Тема. Акцентуаційні норми сучасної української літературної мови. Основні правила наголошування слів

Мета: домогтися досконалого знання акцентуаційних норм, навчитися творчо користуватися цими нормами залежно від мети висловлювання. Сприяти закріпленню нормативного наголошування слів серед студентів. Розвивати культуру мови і думки. Виховувати бажання самостійно опанувати акцентуаційні норми, звертатися до довідкової літератури.

Методи: практичні, контролю і самоконтролю.

Форми контролю: перевірка самостійно опрацьованого матеріалу.

Студенти повинні знати:

- види наголосу;

- функції наголосу;

- що правильність наголошування – одна з ознак культури мовлення;

Студенти повинні вміти:

- працювати зі словниками, довідниками;

- правильно наголошувати слова;

- пояснити роль наголосу у випадках дублетних наголосів.

Хід самостійного заняття

І. Теоретичний блок

1. Види наголосу.

2. Основні функції наголосу.

3. Причини неправильного наголошення слів.

4. Наголос у словах – різних частинах мови:

а) наголошування іменників;

б) наголошування прикметників;

в) наголошування числівників;

г) наголошування займенників;

д) наголошування прислівників;

е) наголошування дієслів.

1. В українській мові наголос може бути словесним, логічним (смисловим), емфатичним (емоційно - розрізнювальним).

Для досягнення виразності мовлення, як і для виразного читання, треба не забувати, що в фонетичному аспекті наголос є: музичним, динамічним (видиховим), монотонним чи політонічним, висхідним, низхідним чи висхідно – низхідним – нисхідно – висхідним, двовершинним, двополюсним, рівним; у морфологічному аспекті – рухомим чи нерухомим, подвійним, видільним, головним чи другорядним, ритмічним, закритим – відкритим. Відносно різних одиниць мови наголос буває складовим, словесним, фразовим, мовленнєвого такту, об’єднуючим. Щодо тембру мовлення та інтелектуального його змісту – логічним, афектованим. У поезії наголос буває ритмічним і надсхемним (з’являється у слабкому місці вірша).

Окрім цього, за функцією в звуковій організації мовлення варто розрізняти функціональний наголос, що бере безпосередньо участь у розрізненні лексичних або граматичних значень слова, і наголос умовний, що склався історично, закріпившись за певним місцем у слові.

2. Оснвні функції наголосу такі:

1) об’єднуюча – формує фонетичну єдність слова; навколо наголошеного складу групуються ненаголошені; у слові наголос може бути кореневим, префіксальним, суфіксальним, флективним;

2) розчленовуюча – розмежовує слова в мовленнєвому потоці; цю роль виконує і логічний наголос, і смислорозрізнювальний фразовий (як би – якби́, зате́ – за те, важкохво́рий, суспільно ко́рисний);

3) словорозрізнювальна – розрізняє слова одного звукокомплексу, але різного значення (омографи): му́ка – мука́, за́мок – замо́к, лу́па – лупа́;

4) форморозрізнювальна – розрізняє граматичні форми слів: сто́рони – сторони́, ру́ки – руки́, со́сни – сосни́.

3. Акцентуаційні норми беруть за основу живе народнорозмовне мовлення, тому ці норми частіше змінюються, відбувається їх уточнення, що є однією з причин типових помилок у наголошуванні слів. Тому словники наголосів повинні бути настільною книгою спеціаліста.

Норми наголошування засвоюються зі звучання вголос чи «про себе» добрих зразків та зі словників. Наголос в українській мові стоїть у тому місці, де він сприяє чіткому звучанню усіх складів, усього слова. Власні назви іншомовного походження переважно зберігають наголос, який вони мають у мові, з якої запозичені. В основу правил наголошування українських власних назв покладено традиційний, історичний підхід, що вимагає від мовця знання цієї історичної традиції.

В українській мові, як і в російській та білоруській, наголос вільний і рухомий.

Вільний, бо немає постійного місця у слові, як, наприклад, у польській – на передостанньому складі. У нашій мові він може виступати на передостанньому (учитель, Микола), на третьому від кінця (гарнесенько), на четвертому від кінця (перебільшувати), на п’ятому від кінця (Лаврентійовича) і навіть на шостому від кінця складі (заокруглюватимуться).

Рухомий, бо може змінювати своє місце в різних формах одного і того самого слова (учитель — учителі — учителювати).

Неправильне наголошування складів слів у мовному потоці, як і неправильна вимова їх, позбавляє виразності і краси звучання мови, характеризує низьку культуру людини. Крім цього, може порушуватися смислове значення окремих фраз або й зовсім вони руйнуватимуться.

Акцентуаційні особливості української мови різноманітні і складні. Знання особливостей наголосу для читця таке важливе, як і знання правил вимови голосних і приголосних. Проте в мовній практиці багатьох учителів ще помітні серйозні порушення нормативного наголосу. Неправильно вимовляють в основному такі слова: вірші, віршів, навчання, читання, запитання, оцінка, дочка, шофер, партер, житло, засуха, симетрія, центнер, міліметр, сантиметр, кілометр, знаменник, чисельник, добуток, виразний, новий, старий, твердий, чарівний, черговий, одинадцять, чотирнадцять.

їх слід вимовляти: вірші, віршів, навчання, читання, запитання, оцінка, дочка, шофер, партер, житло, засуха, симетрія, центнер, знаменник, чисельник, добуток, виразний, новий, старий, твердий, чарівний, черговий, одинадцять, чотирнадцять.

Причиною неправильного наголошення слів у багатьох мовців є вплив місцевої говірки (хо́джу, ро́блю, гово́рю) та російської мови (но́вий, ста́рий, оди́надцять), але й не менш важливою причиною є також небажання перевірити сумнівний наголос, недбале ставлення до своєї мови, а отже, нехтування почуттям власної гідності.

Щоб уникнути типових порушень нормативного наголосу, необхідно добре усвідомити і засвоїти найхарактерніші його особливості, що вкладаються в ряд певних загальних правил.

4. Наголос іменників

1. В іменниках із суфіксом -анн(я), що об’єднують в собі більше двох складів, наголошується суфікс (запита́ння, вида́ння, пізна́ння, писа́ння та ін.) або рідше передсуфіксальний склад (сватання, стукання, возз’єднання), але не останній склад, як це часто можна почути.

У двоскладових іменниках із суфіксом -анн(я), наголос переходить на закінчення: знання́, спання́, звання́, брання́.

Якщо двоскладові іменники з часткою не, то наголос залишається на частці: небіж, недруг, нежить, нелад, нелюб, неміч, нерест, несмак, нетель, неук, нехрист.

2. В іменниках із суфіксом -ань наголошується суфікс: горбань, гортань, Кубань.

3. Постійний наголос мають іменники з суфіксами -ист (-іст, -їст), -инн(я): радист, моторист, бандурист, атеїст, картоплиння, бурячиння, гарбузиння.

4. Постійний наголос також в іменниках з суфіксом -ин(а), він припадає на флексію (закінчення): старовина, глибина, довжина, новина. У називному та знахідному відмінках множини наголос переноситься на суфікс: старовини, глибини, і т.д.

5. В іменниках з префіксом недо- наголос припадає на другий склад: недобиток, недокурок, недомірок, недоносок, недоросток, недоумок, але: недовіра, недоплата.

6. Віддієслівні іменники з суфіксом -иво завжди зберігають наголос на корені: печиво, вариво, місиво – від пекти, варити, місити.

В таких же іменниках на -иво, але створених не від дієслів, а від іменників, наголос переноситься на флексію: м’ясо – м’ясиво.

Наголос на флексію припадає також:

а) в іменниках з суфіксом -ен(я), що означають малих тварин: цуценя, собаченя;

б) у субстантинованих прикметниках на -ов(ий): черговий, їздовий, вартовий.

7. Кореневий наголос зберігають також похідні власні іменники на -чина, -щина: Харківщина, Сумщина, Одещина, Рівненщина.

Такий же наголос властивий і для тих слів, від яких вони утворені: Харків, Суми, Одеса, Рівне.

8. У словах-назвах місцевості, річок, озер, жителів на -ан, -ян, -чан майже завжди наголошуються морфеми: Бережани, Бердянка (річка), Сумчани, кияни.

9. В іменниках з двома коренями наголос природно падає на другу складову частину: буревісник, бурелом, горбоконик, дроворуб, землекоп, кашовар, лісосмуга.

Але в словах типу літопис, рукопис, живопис наголошується перша частина. Перша частина наголошується також у тих двоскладових іменниках, в яких вона виступає дієсловом наказового способу: варивода, вертихвістка, крутивус, пройдисвіт.

Наголос прикметників

Наголоси на суфіксі мають прикметники:

1. 3 ознаками збільшеності й згрубілості на -езн- (старезний); -ецьк-(здоровецький); -енн- (довженний); -анн- (дурманний); -уч- (-юч-) (злючий); -ач- (-яч-) (добрячий); -ущ-(-ющ-) (багатющий); -ащ-(-ящ-) (путящий).

2. З ознаками зменшеності й здрібнілості на -ісіньк- (чистісінький); -юсіньк- (малюсінький); -есеньк- (тонесенький); -уват- (гіркуватий); -еньк- (гарненький); -ав-(-яв-) (білявий); -аст-(-яст-) (червонястий).

3. Що творяться від іменників на -аст-(яст-) (дугастий, сріблястий); -ат- (бородатий); -ист- (голосистий); -овит- (талановитий); -ив- (плаксивий); -лив- (здоблйвий); -ичн-(-ічн-) (категоричний); -уват-(-юват-) наголос на другому складі суфікса: (синюватий).

4. Що творяться від дієслів на -уч-(-юч-) (блискучий); -ач- (-яч-) (гарячий); -ущ-(-ющ-) (загребущий); -ащ-(-ящ-) (пропащий).

5. Відносні на різні означення з суфіксами -ин-(-їн) (горобиний, солов'їний); -альн-(-яльн-) (театральний); -ильн- (точильний); -альн- (складальний).

Наголос числівників

Числівники одинадцять, дванадцять і т.д. аж по дев’ятнадцять мають наголос на афіксі -на... Переміщення наголосу в іншу частину слова є серйозним порушенням орфоепічних норм.

Числівники п’ятдесят, шістдесят, сімдесят, вісімдесят наголос мають на суфіксальному голосному –а. Інше наголошення є порушенням орфоепічних норм.

Найбільше порушення наголосу виявляється при вимові числівників у різних відмінкових формах. Для цього треба брати до уваги такі правила:

1. При відмінюванні числівників наголос переходить на флексію:

а) у кількісних простих числівниках: один, одного, одному, одним; шість, шести і шістьох, шістьом, шістьма і шістьома;

б) у кількісних складних числівниках (двадцять, тридцять, сорок і сто): двадцять, двадцяти і двадцятьох, двадцятьма і двадцятьома; сорок, сорока;

в) у кількісних складних числівниках: п’ятдесят, шістдесят, сімдесят, вісімдесят. Вони відмінюються в другій своїй частині: п’ятдесят, п'ятдесяти і п’ятдесятьох, п’ятдесятьом, п’ятдесятьма і п’ятдесятьома;

г) у кількісних складених : двадцять п’ять, двадцяти п’яти і двадцятьох п’ятьох і т.д., триста вісімдесят сім, трьохсот вісімдесяти (вісімдесятьох) семи (сімох).

д) у неозначено-кількісних: кілька, кількох, кільком, кільканадцять, кільканадцятьох, кільканадцятьом, кільканадцятьма (кільканадцятьома), але й кільканадцяти;

У числівниках одинадцять, дванадцять і т. д. аж по дев’ятнадцять включно наголос при відмінюванні залишається на афіксі -на крім орудного відмінка, в якому він переходить на закінчення: одинадцятьма (одинадцятьома), але може переходити й на флексію: дев’ятнадцятьох, дев’ятнадцятьом.

2. Складні числівники, що означають сотні: двісті, триста, чотириста, п’ятсот, шістсот, сімсот, вісімсот, дев’ятсот – відмінюються в обох своїх частинах і мають наголос на другій частині слова: двісті, двохсот двомстам, двомастами, на двохстах; сімсот, семисот, семистам, на семистах.

3. Нерухомий наголос при відмінюванні мають:

а) числівники: дев’яносто, тисяча, мільйон та інші позначення великих чисел;

б) порядкові числівники: перший -а,-е, першого, першої, першій, перші, перших, першим; другий, -а,-е, другого, другої, другій, другі, других, другим.

Числівники (крім таких, як один (однотипний), два (двоногий), три (триножити) та подібних у сполученні з іншими словами не передають наголосу.

Наголос займенників

Питальний займенник який, якого і т. д. у певних зворотах змінює звичайний наголос. Питаємо: на яко́му? А відповідаємо: ні на я́кому?

Означальний займенник сам, самий у значенні (сам один, без інших) у всіх відмінках зберігає наголос на закінченні: само́го, само́му, сами́х і т. д. А займенник тієї ж групи самий, що вживається тільки у сполученні із вказівними займенниками або прикметниками – для творення вищого ступеня порівняння (той самий, така сама), у всіх відмінках має наголос на початковому складі.

Мають різний наголос у давальному та місцевому відмінках однини займенники той, цей, весь. Говоримо: того́ дня, але: на то́му тижні; всього́ того, але: при всьо́му тому; ми раді цьому́, але: на цьо́му ми не спинимось.

З різним наголосом вживаються також заперечені займенники: ні́кому (нема кому) поїхати по дрова, але: ніко́му не вдається досягти тієї вершини; ні́чого (нема чого) вам сказати, але: нічо́го вони нам не зроблять.

З обома наголосами вживаються ці займенники і тоді, коли часткою ні відокремлюються прийменник від займенника: ні в ко́го і ні́ в кого; ні з ки́м і ні́ з ким, ні в чо́му і ні́ в чому.

Займенники з суфіксами -еньк-, -есеньк-, -ісіньк- співвідносні з прикметниками, наголос мають на початковому суфіксному голосному: все́нький, отаке́нький, отаке́сенький, самі́сінький.

Наголос прислівників

Прислівники в основному мають наголос тих слів, з яких вони творяться, зокрема прикметникового та числівникового походження.

1. Прислівники прикметникового походження на кінцевий о, е: братній (прикметник) – братньо (прислівник), достатній – достатньо, дружній – дружньо, радісний – радісно, чистий – чисто, добрий – добре. Але близький – близько, стрункий – струнко.

2. Прислівники прикметникового походження вищого та найвищого ступенів Вищий – вище, гірший – гірше, довший – довше, найвищий – найвище, щонайповніший – щонайповніше, якнайкращий – якнайкраще.

3. Прислівники прикметникового походження, що пишуться через дефіс: наш – по-нашому, братерський – по-братерському, український – по-українському і т.д.

4. Прислівники числівникового походження: десять, десятьох удесятеро, удесятьох; троє, трьох – утроє, утрьох; другий – вдруге, по-друге; третій – втретє, по-третє; перший – спершу, по-перше.

Наголос дієслів

Наголос дієслів характеризується такими особливостями:

1. В усіх формах дієслів типу везти, вести, плести, нести, мести наголос падає на голосний кінцевого складу: везти, везу, везеш, везе, веземо, везете, везуть; плести, плету, плетеш, плете, плетемо, плетете, плетуть; мести, мету, метеш, мете, метемо, метете, метуть.

2. Префікси в інфінітивах, як правило, не наголошуються. Наголошується лише префікс ви- в інфінітивах доконаного виду: вигравати – ви́грати, виходити – ви́ходити, вибачати – ви́бачити, виносити – ви́носити, виростати – ви́ростити, вичерпувати – ви́черпати, а також в окремих дієсловах з кількома префіксами: попродати, розпродати.

Не падає наголос на префікс у більшості дієслів дійсного умовного і наказового способів: розподіляю, розподіляєш, розподіляє, розподіляв би, розподіляй; виробляю, виробляєш, виробляє, виробляв би, виробляй; відвідаю, відвідаєш, відвідав би, відвідай.

Однак існують дієслова, в яких у формах теперішнього часу, крім першої особи однини, префікс наголошується. До цього типу належать такі дієслова, в яких після префікса звук і на початку кореня змінюється на й, і такі, в яких голосний кореня випадає, а після кінцевого приголосного у префіксі виникає і: іти – зайду, зайдеш, зайдемо; підійти підійдеш, підійдуть; обійняти – обіймемо, обіймуть; найти – найду, найдеш, найдемо, найдуть; розбити – розіб’ю, розіб’єш, розіб'ють, проте стерти – зітру, зітреш; надпити – надіп’ю, надіп’єш.

3. На особове закінчення наголос припадає:

а) в дієсловах теперішнього часу з приголосною інфінітивною основою: бігти – біжу, біжиш, біжить, біжимо, біжите, біжать; стригти стрижу, стрижеш, стрижу, стрижемо, стрижете, стрижуть.

Лише в дієслові могти в усіх особових формах наголос падає на корінь: могти – можу, можеш, може, можемо, можете, можуть,

У дієсловах минулого часу з наголошеною основою в інфінітиві наголос зберігається на основі: бачити – бачив, бачила, бачимо; вивезти — вивіз, вивезли;

б) у дієсловах теперішнього часу другої дієвідміни, якщо в інфінітиві їх наголос падає на суфікс -а-, (-я-): лежати – лежу, лежиш, лежить, лежимо, лежите, лежать; стояти – стою, стоїш, стоїть, стоїмо, стоїте, стоять.

У дієсловах першої дієвідміни з наголошеним інфінітивом суфіксом -а-, -я- наголос в особових формах зберігається на суфіксі: позичати – позичаю, позичаєш, позичаємо, позичаєте; кружляти – кружляю, кружляє, кружляємо, кружляють;

в) у формах дієслів із суфіксом -і-, який втрачається в теперішньому часі: тремтіти – тремчу, тремтиш, тремтить, тремтимо, тремтите, тремтять;

Але в дієслові хотіти наголос переходить на корінь: хотіти, хочу, хочеш, хоче, хочемо, хочете, хочуть

г) у дієсловах минулого часу жіночого та середнього роду і в множині, якщо в інфінітиві наголошується суфікс: гребти – гребла,, гребли; відповісти – відповіла, відповіли.

Якщо в інфінітиві суфікс -ти не наголошується, то в минулому часі тільки в дієсловах типу пити, лити, бути наголошується закінчення (пити – пило, пила, пили), а в інших – зберігається на основі: шити – шила, шили; мити – мила, мили.

д) у дієсловах архаїчної групи: їси, їмо, їсте, їдять; даси, дамо, дасте, дадуть.

Вище наведені правила вказують лише на деякі основні акцентологічні особливості нашої мови і, звичайно, повністю задовольнити потреби читця не можуть. Крім цього, потрібно звертатися до відповідної літератури: довідників, словників, наприклад, «Словник української мови» в 11 томах (тлумачного типу); В. М. Винницький. «Наголос у сучасній українській мові»; «Орфографічний словник української мови».

ІІ. Самостійна робота

Завдання 1

Прочитати вголос текст у повільному темпі, тихо вистукуючи рукою наголошені склади. Встановити функцію наголосу.

Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки

Синім лугом, ромашкою, птицею з канівських круч.

Так візьми ж мою кров і візьми моє серце у руки,

Тільки снами не муч і невипитим горем не муч.

Я топтав кілометрів не сто, і не двісті, й не триста,

Все в похід, у похід, в небезпеки на правім краю.

От зоря вечорова до мене шепоче барвиста:

– Що ж ти став, як німий, надивляйся на землю свою.

Надивляйся на землю, де сизі орли клекотіли

Із могили високої в димнім безмежжі доріг.

І лежала земля, в попелищі земля чорнотіла,

Я дививсь і німів, і прощавсь, – і прощатись не міг… (А. Малишко)

Завдання 2

Переписати, поставити наголоси (у тому числі й дублетні), перевірити їх за словником. Запам’ятати правильні наголоси.

Автори, адже, алфавіт, аналог, апостроф, байдуже, бюрократія, видання, виразний, вірша, всередині, гуртожиток, директори, донька, дочка, дояр, жаркий, живопис, завдання, завжди, знахідка, зобразити, каталог, комбайнер, кулінарія, літопис, металургія, мовчазний, ненависть, одинадцять, отаман, партер, подруга, поміщиця, приятель, разом, рукопис, середина, спина, статуя. також, урочистий, усмішка, феномен, центнер, черговий, черпати, шофер, чималий.

Завдання 3

Утворити від поданих дієслів іменники (з суфіксом -анн), пояснити наголос у дієсловах та в іменниках.

Запитати, пізнати, писати, виправляти, обрати, вигнати, виховати, використати, викликати, витерти, викидати, виповзти.

ІІІ. Блок самоконтролю

1. Які норми називаються акцентуаційними?

2. Яким буває наголос в українській мові? Назвіть види наголосу.

3. У чому полягають функції наголосу?

4. Розкажіть про наголошування іменників, прикметників.

5. Які основні правила наголошування числівників, займенників, прислівників?

6. Що ви знаєте про правила наголошування дієслів?

7. Які причини неправильного наголошування слів?

Навчально – методична картка самостійної роботи 13-14