Лекція 2. проблеми охорони історико-культурної спадщини 1 страница

Охорона пам’яток - неодмінна ознака цивілізації. Громадські ор­ганізації охорони пам’яток історії та культури. Законодавство України про охорону культурної спадщини. Реституційний процес. Міжнарод­ні угоди і питання охорони культурної спадщини.

«.. .Будемо, перш за все, священно охороняти творчу спадщину людства... Знамено Миру може закликати людську свідомість до збереження того, що належить не лише нації, але всьому світу і є дійсною гордістю людства». (М.К. Рсріх)

Проблеми захисту та збереження історико-культурної спадщини постають перед усіма країнами світу в усі часи. Це розуміли уже в си­ву давнину. Навіть римські імператори Траян (97-117 рр.) і Костянтин (306-337 рр.) рішуче боролися проти варварського руйнування давніх споруд своїми підданими. А імператор Майоріан (457-461 рр.), який доклав багато зусиль, щоб відбудувати місто, навіть вимушений був видати обов’язковий для всіх грізний едикт, за яким жорстоко карали­ся ті, хто пошкоджує старі споруди: «... Ми встановлюємо як загаль­нообов’язковий для всіх закон, що всі споруди, що були збудовані в давнину для загального блага і прикрашають місто, будуть це храми чи інші пам’ятники, не повинні ніким руйнуватися, і ніхто не повинен до них доторкатися. Суддя, який потурає порушенню цього закону, має бути оштрафований на 50 фунтів золота (20 кг). Якщо ж посадов­ці погодяться виконати протизаконний наказ судді про зруйнування споруди і не будуть чинити опір, то за це вони мають бути покарані різками і їм буде відрубано руки, бо вони замість того, щоб оберігати пам’ятки, паплюжать їх¹».

Кожне нове століття приносить нам все глибше розуміння необхід­ності збереження культурної спадщини, що матеріалізована у пам’ят­ках. Кожна країна має свої традиції у цій справі. Мистецтвознавець І. Грабар писав: «... у Франції, Англії, Німеччині, а потім і в Росії взя­лися так палко відбудовувати древні собори, замки, мури і башти, що невдовзі нічого було реставрувати і довелося звернутися до руїн, від яких залишилися тільки підвалини, щоб під виглядом реставрації на них відродити нові споруди. За 40 років, від ЗО до 70 років ХТХ ст, під час цих реставрацій було безповоротно загублено стільки дорогоцім них залишків старовини, скільки їх не загинуло за всі війни, які про неслися над Європою від епохи Середніх віків²». Більшість вчених вважає, що відтворити первісну подобу пам’ятки практично не можна тому, що «кожний відтворював відтворюватиме її по-своєму: скільки відтворювачів, стільки ж і розв’язків». Пам’ятка - це історичний до­кумент, який слід вивчати і охороняти.

Невід’ємною складовою захисту пам’яток історії та культури є за­конодавство. Впродовж 70-80-х років XIX ст. у різних країнах поча­ли з’являтися закони на захист історичних пам’яток: Італія ухвали­ла такий законодавчий акт у 1872, Іспанія - у 1873, Англія - у 1882. Франція - у 1887 році (тут уже існувала традиція опису, каталогізації і власне охорони старовини, а почесним президентом товариства дру­зів паризьких пам’яток був Віктор Гюго). Проте кожна країна йшла до цього своїм шляхом.

Перші спроби поставити пам’ятки старовини під державну охоро­ну в Росії були здійснені при Петрі І. В Україні XVII-XVIII ст. охоро­ною і відбудовою пам’яток опікувалися видатні культурні діячі, які розуміли їх значення. Великий внесок у збереження старожитнос- тей зробив київський митрополит Петро Могила, який відновив ба­гато пам’яток, що були зруйновані ординською навалою. У 1635 р. під його керівництвом проводилися розкопки руїн Десятинної церкви у Києві і практично було здійснено консервацію її залишків. Пере­важно власним коштом П. Могили проводилися роботи з відбудови церкви Спаса на Берестові, Василівської (Трьохсвятительської церк­ви), Михайлівської церкви Видубицького монастиря, Успенського со­бору Києво-Печерської Лаври та ін. На місці одного уцілілого вівтаря Десятинної церкви у XVII ст було зведено дерев’яну церкву на честь Святого Миколая. На повну відбудову храму митрополит заповів 1000 злотих.³ Варто підкреслити, що у заповіті П. Могили передбачалося, «...щоб усе, що буде діставатися від прибутків... віддавати частково на відновлення зруйнованих храмів Божих, від яких залишилися жалю­гідні руйновища...»

Широко відома меценатська діяльність гетьмана І. Мазепи (1687- 1709). Його коштом було реставровано Софійський собор, Михайлів­ський Золотоверхий монастир, Іллінська церква на Подолі, церква Успіння Богородиці в Києво-Печерській Лаврі, а також побудовано багато культових споруд. «Меценатство Мазепи - це внутрішня по­треба культурної людини» - писав історик, мистецтвознавець, архі­тектор В. Сочинський (1894-1962).

У 30-40-х роках XVIII ст. завдяки діяльності київського митропо­лита Р. Заборовського було реконструйовано старий академічний кор­пус Києво-Могилянської академії на території Братського Богоявлен- ського монастиря, відновлено дзвіницю, мури на території Софіїв- ського монастиря. Отже, подвижницька діяльність окремих діячів, які виявили шанобливе ставлення до створеного попередніми покоління­ми, порятувала від руйнації справжні скарби нашого народу.

Як зазначає С.З. Заремба, наукова систематизація пам’яток почи­нається у першій половині XIX ст., коли розгорнули свою діяльність наукові товариства, гуртки, комісії. їхні члени обстежували кургани, печери, вали, церковні споруди, збирали історичні документи. Пер­ша установа на громадських засадах з’явилася у Одесі - Наукове то­вариство історії та старожитностей (1839-1922 рр.). Засновниками його були історики, археологи, мистецтвознавці, краєзнавці-аматори Д.М. Княжевич, М.М. Кир’яков, М.Н. Мурзакевич, А.Я. Фарб. Чле­нами товариства у різні періоди були відомі вчені та громадські ді­ячі - А. Скальковський, О. Маркевич, О. Мартос, 3. Аркас, А. Лебе- динцев, В. Ястребов, М. Грушевський, Д. Яворницький та ін. Значну увагу вони приділяли виявленню, збиранню, вивченню та публікації документальних пам’яток з історії запорозького козацтва, досліджува­ли історію спорудження православних церков на Півдні України, зби­рали стародруки, картографічні матеріали тощо. Про науковий і гро­мадський авторитет Одеського товариства історії та старожитностей можна судити з того, що з ним встановили і підтримували зв’язки всі університети тодішньої Російської імперії, в тому числі Академія На­ук, Московський археологічний інститут, зарубіжні наукові установи.

Варто зазначити, що у Росії безпосередньо займалися проблемами охорони пам’яток імператорська Археологічна комісія в Петербурзі (1859) і Московське археологічне товариство (1864). В Україні на той час не було державної охорони пам’яток, але існувала створена у 1843 році Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, яка містилася в бу­динку Київського університету Святого Володимира (Археографічна комісія). З 1845 року на комісію було покладено обов’язки виявляти і досліджувати пам’ятки археології та архітектури. В її роботі бра­ло участь більше 40 чоловік -М.І. Костомаров, О.М. Лазаревський, М.О. Максимович, Ф.Г. Лебединцев, П.О. Куліш, В.С. Іконніков та ін­ші. В 1845-1847 рр. у комісії працював Т.Г. Шевченко (як художник, збирач фольклорних та етнографічних матеріалів), який здійснив три науково-пошукові подорожі по Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Поділлю та Волині. П. Куліш у листі до О. Бодянського від 23.V. 1846 р. писав: «... комісія посилає його (Шевченка) безперестанно... у різні місця Південної Росії для зняття старовинних пам ’ятників, а цс повин­но з часом дати йому шекспірівське знання людей і звичаїв». (Цит. Т.Г. Шевченко. Життя і творчість у портретах, ілюстраціях, докумен­тах. - К., 1964. - С. 201). Малюнки архітектурних пам’яток Переясла­ва, Чигирина, Суботова, Густині, Полтави та ін., зроблені Т.Г. Шевчен­ком, і до нашого часу зберігають не лише мистецьку, а й наукову вар­тість. В них домінує науково-документальний підхід. У своїх працях і щоденнику Т.Г. Шевченко протестував проти варварського знищення і перебудови архітектурних пам’яток, а в його поетичних творах чітко проступає філософське осмислення минущості величі давніх міст, зо­крема знаменитого Чигирина:

«Чигрине, Чигрине,

Все на світі гине,

І святая твоя слава,

Як пилина лине За вітрами холодними,

В хмарі пропадає.

Над землею летять літа,

Дніпро висихає,

Розсипаються могили,

Високі могили - Твоя слава... і про тебе,

Старче малосилий,

Ніхто й слова не промовить...».

Низка замальовок, акварелей, сепій Т.Г. Шевченка «Чигиринський дівочий монастир», «Богданова церква у Суботові», «Китаївська пус- тинь».та ін. увійшли до альбому «Живописна Україна», де відтворені визначні пам’ятки української минувшини, які далеко не всі дійшли до нашого часу.

На початку 70-х років XIX ст. в Україні виникли ще два наукові то­вариства, які опікувалися вивченням і охороною культурної спадщи­ни - це історичне товариство Нестора Літописця у Києві (1873 р.), за­сновниками якого були В.Б. Анотонович, П.Г. Лебединцев, В.С. Ікон- ников та ін., а також наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка (НТШ) у а 1.3

Львові (1873 р.). У роботі НТШ в різні часи брали участь відомі діячі науки, культури, духовенства, серед них Б. Грінченко, І. Нечуй-Ле- вицький, І. Франко, Ф. Вовк, В. Антонович, М. Грушевський, митро­полит А. Шептицький та ін. Найважливішим у діяльності товариства було вивчення пам’яток української писемності, мистецтва, історії, археології. На сторінках наукових збірників висвітлювалися і різно­бічні питання охорони пам’яток.⁴

З 1887 до 1918 р. активно діяло наукове історико-філологічне то­вариство при Харківському університеті. Його членами були відомі вчені Д.І. Багалій, М.Ф. Сумцов, О.О. Потебня та ін. Товариство за­ймалося вивченням питань історії, археології, етнографії Слобідської та Лівобережної України, проводило роботу зі збору, вивчення та охо­рони пам’яток краю. У 1896 р. було створено товариство дослідників Волині. Одним із важливих його завдань було «встановлення охоро­ни пам’яток старовини, рідкісних екземплярів фауни і флори, а також місць, де рельєфно виражена будова землі, визначені пам’ятки приро­ди»⁵. Плідну роботу проводили Катеринославське наукове товариство (одним із фундаторів якого був Д.І. Яворницький), Ніжинське істори­ко-філологічне товариство та ін.

Найбільш масовим науковим товариством у Києві на поч. XX ст. стало Українське наукове товариство. Його статут, підписаний В.Б. Ан­тоновичем, І.В. Лучицьким, П.1. Житецьким, В.П. Науменком, було затверджено у кінці 1906 р. Основна робота цієї організації зосеред­жувалася на вивченні історичних документів, рукописів та їх видан­ні. Безпосередньо ж розшуком пам’яток, складанням їх каталогів та охороною стало займатися Київське товариство охорони пам’яток, старовини і мистецтв, яке розпочало свою діяльність у 1910 році. До нього входили представники інтелігенції, державних структур, при­ватні особи, вчені. Засновниками товариства стали: єпископ Чигирин­ський Павло, генерал-ад’ютант Ф. Трепов, професор В.С. Іконніков, А.Ф. Прахов, М. Біляшівський та ін. У пункті 1 статуту зазначало­ся, що «товариство має мсту розшукувати і оберігати всякого роду пам’ятки старовини і мистецтва». М.Ф. Біляшівський підкреслював: «Наш обов’язок, перш за все, зробити відомими ці дорогоцінні за­лишки, убезпечити їх від загибелі шляхом детального дослідження, виробити на основі історичних підвалин форми самостійної націо­нальної культури у різних галузях народного і державного життя». Поряд із практичними заходами щодо дослідження і збереження усіх видів пам’яток члени Товариства приділяли увагу розробці теоретич­них питань. У справі вивчення та охорони культурної спадщини велику ролі, відіграли також церковно-історичні товариства у Кам’янці-Поділь­ському, Полтаві, Києві. У 1872 р. Церковно-археологічна комісія була започаткована при Київській духовній Академії (КДА). З часом її пе­рейменували в Церковно-археологічне товариство, а у 1901 р. - Цер­ковно-історичне та археологічне товариство, яке припинило свою ді­яльність у 1919 р. З 1882 року і до кінця існування незмінним його секретарем був відомий вчений, професор КДА, член-кореспондент Петроградської Академії наук (з 1918 р.) М.І. Петров, який викладав у КДА і брав участь у роботі Українського наукового товариства у Києві. Його праці з археології, етнографії, музеєзнавства, бібліогра­фії, мистецтва і до сьогодні не втратили наукового значення. Серед почесних членів Церковно-археологічного та історичного товариства можна назвати професора Київського університету Т.Д. Флоринсько- го, академіка, голову товариства старожитностей при Московському університеті В.О. Ключевського, академіка, директора Публічної бі­бліотеки у Москві А.Ф. Бичкова та інших відомих вчених. Свої звіти, результати науково-пошукової роботи, повідомлення, доповіді това­риство публікувало в журналі «Трудьі Киевской духовной академии». Діяльність товариства нерозривно пов’язана зі створеним ним музеєм церковних старожитностей, який постійно поповнювався цікавими археологічними пам’ятками, унікальними колекціями ікон тощо.

Окрім наукових товариств, значний внесок у виявлення, вивчення збереження пам’яток зробили місцеві музейні заклади, Московський і Санкт-Петербурзький археологічні інститути, археологічні з’їзди. Підготовка і проведення 15 з’їздів, 6 з яких відбулися в Україні, стали могутнім стимулом для систематизації та збереження пам’яток старо­вини і мистецтва. Історик І. Амартоло, аналізуючи стан історичної на­уки в Російській імперії і місце в ній археологічних з’їздів, ще у 1884 р. наголосив, що завдання з’їздів полягає у переосмисленні стану іс­торичної науки загалом, а не тільки археології. Кожен з’їзд був етапом у розвитку історичної науки, сприяв вивченню пам’яток, створенню нових музеїв.

Суттєві зміни у пам’яткоохоронній сфері відбулися у роки Україн­ської революції, коли була започаткована державна система охорони пам’яток. Восени 1917 року в структурі Генерального секретаріату народної освіти Української Центральної Ради було створено відділ охорони пам’яток старовини і музеїв - перший державний орган з чітко визначеними адміністративними повноваженнями. Центральна Рада порушувала питання про повернення з Росії не тільки козацьких

255

клейнодів, пам’яток мистецтва, а й архівних документів. Па помаз­ку квітня 1918 р. при Міністерстві народної освіти України утворе­но Культурну комісію з питань повернення пам’яток. До неї входили М. Грушевський, І. Каманін, М. Василенко, О. Левицький та ін.

Відомим археологом, етнографом, мистецтвознавцем і музеєзнав­цем М.Ф. Біляшівським (1867-1926) було розроблено проект першого Закону «Про охорону пам’яток старовини і мистецтва» (1918 р.). Охо­рону історико-культурної спадщини намагалися забезпечити також Гетьманат і Директорія.

І все ж війни і економічний розлад, що настав за ним, часта змі­на політичної влади в Україні згубно відбилися на стані збереження пам’яток мистецтва і старовини. Історик-мистецтвознавець Ф. Ернст відзначав: «Революція і війна викрали у нас стільки скарбів світового мистецтва, що найвідчайдушніші волання про загибель пам’яток ста­ровини вже більше нікого не дивують і не чіпають». У травні 1919 р. РНК УСРР затвердила декрет «Про знесення з площ та вулиць пам’ят­ників, споруджених на честь царів та їх слуг». Зокрема, у Києві бу­ли знесені пам’ятники царям Миколі І, Олександру І, а також графам Бобринському і Столипіну та ін. Разом з тим було збережено пам’ят­ники князю Володимиру (скульптори В.І. Демут-Малиновський і П.К. Клодт), гетьману Богдану Хмельницькому (скульптор М.Й. Ми- кешин) у Києві.

У лютому 1919 р. в Харкові при Народному комісаріаті освіти УСРР було створено Всеукраїнський комітет охорони пам’яток мис­тецтв і старовини (ВУКОПМІС). Згідно із розробленим статутом на комітет покладалися завдання здійснювати облік, реєстрацію, вивчен­ня і популяризацію пам’яток, націоналізацію найвидатніших з них. У його віданні були всі музеї, архіви, книжкові палати, він розробляв законопроекти, інструкції, організовував губернські, повітові, волос­ні, сільські комітети. Активно діяли Київський, Полтавський, Чер­нігівський, Волинський, Харківський губернські комітети охорони пам’яток. Серед членів комітету найбільш плідну роботу проводили професор Ф.І. Шміт, архівіст В.О. Барвінський, відомий історик мис­тецтва О.Н. Новицький та інші діячі науки та культури. У квітні-трав- ні 1919 р. комітет мав чотири відділи: архітектурний (голова Г.К. Лу- комський), археологічний (голова Н.Д. Полонська), архівний (голова В.Л. Модзалевський) і музейний (голова М.Ф. Біляшівський). В різ­ний час у роботі ВУКОПМІСу брали участь також Д. Баталій, С. Гі- ляров, Ф. Ернст, М. Макаренко, В. Модзалевський, І. Моргілевський, М. Сумцов, С. Таранушенко, О. Федоровський. У неспокійній, суперечливій атмосфері перших десятиліт ь XX СТ, незважаючи на всі труднощі тих буремних років, плідною була твор чість вчених, які опікувалися питаннями культурної спадщини. Так Ф.І. ІІІміт, який з 1922 р. став ректором Археологічного інституту, продовжував займатися історією давньоруського мистецтва. У 1923 р. він добився створення музею на території Софійського собору, роз робив план комплексного дослідження цієї унікальної пам’ятки істо ­рії та культури. Ф.Л. Ернст, Д.М. Щербаківський, С.А. Таранушенко проводили велику роботу по вивченню пам’яток української архітек­тури та мистецтва ХУИ-ХУПІ ст. Однак в складних політичних та економічних умовах того часу уникнути руйнації пам’яток (особливо культових) було неможливо.

16 червня 1926 р. РНК УСРР затвердила «Положення про пам’ят­ки природи і культури», яке стало важливим етапом у становленні і розвитку законодавства України про охорону і використання істори- ко-культурних цінностей. В.І. Акуленко підкреслює, що «Положення 1926 р. - це перший в республіці законодавчий акт загальнонорматив- ного значення, в якому кодифіковано всі попередні чинні декрети і постанови, використано набутий досвід державних і громадських ор­ганів у цій галузі, а також розроблено нові правила і порядок охорони, утримання, обліку, дослідження і пропаганди музейних і позамузей- них (нерухомих) пам’яток»⁶. Згідно з Положенням всі пам’ятки куль­тури і природи, що мали наукове, історичне або мистецьке значення перебували у віданні Наркомосу УСРР, якому у здійсненні покладе­них на них завдань допомагали Український комітет охорони пам’яток культури (УКОПК) та Український комітет охорони пам’яток природи (УКОПП). Важливе значення для збереження пам’яток мала організа­ція у 1926-1929 рр. державних історико-культурних заповідників. У 20-30-х роках діяли також історико-краєзнавчі осередки, які займали­ся вивченням пам’яток історії, архітектури, етнографії.

Але одночасно із певними досягненнями все відчутнішими ста­вали нігілістичні тенденції у ставленні до пам’яток культури, руйну­валися історико-архітсктурні об’єкти, особливо під час проведення антирелігійних кампаній. Головний удар прийняли на себе пам’ятки церковного зодчества. Тільки протягом року (жовтень 1929 - жов­тень 1930 рр.) в Україні було закрито 533 культові споруди. Настав час, коли пам’ятки історії та культури оголошувалися «старим мот­лохом». Лише у Києві було знищено у ці роки щонайменше ЗО цер­ков і монастирів (у тому числі Михайлівський Золотоверхий монас­тир XII ст. та ін.). Загинули майже всі дерев’яні храми XVII ст. на Харківщині та Дніпропетровщині⁷. Безліч пам’яток культури було знищено і самовільно перебудовано у 30-і роки. Закриття і знесен­ня храмів-пам’яток поєднувалися з жорстокими репресіями проти духовенства, віруючих, вчених. Саме в кінці 20-х - на поч. 30-х рр. на підставі сфабрикованих звинувачень було репресовано більшість провідних пам’ятникознавців України, у тому числі В. Дубровський, Ф. Ернст, П. Козар, Ю.Сіцінський, С. Таранушенко та інші, а ака­демік Д. Щербаківський вимушений був піти з життя. Розстріляно було професора М.О. Макаренка, страчено в катівнях НКВС голову УКОПК поета І. Кулика та інших членів комітету, який через репре­сії припинив свою діяльність.

Для того щоб змінити ситуацію на краще, під тиском громадськос­ті 31 серпня 1940 року при РНК України було створено Комітет охоро­ни та збереження історико-культурних, архітектурних і археологічних пам’яток УРСР. До його складу увійшли відомі діячі науки та культу­ри - П. Панч, М. Бажан, О. Богомолець, О. Довженко, А. Кримський, П. Тичина, Ф. Кричевський, Л. Славін та інші. Як і його попередники, комітет був напівгромадською організацією і не мав низових струк­тур. У 1941 році комітет було передано у відання Наркомату освіти, але війна, розв’язана нацистською Німеччиною проти СРСР, припи­нила діяльність цього органу.

В умовах війни навколо пам’яток історії та культури формується нова суспільна атмосфера. Пам’ятки стають символами непохитності народного духу в години випробувань, важливим фактором суспіль­но-політичного життя. Окупанти, руйнуючи пам’ятки, намагалися знищити пам’ять про минуле і сучасне. Недаремно фашистські ідео­логи твердили, що «достатньо у народу знищити пам’ятки культури, він уже у другому поколінні перестає існувати як самостійна нація».

У 1943-1945 рр. ЦК КП(б)У і РНК УРСР прийняли ряд важливих постанов, спрямованих на охорону та використання історико-культур­ної спадщини. Облік збитків, завданий у цій сфері окупантами, роз­глядався як найважливіше завдання. Адже під час окупації в Україні було зруйновано і пошкоджено близько 2 тисяч пам’яток архітектури, з яких 347 були втрачені повністю, пограбовано 151 музей, знищено 18 млн. архівних справ, 51 млн. книг. У березні 1944 р. почав діяти відділ охорони пам’яток архітектури (у складі Управління в справах архітектури при РНК УРСР), а у 1945 р. охорону культурно-історич­них пам’яток було покладено на Комітет у справах культурно-освіт­ніх установ. Протягом 1943-1945 рр. зі Сходу в Україну було реева­куйовано історико-художні цінності, відкрито музеї Києва, Харкова, Дніпропетровська, Одеси, Львова та інших міст. Але далеко не всі пам’ятки історії та культури вдалося повернути на Батьківщину.

Відбудова пам’яток культури розпочалася ще в часи війни, але значно ширше вона проводилася після її завершення. Для цього було прийнято документи, які відновлювали систему державних і громад­ських органів у цій галузі (постанова «Про заходи впорядкування ста­ну пам’яток культури, старовини і природи на території Української PCP» від 6 грудня 1945 р.), яка вплинула на затвердження «Положен­ня про пам’ятки культури і старовини». Прийняті правові акти спри­яли пожвавленню там’яткоохоронної роботи. З цього часу було вияв­лено значну кількість пам’яток: у 1946 р. - 11.360, у 1947 р. - 19.678, у 1948 р. - 25 000. На історичних об’єктах встановлювалися охорон­ні дошки. Розпочалися масштабні реставраційні роботи. Ними було охоплено понад 600 пам’яток архітектури*.

На початку 50-х років до державних реєстрів було внесено 47 тисяч пам’яток історії, археології, мистецтва. 90% усіх пам’яток були пов’я­зані з воєнними подіями Другої світової війни⁹. На 1956 рік список архітектурних об'єктів, що підлягали охороні, налічував 2070 витворів зодчества від VI до XX століття. Нова паспортизація пам’яток, розпо­чата в 1963-3964 рр., дала можливість взяти на державний облік 22.359 об’єктів, проте жодна з розпочатих паспортизацій за часів радянської влади, а саме: 1919, 1926-1928, 1946-1948, 1953-1955, 1963-1969, 1972-1973 рр. не була завершена (див. Історико-культурна спадщина України: Проблеми дослідження та збереження. - К., 1998. - С. 54).

Варто зазначити, що у радянські часи давалася взнаки надмірна ідеологізація у відборі й оцінці пам’яток історії. Більше того, у 60-х роках знову починає набирати силу руйнівний процес щодо пам’яток історії та культури. Розгортається атеїстична пропаганда. Закрива­ються храми (близько 10 тисяч) і монастирі. Знімаються з державного обліку понад 740 (36%) витворів старовинного зодчества, переважно церкви XVI-XVIII ст. Ці пам’ятки розбиралися або невпізнанно пе­рероблялися. Все це спонукало відомих діячів культури та істориків О.М. Апанович, К.І. Стецюк, О.С. Компан, М.Ю. Брайчевського го­стро Поставити питання про руйнування пам’яток старовини.

Наслідком цих виступів стало створення Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (УТОПІК) на чолі з академіком П.Т. Троньком (1966 р., затвердження Статуту від 12.VI.1967 р.).

У Статуті УТОПІК був зафіксований поділ пам’яток на історич­ні, археологічні, пам’ятки архітектури, історії техніки і військової справи, мистецтва, етнографічні, письменства. До початку 90-х років Товариство було єдиною недержавною структурою, що опікувалася охороною історико-культурної спадщини.

13 липня 1978 р. з’являється важливий закон, прийнятий Верхов­ною Радою УРСР «Про охорону і використання пам’ятників історії та культури», який визначав принципи законодавства України з охорони та використання пам’яток, державний облік, відповідальність за по­рушення законодавства. Пам’ятки історії та культури поділялися на 5 видів - історії, археології, архітектури та містобудування, монумен­тального мистецтва і документальні. Велику роботу зі збереження іс­торико-культурної спадщини проводило УТОПІК (було створено Му­зей народної архітектури та побуту України, відкрито меморіальний комплекс «Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. та ін.). На кошти Товариства у першій половині 80-х р. було відреставровано у Чернігові Борисоглібський і Спасо-Пре- ображенський собори та П’ятницьку церкву. УТОПІК послідовно здій­снює комплексні програми «Часи козацькі» та «Шевченківські місця в Україні», ініціює створення різноманітних проектів, програм, акцій (наприклад, програма «Некрополі України», акція «Забуті могили» та ін.). Важливу роль у охороні і збережені культурної спадщини віді­грає підготовка енциклопедичного видання - «Зводу пам’яток історії та культури України», який зафіксує всі нерухомі пам’ятки археологи, історії, архітектури і містобудування, монументального мистецтва.

¹²¹ червня 2000 р. було прийнято Закон України «Про охорону куль­турної спадщини» і усунуто розбіжності в культурологічній сфері, а понятійний апарат узгоджено з міжнародними стандартами. Прий­няття цього Закону дало можливість Україні увійти у світове співто­вариство, вирішити ряд питань, пов’язаних з охороною і збереженням пам’яток, поверненням та реституцією (відновленням) культурних цінностей. Реституція культурних цінностей посідає особливе місце у системі міжнародної і національної охорони культурної спадщини. Це зафіксовано у статті 54 Конституції України: «Держава вживає за­ходів до повернення в Україну культурних цінностей народу, що зна­ходяться за її межами».

Питання про повернення культурних цінностей, незаконно вилуче­них однією державою з окупованої нею території, набуло особливого значення під час Другої світової війни і у повоєнний час. З України було вивезено колекцію малюнків Альбрехта Дюрера (Львівська кар­тинна галерея), яка нині розпорошена по музеях Нью-Йорка, Чикаго, Лондона, з музею Житомира - 2000 художніх полотен, з Харкова - 300 картин, з Києва - колекцію археологічних розкопок Ольвії, пам’яток Київської Русі. З Центральної наукової бібліотеки АН УРСР окупанти вивезли 719 тисяч творів друку, 510 рукописних книг та документі в, а також багато інших культурних цінностей. «Такі величезні втрати пам’яток, документів, що засвідчують історію народу, знищує по­чуття традиції, робить суспільство піддатливим до національного ви­родження», -підкреслював відомий польський архітектор і мистецтво­знавець А. Цибаровський.

У 1943 р. СРСР, США, Великобританія та 15 інших країн оголосили за собою право вважати незаконною пограбовану власність. Принци­пи цієї декларації відбиті у міжнародних договорах у Парижі у 1947 р. У цих договорах реституції були присвячені положення принципів Декларації 00Н від 5.1.1943 р., але проблема розшуку і повернення культурних цінностей в Україну, як і в інші країни, далека від сво­го завершення. Знайти і повернути викрадені цінності складно. Адже окупанти не тільки вивозили пам’ятки, але й знищували інвентарні записи, фотографії з пам’яток, щоб стати їх повними власниками. 1 все ж на основі архівних бібліографічних даних інформація про час­тину втрачених цінностей відновлена. У 1991-1992 рр. при Міністер­стві культури УРСР діяла Комісію з розшуку та повернення в Україну історичних та культурних цінностей, які знаходяться за її межами.

На початку 1993 р. при Кабінеті міністрів України була створена Національна комісія з питань повернення на Україну культурних цін­ностей, яка зібрала значний фактичний матеріал про факти пограбу­вання музеїв України і вивезення до Німеччини рухомих пам’яток. У листопаді 1994 р. у Мюнхені було успішно проведено переговори між Україною та ФРН про повернення вивезених під час війни пам’яток. Урядові делегації обмінялися списками цінностей, загублених під час Другої світової війни (за матеріалами Надзвичайної державної комісії, що працювала після війни, з Київського історичного музею окупанти вивезли 136.235 пам’яток, з Київського музею російсько­го мистецтва - 4.629, з Київського музею українського мистецтва - 41.104, з Київського музею західного і східного мистецтва - 25.390, з Київського музею театрального мистецтва - 1.572, з Кам’янець-По- дільського краєзнавчого музею -12.819, з Харківської картинної гале­реї - 11.325, із Центрального музею Криму (Сімферополь) - 39.849 та багато ін. Всього із музеїв України було вивезено 283.782 експона­ти¹⁰. Національною комісією з питань повернення в Україну культур­них цінностей станом на 1.1.1994 р. виявлено 43 тисячі предметів, в різний час незаконно вивезених із України, встановлено їх місцезна­ходження. Доля історико-культурної спадщини після 1991 року заслуговує на особливу увагу і проблеми її охорони в Україні є надзвичайно акту­альними сьогодні. За десять років незалежності лише пам’яток архі­тектури у нашій країні втрачено більше, ніж у роки Першої світової війни і лише трохи менше, ніж у роки Другої світової війни. (Див. такі дані у графіках і діаграмах, що дають порівняльну інформацію про кількість втрачених об’єктів архітектурної спадщини по регіонах України за 1914-1918 рр., 1919-1940 рр, 1941-1945 рр., 1946-1991 рр., 1992-2001 рр. у журналі «Пам’ятки України: Історія та культура» за 2001 р., № 4. - С. 7-9). Вони не можуть не вражати. Адже мова йде про небезпеку втрати історичної пам’яті народу.