Лекція 2. проблеми охорони історико-культурної спадщини 3 страница

Варто зазначити, що родина Тарновських (усі три покоління) зали­шила помітний слід у розвитку української культури, а вирішальний вплив на колекціонерську діяльність В. Тарновського мав видатний історик України О.М. Лазаревський (саме він редагував каталог шев­ченківської колекції, йому ж належала думка передати музейні скарби Чернігівському земству). Своєрідними науковими і освітніми центрами серед установ цьо го профілю виступають історико-культурні та історико-архітектурш заповідники - Києво-Печерський державний історико-культурний за­повідник, Державний історико-архітектурний заповідник Софійський музей, музей-заповідник «Стародавній Київ», історико-революційш та архітектурна пам’ятка-музей «Косий капонір», Музей-заповідник «Одеський замок» (Львівська область), Державний історико-культур­ний заповідник в с. Качанівці (Чернігівська область) та ін. У переваж­ній своїй більшості вони функціонують на основі нерухомих об’єк­тів історико-культурної спадщини. Варто зазначити, що знаменитий маєток українських колекціонерів і меценатів Тарновських у селі Ка­чанівці мав велику бібліотеку, картинну галерею з портретами укра­їнських полководців та громадських діячів різних епох. Цей унікаль­ний садово-парковий комплекс із зимовим садом, розкішними альтан­ками, парковою скульптурою відвідували у різні часи М.В. Гоголь, М.І. Глінка, М.А. Маркевич, С.С. Гулак-Артемовський, Т.Г. Шевчен­ко. У 70-х р. XIX ст. тут працювали художники К.Є. Маковський, у 1880 р. - ПО. Рєпін та інші відомі художники. Неодноразово відвіду­вав Качанівку В.Б. Антонович. Тут збиралися відомі українські вчені (О. Лазаревський, М. Біляшівський, М. Грушевський, Д. Лворниць- кий) з метою ознайомлення з історичними пам’ятками, які вони плід­но використовували у своїх наукових розвідках.

До загальноісторичних музеїв належить Національний музей іс­торії України (у 1899 р. в Києві було засновано Міський музей старо- житностей і мистецтва, а 30.ХІ1.1904 року відбулося його офіційне відкриття і освячення під назвою - Київський художньо-промисловий і науковий музей імені государя імператора Миколи Олександрови­ча). Значні колекції пам’яток для музею зібрали вчені В.В. Хвойко, Д.М. Щербаківський (понад ЗО тисяч творів українського мистецтва), М.Ф. Біляшівський, який понад 20 років був директором музею, а та­кож українські колекціонери і меценати Б.І. Ханенко, М.А. Терещсн- ко, О.О. Бобринський. За 100 років свого існування Київський музей неодноразово змінював і свою назву, і своє місцезнаходження. На основі його багатих матеріалів нині існують три музейні установи: Національний музей історії України, Національний художній музей України, Державний музей українського народного декоративного мистецтва. Національний музей історії України (НМІУ) за кількістю експонатів та за своїм значенням є одним із провідних музеїв України. В музеї постійно розгортають свої експозиції тематичні виставки, які є важливим джерелом для наукових досліджень істориків⁸.

Варто звернути увагу на те, що матеріали історичних музеїв мо­жуть бути розглянуті як джерела, використання яких має певну спе­цифіку. Зв’язок рухомих пам’яток (речового і образотворчого харак­теру) з тією чи іншою історичною подією, персоналіями, пам’ятними місцями і об’єктами не завжди є очевидним. Пошуки цього зв’язку, проникнення у глибинний зміст музейного предмета, розкопування матеріалізованої у ньому соціальної інформації (атрибуції) - одне з основних завдань наукової роботи музеїв. Наслідки цієї наукової роботи фіксуються у різноманітних видах наукових досліджень і публікацій, що викликають великий інтерес істориків (наприклад, «Український Музей. Збірка наукових праць» (К., 2003). Ця назва за­позичена від схожої збірки, виданої у 1927 р., яка була першою спро­бою реалізувати давню мрію українських музейних працівників про періодичне наукове видання). Різновидом наукової діяльності музеїв є також підготовка і видання монографій, збірників наукових праць, каталогів, альбомів, путівників, буклетів тощо. Метою їх, крім нау­кових розвідок, може бути популяризація музею, його різноманітних колекцій. І все ж музеї — перш за все наукові установи, історія за­снування яких, накопичення джерельної бази, методи дослідження, діяльність свідчать, що формувалися вони у тісному зв’язку з істо­ричною наукою.

До музеїв, що тісно пов’язані з історичною наукою, відносяться музеї просто неба (Скансени). Зразком для багатьох з них у всьому світі є Стокгольмський Скансен («Живий музей»), що існує з 1891 р. з його старими будівлями і фермами, з домашніми і дикими тваринами, з майстернями, пекарнями тощо. Ідея Артура Хазеліуса (1833-1901) про взаємодію природи і культури була блискуче ним втілена у Скан- сені і сьогодні залишається його концептуальною основою. Минуле в таких музеях владно входить в життя сучасне, скорочуючи відстань між поколіннями.

Мережа музеїв, що носять назву Музеї народної архітектури та по­буту, діє в Україні - у Львові, Ужгороді, Чернівцях, Переяславі-Хмель- ницькому, Києві. Вони експонують давні архітектурні об’єкти, багаті етнографічні колекції, зібрані у різних регіонах нашої країни. Один із найбільших таких музеїв - Державний музей народної архітектури і побуту на мальовничій околиці Києва, у селі Пирогове (засновано 1969 р.). На території в 150 га створено експозицію різних куточків нашої країни - Середньої Наддніпрянщини, Полтавщини, Слобожан­щини, Полісся, Поділля, Карпат та Півдня України. Відтворене давнє українське село з житловими, виробничими, громадськими будівлями, знаряддями праці, ремесла, побутовим начинням, меблями, посудом, творами народно-ужиткового мистецтва. Усі ці пам’ятки мають вели­ку історичну, наукову й мистецьку цінність. Вони відтворюють етнічні особливості кожного регіону України. Головне завдання таких музеїв - збереження культурної самобутності, різноманітності, традицій на­роду в умовах зростаючого тиску урбанізаційних процесів.

Одним з найбільш відомих в Україні є також Національний істори- ко-етнографічний заповідник просто неба з унікальними пам’ятками історії та культури у місті ГІереяславі-Хмельницькому. Все своє життя присвятив його створенню, а також заснуванню інших музеїв видат­ний діяч музейної справи М. Сікорський. Йому вдалося відкрити у місті уже 26 (!) музей - музей трипільської культури⁹. Такі музеї, як і великі національні музейні установи стають осередками культури і духовного життя, сприяють обміну культурними цінностями.

Серед музеїв комплексного профілю найбільш поширені краєзнав­чі музеї. Вони збирають, зберігають, вивчають і експонують матеріа­ли, що розповідають про природу, економіку, історію і культуру пев­ного краю. їхні фонди включають геологічні, ботанічні, зоологічні, палеонтологічні, археологічні, етнографічні та інші колекції, а також знаряддя праці, вироби місцевих промислів різних історичних періо­дів, твори мистецтва, літератури, народної творчості тощо. Специфіка музеїв краєзнавчого профілю полягає у тому, що вони мають широкий діапазон експозицій, поєднують риси музеїв історичного і природни­чо-наукового профілів, а іноді мають ще й художні, літературні чи ме­моріальні відділи. Через це їх називають ще музеями комплексного профілю.

Основи сучасних музеїв краєзнавчого профілю були закладені у 20-х роках XX ст. Саме в цей період були розроблені наукові, мето­дичні та організаційні основи краєзнавчої роботи. Було створено чи­мало краєзнавчих музеїв, розпочалася робота з вивчення історії міст, сіл, фабрик і заводів. Дослідження витоків історії рідного краю з опо­рою на природознавчий, мовознавчий, мистецтвознавчий, літерату­рознавчий фундамент поступово стали синтетичним знанням.

До провідних музеїв цього профілю належать Полтавський, Крим­ський, Закарпатський, Білгород-Дністровський, Фастівський, Нов- шрод-Сіверський краєзнавчі музеї та ін. Варто зазначити, що історія Новгород-Сіверського краєзнавчого музею на Чернігівщині - це не ли­ше те, що зберігається у фондах, чи експонується в залах. Його складо­вими є всі відомі культурні скарби цієї землі: це знамениті археологіч­ні пам’ятки загальноєвропейського значення (Пушкарівська стоянка, Юхнівські городища та ін.), і неоціненні клади мшим; прикрас, і ру копией, стародруки (першої на Лівобережжі стаціонарної друкарні Лазаря Барановича (1674 р.), і архітектурні перлини - комплекс Сна- со-Преображенського монастиря (один із найкращих в Україні зразків архітектури доби класицизму, збудований у 1791-1806 рр. за проектом Джакомо Кваренгі), Микільська церква, Успенський собор та ін.

Новгород-Сіверський краєзнавчий музей було засновано у 1920 р. з ініціативи повітового відділу Наросвіти. Розміщувався він тоді на квартирі місцевих краєзнавців Абрамових і мав понад 1000 експона­тів. Через деякий час музею виділили окреме приміщення у будинку Файнберга, а згодом перемістили до колишньої чоловічої гімназії. Музей успадкував частину зібрання старожитностей відомого меце­ната і колекціонера XIX ст. М. Судієнка і складався з 3-х відділів: ар­хеологічного, художнього і церковної спадщини. Уявлення про речі, що знаходилися у музеї, дає звіт про його перевірку: «... Гравюри, здебільшого французькі і англійські, ХУІІІ-ХІХ ст.; фарфорові ви­роби - тарілки, блюда і кришки супових ваз. Більше половини - фар­фор імператорського заводу катерининських часів. Решта - вироби різних фабрик: Миклашевського, Межигірської (фаянс), Одеської (з краєвидами Бахчисарая), англійських фабрик і т. ін.» Нині у му­зеї зберігається цінна колекція археологічних знахідок періоду Ки­ївської Русі Х-ХИІ ст., колекція книг, художніх творів, присвячених «Слову о полку Ігоревім». У 1985 році за рішенням ЮНЕСКО в усьо­му світі святкувалось 800-річчя цієї пам’ятки, а у 1989 р. у Новго- род-Сіверському, що відзначало 1000-літній ювілей, на батьківщині князя Ігоря було відкрито меморіальний комплекс на честь «Слова о полку Ігоревім.» З 1990 р. у місті почав функціонувати історико- культурний заповідник «Слово о полку Ігоревім», створений на честь невмирущого шедевра давньоруської літератури. На правах відділу до його складу увійшов і краєзнавчий музей, що широко репрезентує історію та культуру свого краю.

Кожний такий музей - це унікальна скарбниця людського духу і промовисте свідчення невтомної роботи істориків, ентузіастів-кра- єзнавців, яких багато в Україні. Непересічним джерелом історичної інформації служить також Фастівський державний краєзнавчий му­зей, що був відкритий у 1995 році на основі матеріалів археологічної експедиції НПУ ім. М.П. Драгоманова, яку протягом 20 років очо­лювала Н.М. Кравченко, колекцій народного історико-стнографічно- го музею, започаткованого з ініціативи професора Ю.М. Алексеева, архівних документів, зібраних науковцями Києва та працівниками музею. Завдяки їх зусиллям «Фастівщина виступила з пітьми істо­рії». У музеї представлені різні періоди: і найдавніша історія краю, і скіфська доба, і черняхівська культура; експонуються цінні докумен­ти ХУІІ-ХУІІІ ст. (універсали, листи С. Палія до польського коро­ля тощо); історія Фастівщини у ХІХ-ХХ ст. тощо. Музей видає свій часопис («Прес-музей»), де висвітлюються найважливіші проблеми музейної справи¹⁰.

До відомих музеїв цього профілю належать Полтавський краєз­навчий музей, Закарпатський музей, що розташований у стародав­ньому замку міста Ужгорода, Білгород-Дністровський, Чернівецький та інші.

Таким чином, у музеях загальноісторичного та краєзнавчого про­філів зосереджено значну за обсягом інформацію як про рухомі, так і про нерухомі пам’ятки, що дозволяє історикам широко використову­вати ці джерела у своїх наукових дослідженнях.

Важливе місце серед музейних установ посідають музеї художньо­го профілю. Вони зберігають, вивчають і пропагують визначні твори живопису, графіки, скульптури, ужиткового мистецтва, а також народ­ної творчості. Експозиції цих музеїв висвітлюють історію розвитку того чи іншого виду мистецтва в історичній послідовності, експону­ють художні твори. Відповідно до своїх колекцій музеї цього профілю поділяються на музеї російського, українського, західноєвропейсько­го, східного (чи інших народів) мистецтва.

Мистецтво - засіб і пізнання світу, і самопізнання особистості. Воно виступає як «підручник життя», який читають навіть ті, хто не любить підручників, про що ми уже зазначали у попередніх лекціях. Інформація, закладена у мистецтві, неосяжна. Гегель у праці «Есте­тика» писав: «У твори мистецтва народи вклали свої найзмістовніші внутрішні споглядання і уявлення, мистецтво часто служить ключем, а в деяких народів єдиним ключем для розуміння їхньої мудрості і релігії¹¹». Інформація, що передана мовою, живопису, скульптури, ар­хітектури, декоративного прикладного мистецтва, легше засвоюється, ніж словесна. Ця інформація емоційно забарвлена, естетично багата. Через засоби мистецтва, через культурну спадщину чіткіше просту­пають історичні епохи. Так з музеїв західноєвропейського мистецтва один з найбільших у світі - Ермітаж (заснований у 1764 р., а відкри­тий для «широкої публіки» у 1852 р.). За його експозицією можна прослідкувати розвиток культури і мистецтва багатьох країн і народів світу впродовж кількох тисячоліть. Серед пам’яток - вироби із каме­ню і глини, кісток і дерева, із шкіри і тканини, бронзи і дорогоцінних ме талів. Створені різними племенами і народами в різні історичні пе­ріоди, вони демонструють різноманітність видів, стилів і напрямків у мистецтві давнини, допомагаючи хоча б наблизитися до внутрішнього світу наших попередників. Показані у своєму історичному контексті, вони відбивають віхи довгого шляху естетичного освоєння людиною оточуючого її світу. Всі ці скарби дають можливість історику прилу­читися до досвіду світової культури.

Серед музеїв російського мистецтва вирізняється Третьяковська галерея (1856 р.), що стверджує почесне місце російської художньої школи в ряду інших національних шкіл мистецтва. Галерея має най­більше у світі зібрання творів давньоруського мистецтва: серед них світові шедеври - «Трійця» (1420 р.) Андрія Рубльова, ікони школи Діонісія, цінна колекція живопису XVIII - першої половини XIX ст. (твори О. Іванова, К. Брюллова, І. Аргунова, Д. Левицького, В. Боро- виковського, І. Крамського, І. Рєпіна та ін.).

Україна також багата музеями художнього профілю, у яких зібра­ні багаті і різноманітні колекції вітчизняних і зарубіжних митців. Це Державний музей українського образотворчого мистецтва, Музей ро­сійського мистецтва, Музей західноєвропейського і східного мисте­цтва ім. Богдана і Варвари Ханенків, Дніпропетровський, Одеський, Полтавський, Харківський художні музеї, Львівська художня галерея та ін. Найбільшою музейною установою країни є Львівська картинна галерея (заснована у 1907 р.), площа якої разом із філіалами становить 16 тис кв. м., а кількість експонатів перевищує 40 тисяч. Серед них по­лотна П. Рубенса, Я. Тінторетто, Ф. Клуе, Ф. Гойі, Ж. Де Латура та ін. Але найбагатшою у музеї є колекція польського живопису ХУІ-ХХ ст. Не менш відомий Львівський музей українського мистецтва (засно­ваний у 1905 р.). Ентузіастами його створення були І. Франко, В. Гна- тюк, М. Павлик, І. Свєнцицький, І. Труш. Музей володіє, унікальною щодо характеру збірки і цінності колекцією ікон ХІУ-ХУІІІ ст. У ньо­му широко представлене українське мистецтво XIX - поч. XX ст. (тво­ри Т. Шевченка, К. Трутовського, О. Мурашка, І. Труша та ін.).

Варто зазначити, що особливості напрямків діяльності музеїв ху­дожнього профілю визначаються специфікою кожного музею, його експозиційними матеріалами тощо. Художні музеї як науково-до­слідні та освітні інституції володіють широким інформаційним потен­ціалом.

Музейні зібрання допомагали і допомагають не просто відчути у со­бі плин часу, згадати історію, познайомитися зі скарбами світової куль­тури, а й використати матеріали, що у них зберігаються, як аргумент, доказ, свідчення тієї чи іншої історичної доби, як джерело для істо­ричних досліджень. На це вказує відомий французький історик Жорл Дюбі, досліджуючи проблеми взаємозв’язку розвитку мистецтва і суспільства Франції у Х-ХУ ст.: «... Рухатися по шляху, що відміче­ний шедеврами, це не такий вже й поганий маршрут. Але необхідно дотримуватися однієї умови: не втрачати з поля зору все, що оточує ці твори, так само як і те загадкове, плідне різноманіття, вінцем якого вони були».

Звернемося до музеїв ще одного профілю - меморіальних, при­свячених видатним історичним особам, представникам науки та культури, поетам та письменникам. Зокрема, звернемо увагу на особливостях літературно-меморіальних музеїв. Специфіка їх по­лягає у тому, що вони не лише зберігають меморіальний комплекс, пов’язаний із життям та діяльністю тієї чи іншої видатної людини, а й створюють додаткові експозиції, які показують роль і значення цієї людини в історії, у розвитку науки і культури, розповідають про вшанування її пам’яті. Смисл музеїв цього профілю - не стільки в тому, щоб розповісти про тс, що жив такий-то поет, письменник, але в тому, щоб запропонувати людині через життя митця осмислити го­ловні гуманістичні цінності буття. Отже, літературно-меморіальний музей (чи заповідник) зберігає і охороняє не лише пам’ятні речі, природу, землю, а й образ місцевості, таким, який його сприймав сам герой музею.

В Україні близько 100 меморіальних музеїв видатних осіб, у яких зберігаються цілісні комплекси музейних предметів, що становлять надзвичайно цінну, різноманітну за видами, науково оброблену та систематизовану джерельну базу для дослідження рухомих і нерухо­мих пам’яток, пов’язаних з багатьма відомими діячами науки, культу­ри, мистецтва, освіти, громадсько-політичного життя.

Значна частина музеїв подібного типу розміщується в меморіаль­них садибах, будинках, квартирах, тобто безпосередньо в нерухомих пам’ятках історії та культури. Наприклад, музеї-будинки Т.Г. Шев­ченка, М. Лисенка, М. Старицького, М. Булгакова (м. Київ), М. Воло­шина, О. Гріна, А. Чехова (Крим); музеї-квартири П. Саксаганського, П. Тичини (м. Київ); музеї-садиби Л. Курбаса (Тернопільська обл.), М. ІПашкевича (Львівська обл.). Ці музеї зберігають значну кількість джерел (рукописи, епістолярії, щоденники тощо), а меморіальні ре­чі, меблі допомагають відтворенню таких об’єктів історико-культур- ної спадщини. Так, у Чернігівському літературно-меморіальному музеї ім. М. Коцюбинського, розташованому у садибі письменника (придбаній у 1898 р.), де він провів 15 останніх років свого життя, внаслідок багаторічної роботи науковців відтворено внутрішній ви­гляд усіх кімнат. Інтер’єр збережено у такому ж вигляді, яким він був за життя письменника. Особливу меморіальну цінність має ка- бінет-вітальня, де М. Коцюбинський написав свої кращі твори. В музеї експонуються стародруки, фотокопії літописів, житійних ска­зань, зразків ораторської прози, полемічної, богословської, віршової та драматичної літератури різних століть; першодруки твору «Фата Моргана», картини, ілюстрації відомих художників. Ці та інші мемо­ріальні предмети (портативна друкарська машинка, письмове при­ладдя тощо) дає змогу відтворити неповторний колорит епохи й осо­бистості видатного діяча української культури.

Багаті історичними пам’ятками меморіальні музеї Полтавщини, яка подарувала світу видатних письменників І.П. Котляревського (1769-1838), М.В. Гоголя (1809-1852) та ін. Літературно-меморіаль­ні музеї М.В. Гоголя відкрито у селах Великі Сорочинці, Гоголе- вому. На території батьківської садиби у с. Гоголевому з 1984 ро­ку працює загіовідник-музей. У 1969 році в Полтаві було створено меморіальний комплекс «Садиба І. П. Котляревського», до якого увійшли пам’ятки, які допомогли відтворити побут класика укра­їнської літератури. У експозиції музею представлене творче життя письменника, який підтримував зв’язки з багатьма діячами вітчиз­няної культури. Отже, літературно-меморіальні музеї передають суспільству не лише знання. Вони самим фактом свого існування нагадують про суспільну значимість історії життя письменника. Лі­тературні музеї - це арена зустрічі з іншим, більш високим, соці­ально схваленим досвідом життя і підсвідомим порівнянням із ним своїх життєвих позицій. Музей стверджує вищі моральні цінності як норму життя.

Постійний інтерес викликають музеї природничо-історичного про­філю, які збирають, зберігають, вивчають і експонують різноманітні природничі матеріали: геологічні, мінералогічні, ботанічні, біологічні, палеонтологічні, зоологічні та інші. Такі музеї тісно пов’язані з ака­демічними науково-дослідними інститутами і вищими навчальними закладами. їхня діяльність має наукові і навчальні цілі. Одним з най­більших природничо-історичних музеїв нашої країни є Центральний науково-природознавчий музей АН України (відкритий 1973 р.). Він складається з кількох музеїв: Геологічного, Ботанічного, Палеонтоло­гічного, Зоологічного і Археологічного. Наприклад, у фондах Геоло­гічного музею зберігаються більше 50 тисяч зразків гірських порід, мінералів, викопної фауни і флори тощо. Біля входу до музею можна побачити валуни із четвертинних відкладів околиць Києва, штуфи за­лізної руди із Криворізького залізорудного родовища тощо.

З наступом технічного прогресу стає все більше музеїв нових про­філів (технічних музеїв): авіації, автотранспорту, суднобудування, за­лізничного транспорту, пам’яток техніки, космонавтики та ін., які теж відіграють велику роль у історичному пізнанні. Великим є внесок на­уково-технічних музеїв у збереження культурної спадщини та її осво­єння. Наука і техніка не лише органічно входять у поняття «культу­ра», але певною мірою визначають її зміст. Наукові знання створюють основу для розвитку суспільства. Історія їх розвитку через технічні винаходи, пристрої широко представлена в музеях. Початок широкої музеєфікації техніки припадає на другу половину XIX ст. (відкриття музеїв у Лондоні - 1857 р., Відні - 1863 р., Кракові - 1868 р., Москві - 1872 р. тощо). В основі різноманітності цих музеїв покладено різні підходи: історичний, краєзнавчий, меморіальний. Інколи кілька під­ходів поєднуються або один з них домінує. Наприклад, Московський меморіальний музей космонавтики (заснований 1981 р.), що має спе­цифічне художнє оформлення інтер’єрів, дає змогу відвідувачам від­чути себе людиною космічної ери. Більше 100 унікальних пам’яток історії космонавтики пов’язані з тим чи іншим моментом в історії космічних досліджень (космічна техніка, спорядження космонавтів тощо), понад 40 тисяч раритетних музейних експонатів створюють уявлення не лише про нову професію космонавта, а й про історію кос­мічної галузі взагалі. Нині музейне зібрання нараховує біля 80 тисяч експонатів (архівні документи, матеріали із архіву С.П. Корольова, сторінки бортжурналів, листи Ю.О. Гагаріна, реліквії, кіно- і фотома­теріали, образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва і т. ін.). Музей має цінну колекцію образотворчого мистецтва, яка доповнює уявлення про художню культуру XX століття.

Специфіка різних музейних закладів полягає в тому, що вони ма­ють поліфункціональний характер, виконуючи завдання не лише зби­рання, охорони, вивчення, а й популяризації пам’яток; дозволяють розгледіти події минулого, поєднуючи інформацію документальних історичних матеріалів і художніх засобів. Художній образ і худож­нє слово можуть виразити суть епохи чи події більш точно, глибоко, привабливо, доступно і коротко, ніж історичне поняття, але картину реального ходу подій вони не можуть відновити. І все ж, музейні екс­позиції розвивають і образне мислення. (У сучасній історичній науці дискусійним є питання про те, наскільки художній образ є засобом отримання наукового знання). На думку доктора філософських наук, автора праці «Бхтетика історії» А. В. Гули ги «Образне мислення має для науки і самостійне значення, і служить імпульсом для народжен­ня (а також освоєння) поняття. Для історичної науки образ особливо важливий: він служить засобом проникнення у структури, важко до­ступні для абстрактної думки, а також засобом популяризації¹².» Звер­нення до минулого, ретроспективний погляд на розвиток історичного процесу неможливий без образного мислення, тим більше, якщо куль­турний досвід людства є визначальним в історичній еволюції.

Виходячи з того, що одне із специфічних завдань музеїв - фор­мування історичної свідомості, можна стверджувати, що музеї здій­снюють зв’язок часів, поєднуючи минуле і сучасне. Музеї дають уні­кальну можливість використати досвід попередніх поколінь у різних галузях діяльності людини. Минуле не зникає безслідно. Воно про­ростає в сучасне, залишаючи тисячі свідчень свого розвитку у вигляді пам’яток матеріальної і духовної культури, що їх зберігають і пропа­гують музеї.

♦ * *

Одну спільну справу роблять музеї і бібліотеки - зберігають куль­турну спадщину і дають можливість ознайомитися з нею широким верствам суспільства. В наш час перед цими закладами стоїть глобаль­не завдання - ствердження культури як моральної основи політики і економіки, участь в освітньому процесі. Адже сучасне інформаційне суспільство випробовує на адаптивність традиційні моделі поведін­ки людини, її спосіб життя, цінності, веде до скорочення культурної різноманітності. Усі галузі життєдіяльності людини нині пронизані потоками інформації: розширюється інформаційне поле, посилюєть­ся інформаційний тиск. Бібліотека теж є елементом інформаційного простору. Потреба в інформації робить необхідною участь бібліотек у навчальному процесі всіх систем освіти, адже саме вони відкривають дорогу до знань. Російський вчений проф. М.Ю. Опенков порівняв бібліотеку з машиною часу, яка «здатна задати хід годиннику з будь- якою швидкістю». На його думку «бібліотека втілює собою культурні ресурси взагалі і водночас є моделлю культури».

Бібліотеки - це справжній фундамент культури, скарбниця колек­тивного досвіду людства і всіх багатств людського духу. «Зафіксоване на папері чи на якомусь іншому писемному матеріалі слово лежить в основі культури - сукупності матеріальних, духовних, моральних досягнень суспільства» - підкреслює відомий історик Є.Л. Немиров- ський. Уже в давнину людина зрозуміла, що досвід, знання у «словах» можна передати нащадкам (слова, відтворені на глиняних табличках; написані на папірусі і на пергамені, а потім - на папері), щоб вони могли отримати «послання» про минуле. Книги у вигляді сувоїв, ко­дексів, друкованої книги були хранителями інформації, хоч доступ до них був обмеженим. З винайденням книгодрукування книга стає до­ступнішою, а думка «увічненою, крилатою, незнищенною».

Витоки бібліотечних зібрань сягають часів ассирійського царя Ащ- шурбаніпала (668-629 рр. до н.е.), на руїнах палацу якого було знайде­но бібліотеку глиняних табличок, а також Стародавньої Греції (відомі книжкові колекції Еврипіда, Евкліда, Аристотеля). Частину великої бібліотеки Аристотеля купив Птолемей II (285-246 рр. до н.е.) для зна­менитої Олександрійської бібліотеки, яка нараховувала 700 тисяч су­воїв. Відомі бібліотеки Риму, де була заснована перша публічна біблі­отека. Бібліотека Ватикану є однією з найбагатших у світі за підбором давніх манускриптів і книг, а за красою свого приміщення, можливо, це найпрекрасніша з бібліотек. Славилися бібліотечними зібраннями також середньовічні монастирі, університети, королівські двори. У Франції саме королівське зібрання книг стало основою Національної бібліотеки Франції. У Росії основу фондів бібліотеки Академії наук у Санкт-Петербурзі склали колекції особистої бібліотеки Петра І та зі­брання книг його оточення.

На території України найдавнішою вважають бібліотеку Ярослава Мудрого - першу бібліотеку Київської Русі, засновану в 1037 р. при Софіївському соборі у Києві. У ХУІ-ХУП ет. бібліотеки створювалися при братствах (Львівському, Луцькому та ін.). Багатими були бібліо­теки українських гетьманів І. Мазепи, ГІ. Орлика, К. Розумовського, а також визначних духовних осіб - І. Гізєля, Ф. Прокоповича, С. Явор- ського та фонди бібліотек навчальних закладів - Острозької і Києво- Могиляиської академій. Із виникненням університетів в Україні кіль­кість бібліотек, що містять цінні збірки рідкісних книг, зростає. До фонду бібліотеки Львівського університету заснованої одночасно з цим навчальним закладом (1661 р.), увійшли колекції угорського біб­ліофіла Гареллі, книги і рукописи галицьких і буковинських монас­тирів, рукописи XII - XVIII ст., інкунабули тощо. Наукова бібліотека Одеського університету (1817 р.) має цінні колекції С.М. Воронцова, А.Г. Строганова, славіста В.І. Григоровича та ін. Свої бібліотеки мали наукові товариства, архівні комісії, музеї. У XIX ст. з’являються пу­блічні бібліотеки-вОдесі (1829), Києві (1866), Харкові (1886), фонди яких були доступні для широкого кола читачів. Отже, здавна бібліо­теки були основними сховищами книг, осередками культури і осві­ти, єдиними установами, що надавали вільний доступ до інформації. Вони і сьогодні залишаються важливою складовою інформаційного простору. Багаті фонди в Україні мають бібліотеки Києва, Харкова, Львова, Одеси, Дніпропетровська.

Найбільша національна наукова і публічна бібліотека України - бі­бліотека імені В.І. Вернадського (НБУВ) була заснована у 1918 р. (гетьман П. Скоропадський підписав закон «Про утворення фонду На­ціональної бібліотеки Української держави», де «мають бути зібрані пам’ятки духовного життя українського народу і України «). Біля ви­токів її організації стояли видатні вчені та діячі культури - В.І. Вер- надський, С. Єфремов, Г. Житецький, А. Кримський, В. Кордт, М. Ва- силенко, Д. Баталій, В. Міяковський та ін. Академік В. Вернадський у модель бібліотеки заклав організаційні принципи установ загально­національного і світового значення. Бібліотека мала бути триєдиним комплексом: бібліотечним, інформаційним, освітнім. В.І. Вернадський вважав важливими усі деталі бібліотечної справи: від обміну літера­турою, організації роботи читальних залів і каталогів до наукової бі­бліотечної роботи. Особисто займався комплектуванням, закупівлею бібліотечних колекцій, передачею бібліотек закритих установ, видачею охоронних грамот для бібліотек. У концепції Національної бібліоте­ки зазначалося: «Завдання цієї бібліотеки те, щоб закласти на Вкраїні велику книгозбірню всесвітнього типу, яка гуртувала б у со­бі все, що витворено людською думкою по всім наукам, таку книго­збірню, щоб давала спромогу, не виїздивши з країни, познайомитися зі світовою літературою... писаною геть усіма мовами». Спеціальним за­вданням було заснування українського відділу, у якому мало збиратися все, що друкувалося будь-коли і будь-де українською мовою, а також літературу, писану всіма мовами про історію і культуру українського народу, про народи, які живуть на території України. Нині фонд НБУВ (майже 14 млн. одиниць зберігання) універсальний як за змістом, так і за видами документів. Тут є інформація на різних носіях - від клино­писних табличок і єгипетських папірусів (III тис. до н.е.) до електрон­них баз і банків даних¹³. Серед унікальних пам’яток писемності у біблі­отеці зберігаються глаголичні листки (X ст.), Пересопницьке Євангеліє (1556-61 рр.), першодруки і стародруки з Московської, Львівської, Ост­розької та ін. друкарень. У фонді бібліотечних та історичних колекцій зберігаються бібліотеки Київської Духовної Академії, університету Св. Володимира, Острозької академії тощо. Газетні фонди НБУВ – єдиний спеціалізований архів цього виду друку в Україні. Фонди відділу об­разотворчих мистецтв містять багаті колекції майстрів різних регіонів світу. Зібрання відділу юдаїки складається з багатьох колекцій єврей­ської літератури та рукописів (тут зберігаються архіви єврейських това­риств, приватні архіви, пам’ятки друку тощо. У бібліотечних колекціях й архівних фондах зберігаються книги та рукописи видатних україн­ських істориків: Д. Багалія, М. Грушевського, І. Гуржія, К. Гуслистого, В. Іконникова, Д. Яворницького та ін.