Лекція 2. проблеми охорони історико-культурної спадщини 4 страница

Упродовж 1918-1996 рр. бібліотека була складовою частиною Ака­демії наук. 5.IV. 1996 р. їй надано статус національної та перейменова­но у Національну бібліотеку України ім. В.І. Вернадського. Водночас вона залишилася у підпорядкуванні НАН України, входить до її Від­ділення історії, філософії й права. Для розвитку національних та на­укових функцій НБУВ в її структурі створено також такі підрозділи: Фонд президентів України, де збираються, зберігаються і впроваджу­ються до наукового обігу матеріали про політичне і державне життя України. Бібліотека здійснює книгообмін із 1105 установами у 66 кра­їнах світу¹⁴. НБУВ формує власні електронні ресурси та забезпечує доступ до світових інформаційних мереж.

Друга за обсягом фондів після Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського є Харківська державна наукова бібліотека ім. В.Г. Короленка (заснована 1886 р.) Першим головою правління був Б. Філонов, а від 1893 до 1905 року-Д. Багалій (1857-1932). Рукопис­ний фонд бібліотеки містить 1,5 тис. одиниць зберігання, у тому чис­лі пам’ятки ХІУ-ХУ ст., автографи, особисті архіви. Значна колекція стародруків та рідкісних видань, серед яких видання XVI - XVII ст., книги особистих зібрань С. Яворського, М. Гнєдича, М. Старицького та ін. За останні роки у її складі виникли українсько-канадська, ав­стрійська, німецька бібліотеки.

До Державного реєстру національно-культурних надбань країни включена Національна парламентська бібліотека України, заснована у 1866 р. Її фонди містять стародруки, видання ХУІ-ХХ ст., книжкові колекції з історії, філософії, літературознавства; картографічні, обра­зотворчі та ін. матеріали. Друковані каталоги: зведений української книги у фондах державних бібліотек та музеїв України (1574-1917), зведений зарубіжних книг та видань. Електронні каталоги: нових над­ходжень, підсобного фонду, тощо.

Книгосховищем історичної книги є Державна історична бібліоте­ка України, що була заснована у 1939 р. У її фондах зберігаються па- леотини (стародавні книги), колекції книг кириличного друку (XVI-XVII ст.), література ХУНІ-ХІХ ст., видання XX ст., сучасні нлдход ження. Є зведена картотека матеріалів з історії міст і сіл (ч XIX ст.).

На землях Західної України одна із найбільших бібліотек знаходить­ся у Львові - наукова бібліотека ім. В. Стефаника. Варто зазначити, що першою іромадською бібліотекою міста була книгозбірня Ставропігій­ського братства (1586-1788), яка зберегла для наступних поколінь цін­ні пам’ятки літератури та історії. А у 1894 р. у Львові було засновано першу наукову українознавчу книгозбірню при науковому товаристві ім. Т.Г. Шевченка. Одним із її засновників був письменник О. Конись- кий. У 1940 р. бібліотека була передана у підпорядкування АН (нині Львівська бібліотека ім. В. Стефаника). Впродовж 1946-1955 рр. до її фондів була передана книгозбірня Оссолінеум (бібліотека, музей, чис­ленні архіви польських магнатів, що збиралися з 1817 р. польським просвітителем, істориком, літературознавцем, бібліографом Ю. Оссо- лінським). У 1955-56 рр. ці скарби були повернуті у місто Вроцлав (Польща). Львівська наукова бібліотека має цінні надбання - оригінали листів Б. Хмельницького, І. Франка, Л. Українки, В. Гюго, М. Горько­го, В. Стефаника та ін. і є одним із найбільших книгосховищ держави.

Важливим науковим осередком є Одеська державна наукова бібліо­тека (заснована в 1830 р.). Фонд історичної літератури містить багату збірку давніх авторів з історії та географії Північного Причорномор’я, зібрання «писцевих та межових книг», «Збірники імператорського іс­торичного товариства», «Відомості Одеського міського громадського управління», рукописи про край А. Скальковського, джерела краєз­навчого характеру та ін.

Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека (засно­вана у 1834 р.) має значні збірки рідкісних видань: стародруки, кни­ги петровської доби, прижиттєві видання М.В. Ломоносова, М. Но­викова; книги із власних збірок Д.І. Яворницького, М.В. Брачкевича, В.М. Флоринського, М.П. Чехової та ін. Цінними джерелами є також видання газет і журналів Катеринославщини за 1838-1916 роки.

Таким чином, бібліотеки як соціальний інститут посідають важли­ве місце у формуванні духовної культури нації. Бібліотеки України є основними накопичувачами, збирачами і розповсюджувачами знань, зафіксованих у друкованих джерелах і на інших носіях інформації. Національні інформаційні ресурси України - цс більш ніж 1 мільярд одиниць бібліотечних фондів. Для їх розкриття вже існує понад 150 електронних баз даних. Вони певною мірою задовольняють теперіш­ні потреби суспільства, але головним чином є носіями «історичної пам’яті». Програма ЮНЕСКО «Пам’ять світу», яка існує вже майже 12 років, передбачає збереження і сприяння поширенню також документальної спадщини, що зберігається в архівах. Ця спадщина така ж важлива для культурної різноманітності людства, як і об’єкти і пам’ятки, що входять до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Анджей Барпат (Генеральний директор державних архівів Польщі) підкреслює, що «спільна місія об’єднує бібліотеки, музеї і архіви: вони є установами - хранителями різних проявів і видів суспільної пам’яті, зафіксова­ної у матеріальній формі¹⁵».

Важливими центрами науково-дослідницької роботи істориків (поряд з бібліотеками і музеями) є архіви. В Україні архіви ведуть свій початок від давніх часів, коли в монастирях, церквах і приват­них збірках зберігалися різного роду документи. Як організоване структурне ціле архівна система виникла у XVI ст., коли були запо­чатковані архіви при земських, громадських та підкоморних судах і магістратах. Акти земські та гродські - це збірки розрізнених чи оформлених у книги актів та документів земських та гродських судів міст та містечок українських земель, що входили до складу Речі По­сполитої. Ці документи писалися староукраїнською мовою - у Брац- лавському, Волинському, Київському та Чернігівському воєводствах, латиною - у Волзькому, Руському і Подільському воєводствах (пізні­ше дозволялося вживати для цих воєводств польську мову). Протя­гом XVII -XX ст. багато Актів гродських та земських було втрачено. В Україні налічується 8270 книг і фасцикул (в’язок розрізнених ді­ловодних копій, рідше оригінальних документів). У Львові їх збері­гається 6541, у Києві - 1729.

У XVII ст. архіви як спеціальні форми організації зберігання до­кументів існували на Правобережній Україні - при воєнних і адміні­стративно-судових установах, на Лівобережній Україні - при гетьман­ських і російських урядових установах, у тому числі при Генеральній військовій канцелярії, генеральному військовому суді, сотенних, пол­кових судах, воєводствах. Наприкінці XVIII ст., після впровадження нового адміністративного поділу, архіви були передані намісницьким правлінням, а після їх ліквідації — губернським та повітовим устано­вам. У середині XIX ст. у Російській імперії, в тому числі на терито­рії України, було створено губернські вчені архівні комісії, які сво­єю діяльністю щодо збирання й упорядкування архівних документів заклали початок історичним архівам, зокрема Київському централь­ному архіву давніх актів при Київському університеті (1852 р.) та Харківського історичного архіву (1880 р.). У західних районах України продовжували існувати крайові та гродські архіви гродських і земських актів (Крайовий архів гродських і земських актів у Льво­ві, а після злиття з колишнім архівом Галицького намісництва - зем­ський архів у Львові).

Нинішня організація архівної системи України бере свій початок з 1919 р. У 1920 - 1925 рр. створені центральні архіви: в Харкові - Цен­тральний архів революції, Центральний історичний архів, Централь­ний архів праці; У Києві - Центральний історичний архів і Централь­ний архів давніх актів. Сучасна мережа державних архівів України складається з 7 центральних - Центральний державний архів вищих органів влади і управління (ЦДАВО), Центральний державний архів громадських об’єднань України (ІДДАГО), Центральний державний історичний архів України, м. Київ (ЦЦІАК), Центральний держав­ний історичний архів України, м. Львів (ЦДІАЛ), Центральний дер­жавний кінофотофоноархів України ім. Г. Пшеничного (Ц ДКФФА), Центральний державний науково-технічний архів України (ЦДНТА), Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (ЦДАМЛМ); Державного архіву при Раді Міністрів АР Крим, 24 дер­жавних архівів областей, 153 міських архівів, 487 архівів райдержад- міністрацій. У них зосереджено понад 55 млн. справ.¹⁶

Нова роль інститутів історичної П а м’ я т і (бібліотек, музеїв, архівів) виявляється у інформаційному суспільстві, суспільстві, що базується на знаннях і в якому доступ до джерел інформації набуває особливого значення. Недаремно кажуть «хто володіє інформацією, той володіє світом». Саме «вибух знань» лежить в основі модерні­зації світу і глобалізаційних процесів. Гігантський інформаційний простір стає дедалі складніше ефективно використовувати тради­ційними методами. Тому на базі бібліотек, а також музеїв і архівів створюються сучасні інформаційні системи, які не відміняють фун­даментальні завдання цих закладів, а дозволяють реалізовувати їх більш ефективно.

За останні 20 років відбувся перехід від традиційного обміну ін­формацією до комп’ютерного. Поняття «віртуальна культура», «всес­вітня павутина» закріпилися у нашій свідомості, а сам феномен Інтер- нет (як сукупності світових інформаційних ресурсів), стрімко проник у професійну діяльність, руйнуючи територіальні і часові кордони, зробивши наше життя більш інформативним. Охоплюючи все нові і нові сторони буття, Інтернет сприяє створенню колективного загально­людського знання. В останні роки переосмислюється роль бібліотек, розширюються їхні можливості за рахунок доступу до Інтернст-ресурсів. У їх струк­турі заявляються особливі відділи - медіатеки, що інтегрують мож­ливості нових носіїв інформації. Це й електронний каталог видань, і доступ через Інтернет до електронних каталогів найбільших бібліо­тек світу. Використання багатообіцяючих можливостей Інтернету знаменує собою новий етап у розвитку бібліотек, які сьогодні стають частиною Всесвітньої мережі. Ця глобальна мереж що створює но­вий інформаційний клімат на планеті, дає можлиь.. обміну між народами і окремими людьми і є важливим освітнім засобом. Доступ до Інтернету розширює кількість інформаційних джерел. Деякі вчені вважають, що Інтернет - етап у розвитку самої людини: після того, як вона навчилася пересуватися у фізичному просторі і сприймати видимий світ, сьогодні вона відчуває цей світ об’ємно, хоч і вірту­ально, не рушаючи з місця. Для бібліотек Інтернет створив і продов­жує розширювати умови для використання їхнього довідкового й ен­циклопедичного потенціалу. У повсякденне життя бібліотек входить прилучення до світового банку даних джерел інформації і посилює їхню соціальну роль у суспільстві.

Разом з тим на основі практики спеціалісти відзначають, що Ін­тернет не зможе замінити бібліотеки. Він приховує у собі загрозу надлишку неупорядкованої інформації, в якій немало хаотичного; відсутні обмеження її складу, у тому числі морального і політичного характеру. Але це не означає, що бібліотека має відмовитися від Інтер­нету. Російський вчений, спеціаліст у галузі інформатизації бібліотек Я. Шрайберг вважає, що «Інтернет - це бурхливий потік. Потрібно спочатку знайти свій брід, а потім свій острівець, щоб закріпитися, встояти, а потім попливши разом з усіма, не потонути, і не бути ви­кинутим на берег¹⁷». Отже, ніхто не піддає сумніву можливості Ін­тернету - цієї світової мережі комп’ютерів, що об’єднані загальним стандартом обміну даних. Але полеміка навколо проблеми викорис­тання нових технологій триває. Академік К. Кедров підкреслює, що все рівно, найдоступнішим і найбільш якісним носієм інформації за­лишається на довгі часи великий винахід Гутенберга - книга: «Якщо люди відмовляються від книги, винен зовсім не Інтернет... Лише не­віглас буде читати «Божественну комедію» Дайте з екрана... Ніякий Інтернет не замінить альбом із літографіями Г. Дорь. Немає царсько­го шляху у царство світової інформації». Інші застереження вислов­лює американський професор К. Бергман: «Слід пам’ятати, що са­мі по собі нові технології лише забезпечують можливості створення глобальної електронної бібліотеки, але не створюють її автоматично. Ця система ставить найскладніші системи пошуку, які тільки можна собі уявити. Бібліотекарям належить найважливіша роль у цих струк­турах, а саме - роль інтелектуальних посередників, які відбирають, організують, зберігають інформацію і забезпечують до неї доступ». Отже, головні зауваження стосуються надлишку і неструктурованос- ті інформації, яка породжує інформаційний хаос, що може привести до втрати бачення істинних цінностей. Але філософія Інтернету: ін­тегрувати й уможливити пошук величезної кількості даних, що збе­рігаються в різних системах, безперечно, робить його важливим нау­ковим ресурсом в сучасних умовах.

Інтернет забезпечує доступ і до інформації, що зберігається в му­зеях. З появою «віртуальних» (художніх) комп’ютерних музеїв, що представляють різні колекції у мережі Інтернет, здавалося б, може зідпасти потреба знайомитися з оригіналами. Але тим не менше, чим сильнішим буде тиск масової культури, чим більш технологіч­ною буде ставати індустрія повторень, відтворень і копій, тим все більше буде зростати цінність оригіналу як еталону. Що ж стосу­ється створення віртуальної реальності з допомогою відеоматеріа- лів і стереофонічного звуку (наприклад, у музеях науки і техніки, природничого профілю тощо), то вона доповнює традиційні методи пізнання.

У сучасних умовах розширюється використання і архівних елект­ронних ресурсів. Створені в архівах електронні версії довідників та інших матеріалів користуються сталою популярністю. В хар­тії ЮНЕСКО «Збереження електронної інформаційної спадщини» (2002 р.) підкреслюється, що вирішення проблеми збереження куль­турно-історичної інформації потрібно шукати на шляху використан­ня сучасних інформаційних технологій і створення єдиного інфор­маційного простору, який би охоплював як друковану, так і електрон­ну інформацію.

ПРИМІТКИ

¹⁴⁰ Илизаров С.С. Памятники науки и техники в коллекциях и музеях древнего мира \\ Памятниковедение науки и техники: теория, ме тодика, практика. Сб. научных трудов. - М., 1988. - С. 190-191.

¹⁴¹ Жмудь Л.Я. Зарождение истории науки в античности. - СПб, 2002. - С. 238.

¹⁴² Там само. - С. 202.

¹⁴³ Делюмо Ж. Цивилизация Возрождения. — Екатеринбург, 2006. - С. 108-109.

¹⁴⁴ Музееведение / Под ред. К.Г. Левыкина и проф.В. Хербста. - М., 1988. -С. 112.

¹⁴⁵ Там само. - С. 18.

¹⁴⁶ Заремба С.З. Українське нам’ятникознавство: Історія, теорія, сучасність. -К., 1995. - С. 386-387.

¹⁴⁷ Стрельник М.О. Історичний досвід експозиційної роботи Національного музею історії України \\ Український музей. Збірка наукових праць. - К., 2003.-С. 34-35.

¹⁴⁸ Тронько П.Т. Краєзнавчий рух в Україні: Шляхи подальшого розвитку \\ Український історичний журнал. — 2004. - С. 90.

¹⁴⁹ Кравченко Н. Музей в інтер’єрі районного міста // Пам’ятки України. - К.,

80. -С. 27-28.