Виникнення та розвиток писемності первісні типи письма подальша еволюція письма

ПЕРЕДМОВА

Навчальний посібник професора Володимира Овчіннікова «Історія книги: Еволюція книжкової структури» підготовлений на основі узагальнення лекційного курсу, розробленого автором для студентів-графіків Української академії друкарства. В. Овчінніков за фахом — художник книжкової графіки. Присвятивши життя вихованню майбутніх митців вітчизняної книги, він щедро ділиться творчим доробком зі своїми учнями.

Автор ретельно висвітлює розвиток і трансформацію книж­кової структури: винайдення матеріалів для письма, розвиток шрифтової графіки, системи оформлення та ілюстрування книги, а також технології виготовлення книжкових блоків та оздоблення палітурок. В. Овчінніков не відхиляється від визначеної історичної канви та виявляє широку ерудованість у питаннях, пов'язаних із вітчизняною і світовою історією книги, оперуючи великим обсягом дослідницького матеріалу. Розглядаючи питання, пов'язані з пошуками і винайденням книжкової форми, автор наголошує, що цей процес відбувався одночасно у двох напрямах: з одного боку, людство намагалося досягти чіткої структури писемної організації, а з другого — шукало носіїв для письма, матеріально-конструктивні якості яких давали б змогу наносити, зберігати і передавати писемну інформацію у просторі та часі.

Глиняні таблички, папірусні сувої, „книжки", написані на бамбукових планках, пальмових листках і шовку, пергаментні книги кодексного типу, — все це закономірні етапи розвитку книжкової структури.

З появою перших ранньохристиянських манускриптів почалися пошуки функціонально-конструктивного поліпшення внутріш­ньої структури рукопису, тобто зручнішого розташування тексту і графічного матеріалу на сторінках. Крім цього, вдосконалювалися технологічні процеси виготовлення

Передмова

матеріалів для письма, книжкових блоків та оправ, а також: система художнього оздоблення й ілюстрування. Згодом манускрипти стали справжніми нетиражованими витворами графічного мистецтва, оскільки структурні елементи на сторінках, а також: графічні прикраси виконувалися різними майстрами: текст писали каліграфи, заголовки, виділення у тексті, ініціали та дрібні прикраси створювали художники-рубрикатори й ілюмінатори, а мініатюри — художники-знаменщики. Автор підкреслює, що рукописна книга доби середньовіччя втілювала в собі матеріально-конструктивні, функціонально-структурні, технологічні та естетичні досягнення книжкового мистецтва того часу. Зароджувалась і спеціалізація книги залежно від її функціонального призначення: майстри виготовляли манускрипти великого формату (ін-фоліо) для церковнослужбового користування, невеличкі за розміром книжки духовного змісту для читання їх у побуті, книги навчального, науково-популярного характеру, а також: світську літературу.

Проаналізовано в посібнику передумови виникнення книгодру­кування у середині XV cm.: поширення попиту на університетську й гуманістичну книгу та книгу для городян, а також: на церковнослужбові манускрипти і рукописи духовного змісту; налагодження в європейських країнах виготовлення паперу та поява блокової (ксилогра­фічної) книги, паперових іконок, різноманітних амулетів, видрукуваних із суцільних дерев'яних гравірованих форм; мате­ріально-технічний поступ у цій галузі та винайдення Йоганном Ґутенберґом у середині XV cm. європейського способу книго­друкування з форм, складених із рухомих літер. В. Овчінніков досліджує структурну еволюцію першодруків, які протягом перших десятиліть після винайдення Й. Ґутенберґом книгодрукування ще значною мірою копіювали функціонально-структурну і конструктивну побудову та художні особливості рукописної книги. Лише у 80—90-х роках XV cm. зусиллями таких друкарів і книговидавців, як Петер Шеффер, Ульріх Ганн, Ніколя Жансон, Ерхард Ратдольт, Альбрехт Пфістер, Альд Мануцій та інші, в книжковому мистецтві почала фор­муватися суто друкарська естетика. Майстри поступово від­мовилися від характерних для манускриптів великих форма­тів, двостовпцевих шпальт, численних лігатур і різноманітних скорочень у тексті, а також: від багатоколірного оздоблення. На сторінках навчального посібника приділено значну увагу аналізові художньої структури вітчизняної рукописної книги Княжої доби та кириличних книг першого східнослов'янського книговидавця Швайпольта Фіоля, надрукованих ним наприкінці XV ст. у м. Кракові.

Особливо детально автор висвітлює виникнення в другій половині XVI cm. книгодрукарської справи на споконвічних українських землях та книговидавничу діяльність Івана Федорова в Україні, аналізує етапи розвитку книгодрукування в західних і східних регіонах України.

Досліджуючи друкарську культуру та художнє оздоблення видань І. Федорова, особливо Острозької Біблії, виданої ним

:

Передмова

у 1581 році, В. Овчінніков підкреслює, що друки І. Федорова були найважливішим знаряддям у боротьбі населення українських і білоруських земель за збереження своєї національної культури. У книзі розповідається про видавничу діяльність Львівського Успенського (Ставропігійського) братства та приватної друкарні Михайла Сльозки (м. Львів); про видання мандрівних друкарень та про діяльність друкарні, створеної при Почаївському монастирі, який у XVIII cm. був провідним осередком кириличного книгодрукування на західноукраїнських землях.

Автор наводить цікаві дані про книгодрукування у Києві, засноване у 1616 р. в стінах Києво-Печерської лаври, яка згодом стає центром книговидавничої справи в Україні. З діяльністю Лаврської друкарні тісно пов'язані імена таких видатних постатей української історії, як Памво Беринда та Петро Могила.

У культурному житті України другої половини XVII — початку XVIII cm. великого значення набула діяльність Києво-Могилянського колегіуму (з 1701 р. — академії), який справив благотворний вплив на розвиток науки, літератури та мис­тецтва в Україні. Зі стін Київської академії вийшли видатні просвітителі Симеон Полоцький, Феофан Прокопович, Стефан Яворський, багато письменників, учених, державних діячів. У цей період створюються і видаються численні підручники для початкових шкіл, а для учнів колегіумів вищого типу укладаються нові навчальні посібники з таких дисциплін, як старослов'янська, грецька і латинська мови, риторика, поетика, астрономія, математика, фортифікація, музика, архітектура, малювання тощо. Друки стають невід'ємним супутником освіченої людини. Дослідник історії української книги І. Каганов зазначає: <<Українська друкована книга — спочатку львівська, потім київська, а згодом і чернігівська — користувалася доброю славою поза межами вітчизни. Оздоблена прекрасними гравюрами, виготовленими руками чудових майстрів, з особливою старанністю надрукована і оправлена, вона була бажана на полицях бібліотеки і московського книголюба, і молдавського поміщика, і у південних слов'ян, де вона допомагала в боротьбі проти турецького поневолення».

Сучасне українське книжкове мистецтво досягло значного розвитку і на сьогодні є невід'ємною складовою загальноєвро­пейської культури книги. І це не випадково, бо за плечима української книги — майже тисячолітній творчий досвід. Обдаровані художники Остромирового Євангелія, Ізборника Святослава, Юріївського Євангелія та інші митці книги періоду Княжої доби передали з рук у руки — як естафету — свій неоціненний творчий доробок майбутнім поколінням українських оформлювачів книги. І тому цілком природно, що на сторінках цього видання автор приділив значну увагу історії вітчизняної книги та аналізові її художньої структури.

На превеликий жаль, ще не створено видання, в якому б цілісно була відображена історія вітчизняної книги та світовий досвід книгодрукування і яке можна було б використовувати

8 Передмова

в навчальному процесі. Колективна монографія «Книга і друкарство на України (Київ, 1964), до якої увійшли наукові праці відомих дослідників книги О. Сидорова, П. Попова, О. Дея, Г. Коляди, О. Молодчикова, Я. Ісаєвича, С. Петрова, згідно з вимогами часу потребує, ретельного наукового редагування. Що ж стосується російськомовних посібників Є. Кацпржак «История книги» (Москва, 1955, 1964) та Л. Владимирова «Всеобщая история книги>> (Москва, 1988), якими в недалекому минулому користувались українські освітні заклади, то вони не задовольняють сучасні навчальні програми, бо автори цих посібників відводять історії українського книговидання лише по декілька сторінок, а велика спадщина українських митців книги Княжої доби взагалі розглядається ними як творче досягнення не української, а російської культури. Природно, що, подаючи студентам необхідну інформацію з історії книги, викладачі користуються окремими дослідженнями українських істориків, книгознавців і мистецтвознавців (хоча цих праць і не так багато), присвяченими безпосередньо вивченню історії вітчизняної книги: І. Огівнко «Історія українського друкарства» (Київ, 1994), Я. Запаско «Орнаментальне оформлення української рукописної книги» (Київ, 1960), «Мистецька спадщина Івана • Федорова» (Львів, 1974), «Ошатність української рукописної книги» (Львів, 1988), «Пам'ятки книжкового мистецтва. Українська рукописна книга» (Львів, 1995), Я. Ісаєвич «Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкар­ства на Україні» (Львів, 1983), «Українське книговидання: Витоки, розвиток, проблеми» (Львів, 2002), М. Різник «Письмо і шрифт» (Київ, 1978), Б. Валуєнко «Архі­тектура книги» (Київ, 1976), О. Мацюк «Папір та філіграні на українських землях (XVI—поч. XX cm.)» (Київ, 1974), С Висоцький «Київська писемна школа XXII cm.» (Львів, Київ, Нью-Йорк, 1988). Допомогою для викладачів є деякі брошури та статті з даної тематики в періодиці. На мою думку, навчальний посібник В. Овчіннікова «Історія книги: Еволюція книжкової структури», який охоплює історію книги та писемності від найдавніших часів до XVIII cm. включно, посяде належне місце серед книгознавчих видань. Посібник професора В. Овчіннікова розрахований у першу чергу на студентів факультетів та відділів художньо-технічного оформлення видань і дизайну друкованої продукції; знайдуть тут багато корисного і студенти літературних факультетів університетів, академій, художніх і поліграфічних середніх навчальних закладів, а також художники книги та видавничі працівники. Богдан Дурняк, ректор Української академії друкарства, професор, доктор технічних наук

Книга перша від ПІКТО­ГРАФІЇ ДО МАНУ­СКРИПТУ

Піктографічні

писанці.

Печера Ласко.

Південь Франції.

Близько

XV тис. до н. є.

Протягом багатьох тисячоліть в умовах: постійної боротьби зі суворими явищами природи, у тяжкій праці заради <<хліба насущного>> людина поступово освоювала та

пізнавала навколишній світ. Основним засобом спілкування між людьми завжди було слово. Але усно можна переказати лише вибіркову інформацію. Тому з часом у людини виникла потреба фіксувати свої знання та досвід на тривкому матеріалі за допомогою певної системи умовних знаків (письма), щоб ця інформація могла якнайдовше

зберігатися і передаватися наступним поколінням. Процес творення письма для фіксування усного мовлення і передачі інформації у просторі та часі був у житті людства складним і тривалим. Перші кроки зроблено людиною ще 20—30 тисяч років тому, коли із розвитком землеробства і тваринництва почали формуватися риси суспільного поділу праці, що зумовило виникнення надлишкового продукту та процесу обміну ним між племенами.

Частина 1

ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПИСЕМНОСТІ ПЕРВІСНІ ТИПИ ПИСЬМА ПОДАЛЬША ЕВОЛЮЦІЯ ПИСЬМА

12 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

ПЕРВІСНІ

ТИПИ

ПИСЬМА

Предметне письмо

Зразок

індіанського

ідеографічного

письма.

протягом багатьох тисячоліть, ще задовго до виникнення графічної системи фіксування інформації, людство випробу­вало декілька примітивних типів «письма», які базувалися на використанні різноманітних предметів. Наприклад, перед тим як почати війну, північноамериканські індіанські племена посилали ворогові стрілу; коли ж закінчували війну, передавали зелену гілку або люльку та кисет із тютюном. До нашого часу дійшла традиція піднімати білий прапор і посилати з ним нарламентерів для припинення військових дій і початку переговорів.

Систему предметного письма використо­вували і племена скіфів, які заселяли в давні часи південні землі України. Давньогрецький історик Геродот (приблизно 480—425 р. до н. є.), якого називають батьком історії, у своїй

Виникнення та розвиток писемності 13

книзі «Історія греко-перських війн» спробував викласти загальну історію людства. Він розповів про історичні події, що відбувалися в Ассирії, Вавилоні, Єгипті, дав перший систематизований опис життя і побуту скіфів. У розділі, в якому йдеться про похід перського царя Дарія на землі скіфів, де його війська, до того непереможні, зазнали поразки, історик розповів про те, як скіфи використали пред­метне письмо: Дарій опинився в скрутному ста­новищі. Помітили це скіфські царі й відря­дили до Дарія посланця з подарунками, що складалися із птаха, миші, жаби і п'яти стріл. Перси запитали про значення подарунків, але той відповів, що йому наказано тільки вручити дари й негайно повертатися додому; водночас він запропонував персам відгадати значення одержаних подарунків. Дарій посміхнувся: Вони все-таки вирішили підкоритися нам! — вигукнув він. — Миша живе у землі, а жаба на воді, отже, вони віддають нам свої землі й води. Птах летить швидко, як кінь, отже, вони віддають нам табуни своїх коней, а також свою зброю — ось п'ять стріл. Ми недарма прийшли в цю країну. Віднині вона буде покірною нам. — Ти помиляєшся, великий царю, — зауважив один із старих соратників Дарія, Габрій. — Подарунки скіфів мають зовсім інше значення. Вони провіщають: «Якщо ви, перси, не відлетите, наче птахи, в небо, чи, подібно до мишей, не сховаєтесь у землю, або ж, як жаби, не поскачете до озер, то не повернетесь назад, а впадете під ударами цих стріл».

До речі, власне Габрій добре «прочитав» предметне послання скіфських царів: невдовзі війська Дарія зазнали від скіфів серйозної поразки.

До різновиду предметної писемності нале­жать також писемні системи вампум, кіпу і так зване письмо палицями.

Вампум. Вампум (від індіан. wampum-peag — нитки, на які нанизано черепаш­ки) — різновид предметної писемності у північноамериканських індіанців ірокезів. Інформацію передавало намисто, сплетене з ниток, на кожній із яких були нанизані різні за формою та розміром кольорові черепашки, яких іноді налічувалося до шести-семи тисяч. Символічно-асоціативне значення тут мала і кількість черепашок, і їх колір, і розташу­вання: білі асоціювалися зі щастям, здоров'ям, темні — з горем, хворобою, смертю. На черепашки іноді наносили малюнки, які уточнювали зміст інформації.

Кіпу. Кіпу (мовою кечуа Мри — вузол) — це вузликове письмо, яке використовувалося індіанцями Південної Америки в моіугній дер­жаві древніх інків. Складати або читати такі «писання» могла тільки навчена цій справі лю­дина. Кіпу виконувалося так: до горизонтально натягнутої мотузки або палиці чіпляли кольо­рові шнурочки й нитки різної товщини, на яких в'язали прості, подвійні або складні вузлики, розміщуючи їх на різних відстанях один від одного. Складність вузликів, відстані між ними, а також колір, товщина та довжина шнурочків і ниток зумовлювали певний зміст зробленого в такий спосіб «запису». Колір, наприклад, мав таке значення: жовтий — золото, червоний — війна, зелений — маїс, білий — срібло. Викорис­товуючи вузликове письмо, інки «записували» навіть дуже складну інформацію, наприклад, державні укази або математичні дані астрономів.

Письмо черепашками —

оампум.

Правитель інків

Тупак Юпанчі

слухає

повідомлення

одного зі

своїх намісників,

який «чшпає*

його

по кіпу.

. 14 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

Петрогліфи Онезького озера.

У XV ст. інки створили велику державу, в яку входило кілька народностей, що населяли територію сучасних Перу, Болівії та Еквадору. У добре організованому державному апараті інків урядовці були строго підпорядковані один одному. Ось що пише іспанський історик XVI ст. Ґарсіласо де ла Веґа (1539-1616) у своїй книзі «Історія держави інків», розпові­даючи про Великого Інку та його урядовців: «Доручення передавали не усні, а писані, назвемо це так, хоча ми говорили, що в них не було письма. Вони виготовляли різнобарвні нитки: одноколірні або з двох чи більше кольорів. І простий, і мішаний колір мали своє власне значення. На різних нитках зав'язували різні вузлики — у певному порядку, але не завжди однаково. Кіпу й означає зав'язувати вуз­лик...». Де ла Веґа вказує на відносну доскона­лість розробленої інками системи вузликового письма, за допомогою якого вони могли передавати будь-яку інформацію.

Письмо палицями. Системою письма палицями послуговувалися народи Австралії, Нової Зеландії, племена Скандинави. Одним із давніх прикладів цього виду письма можна назвати використання палиць, які встромлю­вали в землю вздовж дороги. їх різний розмір, певний нахил, ритм розміщення не тільки вказували напрям руху, а й «розповідали» про те, які перешкоди чекають людину на шляху

та як їх можна подолати (наприклад, де і як перейти на протилежний берег річки). На палиці розміру п'яді (приблизно 20 см) наносили різні за формою зарубки та мітки, які теж несли певну інформацію.

Предметне письмо використовується деяки­ми народами Африки й Тибету і в наш час. У сучасному житті також трапляються деякі форми предметної передачі інформації. З дав­нини, наприклад, у слов'ян існує звичай під­носити шановним гостям хліб і сіль, що симво­лізує гостинність господарів.

Треба зазначити, що жоден тип або система предметного письма не могли стати підґрунтям для розвитку писемності в нашому розумінні, оскільки предметне письмо, як правило, було незрозумілим для сторонньої людини і тракту­валося нею довільно. Правильно відчитати предметне письмо міг лише той, хто знав про закладений зміст або був спеціально навчений розшифрувати такі послання.

ПОДАЛЬША ЕВОЛЮЦІЯ ПИСЬМА

Піктографічне письмо

Піктографія (від лат. pictus — намальо­ваний і грец. grapho — пишу), або малюнкове письмо — це зображення предметів, подій і явищ за допомогою умовних знаків, схем, малюнків. Цей найдавніший тип передачі інформації став основою для розвитку су­часного письма.

Фахівці розподіляють піктографічне письмо на писанці та петрогліфи. Писанці частіше виконувалися червоно-брунатною вохрою і чорно-синьою фарбою мінерального походжен­ня. Такі малюнки, знайдені в печері Ласко на півдні Франції, були виконані прадавніми художниками близько XV тис. до н. є. На цей же період припадають і малюнки, знайдені в печері Альтаміра в Іспанії, виконані чорною, червоною та жовтою фарбами.

Петрогліфи (від грец. petros — камінь і glyphe — різьблення) — це зображення, висічені на кам'яній поверхні. Знаряддям для висікання зображень служили мушлі, кістки, уламки кварцу, інших твердих гір­ських порід.

Піктографічні писанці та петрогліфи (пік­тограми) були виявлені істориками-археолога-ми в різних місцевостях Європи, Азії та Африки (Сахара). Зокрема, 1959 р. на

Виникнення та розвиток писемності 15

території Башкири у Каповій печері (Шульган-Таш), яка була відома дослідникам з XVIII ст., знайдені наскельні малюнки, виконані люди­ною кам'яної доби. Ці малюнки — зображення мамонтів (що свідчить про часи пізнього палеоліту), коней, бізона й носорога — були дуже схожі на розписи з печери Альтаміра.

Різноманітні петрогліфи виявлені в Узбе­кистані (печера Зараут-Камар), Азербайджані (печера на горі Беюк-Даш), Грузії (печера Мгвімеві), в багатьох печерах Сибіру — від передгір'я Уралу й до Амуру.

Дуже цікаві серії малюнків, знайдених на гранітних брилах Онезького озера. Унікаль­ними є зображення на великих каменях у печерах-гротах знаної Кам'яної Могили, що стоїть у широкому степу Мелітопольщини. Писанці та петрогліфи Кам'яної Могили збереглися з останнього періоду кам'яної доби (епоха неоліту) і початку бронзової доби. Первісні художники зобразили багато диких звірів, а також свійських тварин — волів у ярмі, биків, коней, собак. Малюнки в цих печерах, будучи створені, ймовірно, для магіч­них обрядів, розповідають нам про побут, працю та вірування прадавніх людей.

Спочатку наскельні малюнки відображали тільки мисливські сцени. З часом їх зміст ускладнюється, малюнки починають викону­вати роль оповіді, передавати хід події. Пізніше первісні художники почали закладати в пікто­грамах додаткову інформацію: наприклад, убитого звіра зображали без голови або роз­міщеного догори ногами, люди без голів символізували переможених ворогів. Таке пи­сьмо могло бути «прочитане» будь-ким, навіть тим, хто не знав мови художника. Але пікто­графію не можна вважати писемністю в нашо­му розумінні, оскільки вона не мала сталих умовних знаків і не передавала звуків мови.

У деяких народів піктографічне письмо зберігалося досить довго. Наприклад, народ­ності Сибіру (юкагіри, коряки), індіанці Пів­денної Америки, племена Центральної Африки та Меланезії користувалися цим способом передачі інформації ще у другій половині XIX ст. Широко відомий зразок піктографіч­ного письма середини XIX ст. — лист семи південноамериканських індіанських племен президентові США з проханням дозволити їм переселитися у район трьох озер.

Піктографічними знаками користуються і в наш час: дорожні знаки, вивіски магазинів та кав'ярень, малюнки-інструкції з техніки

безпеки, загальноприйняті символи медичних закладів, різних видів спорту — все це зразки піктограм. Мандрувати незнайомим містом нам допомагає карта-схема, на якій за допомогою піктографічних умовних знаків можна швидко знайти потрібні об'єкти: стоянку автомобілів, станцію техобслуговування, музеї, собори, театри, поштамт, зоопарк, цирк і т. п. Як бачимо, принцип піктографічних засобів спіл­кування, якими користувалися первісні люди на всіх континентах, успішно застосовується і в житті сучасної цивілізованої людини.

Отже, піктографічне письмо з'явилося наприкінці кам'яної доби, в період, коли виникла потреба передавати інформацію не тільки в процесі спілкування між кревними свого роду, а й на відстані, у міжплемінному спілкуванні. З часом виявилося, що примітив­на конкретність піктограм мала недоліки: через малюнок, наприклад, неможливо було передати ускладнену інформацію, в якій зак­ладено певні абстрактні поняття.

У первинному піктографічному письмі кількість знаків залежала від фантазії худож-ника-виконавця. Згодом цю кількість почали обмежувати, значення окремих зображень — звужувати, форму малюнків — стандартизу­вати. Людина поступово навчалася передавати абстрактні поняття піктограмами конкретних предметів, які мали символічне значення. Наприклад, у індіанців малюнок орла символізував поняття відваги, а змії — мудрість.

Так виникла система ідеографічного (від грец. idea — образ, поняття і grapho — пишу) письма, коли знаки почали означати не тільки конкретні предмети, а й поняття. Наприклад, зображення ноги людини могло бути прочи­тане як «ходити», «стояти», «приносити» і т. п.

Ідеографічне письмо проіснувало недовго, бо можливості передавати інформацію за допомогою чистої ідеографії виявилися дуже обмеженими. У багатьох народів світу воно стало перехідною формою від піктографії до словесно-складового типу письма. Наприклад,

Лист північно­американських індіанців. Зразок

піктографічного письма.

16 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

ієрогліфічні знаки.

Єгипетські на початку ПІ тис. до н. є. шумери ідеогра­фічним письмом користувалися тільки в ри­туальних церемоніальних записах.

Словесно-складовим типом письма багато народів користувалися значно довше. В основу цієї писемної системи теж входила багато­значна ідеограма, але конкретний зв'язок зображення зі словом створювався за допо­могою додаткових знаків — фонетиків, які вказували на звукові частини цілого слова, та детермінатив, що уточнювали коло абстрак­тних понять, до яких треба було віднести слово.

Логографічне письмо

Ускладнюючи ідеографічне письмо, писці-художники шукали все нові й нові комбінації з малюнків-знаків, які б відповідали насамперед логічному перебігові думки. Поступово, змінюючи свою структурну основу, малюнкове письмо почало переростати у письмо логографічне (від грец. logos — слово, grapho — пишу), коли людина для вираження окремих понять почала додавати до певних слів типові ідеографічні знаки. З часом зображення цих знаків настільки узагаль­нюється, що зображувальні елементи в письмі повністю зникають, а думка передається умовно-графічними символами, які вже втратили зовнішній образ конкретних пред­метів, — логограмами.

Виникнення систем логографічного письма в усіх народів було пов'язане з процесом форму­вання певних форм державності. Одні держави досить швидко досягли високого ступеня суспільного розвитку, інші — пізніше. Власне тому й формування писемних систем відбувалося нерівномірно.

Розвиваючись, молоді держави активно провадили торгівлю як всередині країни, так і за її межами, укладали політичні й еконо­мічні угоди з сусідніми народами, створювали міцні армії, а для цього були потрібні освічені люди та вдосконалення засобів обміну інформацією.

Поява найбільш відомих систем логогра­фічного письма пов'язана з найстародавніши-ми осередками культури в долині Нілу (Єги­пет ) і в Месопотамії (Шумер). Це давньо­єгипетська ієрогліфічна та шумерська клинописна системи письма, які виникали незалежно одна від одної десь у середині IV— III тис. до н. є., коли в Єгипті й Месопотамії вже сформувалися перші рабовласницькі держави.

Ієрографічна система письма. Най­давніша система логографічного письма — єгипетська, — як і всі логографічні системи, розвинулась на основі малюнкового письма. Назву ієрогліфи єгипетським знакам дали давні греки, мовою яких це слово означало «священні знаки».

Малюнки єгипетських ієрогліфів створюва­лися на основі зображень реальних форм та предметів: будинок, нога, рука, рот, око, жук, бджола тощо. Деякі ієрогліфи набули символічного змісту: цар, сонце, місяць... Єгиптяни навчилися передавати ієрогліфами й абстрактні поняття. Наприклад, малюнок скіпетра відповідав поняттям «могутність», «володарювати», зображення фігурки людини зі зброєю в руці в одному випадку читалось «воїн», а в іншому — «хоробрість».

Починаючи з III тис. до н. є., завдяки винайденню писального матеріалу папірусу жерці відмовляються від первинного ієроглі­фічного письма з його численними образами і починають розробляти зручнішу скорописну форму письма — так зване ієратичне письмо (від грец. hieraticos — священний). З цього часу почалася своєрідна графічна стандар­тизація знаків.

Ієратичне письмо, в якому налічувалося до 600 знаків-логограм, використовували не тільки для переписування папірусних сувоїв ритуального характеру, а й для виготовлення добре оздоблених світських рукописів на замовлення високопоставлених осіб. Такі сувої виконували професійні писці-каліграфи.

Значно пізніше, у VIII—VII ст. до н. є., на основі спрощеної графіки ієрогліфічних знаків, у північному Єгипті виникла ще одна

Виникнення та розвиток писемності 17

система письма — демотичне (від грец. demoticos — народний, загальнодоступний), яке було, по суті, скорописом. Знаки в демотичному письмі були ще більш уза­гальнені, ніж у ієратичному, і остаточно втратили малюнковий характер.

Єгипетські письмена залишалися нероз­шифрованими досить довго, тому що в написах поряд із різноманітними ієрогліфами, які були

[ися зна-

Розетський камінь із записом постанови єгипетських жерців 196 р.до н. є., виконаний трьома видами письма: ієрогліфічним, демотичним і грецькими літерами. знаками-ідеограмами, використов

ки-звуки та знаки-детермінативи. Усклад­нювало розуміння тексту й те, що один і той самий знак міг означати звук і міг бути детермінативом або ідеограмою.

Лише в 20-х роках XIX ст. відомий французький вчений Жан Франсуа Шамполь-йон (1790—1832) віднайшов ключ для про­читання єгипетського ієрогліфічного письма. Він досліджував так__звщшй Розеттський___ камінь, виявлений ще під час походу Наполео-

державний університет ім. Лесі Українки

Бібліоі

18 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

Ієрогліфічний

напис імен

«птолемет

і «кяеопатра».

на в Єгипет (1798) поблизу м. Розетта (зберігається в Британському музеї). Це невелика чорна базальтова брила, повністю вкрита викарбуваними знаками. Напис на камені чітко поділяється на три частини: горішня, найбільш пошкоджена, виконана ієрогліфами, середня — знаками демотичного письма, а нижня — грецькими літерами.

На цьому пам'ятному камені був зафіксова­ний декрет мемфіських жерців на честь царя Птолемея V Єпіфана. У заключних рядках за­пису грецьким письмом Ж. Ф. Шампольйон прочитав ухвалу жерців від 27 березня 196 року до н. є.: «Хай буде вирізьблена ухвала ця на пам'ятникові з каменю твердого письмом божественних слів, письмом книжковим і письмом еллінів».

Ж. Ф. Шампольйон знав, що єгипетські писці завжди обрамлювали написи імен фараонів і царів. Прочитавши на Розеттському камені в грецькому тексті ім'я царя Єгипту Птолемея, він знайшов відповідні записи його імені й на двох горішніх текстах (ієрог­ліфічному та демотичному), які були обведені картушами (овалами). Після тривалих дослід­жень Ж. Ф. Шампольйон дійшов висновку, що, можливо, в написах власних імен кожен ієрогліф означає не поняття, як він припускав раніше, а певний звук. Так він прочитав ім'я царя Птолемея — «птолмеес».

Через деякий час, у 1822 p., французький дослідник знайшов і прочитав ім'я цариці Клеонатри на іншому камені, також із дво­мовним написом (ієрогліфічним та грецьким).

Підхід, розроблений французьким вченим Ж. Ф. Шампольйоном, допоміг у подальшому розшифрувати тексти багатьох єгипетських писемних пам'яток. Учений довів, що різні

знаки єгипетського письма в різноманітних сполученнях мають означати ціле слово, поняття, окремий склад або просто звук-літеру.

«Заговоривши», єгипетські писемні пам'ятки розповіли про численні події у житті народів Стародавнього Єгипту.

Клинописна система письма. Другим найдавнішим осередком логографічної писем­ності завдяки високому суспільному й еконо­мічному розвиткові держави була Месопотамія (Передня Азія), землі якої розмістилися між могутніми водними артеріями Тигру та Євфрату.

Як і в Єгипті, шумерська писемність спочатку була малюнковою, тобто піктогра­фічною: малюнки означали не звуки мови, а певні предмети і поняття. Майже шість тисяч років тому (IV тис. до н. є.) на південних територіях Дворіччя в містах-державах Шумеру була створена клинописна система письма.

У III тис. до н. є. шумери ускладнюють свою писемність — клинописними знаками по­чинають передавати не тільки конкретні зна­чення, а й звучання слів. Спочатку знаки символізували певні слова, а потім і склади. Шумерська писемність була дуже складною, в ній налічувалося близько 400 знаків: поряд зі знаками-словами існували знаки-поняття, ідеограми та детермінативи.

Незважаючи на складність, у II тис. до н. є., в період розвитку Вавилонії та Ассирії система клинописного письма розвинулась і поширилась на інші землі. Клинописом почали користуватися майже всі народи Стародавнього Сходу. Єгипетські фараони також вели дипло­матичне листування з ассиро-вавилонськими царями за допомогою клинопису

Початок розшифруванню клинописного письма поклав на початку XIX ет. учитель гім­назії з м. Геттінгена (Німеччина) Ґеорґ Фрід-ріх Ґротефенд (1775—1853). Особливого успі­ху в прочитанні клинописних пам'яток досяг англійський ассиролог Ґенрі Раулінсон, який упродовж багатьох років — з 1835 до 1847 — ретельно скопіював і розшифрував 414 рядків Бехістунського напису, виконаного давньо­перською мовою. Решта рядків напису були зроблені нововавилонською та еламською мовами, їх пізніше розшифрували інші вчені.

З виникненням державності (XVIII ст. до н. є.) пов'язаний розвиток і китайської писемності, яка пройшла довгий шлях від малюнкового письма (елементи піктографії з'явилися ще на початку III тис. до н. є.) до

Виникнення та розвиток писемності 19

логографічного. До нашого часу дійшли зразки китайського ієрогліфічного письма — написи на різноманітних матеріалах: камені, металі, дереві, панцирах черепах і кістках тварин, шовку та шкірі.

Китайська ієрогліфічна писемна система формувалась і розвивалась у Китаї самостійно: спочатку окремі слова зображалися за допо­могою конкретних піктографічних малюнків, а згодом зображення піктограм почали спрощу­вати, скорочувати й узагальнювати. Напри­клад, замість зображення барана малювали тільки його голову з рогами. Для кращого відтворення певних абстрактних понять створювали спеціальні логограми. Для відобра­ження різних за значенням, але близьких за звучанням слів існували окремі знаки. Відсут­ність фонетичних елементів у китайському письмі зумовила створення великої кількості логограм. Так, у давньокитайській державі Шан (1600—1100 pp. до н. є.) послуговували­ся майже двома тисячами ієрогліфів, оскіль­ки кожне поняття виражалося окремим ієрогліфом.

У Китаї й досі користуються давньою системою письма, і кількість ієрогліфів, що її складає, сягає 50 тисяч, хоча освіченій людині достатньо 6—10 тисяч знаків.

Писемність багатьох народів Азії — Японії, Кореї, В'єтнаму та інших — була сформована під впливом китайського ієрогліфічного письма.

На початку нашої ери склалася споріднена система письма цивілізацій майя (Південна Мексика) та ацтеків (Центральна Америка), яка налічувала до 20 діалектів. Це ієрогліфічне письмо складалося з 270 знаків. Відомий дослідник письма майя Ю. Кнорозов пише: «У писемності майя, як і в інших ієрогліфічних системах, вживають різні знаки: фонетичні (алфавітні й складові), ідеографічні (означа­ють слова) і ключові (пояснюють значення слів, але не читаються). Той самий знак у різних сполученнях може вживатися і як фонетичний, і як ключовий, і як ідеограма». До того ж розфарбовування ієрогліфів допов­нювало їх символічне тлумачення. Напри­клад, знак синього кольору означав воду, червоного — кров. Матеріалом для записів була кора фікуса. Збережені літописи давньої цивілізації написані на смужках з кори цього дерева, складених гармошкою.

Великого успіху племена майя досягли в математиці й астрономії, про що свідчать

збережені рукописи: календарі, молитовники, генеалогічні записи, тексти з медицини, ботаніки, архітектури. У містах існували ве­ликі бібліотеки, які були знищені іспанськими завойовниками на початку XVI ст. Обидві системи письма припинили своє існування разом із загибеллю цивілізацій майя та ацтеків.

Фонетичне письмо

Перші спроби створити фонетичні елементи у письмі були зроблені єгиптянами ще у добу Давнього царства (III тис. до н. є.).

Малюнки, які передавали предметне значення слова або поняття, почали відтво­рювати і їх фонетичне звучання або відпо­відати сполученню звуків, які складали необхідну назву. Наприклад, малюнок будинку єгиптяни відчитували «пер». Пізніше, щоби написати слово, в якому траплялося сполу­чення приголосних «п» і «р», почали щоразу використовувати цей малюнок: «пері» — виходити, «перет» — зерно, «перу» — напій.

Так почалося створення фонетичного пись­ма з існуючих ієрогліфів. Наприклад, знак, який раніше означав поняття «вода» (вимовля­лося «нев»), тепер, крім самого поняття, почав означати також і літеру «н>; малюнок рота («ро») почав означати також і літеру «р».

Поступово єгиптяни сформували своєрідний алфавіт із 24 літерно-звукових знаків, який складався лише з приголосних. Щоби розріз­нити слова з однакових приголосних літер -малюнків, писці почали використовувати

20 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

Китайські додаткові пояснювальні знаки — детврміна-пш-ьмена. тиви (від лаТ- determinans — той, що визна­чає, обмежує). Ці знаки були ієрогліфами, які не вимовлялися. Наприклад, слова «бог» і «сокира» складалися з однакових приголосних, тому коли писали слово «бог», поряд додавали малюнок поважної людини з клиноподібною борідкою. До речі, з такою борідкою завжди зображали фараонів.

Винайшовши систему фонетичного письма, єгиптяни продовжували, як і раніше, користу­ватися ієрогліфічним письмом, яке в основ­ному складалося зі знаків-ідеограм. Фонетичне письмо стало допоміжним і вживалося дуже рідко.

Повною мірою досягнення єгиптян оцінили фінікійці, які жили на вузькому узбережжі Середземного моря вздовж Ліванського гірсь­кого хребта. Будучи відважними мореплав­цями, вони вели жваву торгівлю з багатьма народами, що населяли територію сучасних Греції, Італії, Франції, Іспанії, Британії, і навіть із державами на узбережжі Балтики.

Фінікійці потребували простішої системи Цифри письма jjjjjj ЄГИпетська чи ассиро-вавилонська, з рукописів майя, алфавіти яких налічували велику кількість

знаків. У II тис. до н. є. вони створили свій алфавіт, який складався з 22 знаків-літер, кожен з яких позначав певний звук. Класичний фінікійський алфавіт не мав літер для означення голосних звуків, а тільки для напівголосних і приголосних. Літери фінікій­ських письмен за своїм накресленням дещо нагадували єгипетські ієрогліфи, і запис рядка в письмі також вівся справа наліво.

Як і єгиптяни, фінікійці дали всім літерам назви, співзвучні з назвами певних предметів, але користувалися ними при писанні як фонемами, тобто брали тільки перший звук слова. Таким чином, це було вже суто фоне тичне письмо. Літери в алфавіті розміщувалися в певному'порядку: «aleph» (бик), «beth» (дім), «gimel» (кут), «daleth» (двері) і т. д. і читалися як «а», «б», «г», «д» і т. д.

Фінікійський алфавіт став тією основою, на якій сформувались і розвинулись писем­ності багатьох народів. Серед європейців пер­шими, хто перейняв фінікійський алфавіт, були греки (IX ст. до н. є.).

Існує декілька міфів про виникнення грецького алфавіту. В одному з них розпові­дається, що син фінікійського царя Агенора

Виникнення та розвиток писемності 21

Кадма, шукаючи по світу свою сестру Європу, викрадену Зевсом, добрався до узбережжя Греції. Оселившись на новій землі, він заснував місто Фіви й ознайомив греків з фінікійським письмом. На честь легендарного вчителя греків Кадми грецьке архаїчне письмо і названо кадмійеьким.

Форма літер у давній грецькій писемності майже повністю збігалася з накресленням фіні­кійських літер, у ірецькому алфавіті також були відсутні літери для означення коротких голос­них. Напрям рядка в письмі був спочатку справа наліво, а в VII ст. до н. є. з'явилася перехідна форма — так званий бустрофедон (від грец. bus — бик, strepho — повертаю), коли непарні рядки писалися справа наліво, а парні — зліва направо. До речі, відповідно до напряму рядків змінювався і нахил літер. Але л IV ст. до н. є. у грецькій писемності остаточно встановився напрям рядка в письмі зліва направо.

У грецькій мові було багато голосних звуків, для означення яких греки використали сім

літер, також запозичивши їх із фінікійського алфавіту. Наприклад, фінікійська літера «алеф» була використана в грецькому алфавіті для позначення звука «а» (альфа), літера «йод» — для позначення звука «й» (йота) і т. д. Процес формування письма був тривалим, і за декілька століть під впливом місцевих діалектів архаїчне грецьке письмо поділилося на дві самостійні писемні системи — східно-грецьку і західногрецьку.

На основі грецького алфавіту розвинулися майже всі європейські алфавіти. В VII ст. до н. є. західногрецька писемна система поши­рилась на територію сучасної Італії, де на Апеннінському півострові існували грецькі колонії. Від греків-колоністів грецьку пи­семність перейняли етруски, які, переробивши її, створили латинський алфавіт. Цим алфа­вітом у наш час користується багато народів Європи (окрім греків, східних і частини північних слов'ян), Північної та Південної Америки, Австралії, а також деякі народи Африки й Азії.

Єгипетські

фонетичні

ієрогліфи

III тис. до н. є.

Нова фінікійська

абетка.

Близько

IX ст. до н. є.

22 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

Уламки

бронзової

посудини

з фінікійським

написом.

Близько

750 р. до н. є.

Грецький

архаїчний

шрифт

VIII —

VII ст. до н. є.

Грецький алфавіт став також основою для створення східних писемних систем, у тому числі й двох слов'янських алфавітів — глаголиці та кирилиці. Кирилицею сьогодні пишуть народи Болгарії, Сербії, України, Білорусі, Росії. Ґрецький алфавіт послужив базою для створення на початку V ст. вірмен­ського та грузинського алфавітів.

Принципи фінікійського фонетичного пись­ма одночасно розповсюджувались і на схід. На його ґрунті були створені арабський, ара­мейський, єврейський та інші алфавіти народів Азії. Науковці вважають, що на виникнення алфавітів брахмі та кхарошті, поширених в Індії, Борнео, Таїланді, Лаосі, Непалі, Тибеті, Бірмі, на островах Цейлон і Ява, також мало вплив фінікійське фонетичне письмо.

Руни

У І ст. н. є. народи, які заселили територію Центральної та Північної Європи, для виконання магічних обрядів користувалися писемними знаками — рунами (від давньо-герм. гипеп — таємниця). Ці таємничі знаки вирізьблювали на дерев'яних і металевих предметах, каменях, кістках.

Римський історик Публій Корнелій Тацит (55—120 pp.) у своїх творах розповідає, що,

наприклад, германські племена для ворожіння користувалися паличками, нарізаними з гілок родючого дерева. На паличках жрець вирізь­блював певні магічні знаки, після чого розкп дав їх на білій хустині. Потім він брав три палички і, виголошуючи зміст кожного на пису, провіщав майбутнє.

Рунічними знаками народи Північної Європи користувалися, ймовірно, з найдав­ніших часів. До нашого часу дійшло близько 4 тисяч пам'яток рунічного письма. Написи на них вирізьблені знаками, дещо схожими на латинські, грецькі, навіть етруські літери.

Кожна руна мала подвійне значення: пе­редавала необхідний звук і відповідала певному поняттю.

Найдавніша рунічна абетка (старші руни) була побудована не за принципом латинської абетки («а», «в», «с>>...), а починалася літерами «ф>>, «у», «т», «а», «р», «к». Тому старшу рунічну абетку назвали футарк. Вона складалася з 24 рун.

Найдавнішою рунічною пам'яткою є напис на списі, датований III ст. В Україні поблизу Ковеля, що на Волині, також знайдено спис із рунічним написом (IV ст.).

Починаючи з кінця VIII ст. у Скандинавії була сформована нова рунічна абетка (мо-

Виникнення та розвиток писемності 23

лодшіруни), яка складалася тільки з 16 знаків. У IX ст. з'явився третій різновид рунічної абетки — так звані пунктовані руни. В цій абетці до кожного із 16 знаків додавалися крапки — і тоді вони означали інші літери.

Рунічними календарями, вирізьбленими на дошках, у скандинавських країнах користу­валися майже до кінця XIX ст.

Різновид рунічного письма у VI—XI ст. був основою писемності й у тюркомовних народів Південного Сибіру, Алтаю та Середньої Азії. Так звана сибірська рунічна абетка складалася з 38 рун. Тюркські племена, які населяли землі між річками Орхон, Єнісей та озером Байкал, залишили багато рунічних написів на надмо­гильних стелах, ритуальних каменях, посуді та інших ужиткових речах. Орхоно-єнісейські написи виконані рунами, а також китайськими ієрогліфами.

Засновані на первісних типах письма, сучас­ні писемні системи досягли величезного роз­витку, але пошук найбільш раціонального графічного відображення людської думки про­довжується. Науковці вважають, що на по­дальший розвиток сучасного письма матиме значний вплив інформаційний вибух, пов'я-

заний із виникненням нових технічних засобів автоматизації та масової комунікації. Вже є поступ у створенні міжнародної писемної системи, яка базується не на фонетичній, а на змістовій структурі мови.

Цей процес, очевидно, буде досить трива­лим. Сьогодні науковці ще не спроможні скласти альтернативну писемну систему і замі­нити нею існуючі алфавіти різних народів, які створювались упродовж тисячоліть.

Скандинавські пунктовані руни. ІХст.

frji'ifeLVl^lasatllli^^

/>O2 СОНЦЯ

Шамаш.

Рельеф b

клинописом,

виконаний

яа мотивами

народного епосу

«Сказання

про Гільгамеша».

Шумер.

Кінець НІ —

початок

II тис. до н. є.

У різних народів світу в різні часи для письма використовувалися такі матеріали, як камінь, дерево, кістки, глина, пальмові листки, ' панцирі черепах, берест,

пелюстки квітів, папірус, оброблені шкури тварин, тканини та ін. Існували також різні варіанти розміщення знаків на писальній формі: горизонтально зліва направо, справа наліво або письмом типу бустрофедон; вертикально згори вниз або знизу вгору. Краї писальної форми і в горизонталь­ному, й у вертикальному положенні створювали своєрідне просторове обмеження й одночасно були орієнтиром для певної структуризації текстового матеріалу.

У всій цій пошуковій роботі тисяч

поколінь простежується постійна

потреба людини вдосконалити

як технічні прийоми нанесення писемного

повідомлення на той чи інший матеріал

для письма, так і саму матеріальну

писальну форму.

Частина 2