Закони землеробства та їх використання в сучасному землеробстві.

За часом відкриття і за загальним значенням у біології і агрономії перше місце

слід віддати закону автотрофності рослин. Він об’єднав теорію фотосинтезу і мі-

нерального живлення рослин. Зелені рослини, використовуючи енергію сонячного

світла і поглинаючи з повітря вуглекислий газ, а з ґрунту воду і мінеральні речовини,

синтезують усі необхідні їм органічні речовини в кількостях, які забезпечують новий

розвиток і високу продуктивність рослин. Цими основними принципами відобража-

ється сутність цього закону. Тому одним з найважливіших принципів при створенні

врожаю повинно бути швидше нарощування оптимальної асимілювальної поверхні

листя, здатної з найкращим ефектом засвоювати сонячну енергію для синтезу цукрів,

амінокислот, білків, ферментів та інших клітин протоплазми, тканин і органів рос-

линного організму.

Одним з найважливіших в агрономії, що визначає умови життя рослин, є закони

незамінності і рівнозначності факторів їх життя. Ці закони сформулював ака-

демік В. Р. Вільямс.

Суть закону незамінності і рівнозначності факторів життя рослин полягає в

тому, що всі фактори життя рослин незамінні й абсолютно рівнозначні. Жоден з них

не може бути замінений іншим, навіть при надлишку останнього.

Наступне важливе значення в практичному землеробстві має закон мінімуму

(закон обмежувальних факторів). Суть його зводиться до того, що величина врожаю

визначається фактором, який перебуває в мінімумі і буде в міру задоволення ним

зростати доти, поки не буде обмежена іншим фактором.

Вперше цей закон у 1840 р. сформулював німецький вчений Ю. Лібіх на підставі

розвитку теорії мінерального живлення рослин і причин зниження родючості ґрунту.

Близький до закону обмежувальних причин широко відомий закон мінімуму,

максимуму і оптимуму. Його вперше сформулював Ю. Сакс. Зміст закону полягає

в тому, що найбільш високий врожай може бути одержаний за оптимальної наявності

фактора, а із збільшенням або зменшенням останнього урожай зменшується.

Академік В. Р. Вільямс дав йому більш чітке визначення: «Найбільший урожай

реалізується при середній «оптимальній»

наявності фактора; при найменшій (міні-

мальній) і найбільшій (максимальній) наяв-

ності фактора урожай нереальний (дорівнює

нулю)». Виключно велике значення в

землеробстві має закон сукуп-

ної дії факторів життя рос-

лин. Основу цього закону сфор-

мулював ще в кінці ХІХ ст.

німецький дослідник Лібшер.

Суть його полягає в тому, що для

одержання високого врожаю не-

обхідна наявність усіх факторів

життя в оптимальному співвід-

ношенні. Підтвердженням його є

висновок О. О. Зіганшина та

Л. П. Шарафуліна (1974) про те,

що оптимізація факторів життя

дозволяє більш продуктивно використовувати не тільки ті, які знаходяться в мініму-

мі, а й ті, що присутні в достатній кількості.

Найстарішим, але постійно актуальним є закон повернення поживних речовин

уґрунт, відкритий у середині ХІХ ст. одним із основоположників агрохімії Ю. Лібі-

хом. Зміст його зводиться до того, що всі речовини, які задіяні при створенні врожаю,

повинні бути повністю повернуті в ґрунт з добривами. Порушення цього закону, за

твердженням Ю.Лібіха, рано чи пізно повинно призводити до втрати ґрунтом його

родючості.

Закон прогресивного зростання ефективності родючості ґрунту в інтен-

сивному землеробстві. Основою прогресу в сільському господарстві є те, що ґрунт,

якщо правильно здійснювати агротехнічні заходи, помітно поліпшується, тобто зрос-

тає його родючість та ефективність сільськогосподарського виробництва.

При розробленні і освоєнні системи землеробства велике значення заслуговує

закон плодозміни. Ще в 1838 р. професор М. Г. Павлов визнавав його як закон при-

роди. Він стверджував, що кожний агротехнічний захід більш ефективний при плодо-

зміні, ніж при беззмінному посіву.

В основі цього закону лежить загальнобіологічний закон єдності та взаємо-

зв’язку рослинних організмів і умов середовища. Необхідність періодичної зміни

різних культур у посіві зумовлюється не тільки різним виснаженням ґрунту на еле-

менти живлення і неоднаковим розміщенням і накопиченням кореневих пожнив-

них решток, а бобовими — азоту, але і в тому, що періоди росту культури по-різному

впливають на ґрунт і в цілому на навколишнє середовище. По-різному змінюються

щільність, твердість, гранулометричний стан і вологість ґрунту на вертикальному

профілі, а також кількісний склад мікрофлори та інтенсивність розвитку окремих

груп мікроорганізмів, зокрема патогенних. Підтвердженням важливості дотримуван-

ня закону плодозміни можна бачити постійно у виробничих умовах, а також числен-

них довгострокових дослідах, проведених в Англії (Ротамстед), Данії (Аснов), США

(Огайо), Росії (ТСГА), Україні (Полтавська, Харківська, Миронівська дослідні стан-

ції) та в інших країнах.

Плодозміна може здійснюватись не тільки при вирощуванні зовсім різних груп

культур (колосових, просапних, бобових та ін.), а й у межах різних родин однієї гру-

пи, а інколи і видів однієї родини. Плодозміна не виключає і наявності чистого пару.

На підставах, що виходять з цього закону, ґрунтуються принципи побудови сівозмін.

Дослідженнями О. П. Виноградова встановлено, що під впливом діяльності жи-

вих організмів і головним чином рослин у ґрунті, порівняно із земною корою, вміст

азоту збільшився в 10, а вуглецю — в 20 разів. Чим активніше проходять біологічні

процеси, тим більше накопичується біологічних елементів і створюються кращі умо-

ви для нових поколінь живих організмів. Таким чином проявляється реальне існу-

вання закону природи — закону підвищення родючості ґрунту.

Дія загального закону природи підвищення родючості ґрунту проявляється в зем-

леробстві, за умов, якщо дотримуються інші закони землеробства, особливо закон по-

вернення, оскільки значна частина створеної органічної маси виноситься з урожаєм.

Класифікація бур`янів.

Відповідно до єдиної ботанічної класифікації бур’яни належать до певних класів,

порядків, родин, видів та підвидів. Поділ на класи одно- і двосім’ядольних рослин,

виділення окремих родин рослин має певне значення для системи захисту посівів

від бур’янів, а також при застосуванні гербіцидів. Проте в практиці сільськогоспо-

дарського виробництва користуються класифікацією, за якою рослини поділяють на

групи залежно від місця оселення, характеру живлення, тривалості життя, способу

розмноження тощо (рис. 7).

За місцем оселення бур’яни належать до посівних (сегетальних) і смітникових

(рудеральних). Посівні бур’яни ростуть на полях, городах, луках і пасовищах, у садах,

а смітникові — поблизу помешкань людей, тваринницьких приміщень, по узбіччях

доріг, на пустирях тощо. Багато бур’янів біологічно пристосувалися до життя і спо-

собів вирощування певних культур і є типовими й специфічними їх засмічувачами.

Так, специфічний засмічувач льону — пажитниця льонова, кукіль звичайний, про-

са — мишій сизий і зелений, плоскуха звичайна, а озимих — метлюг звичайний, під-

маренник чіпкий, сокирки польові та ін.

За характером живлення бур’яни поділяють на три групи.

Бур’яни-паразити(незелені рослини), що нездатні до самостійного синтезу ор-

ганічних речовин, оскільки не мають хлорофілу. Вони не мають коренів, а викорис-

товують поживні речовини рослин-живителів. Бур’яни-паразити за місцем парази-

тування на рослинах поділяють на стеблові (повитиця) й кореневі (вовчки) (рис. 8).

Рослини-напівпаразити(дзвінець великий, перестріч польовий, кравник пізній,

омела біла) приростають до коріння або стебел інших рослин і використовують їхні

поживні речовини, але в них є зелені листки і вони засвоюють вуглекислоту з пові-

тря; ці рослини здатні до фотосинтезу.

Зелені рослини —це найбільш чисельна група бур’янів. Вони мають хлорофіл,

зелені листки, асимілюють, завдяки кореневій системі використовують поживні ре-

човини і воду з ґрунту.

За тривалістю періоду життя бур’яни поділяють на малорічні й багаторічні. Ма-

лорічні бур’яни поділяють на ефемери, однорічні й дворічні, а однорічні — на ярі,

зимуючі й озимі. Багаторічні залежно від способу вегетативного розмноження поді-

ляють на кореневищні, коренепаросткові, стрижнекореневі, цибулинні, повзучі та ін.

У малорічних бур’янів повний цикл розвитку триває один — два роки. Розмно-

жуються вони тільки насінням, яке протягом життя утворюють один раз і після цього

відмирають.

До малорічних бур’янів належать ярі, зимуючі, озимі та дворічні бур’яни. Мало-

річні бур’яни з дуже коротким періодом вегетації здатні за сезон дати 2–3 покоління.

Їх називають ефемери, до яких належать мокриця, або зірочник середній, що росте

на городах, у садах та на зволожених землях. Ці бур’яни дають з однієї рослини до 25

тис. насінин, яке може зберігати життєздатність у ґрунті до 30 років.

Ярі бур’яни (рис. 9) за часом проростання насіння поділяють на ранні та пізні.

Якщо сходи цієї групи бур’янів з’являються восени, то вони гинуть після перших за-

морозків. До ранніх ярих належать такі бур’яни: вівсюг звичайний, лобода біла, греч-

ка розлога, редька дика, гречка татарська, підмаренник чіпкий та ін.

Ярі пізні бур’яни — рослини короткого дня. Їх насіння проростає при підвищеній

температурі (6–8С і вищій), а сходи з’являються в кінці весни — на початку літа.

Вони особливо засмічують просапні та овочеві культури. До них належать мишій

сизий, плоскуха звичайна, або куряче просо, щириця звичайна, курай, амброзія по-

линолиста, паслін колючий.

Зимуючі бур’яни — рослини, для яких умови перезимівлі не обов’язкові. Якщо

ж сходи з’являються восени, тоді вони перезимовують і продовжують розвиток на-

весні. Якщо насіння зимуючих бур’янів проросло навесні, тоді вони розвиваються як

ярі. До них належать волошка синя, сокирки польові, триреберник непахучий, ярутка

польова та ін.

Озимі бур’яни з перших етапів розвитку потребують подовженого періоду з по-

ступовим зниженням температур. Тому для них умови перезимівлі обов’язкові. Якщо

сходи з’являються навесні, тоді плодоносні стебла не утворюються. Вони часто тра-

пляються в посівах озимої пшениці і жита. До них належать бромус житній, метлюг,

вика озима. Обсіменяються вони, як правило, під час збирання врожаю озимих.

Дворічні бур’яни ростуть два роки, розмножуються лише насінням, яке утворю-

ють на другий рік. Сходи з’являються навесні, протягом першого літа розвивається

коренева система й утворюється прикоренева розетка листків, і лише на другий рік —

квітконосні пагони й насіння. До них належать буркун білий і жовтий, будяк пони-

клий, блекота чорна, морква дика, болиголов плямистий.

Багаторічні бур’яни — це численна група бур’янів, які розмножуються як насін-

ням, так і вегетативними органами (кореневищами, кореневими паростками, від-

різками стебел, корінням, вусами). За способом вегетативного розмноження їх по-

діляють на кореневищні, коренепаросткові, стрижнекореневі, цибулинні, повзучі,

гронокореневі та ін. (рис. 10). До них належать пирій повзучий, хвощ польовий, го-

стрець, свинорий, гумай та ін.

Коренепаросткові, як і кореневищні, бур’яни розмножуються насінням, а також

кореневими паростками, що розвиваються з бруньок, які є на корінні. Головними,

найбільш поширеними і дуже шкідливими з цієї групи бур’янів, є осот рожевий, або

будяк польовий, осот жовтий, або польовий, гірчак повзучий, березка польова, ща-

вель гороб’ячий, або малий та ін.

У стрижнекореневих бур’янів бруньки утворюються в кореневій шийці (полин

звичайний, кульбаба, петрові батоги) і з одного кореня в наступному році виростає

кілька рослин.