Дивлячись на світ очима жаби з препараційного столу

Ти розмовляєш з Богом – ти віруючий,

Бог розмовляє з тобою – ти психічно хворий.

Ґреґорі Хаус («Хаус»)

Тома окутувала м’яка темрява, неначе чорна пухова ковдра, і це було б для хлопця найпрекраснішим почуттям – тепло, захищеність та спокій, – якби не кляті щури. Зазвичай Том добре ставився до всіх тварин, навіть до комах. Але зараз, коли кожне оце «пі» гостро штрикало через вуха у сам мозок… о, як він мріяв почастувати набридливих створінь напалмом! Проте звичайнісінька лінь не дозволяла Тому порушити той затишок, у котрому він знаходився, і навіть його мозок, окутий мрячними сновидіннями, не наважувався спробувати впіймати хоч якусь свідому думку. А одна така вже довго билася у конвульсіях від байдужості до себе, і донести вона намагалася ось що: «Еге-гей, дурню, відколи це твій ортопедичний матрац перетворився на перину? Ти ж не вдома! Прокидайся-но і поглянь, що за щури турбують тебе!»

Кульмінацією стала якась дивна біль у руці. Свідомість Тома здригнулася, обурено блимнула сестра тої нещасної, що залишилась непочутою, думки: «Щури атакують! Прокидайся та захищайся!» – і Том нарешті прокинувся. Точніше, він несподівано зірвався з місця, як несподівано виривається на волю з-під міцної тканини пружина із старого дивана, на котрому весело гасало не одне покоління невгамовних дітлахів. Відчуття у хлопця, до речі, також було таке, наче по ньому гарненько пробіглися та пострибали, з неймовірно садистською точністю перерахувавши кожну кісточку. Та що там кістки, навіть хрящики, здавалося, ладні були повискакувати зі своїх законних місць.

Почуваючи себе справді розбитим та склеєним наново, Том спромігся поворухнутись, чим викликав жахливий панічний вереск щурів. Чи то через цей вереск, чи через те, що Тому вдалося прийняти сидяче положення з лежачого, до того ж доволі різко, перед його щойно широко розплющеними очима все захиталося, а навкруги замиготіла мало не тисяча яскравих білих світлячків, котрі рвучко та неадекватно рухалися разом з кімна… словом, разом з приміщенням. Бо це була далеко не звичайна кімната, що Том зрозумів навіть у оточенні оскаженілих комах. Хоча… стан у нього був настільки поганий, що хлопець з величезним сумнівом у власному минулому на мить задав собі питання: «Я ж точно нічого не вживав?»

Галюцинація, звісно, найпростіше пояснення усього. Але без «але» життя було б занадто простим, ось і «але» Тома сповіщало здоровенними червоними літерами: «Не п’ю, не курю, не бавлюсь наркотиками».

– Апчхи!

Від цього голосного звуку останні світлячки розлетілися по закуткам, і Том, струснувши головою та шморгнувши носом, котрому значно полегшало після чхання, роззирнувся навколо. Спочатку в його полі зору опинились якісь шланги вперемішку з дротами, розкидані по підлозі, далі – залізна та облюбована іржею тумба, обтикана тими ж шлангами та дротами, наче їжак голками, а якщо глянути вглиб, то в темному кутку праворуч…

«Матінко!» – встиг подумати Том перед тим, як знову втратити свідомість.

Ще більш позеленілий від переляку, аж до кислотного кольору, Едвард потихеньку вийшов з кутка та тремтячими руками поклав на найближчу горизонтальну поверхню пульт дистанційного керування машиною, котра регулювала роботу камери, а також нестерпно пищала за необхідністю та без (частіше – без).

– Що це було?

– Больовий шок через надто глибокий надріз. Вас було попереджено про чутливість. Ви взагалі впевнені, що це хороший матеріал для експерименту?

– Прохвесор самі вибирали, я тут до чого?!

– Авжеж, авжеж. Будьте ласкаві, продовжуйте.

Всередині камери до непритомного Тома знову невпевнено потяглася керована Едвардом металева «рука» з інструментами замість пальців.

Хтось вищий вирішив помилувати професора. Або ж просто потішитися з його спроб створити ідеал. Милість ця була у тому, що землянин, котрого професор викрав, підходив йому просто нема куди краще, навіть щупальця на його голові не викликали підозр своїм складом, що був таким самим, як у звичайного людського волосся. «Мо, змутував?[3]» – припустив Едвард.

Залишилось задовольнити лише один критерій – інтелект. Це бентежило професора понад усе, адже загалом його ідеал буде створений на основі клона саме людини.

– У середньому розвиток людей досяг того рівня, котрий можна вважати достатнім, – зробив висновок комп’ютер, адже він встиг накопичити на Землі деяку інформацію про її жителів, терабайт десь на чотириста, й цілком виправдано почав вважати себе людинознавцем.

– Але для досконалої істоти не достатньо мати достатній рівень, – заперечив професор Цмок та смикнув себе за намертво приклеєні вуса. Він терпіти не міг усілякого роду тавтологію.

Комп’ютер хотів було втішити професора, що у крайньому випадку можна буде допомогти людині розвинутися до потрібного рівня, але цієї миті до лабораторії ввійшов Едвард. Ледве розчувши останню репліку, помічник заметушився:

– Прохвесоре, а який у мене рівень? Я ж точно мушу бути розумнішим за людину!

«Прохвесор» насупив штучні брови. На цей жест йому знадобилися тижні тренувань.

– Навряд чи у людини є проблеми з мовою!

– Але ж, прохвесоре, ви обіцяли! – очі Едварда вмить зволожилися, й він ладен був зарюмсати через таку неймовірну несправедливість.

– Що це я тобі обіцяв?

Навіть комп’ютер нагострив вуха, хоча вух у нього, ясна річ, ніколи не було.

– Ви ж обіцяли, що цієм досконалим створінням буду я, – буцімто сумніваючись у власних словах, пробурмотів Едвард.

Професор Цмок скривив пісну гримасу.

– Ти, йолопе? Та ти взагалі недорозвинувся, куди тобі…

– Я ще дорозвинусь, прохвесоре, чеснісіньке слово!

Очі професора засяяли демонічним вогнем.

– Моє ідеальне створіння! Як ним можеш бути ти?! Аби хто знав, скільки зусиль я витратив на свій перший дослід! І що я отримав?..[4]

– Гм-гм, – делікатно втрутився комп’ютер. – Чи не маєте ви поспішати, професоре? Летіти до «Іббі» все ж не вічність.

– А, так, – схаменувся професор. Едвард, ледь стримуючи сльози, пошкандибав, перечіпаючись через дроти та адаптери, до машини поруч з камерою. – Введіть розчин №37. Негайно проведемо тест на інтелект, – з цими словами професор покинув лабораторію та поспішив до своєї кімнати за портативним комп’ютером, куди заносив усі зауваження та думки щодо експерименту… ох, а назву йому все ніяк не вдалося вигадати.

Прокидатися Тому було на диво легко. Ніяких світлячків та запаморочень. Тільки зелене жахіття у білому халаті, схожому на медичний, котре цього разу не ховалося в кутку, а стояло у кроці від камери.

– Привіт, землянине! – урочисто привітали Тома, проте зелений, а це був ніхто інший, як Едвард, рота не розкривав.

Балакаючі галюцинації – це вже справді серйозно. Том мовчки вирячився на Едварда: «Зникни, маро!»

– Землянине, як ваше ім’я? – пролунало на всю… все приміщення. Хоча, може, й на всю, але не кімнату, а лабораторію.

Том вирішив, що це все ж лабораторія. І його, вісімнадцятирічного парубка, викрали для дослідів. Марсіани. Тобто американці. Ці психопати завжди вигадують дурнуваті телешоу та спочатку доводять учасника-не-за-власною-волею до передсмертного стану, а потім давай вітати його, підкидувати у повітря та вручати подарунки за міцні нерви (хоча після цього шоу жоден нерв не виживає і повторна участь у чомусь подібному може стати фатальною не тільки для жертви розіграшу, а й для знімальної групи).

– Землянине, як ваше ім’я? – терпляче повторив голос.

Хлопець, намагаючись віднайти хоча б одну приховану камеру серед типових для лабораторій божевільних вчених завалів, не звертав уваги на звернення комп’ютера, і той вже хотів попрохати Тома закінчити придурюватися фікусом, коли до лабораторії повернувся професор Цмок.

– Ба! Варто було відійти! – заволав він. – Вам нічого довірити не можна!

– Про… прохвесоре, я ж ніц не робив… він сам прокинувся раніше, – проблеяв Едвард, потроху відходячи до дверей.

Професор зіщулився, кинув погляд на трохи поблідлого від прибуття ще однієї мари Тома та дещо збагнув. Тоді ж зробив запис у своєму портативному комп’ютері: «Організм чи то слабкий, чи то чутливий. Транквілізатор діє удвічі довше звичайного, а бадьорлива суміш (склад №37) – удвічі швидше. Треба бути обачним з дозуванням». Щодо обачності з дозуванням професор не помилився: зеленосистемці дещо витриваліші за людей, а значить, і препарати у них сильніші, тому вони діють на Тома швидше та сильніше, ще й збільшення дійових осіб на майданчику не потішило хлопця. Раніше був хоч один Едвард, простий зелений чоловічок, а тепер ще й якийсь «рогатий та слимакоподібний» підтягнувся. І на костюм огидне тільце професора якось мало походило, навіть якщо його пошили американські майстри на всі руки.

– Привіт, землянине! – повторив професор привітання комп’ютера та підійшов ближче до камери.

У Німеччині не згадують про війну та Гітлера – це ознака дурного тону, неетично й так далі. І Том до цього моменту за все своє свідоме життя вимовив фамілію диктатора лише двічі. Й то на уроці історії, коли вивчали правителів держави. Але Бог любить трійцю, чи не так?

– Гітлер? – Том роззявив рота.

– Ні, Гітлер не був зеленосистемцем, – відізвався комп’ютер, і хлопець покосився по черзі на двох зелених коротунів – жоден з них досі не розтуляв рота. Виходить, є ще третій?

– Ти хто?

– Штучний інтелект, створений для автономного керування цим зорельотом. …., – професор насупився: чого це комп’ютер теревені розводить? –

Він схопився на ноги. Його хитнуло, та хлопець втримав рівновагу і почав бити кулаками по всім стінам своєї скляної в’язниці:

– Допоможіть! Випустіть мене! Хто-небудь! Це зовсім не смішно!

Брови професора поповзли догори (ще шістнадцять діб настирних тренувань):

– Достатній рівень, кажеш, комп’ютере?

Комп’ютер помовчав з півхвилини, якраз допоки Том припинив кричати вже зовсім нецензурні вирази на адресу організаторів «цього лайна» та мовчки продовжував спроби висадити одну з чотирьох стін.

– У середньому, професоре, – нагадав комп’ютер.

Професор, тяжко зітхнувши, натиснув на одну з десятка кнопок на машині, котра несамовито пищала, сповіщаючи про занадто збуджений стан ввіреної їй людини – але навіть не у цьому була головна користь від машини. До камери тієї ж миті надійшла настільки мала доза транквілізатора, що Том нарешті залишився при тямі. Він розгублено перевів погляд на прибульців за склом і повільно з’їхав по тій самій стіні, по котрій гепав кулаками та ногами, на підлогу, білу та м’яку, чим вона символічно нагадувала стіни кімнат для особливо неврівноважених у психлікарнях.

– Ви розумієте мене, землянине? – допитувався комп’ютер, котрий уже засумнівався, чи на вірну мову для перекладу він налаштував машину-пищалку.

Том хитнув головою. Професор Цмок радісно потер своїми єдиними кінцівками:

– Чудово-чудово, контакт відбувся! Яке ти носиш ім’я?

Тому якось вдалось оволодіти своїм голосом та відповісти.

– Землянине Томе, – продовжив професор, вирішивши не мучити кота, а відразу приступити до справи, – тобі випала небачена можливість стати головним учасником експерименту по створенню досконалої істоти. Я, професор Цмок, кандидат на звання величного генетика-винахідця та керівник проекту, а також майбутній бог досконалості, сподіваюсь, що ти оціниш цю милість та будеш слухняним і… і…

– Самовідданим вашому надзвичайно важливому експерименту? – підказав комп’ютер, на що професор задоволено плямкнув.

– А я Едвард, поміч… – почав було Едвард, визирнувши з-за машини, котра ледве чутно подавала ознаки активності.

– Стули пельку! – гримнув професор на нього. – Землянине Томе, зараз ти маєш пройти невеличкий тест на визначення розумових здібностей. Розумієш?

Хлопець не відразу зметикував, що нарешті його думкою зацікавилися. Не зовсім думкою, звісно, проте… більше на зорельоті його ніхто не питав, чи розуміє він те, що від нього хочуть.

Том усе думав, як би йому непомітно випитати про все це божевілля. Ідеальною кандидатурою йому здався бортовий комп’ютер, котрий, по-перше, керував зорельотом, по-друге, керував обладнанням у лабораторії і явно був у курсі планів професора. Висновок: комп’ютер знав усе те, що хотів знати Том. Потрібно було лише придумати таке питання, котре потягнуло б за собою інші.

– Де тут туалет? – було першим, що запитав у комп’ютера Том, коли професор пішов кудись з Едвардом.

Це взагалі-то було звичайне питання, просто дехто свого часу завадив йому сходити до туалету. Звісно, чутлива машина, котра з цілковитим пробудженням Тома почала пищати більш-менш рівномірно, і на такий випадок мала свої примочки… але ж куди приємніше для власного тіла та почуття гідності саморуч справлятися з такими потребами організму.

– Навіщо, землянине?

– А навіщо туалет узагалі існує?

– Тут не існує, – відказав комп’ютер.

– Тобто? А куди?..

– Жарт! – вигукнув комп’ютер.

Тому стало якось не по собі. Програма жартує. Дійсно весело.

– Едвард повернеться з інструктажу та проводить вас.

– А це далеко? – хлопець все ж почав приводити свій план у дію.

– Вам так не терпиться, чи ви хочете знати, чи великий зореліт, на котрому ви знаходитесь?

Том зітхнув та помахав білою паперовою хустинкою, котру знайшов у кишені.

– Скажи, це розіграш? Якесь реаліті-шоу для домогосподарок? Мене скоро відпустять?

Комп’ютер витримав паузу – формулював відповідь.

– Землянине, вірогідність вашого повернення додому менша за вірогідність успіху експерименту професора.

– Та що це за експеримент такий, для чого він потрібен?!

– Заради світлого майбутнього, заради створення ідеалу, – просто відповів комп’ютер, а Том тільки очима закліпав.

– Якого ще ідеалу? Навіщо?

– Не хвилюйтеся, землянине, єдине, що від вас потребується – декілька клітин. Інше вас не обходить.

– Тоді чому я навряд чи повернуся додому? – не зрозумів Том.

– Декілька клітин – для однієї спроби. А перший млинець, як ви, земляни, кажете, завжди грудкою. Скільки ще після першого будуть зіпсовані – невідомо.

– І що ж мені робити? – запитав Том, більше маючи на увазі «як же мені втекти звідси», ніж «як же мені жити тут». Комп’ютер розпізнав у питанні лише другий зміст.

– Ede, bibe, lude, – відповів він.

– Я вашу зеленосистемську не андестенд, – скривився хлопець.

– Що означає «андестенд»?

– От і мені цікаво, що означає твоє «бла-бла-бла».

– А, – комп’ютер змінив тон на здивований. – Це людська мова, а не зеленосистемська. Їжте, пийте, веселіться[5].

Том понуро угукнув. Професор Цмок відразу після десятка якихось дивних питань пояснив йому основи його перебування у якості учасника експерименту. Ось що з цього виходило: їж – розведені вітаміни через трубку, вставлену у вену, пий – гірку воду з якимись добавками, очищену мало не мільйон разів («щоб матеріал не отруївся»)… веселись? Веселитися зміг би лише якийсь неврівноважений недоумок. Або уфолог-фанатик. І ні тим, ні іншим Том себе ніколи не вважав.

– А якби я не підійшов по якомусь параметру, мене повернули б?

– Будь-який вчений Зеленої системи вважав би за щастя отримати для дослідження людину. Професор знайшов би для вас щось підходяще.

Том заціпенів.

– Дослідження… – повторив він тремтячим голосом, згадуючи експерименти нацистів над людьми, про котрі поверхнево читав ще у школі. «Я помилився, – подумки продовжив він, – це зелене чудовисько насправді реінкарнація Гімлера».

Від таких думок Тому стало взагалі погано. Якщо експеримент буде проходити безрезультатно, у нього раз за разом будуть брати клітини, поки від тіла не залишиться сам кістяк. А якщо ідеал все ж буде створений, Тома почнуть фарширувати різними речовинами та сумішами, а коли він помре, розітнуть та дослідять. І життя його буде коротким та безглуздим.

– Усе ж таки, що значить «андестенд»? – згодом запитав комп’ютер.

– Розуміти, – так само автоматично, як робив це й на заняттях з англійської, відповів Том.

Комп’ютер швидко проаналізував значення та приблизне звучання слова й через мить відтворив його на чистій англійській. Потім додав:

– У вас жахлива вимова.

Та хлопець ніяк не відреагував. Забився у куток скляного куба й дивився з-під напівопущених повік крізь підлогу. Кажуть, перед смертю у людини перед очима постає все її життя, всі події – радісні, сумні, – повторюються за якихось дві-три секунди. З Томом це відбувалося вже зараз, задовго до дня X. Проте він навмисно пригадував своє життя з усіма подробицями, боячись забути те, чого він, скоріш за все, більше ніколи не побачить.

Пригадуючи своє дитинство, родичів, друзів, рутинні клопоти та ще багато чого, що збереглося у пам’яті за вісімнадцять років, Тому згадалось, що його смерть, якщо вірити словам комп’ютера, котрий останні декілька годин грав роль просвітителя, прилетіла за ним аж із іншої галактики. До цього дня хлопець вважав себе таким, як усі. Виходить, помилявся, і у житті справді є місце надзвичайним пригодам та незвичайним героям, котрі у них вплутуються. За законом жанру зазвичай найбільш ображені долею у фіналі добиваються справедливості та живуть довго й щасливо, як у казці, і у такому випадку історія Тома була цілком правильною: його викрав злий учений, заточив у скляному кубі, постійна охорона виконується бортовим комп’ютером зорельота. Залишилось лише дочекатися героя, котрий звільнить Тома, як ту Рапунцель. Але уява хлопця швидко продемонструвала йому недоліки цієї казки…

– Рапу-унцелю!!! Агов, Рапу-у-у...

– Так, мій лицарю?! – з яскравою голлівудською посмішкою з маленького ілюмінатора завислого над якоюсь планетою зорельота виглянув Рапунцель та перервав своєю появою завивання лицаря, котрі з-під його блискучого шолому виривались одночасно з жахливою луною.

– Скинь свої коси, Рапунцелю!!! – заволав лицар, задираючи голову, щоб розгледіти хоч трішки дивовижної краси Рапунцеля.

– Зараз, мій відважний лицарю!!! – пролунало у відповідь.

З ілюмінатора звісилось щось золотаве, повільно поповзло вниз, зупинилось, потім знову поповзло. Лицар тим часом занервував, дивлячись на декілька десятків золотих дредлоків, котрі все спускались та спускались до нього.

– Рапунцелю!!! Це твої коси?!!

– Так, мій лицарю!!! – знову визирнув з віконця Рапунцель та, поки лицар не втік, швидко перерахував достоїнства своєї зачіски, мало не зірвавши при цьому голос: а) не витрачається час на розчісування, б) набагато легше мити, в) комфортно при будь-якій довжині, та нарешті г) зручно використовувати як канат.

Лицар оцінив останній пункт та впевнено поліз нагору, ледве не перетягуючи своєю вагою бідного Рапунцеля на той бік ілюмінатора. І ось лицар добирається до ілюмінатора, а Рапунцель, затягши назад дреди та перерахувавши їх, полегшено зітхає, поки лицар під жалібний скрегіт обладунків ледве протискається всередину зорельота… а далі вони удвох опиняються у пастці. Хоча лицар може назад спуститись по чарівним косам, але що ж робити Рапунцелю? Чи лицар знає щось таке про зореліт, чого Рапунцель не знав та не спробував за весь час заточення? На цьому казку можна завершити, тому що Рапунцель усе одно залишається або один, або з лицарем за компанію, і ні те, ні інше, не може стати для нього порятунком.

Отже, жертвам злих чарівників та професорів краще сподіватись лише на самих себе, особливо коли казку розпочали не брати Грім, а не знайомі з творчістю німецьких казкарів прибульці.