Класифікація закономірностей навчання.

14.

Закономірності, що діють у навчальному процесі, поділяють на загальні і конкретні. Загальними є закономірності, які охоплюють своєю дією всю систему (нагадаємо, що системою є процес навчання); конкретними — закономірності, дія яких поширюється на окремий аспект системи: дидактичний, який узагальнює дидактичні (змістовно-процесуальні) характеристики процесу (ціль, зміст, методи, форми, засоби, способи навчання); гносеологічний — аспект пізнання учнями під керівництвом учителя об'єктивної дійсності, фактів, законів природи й суспільства, самих себе; психологічний, що належить до внутрішньої психічної (пізнавальної) діяльності учнів у процесі навчання; управлінський — аспект управління засвоєнням інформації; соціологічний, що охоплює конкретні взаємодії учителів і учнів, соціальну спрямованість процесу навчання; організаційний, що відображає організацію навчальної і викладацької праці, їх матеріально-технічне оснащення, стимулювання, продуктивність тощо.

Загальні закономірності процесу навчання поширюються, головним чином, на основні компоненти процесу навчання (цільовий, стимуляційно-мотиваційний, змістовий, операцій-но-діяльнісний та ін.), які своєю взаємодією сприяють результативності навчання.

Загальними закономірностями є:

1.Закономірність цілей навчання. Цілі навчання залежать від: а) рівня і темпів розвитку суспільства; б) потреб і можливостей суспільства; в) рівня розвитку і можливостей педагогічної науки та практики.

2.Закономірність мотивації навчання. Результативність навчання зумовлюється: а) внутрішніми мотивами (стимулами) навчання; б) зовнішніми (суспільними, економічними,педагогічними) умовами і стимуляторами.

3.Закономірність змісту навчання. Зміст навчання (освіти) залежить від: а) суспільних потреб, мети освіти, цілей, завдань навчання; б) вікових можливостей учнів; в) рівня розвитку теорії і практики навчання; г) матеріально - технічних і економічних можливостей навчальних закладів.

4.Закономірність методів навчання. Ефективність дидактичних методів залежить від: а) знань і навичок використання методів; б) завдань навчання; в) змісту навчання; г) віку учнів; д) навчальних можливостей учнів; є) матеріально-технічного забезпечення; ж) організації навчального процесу.

5.Закономірність управління навчанням. Продуктивність навчання спричиняється: а) інтенсивністю зворотних зв'язків у процесі навчання; б) обгрунтованістю регулюючих впливів.

6.Закономірність результату навчання. Кінцевий результат процесу навчання залежить від: а) результатів попередніх етапів навчання; б) характеру й обсягу матеріалу, що вивчається; в) організаційно-педагогічного впливу педагогів;г) здатності учнів до навчання; д) часу навчання.

Конкретні закономірності навчання.

Сучасній науці відома значна кількість конкретних закономірностей.

Дидактичні (змістовно-процесуальні) закономірності:

1.Результати навчання (у відомих межах) прямо пропорційні усвідомленню цілей навчання учнем.

2.Результати навчання (у відомих межах) прямо пропорційні значимості для учнів змісту, який засвоюється.

3.Результати навчання залежать від способу включення учнів у навчальну діяльність (Л.В. Занков).

4.Продуктивність засвоєння обсягу знань, умінь (у відомих межах) зворотно пропорційна кількості матеріалу, що вивчається, чи обсягу дій, що вимагаються.

5.Продуктивність засвоєння обсягу знань, умінь (у відомих межах) зворотно пропорційна трудності й складності виучуваного матеріалу, формуючих дій.

6.Результати навчання залежать від методів, які застосовуються.

7.Результати навчання залежать від засобів, які застосовуються.

Навчання шляхом «діяння» в 6-7 разів продуктивніше, аніж шляхом «слухання».

Гносеологічні закономірності:

1.Продуктивність засвоєння знань, умінь прямо пропорційна потребі вчитися.

2.Результати навчання (у відомих межах) прямо пропорційні вмінню учнів вчитися.

3.Продуктивність навчання (у відомих межах) прямо пропорційна обсягу навчальної (пізнавальної) діяльності учнів.

4.Продуктивність засвоєння знань, умінь (у відомих межах) прямо пропорційна обсягу практичного застосування знань, умінь.

5.Розумовий розвиток учнів прямо пропорційний засвоєнню обсягу взаємопов'язаних знань, умінь, досвіду творчої діяльності (І.Я. Лернер).

6.Продуктивність засвоєння залежить від рівня проблемності навчання, інтенсивності включення учнів у розв'язання посильних і значущих для них навчальних проблем.

Психологічні закономірності:

1.Продуктивність навчання (у відомих межах) прямо пропорційна інтересу учнів до навчальної діяльності.

2. Продуктивність навчання (у відомих межах) прямо пропорційна навчальним можливостям учнів.

3.Продуктивність навчання (у відомих межах) прямо пропорційна рівню пізнавальної активності учнів.

4.Результати засвоєння конкретного навчального матеріалу залежать від здібностей учнів до оволодіння конкретними знаннями, уміннями, від індивідуальних нахилів школярів.

5.Продуктивність навчання спричиняється рівнем, силою, інтенсивністю і особливостями мислення учнів.

6.Продуктивність навчання (у відомих межах) залежить від рівня розвитку пам'яті.

7.Продуктивність навчання (у відомих межах) прямо пропорційна працездатності учнів.

8.Закон Йоста. З двох асоціацій однакової сили, одна з яких старша, при наступному повторенні краще буде активізуватися саме вона.

9.Закон Йоста. За інших рівних умов для досягнення критерію засвоєння потрібно менше спроб при заучуванні матеріалу методом розподільного научіння, ніж методом концентрованого научіння.

10.Продуктивність діяльності зумовлюється рівнем сфор-мованості навичок і вмінь.

11.Кількість повторень значно впливає на продуктивність навчання (фон Кубе).

12. Процент збереження завченого навчального матеріалу зворотно пропорційний його обсягу (Г. Еббінгауз).

Управлінські закономірності:

1.Ефективність навчання (у відомих межах) прямо пропорційна частоті й обсягу зворотного зв'язку.

2.Якість навчання прямо пропорційна якості управління навчальним процесом.

3.Ефективність управління прямо пропорційна кількості та якості управлінської інформації, стану і можливостям учнів, що сприймають і переробляють управлінські впливи.

Соціологічні закономірності:

1.Розвиток індивіда обумовлений розвитком усіх інших індивідів, з якими він перебуває в прямому або непрямому спілкуванні.

2.Продуктивність навчання залежить від обсягу й інтенсивності пізнавальних контактів.

3.Ефективність навчання зумовлюється рівнем «інтелектуальності середовища», інтенсивності взаємонавчання.

4.Престиж учня в класі залежить від: 1) позиції, яку він займає; б) ролі, яку він виконує; в) академічних успіхів і досягнень; г) індивідуальних якостей.

5. Ефективність навчання спричиняється якістю спілкування вчителя з учнями.

6.Дидактогенія (грубе ставлення учителя до учнів) веде до зниження ефективності навчання класу в цілому й кожного учня зокрема.

Організаційні закономірності:

1. Ефективність навчання залежить від організації. Лише та організація навчання є хорошою, яка розвиває в учнів потребу вчитися, формує пізнавальні інтереси, приносить задоволення, стимулює пізнавальну активність.

2. Результати навчання (у відомих межах) прямо пропорційні ставленню учнів до навчальної праці, своїх навчальних обов'язків.

3. Результати навчання (у відомих межах) прямо пропорційні працездатності учнів.

4. Результати навчання залежать від працездатності учителя.

5. Розумова втома веде до гальмування органів чуття: чотири години навчальних занять знижують поріг чуттєвості аналізаторів більш ніж в 2 рази (Вагер, Блажек).

6. Розумова працездатність дітей залежить від стану здоров'я, режиму розумової діяльності, статі, віку, пори року, дня тижня, часу доби (М.В.Антропова та ін.).

7. Активність розумової діяльності учнів залежить від розкладу навчальних занять, місця в ньому уроків фізичної культури і праці (М.В. Антропова та ін.).

8. Продуктивність навчання зумовлюється рівнем організації педагогічної праці.

15. Загальна хар-ка сучасних технологій навчання.

Технологія - засіб системної організації освітньої діяльності, заснованої на рефлексії, стандартизації та використанні спеціалізованого матеріально-технологічного інструментарію. Завдання пед.технологій: 1) формування освітніх цілей, концепцій освіти у вигляді раціональних моделей і критерії їх оцінки; 2) відбір сучасних технологій на основі моральних, психологічних, медичних, ергономічних, екологічних та інших підходів і критеріїв 3) створення перспективних засобів навчання; оцінка ефективності; 4) розробка державних освітніх нормативів і регламентів; 5) управління цим процесом на основі цільових державних освітніх програм і стандартів; 6) контроль технологій на “педагогічну чистоту” і “моральну безпеку”. Г.К.Селевко визначає таку структуру педагогічної технології: а) концептуальна основа; б) змістова частина навчання:-мета навчання: загальна та конкретна; - зміст навчального матеріалу; в) процесуальна частина – технологічний процес: -організація навчального процесу; -методи і форми навчальної діяльності учнів; -методи та Форми роботи вчителя; -діяльність учителя з керування процесом засвоєння матеріалу; -діагностика навчального процесу.

16. Методи навчання та основні підходи до їх класифікації.

Метод навчання – це спосіб упорядкованої взаємопов’язаної діяльності вчителів та учнів, спрямованої на вирішення завдань освіти, виховання і розвитку в процесі навчання. Підходи до класифікації: за джерелами передачі й характером сприйняття інформації (словесні, наочні, практичні), за основними дидактичними завданнями (методи оволодіння знаннями, формування умінь та навичок, застосування отриманих знань, умінь, навичок), за характером пізнавальної діяльності (пояснювально-репродуктивні, ілюстративні, проблемного викладу, частково-пошукові, дослідницькі). За Чабанським 3 великі групи методів навчання: 1) Методи організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності (словесні, наочні, практичні) 2) Методи стимулювання навчальної діяльності учнів (методи формування пізнавальних інтересів) 3) Методи контролю і самоконтролю у навчанні.

17. Активні методи навчання.

Методи навчання, при використанні яких навчальна діяльність має творчий характер, формуються пізнавальний інтерес і творче мислення. До активних методів навчання відносяться проблемна розповідь і проблемно побудована лекція, евристична і проблемно-пошукова бесіда, проблемне наочне приладдя, проблемно-пошукові вправи, дослідницькі лабораторні роботи, метод розвиваючого навчання, метод пізнавальних ігор, метод створення ситуацій пізнавальної суперечки, метод створення емоційно-моральних ситуацій, метод аналогій, метод створення на уроках ситуацій інтересу, метод аналізу на уроках життєвих ситуацій, креативне навчання, метод проектів, навчання у співробітництві, конструктивізм і ін. Креативне навчання базується на: принцип індивідуальної навчальної траєкторії студента у освітньому просторі; принцип інтерактивності занять, що здійснюються за допомогою телекомунікацій; принцип відкритої комунікації відносно створюваної студентом освітньої продукції.

18. Організаційні форми навчання та їх класифікація.

Головними особливостями організаційних форм навчання є: 1) Певний зовнішній вияв функцій учителя й учнів відповідно до розпорядку. 2) Діяльність учителя та учнів здійснюється у певних часових межах – урок може тривати 45-30 хв., бути спареним та ін. 3) Склад учнів може бути постійним або змінним. 4) Дотримання вчителем певного порядку спілкування з учнями. За б.якої форми навчання виявляються його головні закономірності: залежність результатів навчання від урахування вчителем потреб учнів, рівня їхньої підготовки та ін.,залежність характеру активності учня від виду діяльності, яку організовує вчитель відповідно до змісту навчального матеріалу й методики його засвоєння та ін. Так під час колективної роботи учні вчаться слухати, осмислювати почуте, а індив.робота сприяє формуванню зосередженості, організованості та самостійності.

19. Класно-урочна система навчання.

- це організація навчальних занять в освітній установі, за якої навчання проводиться фронтально в класах з постійним складом учнів за діючим протягом певного проміжку часу розкладу, а основною формою занять є урок, обгрунтована в середині 17 століття Я. А. Каменським. Ознаки класно-урочної системи: - постійний склад учнів приблизно одного віку і рівня підготовленості (клас); - навчальний процес здійснюється у вигляді окремих взаємозалежних, наступних одна за одною частин (уроків); - кожен урок присвячений тільки одному предмету; - постійне місце і тривалість занять; - стабільний розклад занять. Переваги класно-урочної системи: - засвоєння матеріалу йде невеликими порціями; - можливе чергування різних видів розумової і фізичної діяльності; - наявна сувора організаційна структура; - економія засобів держави; - сприятливі передумови взаємонавчання учнів, колективної пізнавальної діяльності; - Недоліки класно-урочної системи: - орієнтована на середнього учня; - допускає необхідність залишати учнів на повторний курс; - не дає можливості на індивідуальний підхід до учнів; - не дає можливості достроково освоїти програму.

21. Діагностика результатів навчання: контроль та оцінювання знань, умінь і навичок.

Методи контролю: - метод усного контролю (найпоширеніший у шкільній практиці під час його використання учні вчаться логічно мислити, аргументувати, висловлювати свої думки грамотно, образно, емоційно, набувають досвіду обстоювати свою точку зору); - метод письмового контролю (письмовий контроль знань здійснюють у формі контрольної роботи, твору, переказу, диктанту ті ін.); - тестового контролю (передбачає відповідь учня на тестові завдання за допомогою розставляння цифр, підкреслення потрібних відповідей, вставляння пропущених слів, знаходження помилок); - графічного контролю (передбачає відповідь учня у вигляді складеної ним узагальненої наочної моделі, яка відображає певні відношення, взаємозв’язки у виучуваному об’єкті або їх сукупності); - програмованого контролю; - практичної перевірки; - самоконтролю; - самооцінки.

22. Поняття «виховання», мета і завдання сучасного виховання.

Процес виховання – це система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно розвиненої особистості. Особлива роль у формуванні людської особистості належить шкільному вихованню. Ефективність процесу виховання значною мірою залежить від того, наскільки збігаються впливи організованої виховної діяльності та об’єктивних умов. Головною метою процесу виховання є формування всебічно розвиненої особистості, підготовки її до свідомої та активної трудової діяльності, але це динамічний, неперервний процес. Потрібні методики які б давали змогу виявляти погляди, переконання та почуття кожного вихованця, щоб збагачувати внутрішній світ кожної особистості й вносити в нього певні корективи.

23. Завдання виховання у навчальному закладі реалізуються як у процесі навчання, праці, так і в цілеспрямованому впливі на вихованців у позаурочний час.

Процес виховання – система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно й гармонійно розвиненої особистості.

У ньому органічно поєднані змістовий (сукупність виховних цілей) і процесуальний (процес педагогічної взаємодії викладача та студентів) аспекти.

Рушійними силами процесу виховання є сукупність внутрішніх і зовнішніх суперечностей,

До внутрішніх суперечностей належать: вирішення яких сприяє просуванню до нових цілей.

– суперечність між соціально значущими завданнями, які потрібно виконати вихованцю, і факторами, що заважають його зусиллям;

– суперечність між зовнішніми впливами і внутрішніми прагненнями вихованця (вимагає такої побудови виховного процесу, щоб зміст і форми його реалізації не викликали супротиву в молодої людини).

Зовнішні суперечності виявляються у невідповідності між:

– виховними впливами сім'ї і закладу (порушення єдності цих впливів негативно позначається на формуванні особистості вихованця);

– організованим виховним процесом закладу освіти і стихійним впливом на вихованців навколишнього середовища (вимагає подолання негативного впливу девіантних підліткових груп, низькоякісних телепередач тощо);

– різними вимогами вихователів (внаслідок цього у вихованців формується ситуативна поведінка, безпринципність);

– деякими вихованцями, які мають досвід негативної поведінки, і педагогами, однокласниками (однокурсниками), батьками.

Попри те що зовнішні суперечності не є універсальними, обов'язковими для усіх ситуацій, применшувати їх дезорганізуючий вплив не варто. Тому завжди важливо передбачати їх, вживати превентивних заходів, а за необхідності й протидіяти їм.

Етапи процесу виховання. Процес виховання передбачає певну послідовність етапів, знання особливостей яких дає вихователю змогу спланувати виховну роботу, передбачивши її зміст і методику проведення. Таких етапів виокремлюють чотири:

1. Визначення сукупності рис і якостей особистості, які слід сформувати у вихованця (ідеал). Коли йдеться про виховання колективу класу (групи), то мають на увазі досягнення таких результатів, які б відповідали еталону, виробленому на основі мети виховання, поставленої суспільством перед закладом освіти.

2. Вивчення індивідуальних особливостей вихованця або колективу, його позитивних рис, недоліків у характері й поведінці, визначення рис, які ще не сформовано або перебувають у зародку. Знання особистості вихованця (колективу), порівняння її з ідеалом дає змогу спрогнозувати її розвиток. Зважаючи на це, планують виховну роботу, ознайомлюють вихованця (колектив) із запланованим і домагаються прийняття пропонованого взірця для наслідування.

3. Реалізація програми виховання шляхом залучення вихованців до різних видів діяльності, участь у яких сприяє формуванню досвіду поведінки відповідно до ідеалу.

4. Самостійна робота студента над собою. Початок такої роботи свідчить про досягнення мети цього етапу.

Всі етапи процесу виховання потребують умілого педагогічного управління. Реалізація змісту виховання можлива за умови, що форми, методи й прийоми виховної роботи імпонуватимуть тим, на кого вона спрямована. З цією метою використовують виховні можливості сім'ї, громадськості, культурно-освітніх установ, засобів масової інформації. Не менш важлива й відповідна організація колективного та індивідуального життя й діяльності вихованців, створення умов для збагачення їх досвіду. Велику роль відіграють гармонійні демократичні стосунки між вихованцями й вихователями.

Закономірності виховання. Процес виховання, як і процес навчання, має об'єктивні закономірності і вимагає дотримання певних принципів.

Закономірність виховання – стійкий, об'єктивний, істотний зв'язок у вихованні, реалізація якого сприяє ефективному розвитку особистості. Основні закономірності:

1. Органічний зв'язок виховання із суспільними потребами і умовами виховання. Значні зміни в житті народу спричинюють і зміни в його виховній системі. Розбудова незалежної держави в Україні передбачає формування в підростаючого покоління національної свідомості, любові до Батьківщини, української мови, історії, культури свого народу.

2. Вплив сукупності факторів. Недарма говорять, що виховує все: і люди, і речі, і явища. Найважливішим серед них є виховний вплив людини, передусім батьків і педагогів. Це покладає на них особливу відповідальність.

З. Залежність результатів виховання від глибини і повноти врахування національного менталітету вихованця. З огляду на це дитину має оточувати рідна природа, вона постійно повинна чути рідну мову і дотримуватися національних звичаїв, традицій тощо.

4. Результати виховання залежать від виховного впливу на внутрішній світ вихованця. Виховний процес має постійно трансформувати зовнішні виховні впливи у внутрішні, духовні процеси особистості (її думки, погляди, переконання, ціннісні орієнтири, емоції, мотиви, установки, ставлення).

5. Діяльність, як головний фактор єдності свідомості й поведінки. Лише за таких умов можливий всебічний розвиток особистості.

Закономірності виховання виявляються в усьому розмаїтті їх взаємозв'язків і взаємоперетворень. Їх знання дає педагогу змогу цілеспрямовано проектувати виховний процес і втілювати в життя програму виховних заходів.

24.Принцип виховання – керівне твердження, яке відображає загальні закономірності процесу виховання і визначає вимоги до змісту його організації і методів.

До основних принципів виховання належать:

1. Цілеспрямованість виховання. Цей принцип означає, що вся виховна робота має спрямовуватися на досягнення основної мети – виховання всебічно розвиненої особистості, підготовки її до свідомої й активної трудової діяльності. Реалізація його передбачає підпорядкованість усіх заходів загальній меті та нетерпимість до стихійності у вихованні. Знання мети створює перспективу, дає змогу проектувати бажаний рівень вихованості осо­бистості.

2. Зв'язок виховання з життям. Відповідно до цього принципу виховна діяльність закладу освіти має спонукати студентів до участі в житті суспільства вже під час навчання, в процесі підготовки до подальшої трудової діяльності. Для цього у виховній роботі викорис­товують краєзнавчий матеріал, систематично знайомлять вихованців із суспільно-політичними подіями в країна, залучають їх до посильної участі в громадсько-корисній роботі.

3. Єдність свідомості й поведінки у вихованні реалізується через правильне співвідношення методів формування свідомості та суспільної поведінки, попередження відхилень у свідомості та поведінці особистості, вироблення несприйнятливості до будь-яких негативних впливів, готовності протистояти їм.

4. Виховання у праці. Передбачає усвідомлення студентами того, що праця – єдине джерело задоволення матеріальних і духовних потреб людей, фактор всебічного розвитку особистості. Тому сумлінне ставлення до праці є важливою рисою людини. Педагог має при­щепити вихованцям нетерпимість до порушень трудової дисципліни, розкрадання народного добра і приватної власності.

5. Комплексний підхід у вихованні. Будь-який систематичний виховний процес передбачає єдність: мети, завдань і змісту виховання; форм, методів і прийомів виховання; виховних впливів закладу освіти, сім'ї, громадськості, засобів масової інформації, вулиці; виховання і самовиховання.

Принцип комплексності вимагає ураховувати вікові та індивідуальні особливості студентів, а також постійно коригувати виховні впливи залежно від рівня їх вихованості.

6. Виховання особистості в колективі. Реалізація цього принципу сприяє усвідомленню вихованцями того, що колектив є могутнім засобом виховання і багато рис особистості формуються тільки в колективі. Педагог повинен докладати зусиль для згуртування колективу вихованців, заохочувати їх до участі у самоврядуванні, сприяючи розвитку їх самостійності, самодіяльності, ініціативи та ін.

7. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю вихованців. Необхідність педагогічного керівництва зумовлена незначним (недостатнім) життєвим досвідом вихованців. Водночас виховання творчої особистості можливе за умов її самостійності й творчості, ініціативи й самодіяльності.

8. Поєднання поваги до особистості вихованця з розумною вимогливістю до нього. В основі його єдність вимог до вихованців з боку педагогів, контроль за їх поведінкою, гуманне ставлення до них, повага до їхніх поглядів тощо.

9. Індивідуальний підхід до кожного вихованця. Ефективність виховного процесу залежить і від того, наскільки в ньому враховують вікові та індивідуальні особливості особистості.

10. Принцип систематичності, послідовності й наступності у вихованні. Формування свідомості, вироблення навичок і звичок поведінки вимагає системи виховних заходів, які застосовують у певній послідовності.

11. Єдність педагогічних вимог закладу освіти, сім'ї і громадськості реалізується у постійній взаємодії, взаємному інформуванні учасників виховного процесу про результати виховних впливів.

26.

4. Основні напрями виховання

Розумове та моральне виховання. Статеве виховання та підготовка до сімейного життя. Розумове виховання – цілеспрямована діяльність педагогів із розвитку інтелектуальних здібностей і мислення людини, прищеплення культури розумової праці. Його завдання полягає у формуванні в учнів правильного уявлення про навчання як про складний процес, пов’язаний із постійним спрямуванням волі, необхідності долати трудності, виробленні таких позитивних якостей, як працелюбство, дисциплінованість, висока свідомість, відповідальне ставлення до праці. Але водночас навчання приносить задоволення й насолоду, якщо воно (і викладання, і учіння) вміло кероване викладачем і самокероване учнем.

Завдання розумового виховання:

– нагромадження загальних і професійних знань;

– розвиток мислення взагалі та різних його видів;

– формування культури розумової праці (спеціальних умінь, уміння раціонально організовувати режим розумової праці,)

Основним завданням розумового виховання є озброєння учнів знаннями основ наук та формування на їх основі наукового світогляду.

У формуванні всебічно розвиненої особистості чільне місце належить моральному вихованню

Моральне виховання – виховна діяльність, що має на меті сформувати стійкі моральні якості, потреби, почуття, навички і звички поведінки на основі ідеалів, норм і принципів моралі, участі у практичній діяльності.

Моральне виховання формує моральні поняття, погляди і переконання.

Складовими морального виховання є мораль, моральність, моральна свідомість, моральні переконання, моральні почуття, моральні звички, моральна спрямованість.

Методи виховання – способи взаємопов’язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованої на формування у вихованців поглядів, переконань, навичок і звичок поведінки. Прийом виховання – частина, елемент методу виховання, необхідний для ефективнішого застосування методу в конкретній ситуації. Методи виховання поділяють на загальні (загальновживані у різних напрямах виховання) і часткові (використав. тільки в одному певному методі). Розрізняють такі групи методів виховання: методи формування свідомості (словесні методи: роз’яснення, лекція, диспут); методи формування суспільної поведінки (педагогічна вимога, громадська думка, вправляння, привчання, доручення, створення виховуючи ситуацій); методи стимулювання діяльності та поведінки (заохочення, покарання); методи контролю та аналізу рівня вихованості.

27. Методи і прийоми виховання.

Методи виховання – способи взаємопов’язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованої на формування у вихованців поглядів, переконань, навичок і звичок поведінки. Прийом виховання – частина, елемент методу виховання, необхідний для ефективнішого застосування методу в конкретній ситуації. Методи виховання поділяють на загальні (загальновживані у різних напрямах виховання) і часткові (використав. тільки в одному певному методі). Розрізняють такі групи методів виховання: методи формування свідомості (словесні методи: роз’яснення, лекція, диспут); методи формування суспільної поведінки (педагогічна вимога, громадська думка, вправляння, привчання, доручення, створення виховуючи ситуацій); методи стимулювання діяльності та поведінки (заохочення, покарання); методи контролю та аналізу рівня вихованості.