Розділ 3. На теренах слави

Буйний розвиток дослідів над минулим культури в останні десятки літ із природи речей мусив обійняти й минуле українського театру, котрий мав такі особливі та своєрідні форми й через специфічні умови українського життя в порівнянні з іншими ділянками мистецтва відіграв в українському житті таку велику роль. Так, у Всеукраїнській Академії наук комісії зі складання біографічного словника діячів культури й мистецтва а Україні також почали збирати життєписний матеріал про діячів української сцени.

Марко Кропивницький

Марко Лукич Кропивницький народився 7 травня (25 квітня) 1840 року в сім'ї управителя в селі Бежбайраки Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Батько, Лука Іванович, був людиною "мозольного труда", а мати, Капітоліна Іванівна, мала різко протилежні до батькових погляди на життя, через що сім'я розпалася і діти залишилися біля батька, росли у злиднях, часто тікали з дому, коли глава сімейства напивався, і шукали притул­ку в селян. Пізніше М. Кропивницький згадував: "...Я не можу сказати ні про одного кріпака, найпаче про жінок, щоб не спри­яв моєму сирітству". (додаток 2)

Систематичної освіти М. Кропивницький не одержав: трохи вчився вдома, трохи з синами князя Кантакузіна, трохи вихову­вався у генерала Бутовського, терплячи усі знущання генераль­ші, а потім у Бобринецькій повітовій школі, де жив у бабусі по матері. Капітоліна Іванівна в Бобринці зустрічалася з сином, вчи­ла його музичної грамоти, співу, залучала до вистав. У 1856 році, закінчивши училище з похвальною грамотою, Марко поїхав у Київ вступати до гімназії, але не склав екзаменів і повернувся до батька.

Робота в Бобринецькому повітовому суді була не до душі, хлопчина здружився із слобідською молоддю, спонукав її до поста­новок водевілів. Вистави відбувалися в клунях, зате при великій кількості глядачів.

Мрія про університет не покидала Марка. Ще раз, у 1862 році, він пробує вступити на юридичний факультет, багато чи­тає, знайомиться зі студентами, бере участь у диспутах, відвідує у Києві театр і пише мелодраму "Микита Старостенко, або Не­зчуєшся, як лихо спобіжить". Надмірне захоплення театром при­зводить до того, що підготовку в університет абітурієнт занедбує, зазнає невдачі на іспитах і знову повертається у Бобринець.

Саме звідси Марко Кропивницький налагоджує зв'язки з акто­рами Соболевими, залучає у свій гурток Івана Тобілевича (майбут­нього Карпенка-Карого), знайомиться із О. Кониським. Гуртківці ставлять комедію "Ревізор" М. Гоголя; драму "Наталка Полтавка" І. Котляревського, п'єсу "Микита Старостенко..." Кропивницького-початківця. Під час одного відлучення "на гастролі", саме під час роботи до ратуші прибув ревізор і недисциплінованого чиновника М. Кропивницького звільнили, хоча через кілька місяців були зму­шені поновити на роботі за вимогою бобринчан.

Після смерті батька Кропивницький продав будинок і разом з дружиною —Олександрою Костянтинівною Вукотич — виїхав в Одесу, де відвідував італійську оперу та російський театр. У трупі графів Моркових М. Кропивницький зіграв роль Стецька з драми "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'янєнка. Успіх вирішив подальшу долю дебютанта: в цій трупі він пропрацював цілих три роки. Через деякий час, коли режисер почав орієнту­ватися виключно на розважальні жанри, М. Кропивницький пе­рейшов до Харківського театру. Саме в цьому театрі вперше бу­ло поставлено його п'єсу-дебют, але під новою назвою — "Дай серцю волю, заведе в неволю".

Пізніше драматург написав низку творів, в яких його перо змальовувало світ дедалі вправніше: "Помирились" (1869), "За си­ротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання" (1872), "Невольник" (1872).

Цінуючи Марка Лукича як талановитого актора, його, причо­му з українським репертуаром, запрошують у Москву і Петер­бург. У 1875 році М. Кропивницький одержує запрошення з Га­личини, працює в галицькій трупі не тільки як актор, а й як ре­жисер, ставить театр на реалістичну основу. Коли працівник часопису "Діло" запитав, якою мовою розмовляє сам Кропивни­цький, він чистосердечно відповів: "Мовою Шевченка".

Театральне мистецтво в Україні вимагало якнайшвидшого створення професіональної української театральної трупи. Ось чому в 1882 році в Єлисаветграді М. Кропивницький і засновує театральне товариство, куди ввійшли М. Заньковецька, М. Са­довський, М. Старицький. Останній, до речі, став керівником трупи, а М. Кропивницький — провідним режисером, поки тру­па не розпалася на два колективи.

Як актор М. Кропивницький роками працював, відшліфовую­чи до блиску ролі Тараса Бульби, Макогоненка, Потоцького, Шельменка, Хоми Кичатого. Тогочасна преса писала про його гру: "Пан Кропивницький чудово уособлює героя гоголівської повісті Тараса Бульбу. В його виконанні Бульба постає перед очима глядача характерним осколком козацтва тієї грубої і могутньої епохи..."

З театральними трупами М. Кропивницький гастролював по всій Російській імперії, мужньо зносив переслідування влади, злигодні кочового життя, постійні нестатки. Але все це надло­мило здоров'я артиста. М. Кропивницький почав втрачати слух і в 1890 році оселився коло Харкова на хуторі Затишок. Цікаво, що коли через двадцять років (у березні-квітні 1910) М. Кропивницького запросили на гастролі в Одесу й Київ, глядачі пе­реконалися, що своєї майстерності актор не втратив. Одеська преса захоплювалася корифеєм: "Незважаючи на свої 70 років, п. Кропивницький видається зі сцени таким бадьорим, як і дев'ятнадцять років тому. Його гра — та ж сама блискуча гра видатного артиста". В Одесі актор грає центральні ролі у влас­них п'єсах "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай, або ж Павук". Як згадував І, Мар'яненко, граючи роль Йосипа Бичка, М. Кропивницький "ніби "влазить у шкуру" цього персонажа, живе його думками, потаємними бажаннями": "Залишившись один, Бичок-Кропивницький міняється, мов хамелеон, показуючи своє хижацьке нутро. У монолозі про підміну листа від Андрія та про жагуче бажання оволодіти Оленою ціною золота Марко Лукич підіймався до трагедійних вершин, наближаючись до бальзаківського Фелікса Гранде або пушкінського Скупого з їх не­самовитою, потворною жадобою до золота".

Сильно подав образ Бичка М. Кропивницький не тільки як актор, а й як драматург, вкладав у його вуста страшні слова, спів­звучні гнилій душі багача: "Та я задавив би себе своїми руками, коли б пересвідчився у тім, що з грішми я не матиму, чого схочу! Нащо ж і гроші тоді, на бісового батька вони, коли на них не можна купить увесь світ? Спалить їх тоді, в воду жбурнуть, на вітер пустить!.."

Глядачі викликали на сцену старого М. Кропивницького бурх­ливими оплесками, він виходив, дякував і просив вибачення, що більше виступати не може. Погостювавши у сина в Одесі, артист зібрався додому, але не доїхав, помер у поїзді, на станції Підгір­ній 21 квітня 1910 року. Поховали драматурга у Харкові. В "Оде­ському листку" за 1910 рік від 23 квітня було надруковано некро­лог такого змісту: "Актори Імператорського Малого і Художньо­го Московських театрів просять вас висловити вам їхній глибокий сердечний сум з приводу смерті створювача малоросійського теат­ру, великого художника сцени і видатного письменника Марка Лукича Кропивницького".

Спадщина корифея велика: він написав понад 40 драматич­них творів, більшість з яких комедійного змісту. Головним дже­релом його натхнення була дійсність, життя народу. Марко Лукич мав хист композитора. Він автор пісень "За сонцем хмаронь­ка пливе", "Соловейко", "Ревуть-стогнуть гори-хвилі", "Де ти бро­диш, моя доле". Для дітей М. Кропивницький написав п'єси "Івасик-Телесик" та "По щучому велінню". Корифей українського театру був також відомий як чудовий перекладач комедії "Реві­зор" М. Гоголя.

І. Франко цінував у М. Кропивницькому його талант оповіда­ча, прекрасну мову творів: "Такої чистої, блискучої всіма блиска­ми поезії і гумору народного мови нам не у многих наших писателів лучиться подибати..."

Марія Заньковецька

Марія Костянтинівна Заньковецька (Адасовська) народилася в селі Заньки Ніжинського повіту на Чернігівщині в дворянській сім'ї 3 серпня 1860 року.

Дитинство Марії минуло серед селян. Особливо багато пі­сень їй переспівала і казок переповіла баба Сукондиха, наче знаю­чи, що в майбутньому дівчинка стане талановитою артисткою, зіграє не одну нещасну селянську долю і заспіває не одну в ди­тинстві почуту народну пісню. (додаток 3)

Освіту Марія одержала в приватному пансіоні в Чернігові. Дівчина дуже любила театр, сама складала маленькі вистави й охоче грала ролі, але батьки були категорично проти вступу до театральної школи.

Першу свою роль — роль Наталки Полтавки — Марія зіграла після закінчення пансіонату в ніжинському аматорському гуртку.

Як дружина обиеженого артилерійського офіцера Хлисто­ва, майбутня артистка змушена була переїхати в Бендери. Тут вона познайомилася з офіцером Миколою Тобілевичем (на сце­ні Миколою Садовським), відчула непереможний потяг до мис­тецтва, влилася в трупу М. Кропивницького і все життя присвя­тила сценічному мистецтву.

Граючи покривджених і зганьблених, Марія Заньковецька роз­кривала душу жінки з народу, бачила в ній страдницю. В. Васи­лько писав: "Я не пригадую бездумних образів у Заньковецької. Думка завжди була властива їм. Яка саме думка —висока чи низька — це інша справа..."

М. Заньковецька блискуче зіграла центральні ролі в "Назарі Стодолі" Т. Шевченка, в "Безталанній", "Не судилось", "Лимерівні", однак найбільше любила образ Олени з драми М. Кропивни­цького "Глитай, або ж Павук" і грала цю роль настільки правдиво, що глядачі сльозами вмивалися: "Терпне тіло і стискає дихання, коли Олена Заньковецька, мов несамовита, вбігає на сцену. Очі її повні жаху. З невимовним одчаєм, якимсь зойком, і вириваються у неї слова: "Мамо, мамо, рятуйте!... зрадив, зрадив, милий!.."

Чудово входила вона й в образ Наталі з "Лимерівни" Панаса Мирного: "Вираз почуття у Заньковецької був настільки яскра­вий, що вплив його підкоряв не тільки глядача, а й партнерів. Згадується четверта дія п'єси "Лимерівна". Наталя співає пісню "Ой пила, пила та Лимериха на меду та пропила свою дочку мо­лоду". Потім у гніві і сльозах вона звертається до свого хрещено­го: "А батенько хрещений до-по-ма-гав..." при цих словах Наталя Заньковецька дивилась на нього з таким полум'ям гніву в очах, що ні один з акторів, які грали хрещеного батька, буквально не витримував її погляду і опускав очі..."

Під час гастролей у Москві Заньковецьку побачив К.Станіславський і дав її грі найвищу оцінку: "Талант винятковий, свій, національний. Я сказав би —істинно народний".

Лев Толстой, захоплений грою артистки, просив її подарува­ти хустку з плечей. Свій подарунок він вручив із написом: "Без­смертній — від смертного".

У комедійних ролях М. Заньковецька підкорювала зал гу­мором, жвавістю. М. Рильський, який бачив її на сцені на схи­лі літ акторки, дивувався з її запальності: "Хто хоч раз чув її спів, то задушевно-смутний, то запально-веселий, завжди овія­ний чарами народної пісенної манери, хто бачив, як майже буквально літає вона в огненному танці, той ніколи цього не забуде".

Марія Заньковецька вбачала в українському народові велику силу, захищала його право на рідну мову на І Всеросійському з'їзді театральних діячів. До останніх днів велика українська ар­тистка піклувалася про талановиту молодь, її вважали своєю по­радницею і наставницею В. Василько, Г. Юра, Н. Ужвій.

Великий талант, добра школа (крім Чернігівського пансіона­ту Осовської, вчилася й у консерваторії в Гельсінкі), надзвичай­на працьовитість дали змогу Марії Заньковецькій створити по­над ЗО неповторних ролей, які після неї вже ніхто не міг так майстерно зіграти. Акторка мала гарний голос — драматичне со­прано, бездоганно виконувала найскладніші пісні. Ще при житті М. Заньковецьку порівнювали з акторками, яких знав світ, іта­лійкою Е. Дузе, француженкою С. Бернар.

Не покидала сцени М. Заньковецька і в радянські часи, хоча знала, що слідкують за кожним кроком і що й вона під недрем­ним наглядом чекістів. Працювала тоді вона в Державному На­родному Театрі в Києві разом з П. Саксаганським та І. Мар'яненком. Згодом цьому театрові присвоїли ім'я М. Заньковецької.

Свій творчий шлях акторка закінчила зйомками у фільмі "Ос­тап Бандура" в 1923 році. Померла М. Заньковецька в Ніжині у 1934 році. Похована в Києві на Байковому кладовищі.

Микола Садовський

Справжнє прізвище Миколи Садовського — Тобілевич. Він народився 6 березня 1856 року в селі Костуватому Бобринецького повіту Херсонської губернії. У дитинстві Миколка дуже бли­зько сходився із селянськими дітьми, від матері чув чимало хоро­шого про театр, адже Євдокія Зіновіївна бачила вистави мандрів­них труп Млотковського і Жураховського, знала напам'ять п'єсу "Наталка Полтавка". Юний Микола захоплювався виставами, які у Бобринці влаштовував брат Іван (Карпенко-Карий) та Марко Кропивницький. (додаток 4)

Не закінчивши Єлисаветградського реального училища, в 1877 році Микола пішов добровольцем на російсько-турецьку війну, був хоробрим воїном і в боях за Шипку одержав георгіївський хрест. Після війни перебував на військовій службі в Бендерах, де й зустрівся із М. Заньковецькою. Влітку 1888 року вони заснува­ли трупу, яка плідно гастролювала десять років, влившись трохи пізніше в "Товариство російсько-малоросійських артистів під ору­дою Панаса Саксаганського", в яке на три сезони приєдналася і трупа М. Кропивницького.

Діяльність Миколи Садовського та Марії Заньковецької роз­почалася в липні 1900 року в Полтаві виставою "Глитай, або ж Павук". Через півроку ними ж була поставлена високо актуальна у той час комедія Івана Карпенка-Карого "Хазяїн".

У 1906 році Марія Заньковецька та Микола Садовський орга­нізували в Києві перший стаціонарний український професій­ний театр, якому аж через рік уряд віддав Троїцький народний дім як приміщення для праці.

Трупа Садовського ставила українські, російські та зарубіж­ні п'єси, а сам керівник був неперевершеним майстром трагіч­них ролей.

У п'єсі М. Старицького "Богдан Хмельницький" Микола Са­довський грав роль гетьмана. І. Мар'яненко згадував його ви­ступ: "У сценах прийомів і боїв — булава, якою Микола Карпович володів досконало. Поводився він у козацькому вбранні зовсім вільно, невимушено, немов то був його звичайний повсякденний одяг".

Найулюбленішою роллю Миколи Садовського була роль Сави Чалого в однойменній трагедії Івана Карпенка-Карого. Супе­речливий образ освіченого козака, спочатку ватажка повстансь­ких мас, а потім ревного служителя польської шляхти, вдавався М. Садовському особливо. Ось як виглядала остання частина твору у виконанні корифея: "Похиливши голову, Чалий запитував: "Що ж брати мої хотять?" Йому відповідали, що настав час розплати­тися за всі кривди, які він вчинив народу. Тоді Сава-Садовський, пробуючи зіграти на козацькій честі, просив дати йому можли­вість вмерти у чесному поєдинку. Йому відмовляли в праві на поєдинок. "За те, що кіш у Чорнім лісі наш спалив, — виголошу­вав вирок Гнат Голий, — за те, що ловив товаришів своїх і в руки панські віддавав, за те, що церкву ти спалив, тебе громада наша смерті присудила".

Першу фразу Сава-Садовський слухав з гордо піднятою го­ловою, навіть з усмішкою, на другій — схиляв голову, а коли чув про церкву, закривав лице руками і повертався спиною до месників, які вбивали його. Технічно це робилося так: шабля Медведя, що стояв праворуч, проходила поза спиною і виходи­ла ліворуч між пахвою і рукою Сави. Кравчина робив той же рух зліва направо, а Гнат всаджував шаблю прямо у спину Ча­лого. Було враження, що дійсно Садовського-Саву прокололи шаблями..."

Неперевершено грав Микола Садовський Опанаса (драма "Бурлака" Івана Карпенка-Карого), Командора ("Камінний гос­подар" Лесі Українки), воєводи ("Мазепа" Ю. Словацького), Пу­зиря ("Хазяїн" Івана Карпенка-Карого), городничого ("Ревізор" М. Гоголя).

У роки громадянської війни, захворівши на тиф, М. Садов­ський був напризволяще залишений у Кам'янці-Подільському. Дивом йому вдалося дістатися до Львова, а звідти виїхати до Чехословаччини, де жив і вчився в університеті його син Микола.

Актора весь час тягло додому, в Україну. В його листах до знайомих — біль і жаль, і ностальгія.

Не завжди об'єктивним був М. Садовський до театру Л. Курбаса та й самого режисера театру "Березіль", але ці думки зале­жали від того, що надто різними були течії цих творчих театраль­них угруповань.

Повернувся М. Садовський до Києва у 1926 році. Мріяв про українську оперу, про нові досягнення, а виявилося, що в радян­ському театрі запанував дух колективізму настільки, що режи­сер взагалі втрачав провідну роль у трупі. Все це Микола Садов­ський сприймав боляче, весь час буркотів про "молоде вино", яке не варто наливати у "старі міхи".

Разом із Саксаганським і Садовським театральна трупа здійс­нила у 1927-1930 роках гастрольні подорожі і мала неабиякий успіх, головним чином через присутність корифеїв.

Передчуваючи швидку кончину, Микола Садовський нава­жився перепросити Марію Заньковецьку, яка довгі роки була його дружиною і яка все ще ображалася, що колись дозволив їй покинути театр; їхня розмова була тиха і чуйна, але єдина. Біль­ше вони не зустрічалися.

У 1931-1932 році Садовський уже на гастролі не їздив. Він переніс інфаркт, слабнув на очах. Помер Микола Карпович Са­довський сімдесятисемирічним у печально відомому 1933р. По­хований на головній алеї Байкового кладовища. Минуло зовсім небагато часу, і поруч поховали Марію Заньковецьку — кохану, подругу в житті і на сцені.

Панас Саксаганський

Панас Саксаганський був рідним братом Івана Карпенка-Карого і Миколи Садовського. Народився він 15 травня 1859 ро­ку і жив у тому ж оточенні, що й старші брати. Через те, що Панас, як і Микола, захопившись виставами, часто пропускали уроки, шкільне начальство забороняло їм відвідувати театр, і хлоп­цям доводилося потай пробиратися на гальорку: "Не раз нас з Миколою виводили з театру, але це не прохолоджувало нашого бажання відвідувати вистави і ми вдавались до нових хитрощів". Уже в старших класах брати виступали в аматорських виставах в епізодичних ролях. (додаток 5)

Шлях професійного актора Панас Саксаганський розпочав на сцені Першого українського театру під керівництвом М. Старицького та М. Кропивницького.

Актор швидко засвоїв золоте правило, що талант потребує ще й тяжкої праці: "Я все більше переконувався, що діло все залежить від праці, що в праці криється талант". В епізодичних комічних ролях актор показував себе з такою силою, що для гля­дачів грані ним дійові особи здавалися мало не головними. Так, наприклад, у водевілі "По ревізії" був зіграний Герасим, про яко­го В. Чаговець писав: "Скуйовджена голова, яка ніби щойно ви­лізла з соломи, збиті вихром вуса і борода, рештки якоїсь одежі, що ледве вкриває многогрішне тіло. Обличчя спухло, та не тіль­ки обличчя, але й губи, очі, повіки, мозок — усе наповнене пара­ми горілки. В сонному мозкові блудять уривки якихось слів, улам­ки якихось думок".

Прекрасно грав Панас Саксаганський роль Шпоньки у воде­вілі М. Старицького "Якби ковбаса та чарка...", неповторну роль Пеньонки у виставі Івана Карпенка-Карого "Мартин Боруля". Со­фія Тобілевич згадувала: "У чому ж полягав успіх Саксаганського? Чому публіка так весело сміялась, слухаючи його? Головна причина успіху Саксаганського у тій ролі полягала, я думаю, в тому, що він зумів наділити образ Пеньонки цікавими рисами, запозиченими в самому житті".

Коронною роллю корифея була роль Івана Барильченка в "Су­єті" Івана Карпенка-Карого. Порівняно рідше, але теж високо-професійно виступав П. Саксаганський у трагічних ролях, зо­крема у ролі Івана Богуна чи Гната Голого. М. Рильський твердив: "Я обстоював і обстоюю думку, що Саксаганський - трагік був не менший, ніж Саксаганський - комік".

У своєму житті артист зіграв більше сотні головних ролей, дав прекрасні поради про створення сценічного образу у статті "Моя робота над роллю" театральній молоді адресував працю "До молодих режисерів". Як і брат Іван, пробував себе у напи­санні комедій, створивши всього дві драми такого жанру — "Ли­цеміри" і "Шантрапа". Помер 17 вересня 1940 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Висновок

За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця 20 століття. Відомий далеко за межами України й інший український режисер — Андрій Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру, Богдан Ступка, Ада Роговцева, Анатолій Хостікоєв та інші, з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках.

Нині в Україні щорічно відбувається низка міжнародних театральних фестивалів, що засвідчили свій авторитет у Європі: «Київ травневий» у Києві, «Золотий Лев», «Драбина» у Львові та "Драма.UA" у Львові, «Тернопільські театральні вечори. Дебют» у Тернополі, «Херсонеські ігри» у Севастополі, «Мельпомена Таврії» у Херсоні, «Різдвяна містерія» в Луцьку, «Інтерлялька» в Ужгороді.

У 2010 р. створено всеукраїнську театральну портал-мережу "atheatre.com.ua - український театральний простір", яка налічувала понад 112 театрів і 81 драматурга станом на лютий 2012 р.

На мою думку, найвідомішими театрами сьогодення є Національна опера України імені Тараса Шевченка, Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки, Київський національний академічний театр оперети, Кримський академічний російський драматичний театр імені Максима Горького, Євпаторійський театр імені О. Пушкіна, Криворізький театр драми та музичної комедії імені Т. Г. Шевченка, Кіровоградський академічний український музично-драматичний театр ім. М. Л. Кропивницького, Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької, Львівський академічний театр ім. Леся Курбаса.

Щодо репертуару, то прикладом стане драматинчний театр імені Івана Франка. Провідними спектаклями останніх років є «Отелло» В.Шекспіра (режисер В.Малахов), «Кармен» за П.Меріме (режисер А.Жолдак-Тобілевич), «Мама, або несмачний витвір на дві дії» С.Віткевича (режисер З.Наймола), «Буквар миру» Г.Сковороди (режисер О.Ануров), «Брати Карамазови» за Ф.Достоєвським та «Весілля Фігаро» за мотивами Бомарше (режисер Ю.Одинокий). Творчий колектив театру включає також балетну трупу, хор і оркестр.

Театр засновано у Вінниці 1920 спільно Гнатом Юрою, Амвросієм Бучмою і Семеном Семдором. Першим керівником театру став Гнат Юра. Влітку 1926 року театр ім. І. Франка за рішенням уряду перевели до Києва, тоді як з Києва до Харкова переїхав театр «Березіль»

В даний час в акторському складі театру присутні Богдан Ступка, Богдан Бенюк, Анатолій Хостікоєв, Наталія Сумська, Лариса Кадирова, Лесь Задніпровський, Олексій Богданович, Ірина Дорошенко Василь Мазур, Людмила Смородіна, Станіслав Станкевич, Лесь Сердюк і багато інших.

Отже, як сказав Богдан СТУПКА : «Театр — це й робота, і сім’я, і дім!»