Гумилев Л.Н. География этноса в исторический период. - Л., 1990. - С. 29.; Його ж: Етногенез и биосфера Земли. - М., 2005. 1 страница

18. Олабари И. «Новая» новая история: структуры большой длительности».\\ Культура и общество в средние века - раннее новое время. Методология и методика современных зарубежных и отечественных исследований. Сбор­ник аналитических и реферативных обзоров. - М., 1998. - С. 103-105.

19. Репина Л.П., Зверева В.В., Парамонова М.Ю. История исторического зна­ния... С. 228.

20. Дюби Ж. Время соборов. - М., 2002. - С. 6.

21. Павленко Ю. История мировой цивилизации. - К., 2002. - С. 696-697.

22. Гуревич А.Я. История историка. - М., 2004. - С. 120.

23. Репина Л.П., Зверева В.В., Парамонова М.Ю. История исторического зна­ния... С. 253.

24. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей XVI- XVII ст. - К., 2002. - С. 9.

ЛІТЕРАТУРА

25. Бердяев Н.А. Смысл истории. Новое Средневековье. — М., 2002. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм. XV- XVI- II ст. В 3-х т. - Т. І. Структури повсякденності: можливе і неможливе. - К., 1995. - Т. 2. Ігри обміну. - К., 1997. - Т. 3. Час світу. - К., І998. Вернадский В.И. Биосфера и ноосфера. -М., 1989.

26. Вернадский В.И. Научная мысль как планетарное явление. - М., 1991.

27. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. - СПб., 2002.

28. Гумилев Л.Н. Этносфера: история людей и история природы. - СПб., 2003.

29. Гуревич А.Я. Исторический синтез и «школа «Анналов». — М., 1993. Гуревич А.Я. История историка - М., 2004.

30. Дюби Ж. Развитие исторических исследований во Франции после 1950 г. \\ Одиссей. Человек в истории. 1991. - М., 1992.

31. История ментальностей и историческая антропология / Под ред. АЯ. Гу­ревича. — М., 1998.

32. Невлева И.М. История русской философии. - Харьков, 2003.

33. Нові перспективи історіописання / За ред. Пітера Берка. - К., 2004. Павленко Ю.В. История мировой цивилизации. - К., 2002. Потульницький В.А. Україна і всесвітня історія. Історіософія світової та української історії ХУІІ-ХХ ст. - К., 2002.

34. Репина Л.П., Зверева В.В., Парамонова М.Ю. История исторического знания. - М., 2004.

35. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. -М., 1992.

36. Тейяр де Шарден. Феномен человека. - М., 1987.

37. Тойнбі А. Дослідження історії. В 2-х т. - К., 1995.

38. Тойнби А. Цивилизация перед судом истории. -М., 2003.

39. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии истории. В 2-х т. - Минск, 1998.

40. Ясперс К. Смысл и назначение истории. - М., 1991.

41. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей XVI -XVII ст.-К., 2002.

ТЕМА III.РОБОТА ІСТОРИКА З ІСТОРИЧНИМИ ДЖЕРЕЛАМИ (ПИТАННЯ ТЕОРІЇ, МЕТОДИКИ, ЕТАПІВ ІСТОРИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ)

ЛЕКЦІЯ І. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО В СИСТЕМІ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ

Значення джерел для процесу історичного пізнання. Теоретико- мстодологічні проблеми джерелознавства. Етапи становлення та роз­витку джерелознавства. Поняття історичного джерела. Основні види історичних джерел. Писемні джерела. Усна історія. Свідчення та їх вивчення. Етнографічні, лінгвістичні та інші джерела. Природничі об’єкти як джерела історичного пізнання.

«Потрібно вивчати історію, використовуючи всі наявні джерела, беручи з кожного ту інформацію, яку вони можуть дати, і встановлювати ієрархію цієї інформації залежно від системи цінностей епохи, а не уподобань історика...»

(Жак Ле Гофф)

Основою всякого історичного дослідження є історичні джерела

⁸⁰ позивні історії. Інформація про минуле міститься саме в них. За­пас джерел невичерпний. Це може бути документ, чи залишок дії (на­приклад, загублена монета), рештки будівель тощо. Історичні джере­ла включають найрізноманітніші свідчення минулої діяльності людей

слово написане і слово промовлене, характер ландшафтів і предме­ти матеріальної культури, твори мистецтва, фотокінодокументи тощо. Історики приділяють велику увагу пошукам, вивченню, обробці дже­рел, коло яких постійно зростає. З джерел історик відбирає факти і всю інформацію, яку потім організує у певну картину. Але складність пізнання минулого полягає в тому, що воно у цілому не може бути об’єктом безпосереднього спостереження. Історик має справу з тим, що вже не існує, але за його рештками він повинен зробити спробу це минуле «воскресити». Інколи лише випадково доходять до нас доро­гоцінні свідчення далеких тисячоліть чи століть, які дають шанс істо­рику наблизитися до пізнання тих віддалених від нас епох.

Джерелознавство є особливим методом пізнання реального сві­ту. Об’єктом при цьому виступають твори, речі, документи, пам’ят­ки. Іноді скульптури, поеми, філософські праці можуть нам сказати значно більше, ніж тексти законів і договорів. Минуле не зникає без­слідно. Воно продовжує жити у свідомості людей, у традиціях, духо­вних цінностях і визначається наявністю глибоких внутрішніх зв’яз­ків між минулим і сучасним. На кожному кроці ми зустрічаємося з минулим, інколи не помічаючи цього. Ланцюг, що поєднує минуле з сучасним - нерозривний. Не випадково М.К. Реріх писав: «Всім хо­четься заглянути в глибину, туди, де морок віків осяяний мерехтінням істинних дорогоцінностей, то розкішних, то скромних і великих лише чистотою думки, що їх створила. Спробуємо вирішити, що б ми мо­гли побачити, якби ми перенеслися в різні далекі віки? Здивувалися б мудрості внутрішнього художнього інстинкту чи знайшли б лише геніальних дітей? Не дітей знайшли б ми, але мудреців».

Сліди минулого дозволяють історику здійснити спроби відтворити його. Історик єдиний, хто здійснює функцію посередника між ниніш­нім і минулим, «воскрешає минуле». Він намагається побачити і зро­зуміти віддалених у часі людей, чужу свідомість, проникнути у сферу їх замислів.

Так, через дослідження зображальних джерел, у яких міститься ін­формація, що закодована у певних зорових образах, історик може не лише доповнити певні історичні факти, а й поглянути на них у бук­вальному розумінні цього слова. З найдавніших часів рука художника створювала предмети, що дозволяють сучасній науці хоч би приблизно реконструювати свідомість пращурів. Адже ЗО 000 років тому людина вже була здатна відтворити образ людини. Більше того, не просто від­творити, а підкреслити те, що найважливіше (про це свідчить фігур­ка матері-прародительки, знайдена в Австрії (Венера з Віллендорфу). 15 000 років тому давній митець створив знамениті зображення тва­рин на стінах і стелі печери Альтаміра (Іспанія). Гігантська ж «кар­тинна галерея» на скелях у центрі Сахари дала можливість в деталях відтворити довгу історію нині пустельних місць. Отже, якщо давні культури не залишили текстів, то слід руки художника залишається основним джерелом для розуміння далекого минулого. Історик може захоплюватися мистецтвом давніх людей, але як професіонал він зо бов'язаний вбачати в ньому історичне джерело.

Постійно накопичуючи повсякденний досвід, люди передають йо­го наступним поколінням. Для цього вони кодують інформацію (в ма­люнках, спорудах, виробах, творах, а пізніше в документах), що ви­ступає як фіксоване джерело. Цей момент важливий для розуміння методу джерелознавства. Суть методу - у пізнанні оточуючого світу через фіксовані джерела інформації. Адже малюнок, споруда, доку­мент, фотографія, кіноплівка, звукозапис дає можливість людині «зу­пинити миттєвість». Ці фіксовані свідчення і є основним джерелом пізнання, без них історик не може обійтися, а значить, не може пізна­ти минуле.

Джерелознавство виступає як метод вивчення минулої реальності через посередництво людського сприйняття, зафіксованого в джере­лах. Слід пам’ятати, що кожне джерело має елемент суб’єктивності, який переходить і на факти, відображені в джерелі. Джерело завжди тією чи іншою мірою містить особистісне ставлення його автора. Твір належить певному автору, але в той же час він є і феноменом культури свого часу, явищем міжособистісного спілкування.

Джерелознавство досліджує пам’ятку як цілісний, внутрішньо вза­ємопов’язаний об’єкт з притаманними йому особливостями інформа­ційного поля. Вивчаючи властивості джерел, джерелознавство розро­бляє методи отримання інформації, її критичної перевірки, формулює критерії оцінки творів як явищ культури. Тому джерелознавство для історика не лише допоміжна дисципліна, як це представлялося тради­ційною методологією історії, але самодостатня область знання, наука про джерела.

Все створене і створюване людьми - від найдавніших часів до су­часності - може бути об’єктом дослідження як ціле. «Через джерело, як частину минулого, ми вживаємося в- єдність цього минулого і, піз­наючи частину, в ній вже пізнаємо і ціле», — підкреслював історик- медієвіст, знавець середньовічних джерел Л.П. Карсавін (1882-1952). Такий підхід орієнтує на системне вивчення джерел, на звернення до­слідника до всього обсягу творів культури. Адже історичне джерело, будучи продуктом культури, виступає як єдиний об’єкт різних гума­нітарних наук при різноманітності їх предметів вивчення. Тим самим він створює основу для міждисциплінарних досліджень та інтеграції наук, а також для порівняльно-історичного аналізу.

Сучасні технологічні засоби відкривають для цього нові необ­межені можливості (мережа Інтернет), з’являються нові поняття: «комп’ютерне джерелознавство, історична інформатика. У визна­ченні останньої зазначається, що «історична інформатика вивчає за­кономірності процесу інформатизації історичної науки; в її основі лежить сукупність теоретичних і прикладних знань, необхідних для створення і використання у дослідницькій практиці машинопрочи- іуваних версій історичних джерел всіх видів». Англійський істо­рик П. Денлі, один із засновників Міжнародної Асоціації «Історія і комп’ютер», пророчить у XXI сг. історичній інформатиці стати «но­вою мовою історичних досліджень»: «... можливості історичної ін­форматики не зводяться до того, що ми можемо робити ті чи інші дослідження швидше чи ефективніше; ми можемо робити нове, і ми можемо робити старе по-іншому».

Використання аудіовізуальних джерел змінило співвідношення письмової та звукозаписуючої фіксації інформації, писемних та усних свідчень в інформаційному полі XX ст. Технічні засоби створюють нові види джерел, сприяють збільшенню загального обсягу інформа­ції. Історичне джерело стає різноманітнішим і невичерпним. «Історія посідає унікальне місце серед гуманітарних і соціальних наук за різ­номанітністю джерел, кожне з яких вимагає спеціальних знань,» - за­значає сучасний англійський історик Джон Тош.

Але уявлення про те, що історичні джерела негайно дадуть відпо­віді на всі запитання, хибне. Величезна кількість пам’яток (фрагмен­тів минулої реальності) різноманітного характеру - літописи, хроні­ки, збірники законів, листи, щоденники, зображення, залишки давніх поселень тощо - самі по собі ще не є історичними джерелами, доки до них не буде привернута увага дослідника. Лише думка вченого виді­ляє для вивчення ті чи інші рештки, пам’ятки і перетворює їх на дже­рело даних, необхідних для відтворення картини минулого. У цьому процесі історичного пізнання виключно велику роль має інтелекту­альна активність дослідника.

Французький історик Марк Блок звертав увагу на прірву, що від­діляє історика від «антиквара», адже останній є лише пасивним зби­рачем «давнини». Але і історику, який вміє поставити запитання минулому, налаштуватися на діалог з джерелом, примхлива богиня історії Кліо не поспішає розкривати свої секрети. Було б наївним вважати, що просте накопичення історичних джерел відкриє таєм­ниці минулого. Досліднику потрібно докласти великих зусиль, щоб оволодіти матеріалом, осмислити його, відновити як окремі деталі історії, так і загальні її риси, знайти ключ до тлумачення джерела, виробити метод їх інтерпретації. Не можна ототожнювати джерела з

історією, адже лише сила думки вченого-історика має перетворити їх на джерело інформації.

На думку Р. Коллінгвуда «історик-початківець повинен збагнути, що джерела - це ніякі не авторитети, а просто джерела; що ставлення історика до них повинне полягати не в прийманні чи відкиданні їх, а в їх інтерпретації»¹. Сучасна історична наука базується фактично на постійному переосмисленні джерел. Тому історики розглядають ори­гінальні матеріали як першоджерела, а все, що їх попередники на­писали, як вторинні джерела. Інколи первинні та вторинні матеріали присутні в одній і тій самій праці. (Середньовічні хроніки розпочи­налися з огляду світової історії від створення світу до Різдва Хрис­тового, заснованого на роботах відомих авторів; сучасні ж історики цінують у них перш за все щорічні записи про поточні події). Так, «История Англии» Маколея (1848-1855) є вторинним джерелом, але для спеціалістів з проблем менталітету вікторіанської еліти ця праця виступає першоджерелом, - вважає Дж.'Гош.

Довгий час побутувала думка, що джерелами можуть бути лише писемні свідчення, а всі інші не заслуговують такої довіри. У XX ст. етнологи встановили, що усна традиція може мати більш стійкий ха­рактер, адже вона спирається на строгі канони. Відтак у сучасному історичному знанні історія створюється на основі писемних джерел, але якщо вони відсутні, тоді використовуються інші джерела, адже «все у світі є потенційне свідчення чогось». Але щоб їх використати, історик має поставити цим свідченням відповідні запитання. Один і той самий документ чи свідчення можна тлумачити по-різному, за­лежно від поставлених завдань. Остаточного ж прочитання джерела не існує. Але інтерпретація джерел та їх використання у історичних працях відбувається відповідно до певних правил і норм, що їх об­ґрунтовує така галузь історичних знань, як джерелознавство. Джере­лознавство відіграє спеціальну роль і займає провідне місце в струк­турі історичної науки, маючи свій предмет і об’єкт вивчення, систему специфічних дослідницьких методів.

Історичне джерелознавство вивчає походження історичних дже­рел, теорію і методику їхнього використання в історичних досліджен­нях, склад, структуру й функціонування джерельної бази історичної науки.

«Важко уявити собі образ модерного історика, який не опанував теорію і практику пошуку, виявлення, пізнання, аналізу й викорис­тання джерел як у науково-дослідній, так і в педагогічній діяльності, не оволодів сучасними методами опрацювання джерел, здобування джерельної інформації, перевірки її достовірності», - наголошують шпори фундаментального посібника «Історичне джерелознавство»².

Джерелознавство містить теоретичний розділ і джерелознавчу практику. Теорія джерелознавства - це сукупність систематизованих узагальнюючих знань про його предмет, об’єкт, завдання, методоло­гічні принципи, структуру та місце в історичній науці. У джерелоз­навстві теорія джерела посідає центральне місце. Вона розкриває йо­го природу, суть, специфіку відображення у ньому дійсності, особ­ливості вміщуваної у ньому інформації, його пізнавальну функцію в історичних дослідженнях. Як спеціальна галузь історичної науки дже­релознавство спирається на її теоретико-методологічні засади. Дже­релознавча практика - це практичне використання джерел у конкрет­них історичних дослідженнях.

Історичне джерелознавство невіддільне від розвитку історичної науки. У різні історичні епохи існували різні критерії оцінки джерела. Спроби критичного використання джерел можна знайти уже в працях античних авторів (наприклад, Фукідіда). У добу Середньовіччя було чимало істориків, які стверджували, що вони використовували досто­вірні джерела: «.. .Записав, те, що я бачив у пергаменах чи в кодексах монастирів св. Марцила, св. Мартіна і св. Августина Лемовіценсько- го», або «.. .Деякі давні документи і пергамени я зібрав воєдино після довгих досліджень; я переглянув покажчики, запозичивши з них та інших достовірних свідчень, додав пропущене». Наприклад, один із авторів XIV ст. писав:

«... Мой рассказ упорядочен В соответствии с некоторыми хрониками,

То есть правдивими словами,

Которые я переписывал из мемуаров В Сен-Дени день и ночь»³.

Із зростанням престижу писемних джерел нарівні з надійними свід­ченнями вибудовувалася перша ієрархія джерел (на основі їх приро­ди) - істинність (автентичність) і схвалення авторитетом (наприклад, схвалено римською курією). Середньовічні історики не критикували свідчення, вони давали оцінку авторам свідчень. Але із розширенням історичної інформації все частіше історики критикують не свідків, а свідчення, готують основу для появи нової критики.

У добу Відродження спостерігається великий інтерес до праць ан­тичних авторів, але разом з тим має місце і залежність істориків від їх авторитету, традиційна довіра до авторитетних суджень. Гуманіс­ти проводять інтенсивні пошуки з виявлення нових джерел (текстів), вдаються до їх інтерпретації. З філологічним інтересом до минулого пов’язують вчені становлення традиції відбору, оцінки та критики іс­торичних літературних джерел. Широко відомий приклад аргумен­тованої критики достовірності історичного джерела - «Трактат о ио- дложности Константинова дара» італійського гуманіста Лоренцо Вал- ли (1407-1457). Автор піддав критиці один із головних документів, що обґрунтовував права папи на вищий авторитет у християнському світі, поставивши під сумнів саму концепцію світської влади папства. Це була перша спроба критичного аналізу історичного джерела, ви­користання лінгвістичного і літературного аналізу тексту. Але разом з тим, при всіх достоїнствах істориків доби Відродження «наукова кри­тика джерел була за межею їх можливостей».

Пошукам, колекціонуванню, систематичному опису і класифікації історичних документів і пам’яток приділяли велику увагу антиква­ри, представники такої інтелектуальної течії, як антикваріанізм (XVII ст.). Антиквари і знавці документів минулого, ерудити збирали най­різноманітніші свідчення минулих епох - монети, герби, надписи, документи тощо. Звертаючись до цих джерел, вони розробили нові методики їх критики. Варто зазначити, що в Англії основи антикварі- анізму були закладені ще у XVI ст. із заснуванням у 1585 р. в Лондоні Єлизаветинського товариства антикварів, члени якого збирали і пу­блікували дані про історичні пам’ятки. У XVII ст. вже стали друкува­ти великі серії середньовічних джерел.

Великих успіхів у справі збирання, критики та публікації джерел досягай у Франції члени товариства мавристів (ченців конгрегації святого Мавра). Ними було знайдено і зібрано багато середньовіч­них манускриптів, які публікувалися після ретельної перевірки усіх списків документів. Особливо слід відмітити велику роботу з критики текстів бібліотекаря Сен-Жерменського монастиря, великого ученого монаха-бенедектинця Жана Мабільона (1632-1707), який вважається основоположником нової дисципліни - дипломатики, що вивчає акти, дипломи, отримані церквою і монастирями на пожалувані їм землі. Ж. Мабільон та історики-ерудити зробили внесок у розробку таких дисциплін, як палеографія і хронологія, що дозволило поглибити кри­тику джерел. У середині XVII ст. у Антверпені здійснювалося видан­ня середньовічних джерел єзуїтами-болландистами (названих так на честь їх голови Ж. Болланда). Завдяки діяльності болландистів вдо­сконалювалися правила критичного аналізу історичних джерел.

У добу Просвітництва вчені XVIII ст. не лише продовжили справу антикварів та ерудитів-публікаторів XVII ст., а й зробили помітний внесок у розробку теоретичних засад джерелознавства, розширивши саме поняття джерела (Дідро, Вольтер). Вони піддали критиці абсо­лютизацію авторитету писемних джерел, звернули увагу на склад­ність і багатоплановість такого поняття, як «факт».

Проблеми джерелознавства ґрунтовно розроблялися вченими-істо- риками першої половини XIX ст., які звернулися до вивчення серед­ньовічних джерел (французька школа Тьєрі, Гізо та ін.). Зокрема, Гізо розрізняв критику фактичну, текстологічну, логічну тощо. Він вважав, що факти самі по собі ще не складають історію, адже в історика може виникнути спокуса і мотиви їх підтасування.

Для історичного знання XIX століття взагалі характерним був культ джерел та культ фактів. Історики-позитивісти XIX ст. надава­ли перевагу документам офіційного походження - законодавчим ак­там, дипломатичним матеріалам, правовим документам як таким, що найбільш точно відображають події. Інші ж види джерел - мемуари, нереписка приватних осіб, публікації у періодичних виданнях розгля­далися здебільшого як суб’єктивні, а відтак як не такі надійні і не такі достовірні. Історики все частіше звертаються до архівів і першість у їх вивченні належить представнику німецької історичної школи Леопольду фон Ранке (1795-1886), який втілив критичний підхід до джерел у арсенал історичної науки. Науковий семінар, який він вів у Берлінському університеті, сприяв появі нової когорти вчених-істори- ків з досвідом критичного аналізу першоджерел, особливо численних архівних джерел, які вперше широко були відкриті для дослідників у XIX ст. Л. Ранке добився загального визнання тієї ідеї, що аналіз дже­рел і написання історичних праць невіддільні одне від одного.

Дослідження Б. Нібура, Л. Ранке, Т. Моммзена, І. Дройзена, III. Ланглуа, III. Сеньобоса були спрямовані на поглиблення і розши­рення методів опрацювання джерел. Джерелознавство набуває сис­темного характеру. Значний внесок у його розвиток зробили відомі російські історики другої половини XIX ст. М. Погодін, В. Соловйов, В. Ключевський. З іменем В. Ключевського пов’язане становлення наукового джерелознавства в Росії.

В українській історіографії перші принципи наукової критики іс­торичних джерел мали місце у працях М. Максимовича (40-і рр. XIX ст.). Помітний внесок у розвиток теоретичних і методичних засад джерелознавства внесли М. Костомаров, О. Лазаревський, М. Івани- шев, В. Антонович, В. Іконников, М. Грушевський, Д. Яворницький та ін. Варто зазначити, що особлива роль у дослідженні джерел на­лежить «Київській історичній школі» та її організатору і керівнику, видатному українському історику В.Б. Антоновичу (1834-1908), який дав обгрунтування класифікації джерел, поділивши їх на три групи: літописи, юридичні документи, записки мандрівників і сучасників.

У XX столітті значний внесок у розвиток теорії історичної на­уки зробили представники французької школи «Анналів» (Л. Февр, М. Блок). Вони запропонували розширити розуміння історичного джерела, звернувшись до даних демографії, психології, лінгвістики, статистики, економічних наук тощо.

Великі зміни у підходах до історичного джерелознавства як сис­теми знань відбулися у другій половині XX ст. Критично переосмис­люючи можливості істориків розуміти та вивчати джерела, вчені про­понують розглядати джерело як явище культури, як єдину доступну для історика реальність минулого. Відтак залучаються лінг вістичні, літературознавчі та інші методи опрацювання джерел.

Розвиток історичної науки пострадянського періоду ставить пе­ред джерелознавством нові завдання. Серед них - не тільки уточ­нення, але й перегляд понять і категорій, які однобічно трактува­лися з позицій (догматичного) матеріалістичного розуміння історії. Нині вчені акцентують увагу на вивченні джерел з культурологічних позицій, а саме на особливостях менталітету, духовного життя лю­дей на різних ступенях цивілізації, що знайшло своє відображення у джерелах.

Варто зазначити, що у сучасних умовах визначився новий статус джерелознавства в системі гуманітарних наук. Суть його полягає у тому, що історичне джерело (продукт культури, об'єктивований ре­зультат діяльності людини) виступає як єдиний об’єкт різних гума­нітарних наук при різноманітності предметів їхнього вивчення. Тим самим він створює єдину основу для міждисциплінарних досліджень та інтеграції наук, а також для порівняльно-історичного аналізу. Ни­ні акцент ставиться на розумінні психологічної і соціальної природи історичного джерела, яка й зумовлює його придатність «для вивчен­ня фактів з історичним значенням». Пріоритетна увага приділяється характеристиці автора джерела, обставинам створення історичного джерела, контексту, в якому воно з’явилося.

Нові підходи у сучасному джерелознавстві полягають у наступному: джерелознавство є методом реального пізнання світу, об’єктом, при цьому являються створені людьми речі, записи-документи, виро­би; вивчаючи їх, можна багато дізнатися про людей, які їх створили.

Отримана в такий спосіб інформація про людське суспільство орієн­тована на головну людську властивість - властивість творити, об’єк- тинізувати свої думки і уявлення в матеріальних образах. З виникнен­ням писемності інформаційне поле людської цивілізації значно роз­ширюється, якісно змінює її та продовжує змінювати;

⁸¹ пізнання оточуючого світу через фіксовані джерела інформації, а саме використання виробів, створених людьми, як джерела інформа­ції про них. Як саме людина (суб’єкт, який пізнає) знаходить і вивчає об’єкт, що служить йому джерелом пізнання, які запитання він при цьому ставить. Що відбувається при вивченні інформації історичних джерел при багаторазовому зверненні до минулої реальності, зафіксо­ваної в джерелах;

⁸² джерелознавство вивчає не просто історичне джерело. Воно ви­вчає систему відносин: людина - твір - людина. Ця тріада виражає загальнолюдський феномен: одна людина спілкується з іншою не без­посередньо, а опосередковано, з допомогою твору, що відображає особистість іншої людини;

⁸³ у нових умовах сучасності стабільна, в основному європоцен- трична база джерел інформації, розроблена у минулі століття, виявляє нині свою неповноту. Глобальна історія повинна спиратися на значно ширшу базу джерел. У концепції джерелознавства активно прово­дяться ідеї загальнолюдського начала і історичного джерела як засобу не лише пізнання фактів, а й розширення можливостей спілкування особистості зі світовою культурою;

⁸⁴ поняття про джерело як явище культури дає змогу розкрити систе­моутворююче значення джерелознавства у гуманітарному пізнанні⁴.

В останні десятиліття у істориків змінилося ставлення до проб­лем пізнання. Нове розуміння проблеми самодостатності історичного джерела - не лише як засобу для отримання інформації про факти, але і як реального об’єкта, починає змінювати менталітет дослідників: «У істориків з’явилося бажання вбачати в документі, свідченні, тексті, самостійну наукову цінність», з’явилося розуміння того, що саме дже­рело становить «єдино доступну їм реальність», - відмічає сучасний французький історик Жорж Дюбі.

Таким чином, фундаментальні теоретико-методологічні проблеми джерелознавства продовжують бути в центрі уваги істориків, біль­шість яких схильні підходити до джерела як до продукту цілеспря­мованої людської діяльності, як явища культури. Таке визначення передбачає міждисциплінарний підхід до джерел, єдність погляду на всю різноманітність творів, пам’яток культури певної епохи, на їхній взаємозв’язок. Історичне джерело, будучи продуктом культури, ви­ступає як єдиний об’єкт різних гуманітарних наук при різноманіт­ності предметів їхнього вивчення.

В історичній науці існують різні визначення історичного джерела. Наведемо деякі з них. Наприклад, російський історик М.Н. Тихоми- ров вважав, що «...історичним джерелом є така пам’ятка минулого, яка свідчить про історію людського суспільства. Історичними джере­лами служать рукописи, друковані книги, будівлі, предмети вжитку, давні звичаї, елементи давньої мови, що збереглися, і т. іи. - одним словом, всі рештки минулого історичного життя». Таким чином, дже­рело визначається не лише функціонально, а й за матеріалом. На дум­ку історика С.О. Шмідта: «Історичне джерело - це всяке явище, яке може бути використане для завдань історичного дослідження, чи на­віть простіше - для пізнання минулого».

У сучасному українському джерелознавстві існує таке визначен­ня історичного джерела: «Історичне джерело - це носій історичної інформації, що виник як продукт розвитку природи і людини й відби­ває той чи інший бік людської діяльності». Варто зазначити двоякий зміст джерела: з одного боку, це носій історичної пам’яті, з іншого боку - це історичний факт, явище культури, що потребує вивчення.

Принципове значення має визнання об’єктивності природи джере­ла. Джерела спеціально як такі не створюються, вони з’являються в реальному житті в зв’язку з потребами людей, призначаються для ви­конання певних службових функцій. І лише потім, коли за ними почи­нають вивчати минуле, вони і стають історичними джерелами. Отже, джерело має два етапи існування - доджерельний і власне джерель­ний. На першому етапі існування всі джерела виконують свої безпо­середні функції (напр. знаряддя праці первісної людини), а на другому етапі існування пам’яток минулого — функцію історичного джерела. Воно є не лише свідченням про історичні факти, а й саме є історич­ним фактом, історичним явищем свого часу. Але ставши історичним джерелом, пам’ятка не втрачає своєї об’єктивної природи, чим і ство­рює ґрунт для об’єктивного відтворення реальної дійсності.

' Звичайно, те, що джерело має об’єктивну природу, відображає об’єктивну реальність, не означає, що створена ним картина завжди адекватна дійсності, співпадає з нею (не можна виключати можли­вості ненавмисного чи наміреного спотворення подій). Але і це не позбавляє джерела об’єктивності його природи, бо і в такому випад­ку воно відбиває умови свого створення, включаючи і наміри автора. Причому умови створення джерела, позиції авторів можуть становити основний науковий інтерес у вивченні джерела, - підкреслював укра­їнський вчений, спеціаліст з джерелознавства М.Я. Варшавчик.

Разом з тим, у сучасному джерелознавстві акцент ставиться на ор­ганічному поєднанні об’єктивно-суб’єктивних чинників у історично­му джерелі. У процесі свого первинного функціонування історичні джерела зазнають впливів, змін, втручань, які мають як об’єктивний, гак і суб’єктивний характер. Наприклад, підробки, фальсифікова­ні вставки до оригінальних документів, або вилучення їх частин. Це с тосується також підробок творів прикладного і образотворчого мис­тецтва, оповідних, історіографічних джерел тощо.