мало суперечливий характер, досягнення історичного значення захлиналися в хвилях політичного терору проти культури і її творців. З кінця 20-х років ідеологічний і політичний натиск на українське національно-культурне відродження стає вже майже неприхованим. Сталіна і його оточення не влаштовувало, що українізація не обмежується знанням і поширенням мови, що на її основі швидко зростав прошарок національної інтелігенції, недовіра до якої була характерною рисою тоталітарного режиму. Почалися переслідування, злтих, хто уособлював українізацію, а в більш широкому контексті весь процес національно-культурного відродження України. наприкінці 20 — початку 30-х років почався справжній розгром української науки. Переслідування наукової інтелігенції, яке практично не припинялося всі післяреволюційні роки, набуло характеру масового терору. Історія української культури 20—30-х років дає переконливі приклади як жертовного служіння її ідеалам і принципам, так і соціального конформізму. Багато митців, літераторів, діячів науки не поступилися принципами, зазнаючи всіляких переслідувань, гонінь, репресій, прийняли мученицьку смерть у таборах. Про масштаби трагедії української культури свідчать хоча б такі дані: у 1930 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. — лише 36 з них. За. цей час померли своєю смертю лише 10 письменників. Негативні наслідки для суспільного розвитку мало примусове вилучення релігії із сфери духовного життя народу

26. Роль шістдесятників у розвитку укр..культ.Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ — початку ХХ ст.Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність,: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам’яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п’єси, складали петиції на захист української культури. Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію.

27. Український андеграунд 20ст.Процес усвідомлення сучасного мистецтва почався авангардом,а потім насильно перерваний на декілька десятиліть тоталітарним режимом СРСР., був поновлений наприкінці 50-років, митцями що протиставили свою творчість офіційному мистецтву. Вся альтернативна культура СРСР дістала назву андеграунд, або неофіційне мистецтво. В історії андеграунду є суто політичний аспект, який становив частину ширшого руху громадянського протесту, який зародився на хвилях «відлиги». Політика тоталітарного режиму у галузі мистецтва спиралась на тезу, що мистецтво має бути зрозумілим народом і спрямовувалось на заборону будь-якого новаторства, вбачаючи в ньому прояви вільнодумства, а в питанні художньої форми перевагу надавали загальновизнаним традиційним класичним зразкам. Починаючи від 60-х рр..постійною в укр..мистецтві стає тема національного відродження, ствердження значення національної культури, що було певною формою політичного протистояння режимові. Але взагалі стало етнічним критерієм неофіційного мистецтва. Фольклоризм був властивий усім видам творчості. Цікавість до видатних митців-самоуків, вихідців із села М.Примаченко та К.Білокур формувала відчуття безперервності у національній, художній традиції. Відроджувались,розвивались по-новому сприймались національні джерела культури київськими митцями Аллою Горською,Закревським,Марчуком,які були першою опозицією соцреалізму.Засновниками сучасного мистецтва можна назвати Гавриленка та Ламаха, творчість і особистості яких значно вплинули на покоління шістдесятників.У 70-роках виявляється «тихий живопис», скромна поезія 70-десятників розроблялась в індивідуальній живописній пластиці Григор’євої, Волобуєва. Перенести власну творчість в інші культурні виміри- це оновлення погляду на світ на завдання мистецтва, неоренесанс,необароко, тощо.

28. Постмодернізм в укр..мистецтвіВперше термін «постмодернізм» зардився у літературознавстві, але зараз досить активно застосовується філософами та культурологами у характеристиці сучасності. Постмодернізм – це світоглядно мистецький напрям, який в останнє десятиліття 20 ст. прийшов на зміну модернізмові. Цей напрям є продуктом постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ і відзначається руйнацією систем. Основні риси: культ незалежної особистості, потяг до архаїки, колективного позасвідомого. Прагнення поєднати, взаємодоповнити істини часом протилежні багатьом людям, націям, культурам, релігіям. Бачення повсякденного реального життя як театру абсурду та апокаліптичного карнавалу. Суміш багатьох традиційних жанрових різновидів.Як правило в постмодерному творі присутній образ оповідача, іронічність та народність. Дослідники стверджують, що постмодернізм це відмова від всього традиційного, завоювання простору і майбутнього часу, пошук нового. Укр.постмодернізм є природною негативною реакцією на усталений вимірений метод соцреалізму. Людина сприймає себе учасником всезагальної смертельної гри. Бізнес, політика, комерція, відносини між людьми-все гра.Початки постмодерного мислення спостерігаються спочатку в прозі в так званому «химерному» романі, творчості Дрозда, Гуцала та Загребельного, але розквіт пов’язаний з ідеєю БУ-БА-БУ(Андрухович,Неборак,Ірванець), також «Пропала грамот», та «Нова дегенерація».До постмодернізму належать О.Забужко, Поярков, Кіра Муратова.

29. Укр.музика 20 ст.Українська музика кінця на зламі XIX-XX ст. пережила великі зміни. Незважаючи на жорстку реакцію та утиски, які зазнавала в цей період українська культура, в музичному мистецтві продовжувався розвиток потужного фольклорного струменя. Геній Миколи Леонтовича особливо яскраво проявився в хоровій творчості, насамперед у галузі обробки пісенного фольклору. Блискучий знавець національної хорової культури, композитор підняв обробку народної пісні на рівень світових музичних зразків. Його знамениту; хорову обробку колядки "Щедрик" співає весь світ. Ще один видатний майстер хорової музики - Кирило Стеценко залишив численні обробки народних пісень. Він продовжив ту громадську справу, яку проводив М.Лисенко організацією концертів, літературних вечорів, творчих гуртків та опікуванням музичною освітою. Серед творів К.Стеценка вирізняються дитяча опера "Лисичка, котик і півник". Подальшому розвитку українського музичного мистецтва помітно сприяло відкриття в Києві, Львові та Одесі вищих музичних закладів.

30. Культура у часи перебудовиПолітика перебудови, гласності і демократизації, започаткована М. С. Горбачовим, мала свої наслідки й для культурного життя. Почалося нове національне відродження України, нерозривно пов’язане з ідеєю здобуття державної незалежності. Новий курс передбачав радикальні перетворення усіх сфер сус.життя.Україна перубавала у дужу скрутному становищі, і це стосувалося усіх сфер суспільного життя. Українська мова по інерції сприймалася ще як провінційна та селянська, слабко розвинена і взагалі непрестижна. Поступово змінилися акценти в питаннях віровизнання, проголошено забезпечення права свободи совісті. Почалася відбудова багатьох запустілих, використовуваних як господарські споруди і просто недоруйнованих упродовж 20–80‑х pp. ХХ ст. церковних приміщень, легалізували свою діяльність українські греко-католики, відновився рух серед православних щодо відновлення незалежності української православної церкви від Московського патріархату. Проте фінансування цієї сфери було недостатнім. Помітні зміни відбувалися й у сфері художньої творчості. . Виникали численні незалежні театри-студії, мистецькі угруповання,творчі спілки, швидко почали завойовувати популярність молодіжна субкультура, особливо музична. Отже, зміни в суспільному житті України створили умови для подальшого розвитку української культури. 90-ті роки XX ст. започаткували новий етап історії української куль­тури. Акт про державну незалежність України, прийнятий 24 серпня 1991 р., відкрив нову сторінку в історії культури України. Чи не вперше український народ отримав можливість вільно творити. Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. починається розбудова са­мостійної держави і проводиться формування власної культурної політики, спрямо­ваної на забезпечення вільного розвитку національної культури та збереження культурної спадщини. у 1992 р. Верховна Рада прийняла «Основи законодавства України про культуру», де були задекларовані основні принципи державної політики в галузі культури, спрямовані на відродження і розвиток культури української нації, забезпечення свободи творчості,створення матеріальних та фінансових умов розвитку культури. Через матеріальні труднощі, особливо в перші роки незалежності, скорочувала­ся кількість закладів культури, а багато талано­витих митців виїжджали за кордон у пошуках достойного заробітку. Загальмувався розвиток кінематографії. Не кращі часи переживає книговидавництво – більшість ви­дань на полицях книгарень російськомовні.Усе це свідчить про необхідність реформ у культурній сфері.Водночас зрозуміло, що за будь-яких реформ повинні зберегтися державне фінансування як головне джерело підтримки культури. Таким чином, ми стоїмо сьогодні на порозі великих зрушень у роз­витку української культури. Багатовіковий досвід її розвитку, в якому були часи піднесення і занепаду, розквіту і згасання, свідчить, що на­ша культура має сили та резерви для виходу з кризового стану, але це потребуватиме максимально зосереджених зусиль всього народу, дер­жавної та міжнародної підтримки, докорінних змін у сучасній куль­турній сфері. Незважаючи на серйозні проблеми і згадані вище негаразди, культура України була й залишається яскравим явищем світової культури, ста­новить ще невикористаний резерв у загальнолюдській цивілізації. На культурі не економлять і не заробляють. Умова для успішного розвитку держави одна: має бути прямий державний за­хист культури, необхідно вкладати достатньо коштів в освіту, науку і культуру, їх пріоритет