І почнеться вистава!

Міністерське авто на добрих півгодини застрягло у довжелезному заторі, кінця якому Софі так і не побачила, висунувшись в прочинене віконце. Центральна частина Акрополю була просто-таки ідеальним місцем злочину, якщо жертвою повинна стати купа часу. І чим раніше почнеш його вбивати, тим надовше тут застрягнеш. Дівчина відкинулася на спинку сидіння і потерла розчервонілі від перевтоми очі – все таки, знайомство з новим «Я» о шостій ранку, виявилося не найкращою ідеєю.

«Лілі Остін (Софія) – офіційний представник мережі ювелірних крамниць «Остін і Фрейзер» (прим. дочка Елеонори і Джаспера Остінів). З Чарлі Фрейзером (Захарія – ловець Першого рівня доступу) знайома давно, оскільки він є партнером по бізнесу (прим. син Амбер і Белтона Фрейзерів) і сином співзасновників компанії.»

Ковзнувши байдужим поглядом по перших рядках жовтуватої сторінки, яка вибилась з папки, Софі перевернула важке досьє. Якщо не вдається перемогти суперника, наймудріше рішення на даний момент – прийняти його сторону. І на час виконання завдання у клубі вона все ж вирішила погодитися з цим твердженням. Захарія хоч і не викликав у неї дикого захвату і бажання знепритомніти від щастя, але все ж був їхнім напарником, і оскільки думки мисливців ніхто не питав, доводилося миритися. Важко зітхнувши, вона підібрала ноги і повернулася спиною до вікна, намагаючись хоч якось влягтися і трохи подрімати.

– Якщо ти навіть примудришся заснути в такій позі – болітиме шия, – сказав хлопець, врешті, відірвавшись від товстої книги, на обкладинці якої були зображені пара усміхнених хоббітів. Поспостерігавши якусь мить за спробами Софі зручніше вмоститися, він відчинив дверцята і визирнув на дорогу. – Здається, ми тут надовго.

– У тебе є кращі пропозиції?

– Наприклад, можеш лягти мені на коліна, так тобі буде зручніше.

– Спасибі, та я якось обійдуся.

– Ну, як знаєш, – Захарія стенув плечима і знову повернувся у казковий світ, що ховався на сторінках книги.

Софі вже встигла провалитися у солодку дрімоту, коли голос ловця безжально вирвав її зі світу сновидінь.

– Чому саме Ліга?

– А? – дівчина випрямилася і опустила ноги, з прикрістю відзначивши, що шия таки затерпла.

– Чому ти вирішила стати мисливцем за головами? – Захарія відклав книгу. – Це ж цілком добровільний вибір. Можливо, не зовсім осмислений в силу малого віку, та раз твої батьки дали згоду, виходить, ти змогла їх переконати.

– Ну, знаєш, як це буває у дитинстві: одні діти просять батьків записати їх у балетну школу чи гурток вмілих ручок, а в мене все виглядало приблизно так: «Батьки, змиріться, я хочу лазити на Дно і вбивати демонів!»

– А якщо серйозно?

– Це цілком серйозно! – Софі звела брови і закивала головою, поклавши руку на серце. Як їй здавалося, це мало б додати її словам більшої вагомості, але, схоже, не цього разу. Ловець лише злегка посміхнувся кутиками губ.

– Брешеш.

– Аж ніяк.

– Все ще брешеш.

– Гаразд, і що мене видало?

– Цокання мозку… Давай розповідай, – хлопець змовницьки підморгнув, і в цей момент Софі відчула, як авто, нарешті, повільно зрушило з місця.

Закусивши губу, вона почала оживляти давно забуті спогади про те, як опинилася в тренувальному центрі, адже зараз їй здавалося, що в її житті Ліга була завжди.

Неприпустимі для вихованої дівчинки витівки та пустощі змусили терпіння Томаса і Агати Бенсон з тріском увірватися рівно через рік навчання в звичайній школі. І коли їй виповнилося вісім, вони вирішили, що запальний і забіякуватий характер Софі потрібно направити у відповідне русло. Міністерству і його ловцям вони не довіряли через свої політичні погляди, тому зупинили свій вибір на Лізі. Звісно, це вкрай небезпечна робота, та такий варіант куди кращий, аніж слухати постійні обурення дирекції школи та скарги на те, що Софі бояться навіть старшокласники.

Тут система навчання, як і умови, значно відрізнялися від стандартних шкіл та гімназій, і батьки не платили ані цента, навпаки – за кожного учня Ліга щомісяця переводила на рахунки сімей кругленькі суми. Тож, рік за роком, Софі з дочки перетворювалася на досить вигідний і прибутковий проект, дозволивши батькам непогано розжитися.

– В мені надто багато енергії, помноженої на нездорову пристрасть товкти пики монстрам, – врешті, мовила дівчина, демонстративно розминаючи пальці.

Захарія хмикнув, і в його різнокольорових очах спалахнула грайлива іскорка.

– Я б запропонував тобі чудовий спосіб спалити всю зайву енергію, але здається мені, ти знову почнеш битися. До речі, ти себе так поводиш з усіма, чи це тільки я такий особливий?

Софі зміряла його холодним поглядом і, проігнорувавши провокаційну пропозицію, сказала:

– Тепер твоя черга. Чому ти став ловцем?

– У мене просто не було іншого вибору, – якось сумно промовив Зак, вмить розпрощавшись з грайливим настроєм. – Вже декілька поколінь у моїй сім’ї дотримуються обов’язку служити Порядку. Тож, коли мені виповнилося десять, у батьків не виникло питань, що зі мною робити далі, адже й так все зрозуміло. Того ж дня прислуга спакувала мої валізи, і я урочисто був доставлений прямісінько в Академію при Міністерстві.

– Прислуга? – здивовано перепитала Софі. – У тебе була прислуга?

Хлопець розсміявся, глянувши на дівчину.

– І навіть дворецький.

– Ти жартуєш?

– Ні. Коли робота ловцем стає сімейною справою, оплата за неї теж відчутно зростає. Тому зовсім не дивно, що всі мої рідні зазвичай поводяться, немов породисті сноби. Навіть будинок, в якому я виріс, являє собою зменшену копію середньовічного замку, не вистачає хіба що рову з крокодилами і частоколу довкола, ну і кількох драконів для повної картини.

Софі мовчала. Її справа завжди видавалася їй захопливою пригодою, а не просто роботою. Щоразу нові цікаві завдання, небезпека, адреналін, який закипав у крові, кумедні спогади. І завжди разом з Патріком та Гаррі… А потім і з командою Бети... Увесь час поряд з друзями, з якими не страшно опинитися у якійсь сутичці, а потім весело провести час поза тренувальним центром. Ні, це було для неї не роботою, це було всім її життям.

Тим часом, в'їхавши у двір перед трьохповерховим будинком,

авто пригальмувало.

– Приїхали, – сказав Захарія, і відчинивши дверцята, вибрався назовні.

Софі вслід за ним поспішила покинути задушливий салон. Ступивши на доріжку з гравію, мисливиця роззирнулася. Вони були перед розкішним маєтком, з охайним газоном, яскравими клумбами та фігурно вистриженими кущами. Водій, який їх привіз сюди, відразу ж покинув територію, і чорний автомобіль плавно зник за кованими воротами.

Піднявшись мармуровими сходами, Захарія натиснув на дзвінок, і по будинку прокотилося голосне «дін-дон». Кількома секундами пізніше двері відчинилися, і на порозі з’явилася невисока усміхнена жінка років сорока. Вона була одягнена дуже просто і в той же час зі смаком, а її світле кучеряве волосся нагадувало Софі тонкі пружинки, які стирчали у різні боки і смішно підстрибували при найменшому русі.

– О, Захарія! – радісно вигукнула жінка, обнімаючи хлопця. – Ти прекрасно виглядаєш! Ми приготували для тебе просто неймовірний костюм! В ньому ти будеш неперевершений!

– Не сумніваюся, – сказав він, широко посміхаючись. – Софі, познайомся, це Анабель, наш стиліст.

Дівчина не встигла отямитись, як вже була в міцних обіймах вкрай дружелюбної Анабель.

– Ах, цей негідник не сказав мені, що ти просто диво! А яке миле личко… В мене вже руки чухаються почати наряджати тебе! У мене стільки суконь! Стільки суконь!.. О, так, заходьте скоріше, ваші друзі вже тут! – вона, нарешті, схаменулася, що не годиться довго тримати гостей на порозі і поспіхом відступила вбік, пропускаючи їх в дім.

– Вони всі вже тут? – запитала Софі, сподіваючись якомога скоріше побачити Патріка.

– Незабаром повинна приїхати інша дівчина, тільки її й чекаємо, – відповіла Анабель, проводжаючи їх по довгому коридору в одну з просторих кімнат.

Біля вікна стояв розкуйовджений Орфей, а довкола нього, мов бджоли над медом, кружляли декілька людей. Одні оглядали його з усіх боків і перемовлялися між собою, інші фотографували з різних ракурсів, треті знімали мірки і підносили до його обличчя різнокольорові клаптики тканини, а інші просто робили вигляд крайньої зайнятості. Помітивши Софі, він замахав руками і напролом рушив до неї, розпихаючи надокучливих працівників.

– Бенсон, поки ще можеш, тікай звідси, – прошепотів хлопець, крадькома озираючись, – ці гноми жах які надокучливі! Як візьмуть в оберт... О, привіт, Зак.

– А де решту хлопців? – потиснувши руку Орфею, Захарія всівся на стіл в центрі кімнати, чим ледь не спровокував інфаркт у літньої жінки, яка щось старанно кроїла на стільниці.

Орфей зітхнув, вказавши одразу на двоє дверей:

– Там і там. Їх забрали майже одразу, а мене залишили з цими….

– Захарія, – покликала Анабель, – ти йдеш зі мною. А ти, Софі, зачекай поки що тут, ми скоро почнемо.

Ловець покірно зістрибнув зі столу, і рушив за жінкою на другий поверх. Тим часом, дівчина опустилася на м’який і неймовірно зручний пуфик, міркуючи про те, що коли вони з Івою потраплять до рук Анабель – цю жінку вже ніхто не зупинить.

– Ти Орфей? – низький бас, що прогудів неподалік, повернув Софі до реальності, і вона глянула на його власника.

Перед мисливцем височів майже двометровий здоровань, обвішаний торбинками з різноманітними перукарськими інструментами. Хлопець знітився і помовчав, адже велетень розглядав його з незвичним інтересом, немов недоумкуватий вчений, який захоплено спостерігає за пітоном, що повільно душить лабораторного пацюка.

– Орфей, – повторив він, розтягуючи голосні, немов пробуючи це слово на слух. – Чудне в тебе ім’я… І таке сріблясте волосся. Це твій природній колір?

– Звичайно! А ще я живу на веселці, і в мене є ручний єдиноріг, – глузливо кивнув хмисливець, маючи намір зникнути з шляху перукаря. Та варто було йому лише розвернутися, він одразу ж наткнувся на кіпу одягу перед носом.

– Приміряте це все, будь ласка, – почувся приглушений голос з-під купи штанів та сорочок.

Орфей просяяв.

– Доббі дали одяг! Доббі тепер вільний! – з цими словами він схопив декілька речей і пірнув за ширму.

– У нас все готово, Софі, піднімайся! – покликала Анабель, перегнувшись через перила.

Дівчина приречено підвелася. Доросла версія дитячої гри «Вдягни ляльку», офіційно почалася.

* * *

Здавалося, час зупинився, принаймні, поки поряд була Анабель. Софі вже втратила рахунок численним переодяганням. Вона змінювала сукні одна за одною, найрізноманітніших кольорів і покроїв, з оголеною спиною і декольте до пупка, з блискітками та шифоном, від вінтажних до ультрасучасних. Від безкінечних примірок її вже починало нудити.

Врешті-решт, Анабель зупинила свій вибір на трьох сукнях. Одне передбачалося для сьогоднішнього вечора, і ще два – для наступних. Задовільнившись виконаною роботою, вона з радістю вручила Софі перукарям та візажистам – і так почалося третє коло пекла.

Кілька годин фахівці кружляли довкола Софі, наче зграя зголоднілих комарів. В результаті її волосся злегка закрутили і вклали у нехитру, але з біса

стильну зачіску, нанесли макіяж, що підкреслював природню красу – загалом, привели в повну «бойову готовність». І Софі довелося з подивом відзначити, що результат був вище всіх похвал і таки був вартий всіх пройдених мук.

За увесь день їй так і не вдалося зустріти Патріка чи хоча б когось з друзів, навіть всюдисущий Орфей більше не трапляв на очі. Складалося враження, що їх просто-напросто тимчасово ізолювали одине від одного, що зовсім не сприяло поліпшеню настрою.

Коли всі кола модельно-перукарського пекла були пройдені, годинник показував дев’яту вечора. Софі одягла сукню, яку Анабель вибрала для першого вечора. Вона була воістину дивовижною – насиченого смарагдового кольору з легкої повітряної тканини, розшита тонкими золотими нитками і спадала аж до підлоги.

– О, ластівко моя, ти просто неймовірна! – жінка навіть злегка просльозилась, оглядаючи результат своїх старань. Відчинивши двері, вона веліла Софі йти за нею, і дівчина покірно підкорилася, неквапливою ходою пливучи коридором – в тренувальному центрі її не вчили бігати на п’ятнадцятисантиметрових підборах.

Іва чекала на неї в кінці коридору, і вигляд у неї був таки й ж приголомшливий. Довга криваво-червона сукня в поєднанні з рудими кучерями і бездоганним макіяжем, який тільки підкреслював її тонкі риси обличчя, справляли запаморочливий ефект.

– В порівнянні з цим місцем, Дно – всього лише парк розваг, де можна постріляти у мішені і об’їстися цукрової вати, – прихилившись до Софі, прошепотіла подруга. – Я ледь дихаю в цьому корсеті.

Анабель тим часом спустилася вниз і поманила дівчат до великих, прикрашених вигадливою різьбою, дверей. Переступивши поріг, Софі опинилася в тому ж приміщенні, де вранці зустріла Орфея. Зараз тут була Меланта і чотири елегантних, неймовірно красивих хлопців. Вони були у різних костюмах, які ідеально підходили кожному.

Орфей присвиснув, розглядаючи дівчат.

– Святі небеса! Анабель, ви справді майстер! Змусили мене по-новому поглянути на своїх старих подруг, – сказав він, розплившись в широкій посмішці. Здається, жінка не вловила нотки гумору в його інтонації, і щиро розплакалась, розчулена похвалою.

Патрік посміхнувся, підійшовши до Софі.

– Я ще ніколи не бачив тебе такою розкішною, – хлопець обережно обняв її, стараючись не зачепити зачіску.

– Я майже впевнена, що на мені кілограм косметики, – розсміялась мисливиця. – Я так рада тебе бачити!

– Софі, нам треба поговорити, – сказав він їй на вухо, не відпускаючи з обіймів, – зараз навряд чи вдасться, але в клубі я знайду тебе.

– Гаразд.

Дівчина відпустила його, і вловила на собі надзвичайно ніжний та м'який погляд Захарії. Ловець усміхнувся і, зітхнувши, відвів погляд, сказавши щось Меланті.

– Я не буду далеко ходити, тож перейду одразу до суті справи, – сказала вона командним тоном, – вам відомий наказ міністра. На жаль, мені не вдалося відмовити його від божевільної ідеї відіслати п’ятьох юних мисливців і ловця прямо в руки Патріотам. Тож ваші подальші дії такі: формально ви дотримуєтеся своїх легенд. Для більшості звичайних людей, які там будуть, ви ті, про кого читали у папках. І постарайтеся поводитися якомога обережніше, не провокуйте господарів маєтку спробувати повбивати вас раніше запланованого..

– Звучить багатообіцяюче, – скривився Кук.

Меланта втомлено глянула на нього.

– Я прекрасно усвідомлюю, що впустивши вас у своє лігво, Патріоти зроблять все, щоб ви звідти не вибралися. Вам необхідно протриматися до вечора неділі, коли відбуватиметься бал в честь закриття і обрання нових членів у братство. Саме тоді ми влаштуємо облаву. Я особисто докладу всіх зусиль, щоб витягти вас звідти.

– Чекайте, – здивовано округлив очі Орфей, – стар…Ем-м… Міністр, казав, що в клуб ми відправимося в п'ятницю.

– Ти хоч відкривав своє досьє? – обурилася Іва. – Там чорним по білому написано: відкриття опівночі з четверга на п’ятницю, ідіот.

– Ти ще скажи, що на виході нас чекають карети з гарбузів!

– Так, Попелюшко, ти їдеш на бал! – насмішкувато мовив Кук.

У відповідь Орфей доступно пояснив, де опиниться його нога, якщо голомозий ще раз його так назве.

– Вся інформація, яку вам вдасться зібрати, на вагу золота. – Тим часом продовжила Меланта. – Будьте пильні і бережіть себе. В неділю, рівно о десятій вечора ловці оточать клуб. Будьте готові до цього. Також, пам’ятайте, там повсюди шпигуни, у стін є вуха, а в картин – очі, тож не довіряйте нікому, окрім одне одного. І ще, багаж перевіряють, тож зброю навіть не намагайтеся пронести.

– А міністр хоча б збирався допомогти нам повернутися? – запитала Софі, відчуваючи, що відповідь їй вже відома.

– Ні. – Меланта зітхнула. – У його планах був порятунок лише Захарії. А вас він хотів залишити, як відволікаючих об'єктів, поки ловець зможе втекти.

– От сучий син, – прошипів Патрік.

Двері в кімнату прочинилися, і малоприємний тип, вималювавшись на порозі, повідомив, що авто для відправки прибули.

– Ех, до біса це все, давайте розважимося! – вигукнув Орфей і першим рушив до виходу.

– Зустрінемося в неділю, – гукнула вслід мисливцям Меланта, і, проводжаючи їх поглядом, тихо додала. – Захарія, синку, бережи себе.